Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
[46].
- Отже, щоб звести такі стіни, - сказав він, - треба було...
- Сто дев’яносто дві тисячі років, друже Консель! Біблійне літочислення, очевидно, занадто омолодило Землю. Крім того, кам’яновугільна формація, інакше кажучи, мінералізація допотопних лісів, вимагала ще більш тривалого часу. Утім, маю сказати, що під біблійними днями створення світу слід розуміти цілі епохи, а не проміжок часу між сходом сонця, тим більше що, як свідчить Біблія, сонце створене не в перший день творіння.
Коли “Наутілус” піднявся на поверхню океану, я міг охопити оком ледь висунутий з води острів, що поріс густим лісом, Клермон-Тоннер. Морські шторми і бурі запліднили, очевидно, вапняний ґрунт острова. Зерно, принесене ураганом із сусідньої суші, упало якось на цей ґрунт, удобрений залишками морських риб, що розклалися, і водоростей, і принесло багаті сходи. Хвилі викинули на острів кокосовий горіх, що дозрів на далекому березі. Зерна дали паростки. Виросли дерева. Дерева затримували випари води. Виник струмок. Острів поступово покрився рослинністю. Морською течією, разом зі стовбурами дерев, вирваних із землі на сусідніх островах, були занесені різні мікроорганізми, хробаки, комахи. Черепахи стали класти тут свої яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревцях. Поступово розвинулося життя світу тварин. І, приваблива свіжістю зелені і родючістю ґрунту, на острові з’явилася людина.
Так утворилися коралові острови - величний витвір мікроскопічних тварин.
До вечора Клермон-Тоннер зник, і “Наутілус”. різко змінив курс. Пройшовши тропік Козерога під 135° довготи, підводний корабель направився на захід-північно-захід і пройшов усю зону між тропіками. Хоча промені тропічного сонця і були пекучі, ми все-таки не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти - сорока метрів температура води не перевищувала десяти - дванадцяти градусів.
П’ятнадцятого грудня ми пройшли на захід від мальовничого архіпелагу Товариства і чарівного острова Таїті, перлини Тихого океану. Уранці за кілька миль під вітром я побачив високі вершини цього острова. У його водах ми виловили кілька чудових риб: білом’ясних тунців, альбакорів і схожих на морських змій риб мурен.
“Наутілус” пройшов вісім тисяч сто миль. Коли ми проходили між архіпелагом Табу, де загинули екіпажі “Арго”, “Порт-о-Пренса” і “Дюк оф Портланда”, і архіпелагом Мореплавців, де був убитий капітан Лангль, друг Лаперуза, лаг “Наутілуса” відзначив дев’ять тисяч сімсот двадцять миль. Потім ми обійшли архіпелаг Фіджі, де були убиті матроси з команди “Юніон” і капітан Бюро з Нанта, командир корабля “Люб’язна Жозефіна”.
Архіпелаг Фіджі простягся на сто льє з півночі на південь і на дев’яносто льє зі сходу на захід, під 6° і 2° південної широти і 174° - 179° західної довготи. Це була група острівців, бар’єрних рифів і островів, з яких найбільші - Віт-Леву, Вануа-Леву і Кандіобон.
Острови ці були відкриті Тасманом у 1643 році; у тому ж році Торрічеллі винайшов барометр, а Людовик XIV вступив на престол. Надаю судити читачу, яка з цих подій була кориснішою для людства! У 1774 році ці острови відвідав Кук, у 1793 році Д’антркасто, і, нарешті, у 1827 році Дюмон Д’юрвіль, що розплутав географічний хаос цього архіпелагу.
“Наутілус” ішов біля бухти Вайлеа, пам’ятної у зв’язку з трагічними пригодами капітана Діллона, що перший висвітлив таємницю загибелі кораблів Лаперуза.
Ми кілька разів закидали драгу і витягли безліч чудових устриць. Дотримуючись настанови Сенеки, ми розкривали скойки відразу за столом і ковтали устриці з жадібністю. Ці молюски належать до виду, відомого під назвою Ostrea lamel-losa, надзвичайно розповсюдженого на Корсиці.
Бухта Вайлеа, певне, була велика; і якби не найлютіші вороги устриць - морські зірки і краби, що пожирають молодих молюсків у величезній кількості, скупчення скойок привело б до повного обміління бухти, якщо врахувати, що кожний молюск відкладає до двох мільйонів яєць.
І якщо Неду Ленду цього разу не довелося каятися у своїй зажерливості, то лише через те, що устриці - єдина страва, що не загрожує розладом шлунка. Справді, потрібно з’їсти не менше шістнадцяти дюжин цих двостулкових молюсків, щоб організм людини отримав триста п’ятнадцять грамів азотистих речовин, необхідних для його харчування протягом дня.
Двадцять п’ятого грудня “Наутілус” ішов повз острови Ново-Гебридского архіпелагу, відкритого Квіросом у 1606 році, дослідженого Бугенвілем у 1768 році, який отримав своє нинішнє найменування від Кука в 1773 році. Група ця складається в основному з дев’яти великих островів, що розташувалися один за одним протягом ста двадцяти льє з північно-північного-заходу до південно-південного-сходу, під 15°-2° південної широти і 164°-168° довготи. Опівдні ми проходили досить близько від острова Ору; і у мене залишилося від нього враження суцільного лісового масиву, увінчаного високим гірським піком.
У той день було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, зажурився, згадуючи традиційний “Christmas” - справжнє сімейне свято, до фанатизму шановане протестантами.
Капітан Немо не з’являвся уже цілий тиждень. Нарешті, ранком 27 грудня він ввійшов до салону так невимушено, немов ми розсталися з ним яких-иебудь п’ять хвилин тому. Я саме шукав на карті місце проходження “Наутілуса”. Капітан підійшов до мене і, показавши точку на карті, лаконічно мовив:
- Ванікоро.
Назва подіяла на мене магічно. Це була назва островів, коло яких загинули кораблі Лаперуза. Я підхопився на ноги.
- “Наутілус” тримає курс на Ванікоро? - запитав я.
- Так, пане професоре, - відповів капітан.
- І я можу побувати на цих знаменитих островах, де потерпіли аварію кораблі “Бусоль” і “Астролябія”?
- Якщо захочете, пане професоре.
- А як далеко до Ванікоро?
- Та ось і Ванікоро, пане професоре.
Разом з капітаном Немо я піднявся на палубу і очима жадібно уп’явся в обрій.
На північному сході виднілися два острови, різні за величиною, але, безсумнівно, вулканічного походження, оточені кораловим рифом приблизно до сорока миль в окружності. Ми були поблизу острова Ванікоро. Вірніше, ми були коло входу в маленьку гавань Вану, розташовану під 16°4΄ південної широти і 164°32΄ східної довготи. Острів, здавалося, був суцільно покритий зеленню, починаючи від берега до гірських вершин, над якими височіла вершина Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів.
“Наутілус”, увійшовши через вузьку протоку усередину коралового бар’єра, опинився за лінією прибою, у гавані, глибина якої доходила тридцяти-сорока сажнів. У тіні мангрів виднілися постаті дикунів, які з неабияким подивом стежили за нашим судном. Може, вони сприймали чорний веретеноподібний корпус “Наутілуса” за якусь китоподібну тварину, якої треба було побоюватися?
Капітан Немо запитав мене, що мені відомо про загибель Лаперуза.
- Те, що відомо усім, капітане, - відповів я.
- А чи не можете ви посвятити мене в те, що відомо всім? - не без іронії запитав капітан.
- Дуже охоче!
І я став переказувати йому зміст останніх повідомлень Дюмон Д’юрвіля.
От короткий виклад подій.
Лаперуз і його помічник, капітан де Лангль, у 1785 році були послані Людовиком XVI у кругосвітнє плавання на корветах “Бусоль” і “Астролябія” і безвісти щезли.
У 1791 році французький уряд, стривожений долею двох корветів Лаперуза, спорядив рятувальну експедицію під командою Бруні Д’аитркасто, у складі двох фрегатів “Решерш” та “Есперанс”, що вийшли в плавання з Бреста 28 вересня.
Два місяці згодом стало відомо зі свідчень якогось Боуена, капітана корабля “Албермель”, що уламки якихось суден були помічені коло берегів Нової Джорджії. Але Д’антркасто, не знаючи про це повідомлення, - треба сказати, досить сумнівне, - тримав свій шлях до островів Адміралтейства, що у рапорті капітана Гунтера вказувалися як місце аварії корабля корветів Лаперуза.
Пошуки Д’антркасто були безуспішні. Корвети рятувальної експедиції пройшли повз Ванікоро, не зупиняючись, і плавання для них закінчилося трагічно, бо експедиція коштувала життя самому Д’антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з команди корветів.
Першим на безсумнівні сліди загибелі кораблів Лаперуза напав старий морський вовк, капітан Ділон, що чудово знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель “Святий Патрік” проходив повз острів Тікопіа, що належить до Ново-Гебридскої групи. Там якийсь тубілець, що приплив до корабля в пірозі, продав капітану срібний ефес шпаги, на якому збереглися сліди якогось напису. Той же тубілець розповів Ділопу, що шість років тому він бачив на Ванікоро двох європейців з екіпажу кораблів, які розбилися об рифи поблизу цього острова.
Ділон збагнув, що мова йде про корвети Лаперуза, зникнення яких хвилювало увесь світ. Він вирішив йти до Ванікоро, де, за словами тубільця, збереглися ще сліди аварії корабля. Але вітри і течії не дозволили Ділону здійснити його намір.
Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство й Ост-Індську компанію, і в його розпорядження був наданий корабель, що також одержав назву “Решерш”. 23 січня 1827 року, супроводжуваний французьким представником, Ділон відплив з Калькутти.
Після кількаразових зупинок у різних пунктах Тихого океану 7 липня 1827 року корабель “Решерш” кинув, нарешті, якір у тій самій гавані Вану, де зараз стояв “Наутілус”.
Ділон знайшов тут безліч залишків аварії корабля: якорі, інструменти, блокові стропи, каменемети, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзовий дзвін із написом: “Відлитий Базеном”, із клеймом ливарні Брестського арсеналу і датою “1785”. Не залишалося ані найменшого сумніву!
Ділон, продовжуючи пошуки доказів, пробув на місці катастрофи до жовтня місяця. Потім він підняв якір і через Нову Зеландію пішов до Калькутти. 7 квітня 1828 року він повернувся у Францію і був милостиво прийнятий Карлом X.
У той же самий час Дюмон Д’юрвіль, нічого не знаючи про відкриття Ділона, продовжував пошуки слідів аварії корабля в зовсім іншому напрямку. Зі слів одного китобоя йому стало відомо, що в дикунів Луїзіани і Нової Каледонії бачили медаль і хрест св. Людовика.
Дюмон Д’юрвіль, командир “Астролябії”, вийшов у море і через два місяці після того, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якір у Гобарт-Тоупа. Тут він довідався про наслідки пошуків Ділона і крім того ознайомився зі свідченнями якогось Джемса Гоббса, помічника капітана “Юніона” з Калькутти, що твердив, буцімто приставши до острова, який лежить під 8°18΄ південної широти і 156°30΄ східної довготи, він нібито бачив у тубільців залізні бруси і шматки червоної тканини.
Дюмон Д’юрвіль, збентежений цими суперечливими свідченнями і не знаючи, чи можна їм вірити, зважився все-таки йти слідами Ділона.
Десятого лютого 1828 року корвет “Астролябія” підійшов до острова Тікопіа. Узявши на борт лоцманом і перекладачем колишнього матроса, що обжився на цьому острові, судно взяло курс на Ванікоро. Підійшовши до острова 12 лютого, “Астролябія”, лавіруючи між його кораловими рифами, тільки 20 лютого, переборовши рифові бар’єри, ввійшла в гавань Вану.
Двадцять третього лютого матроси “Астролябії”, повернувшись з обстеження острова, принесли кілька малоцінних уламків. Тубільці відмовилися показати їм місце катастрофи, буцімто не зрозумівши їх. Поводження тубільців було підозрілим і наводило на думку, що вони погано обійшлися з потерпілими аварію корабля. Вони начебто боялися, що Дюмон Д’юрвіль з’явився помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.
Нарешті, 26 лютого, спокусившись подарунками і зрозумівши, що їм не загрожує розплата за вчинене, тубільці вказали помічнику капітана Жаконо місце катастрофи.
Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів під водою, між рифами Паку і Вану, лежали якорі, гармати, залізні і свинцеві чушки баласту, що покрилися уже вапняними відкладеннями. Шлюпка і китобійне судно з “Астролябії” попливли до цього місця і на превелику силу підняли з дна якір, вагою тисяча вісімсот фунтів, гармату, що стріляла восьмифунтовими ядрами, одну свинцеву чушку і дві мідні каменеметальні мортири.
Дюмон Д’юрвіль, розпитавши тубільців, довідався, що Лаперуз, котрий втратив обидва кораблі, що розбилися об рифовий бар’єр острова, побудував із уламків невелике суденце і пустився в плавання, щоб знову потерпіти аварію... Де? Цього ніхто не знав.
Командир “Астролябії” спорудив під верховіттям мангрів пам’ятник відважному мореплавцю і його супутникам. Це була проста чотиригранна піраміда на кораловому п’єдесталі. Ні шматочка металу, на який так ласі тубільці, не пішло на цей пам’ятник!
Дюмон Д’юрвіль хотів відразу знятися з якоря. Але команда “Астролябії” була виснажена лихоманкою, що лютувала в цих місцях, та й сам він був хворий. Він зміг пуститися в зворотний шлях тільки 17 березня.
Тим часом французький уряд, думаючи, що Дюмон Д’юрвіль не знає про відкриття Ділона, послав на Ванікоро корвет “Байонез”, під командою Легоарана де Тромлена, що стояв тоді коло західного берега Америки. “Байонез” кинув якір коло берегів Ванікоро кілька місяців перегодом після відплиття “Астролябії”. Ніяких нових документів не було знайдено, але з’ясувалося, що дикуни не чіпали пам’ятника Лаперузу.
От усе, що я міг сповістити капітану Немо.
- Отже, - сказав він, - і досі невідомо, де загинуло третє судно, вибудоване потерпілими аварію корабля коло Вапікоро?
- Невідомо.
Капітан нічого не відповів, але знаком запросив мене піти за ним у салон. “Наутілус” занурився на глибину кількох метрів, і залізні стулки розсунулися.
Я кинувся до вікна, і під кораловими відкладеннями, під покривом фунгій, сифонових, альционієвих коралів, кариофілей, серед міріадів чарівних рибок, райдужниць, гліфізідонів, помферій, діакопей, жабошипів я помітив уламки, не помічені експедицією Дюмон Д’юрвіля, залізні рештки, якорі, гармати, ядра, форштевень - одне слово, рештки корабельного спорядження, що поросло водоростями та істотами, схожими на квіти.
У той час як я розглядав ці жалюгідні рештки, капітан Немр сказав мені поважно:
- Капітан Лаперуз вийшов у плавання сьомого грудня тисяча сімсот вісімдесят п’ятого року на корветах “Бусоль” і “Астролябія”. Спершу він базувався на Ботані-Бей, потім відвідав архіпелаг Товариство, Нову Каледонію, направився до Санта-Крусу і кинув якір коло Намука, одного з островів Гавайської групи. Нарешті, корвети Лаперуза підійшли до рифових бар’єрів, що оточують острів Ванікоро, у ту пору ще невідомого мореплавцям. “Бутсоль”, котрий ішов попереду, наштовхнувся на рифи біля південного берега. “Астролябія” поспішила до нього на допомогу і теж наскочила на риф. Перший корвет затонув майже миттєво. Другий, дцо сів на мілину під вітром, тримався ще кілька днів. Тубільці досить зичливо зустріли потерпілих аварію корабля. Лаперуз облаштувався на острові і почав будувати невелике судно із залишків двох корветів. Кілька матросів побажали залишитися на Ваиікоро. Решта, виснажені хворобами, ослаблі, відпливли з Лаперузом у напрямку Соломонових островів і загинули усі до одного коло західного берета головного острова групи, між мисами Розчарування і Задоволення!
- Але як ви про це довідалися? - вигукнув я.
- Ось що я знайшов на місці останньої аварії корабля!
І капітан Немо показав мені бляшану скриньку з французьким гербом на кришці, заіржавілу в солопій морській воді. Він розкрив її, і я побачив сувій пожовклих паперів, але все-таки текст можна було прочитати.
Це була інструкція морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними позначками Людовика XVI на полях!
- От смерть, гідна моряка! - сказав капітан Немо. - Він спочиває в кораловій могилі. Що може бути спокійніше цієї могили? Дай Боже, щоб моїх товаришів і мене спіткала така ж доля!
Розділ двадцятий
ТОРРЕСОВА ПРОТОКА
У ніч з 27 на 28 грудня ми залишили Ванікоро. “Наутілус” узяв курс на південний захід і, розвинувши велику швидкість, за три дні пройшов сімсот п’ятдесят льє, коротше, відстань, що відокремлює групу островів Лаперуза від південно-східного краю Нової Гвінеї.
Як тільки ми встали, уранці першого січня 1868 року, я вийшов на палубу, і тут мене зустрів Консель.
- З вашого дозволу, пане професоре, я хотів би побажати вам щастя в новому році, - сказав він.
- За чим же зупинка, Консель? Уяви, що ми в Парижі, у моєму кабінеті в Ботанічному саду! Але скажи, у чому ти вбачаєш щастя за нинішніх наших обставин? Чи жадаєш вирватися з полону, чи мрієш продовжити нашу підводну подорож?
- Їй-богу, не знаю, що й сказати! - відповів Консель. - Багато чудес довелось нам побачити, і, признаюся, за ці два місяці у нас не було часу нудьгувати. Останнє диво, кажуть, завжди найдивовижніше; і якщо надалі буде так тривати, я вже й не знаю, чим усе це скінчиться! По-моєму, такої нагоди нам ніколи більше не випаде...
- Ніколи, Конселю!
- Та й пан Немо цілком виправдовує своє латинське ім’я. Він нітрохи нас не обтяжує, немов і справді не існує!
- Вірно, Конселю.
- Я гадаю, пане, що щасливим буде той рік, у якому ми побачимо усе на світі...
- Усе побачимо, Конселю? Мабуть, це буде довга історія! А що думає Нед Ленд?
- Нед Ленд тримається зовсім іншої думки, - відповів Консель. - У нього оптимістичний склад розуму і вимогливий шлунок. Йому нудно дивитися на риб і їсти рибні страви. Як справжній англосакс, він звик до біфштексів і не нехтує бренді і джином - у помірній кількості! Зрозуміло, що йому важко обходитися без м’яса, хліба та вина!
- Що стосується мене, Конселю, найменше я стурбований проблемою харчування. Мене цілком задовольняє режим на борту “Наутілуса”.
- І мене так само, - відповів Консель. - Тому я охоче залишився б тут, як містер Ленд охоче б звідси утік. Якщо новий рік складеться нещасливо для мене, значить, для нього він складеться щасливо, і навпаки! Отже, котрийсь із нас обов’язково буде задоволений. Ну, а наостанок побажаю пану професору усього, що він сам собі бажає!
- Дякую, Конселю! А новорічних подарунків тобі доведеться почекати до більш зручного часу; а доти задовольнися міцним потиском руки. От і усе, що я можу тобі запропонувати!
- Пан професор ніколи не був такий щедрий, - усміхнувся Консель.
Потім Консель пішов.
Друге січня. Ми пройшли одинадцять тисяч триста сорок миль, інакше кажучи, п’ять тисяч двісті п’ятдесят льє з моменту нашого виходу з Японського моря.
Перед нами розстелялися небезпечні води Коралового моря, які омивають північно-східні береги Австралії. Наше судно йшло на відстані кількох миль від підступного бар’єрного рифа, об який 10 червня 1770 року ледь не розбилися кораблі Кука. Судно, на якому знаходився сам Кук, наткнулося на рифову гряду і не затонуло лише тому, що коралова брила, яка відламалася при зіткненні, застрягла в пробоїні корпусу корабля.
Мене охопило непоборне бажання оглянути цю гряду коралових рифів, що тяглася на обрії упродовж трьохсот шістдесяти льє. Об цю кам’яну стіну люто билася вода, і буруни в хмарах білої піни з гуркотом розсипалися врізнобіч.
Але в цей момент “Наутілус” поринув у морську безодню, і мені не вдалося побачити зблизька високі коралові скелі. Довелося вдовольнитися вивченням різних зразків риб, що потрапили в сіті. Я відразу ж примітив великих тунців зі сріблясто-білим черевом і темними поперечними смугами на золотаво-блакитній спині, що зникають, як тільки риба вмирає. Тунці пливли за судном цілими зграями; їхнє надзвичайно смачне м’ясо приємно урізноманітнило наше меню. У сіті потрапили, теж у великій кількості, морські карасі завдовжки п’ять сантиметрів, які смаком нагадували дорад, і риби-летючки, справжні підводні ластівки, котрі темними ночами борознять то повітря, то воду своїми фосфоресціюючими тілами. Серед молюсків і зоофітів я знайшов різні види: альціонарій, морських їжаків, черепашок-молотків, церитів, башточок, склюшок. Флора була представлена прекрасними плавучими водоростями, ламінаріями і макроцистисами, покритими слизом, що сочився крізь їхні пори; і між ними я знайшов прекрасний екземпляр nemastoma geliniaroide, що його я прилучив до музейної колекції як рідкісний витвір природи.
Два дні потому, перепливши Коралове море, 4 січня ми побачили береги Папуа. З цієї нагоди капітан Немо повідомив мені про свій намір пройти в Індійський океан через Торресову протоку. Це було усе, що він сказав. Нед Ленд із задоволенням відзначив, що цим шляхом ми наближаємося до європейських берегів.
Торресова протока вважається небезпечною для мореплавців не тільки через безліч рифів, але і через те, що на її берегах часто з’являються дикуни.
Протока ця відокремлює Австралію від великого острова Нової Гвінеї, або Папуа.
Острів Папуа простягся на чотириста льє в довжину і сто тридцять у ширину і займає площу у сорок тисяч географічних льє. Він лежить під 0°19΄ і 10°2΄ південної широти і 128°23΄ і 146°15΄ довготи. Опівдні, коли помічник капітана визначав висоту сонця, я розглянув низку Арфальських гір, що здіймалися терасами, увінчані гострими вершинами.
Земля ця була відкрита 1511 року португальцем Франціско Серрано. Потім тут побували: у 1526 році дон Хозе де Менезес, у 1527 - Гріхальва, у 1528 - іспанський генерал Альвар де Сааверда, У 1545 - Хуго Ортес, у 1616 - голландець Саутен, у 1753 - Нікола Срюїк, потім Тасман, Дампієр, Фюмель, Картерс, Едвардс, Бугенвіль, Кук, Форрест, Мак Клур, у 1792 - Д’антркасто, у 1823 - Дюппере й у 1827 - Дюмон Д’юрвіль. Де Ріенці сказав про цей острів: “Тут осередок усіх меланезійських чорношкірих”, і я не сумнівався більше, що випадковості плавання зіштовхнуть мене зі страшними андаменами.
Отже, “Наутілус” стояв коло входу у найнебезпечнішу на земній кулі протоку, ввійти до якої ледве насмілювалися найвідважніші мореплавці. Протока ця була відкрита Луїсом Торресом на зворотному шляху з південних морів до Меланезії. У цій же протоці в 1840 році ледь не загинули корвети, що сіли на мілину, експедиції Дюмон Д’юрвіля. Сам “Наутілус”, котрий нехтував небезпеками морського плавання, мав остерігатися коралових рифів.
Торресова протока має в ширину приблизно тридцять чотири льє, але незліченна кількість островів, острівців, бурунів і скель роблять її майже непрохідною для суден. З огляду на це капітан Немо вжив усіляких заходів, “Наутілус” ішов на рівні води і з малою швидкістю. Лопаті гвинта, що нагадували хвостовий плавець кита, повільно розсікали хвилі.
Скориставшись випадком, я й обидва моїх супутники вийшли на палубу, що завжди була спустіла. Ми стали за штурвальною рубкою, і, якщо не помиляюся, капітан Немо перебував там і сам керував “Наутілусом”.
Переді мною була чудова карта Торресової протоки, складена інженером-гідрографом Вінценданом Дюмуленом і мічманом - згодом адміралом - Купваном Дебуа, що перебував при штабі Дюмон Д’юрвіля під час його останнього кругосвітнього плавання. Ця карта, як і карта, складена капітаном Кінгом, - найкращі карт ти Торресової протоки, котрі вносять ясність у плутанину цього рифового лабіринту. Я вивчав їх якнайретельніше.
Навколо нас бушувало розлютоване море. Збаламучені води, підхоплені сильною течією, неслися з південного сходу на північний захід зі швидкістю двох з половиною миль і з гуркотом розбивалися об гребені коралових рифів, що виступали серед спінених хвиль.
- Кепське море! - сказав Нед Ленд.
- Препогане! - відповів я. - І зовсім непридатне для такого судна, як “Наутілус”.
- Треба гадати, - продовжував канадець, - що клятий капітан Немо добре знає шлях, інакше його посудина вщент розбилася б об коралові роги, що висуваються з води!
Справді, становище було небезпечним. Але “Наутілус”, немов за помахом чарівної палички, легко ковзав серед підступних рифів. Він не дотримувався маршруту “Астролябії” і “Зеле”, який виявився фатальним для Дюмон Д’юрвіля. Він узяв курс значно північніше і, обігнувши острів Меррея, знову повернув на південний захід до Кумберландського проходу. Я думав, що ми ввійдемо в цей прохід, але раптом “Наутілус” змінив напрямок і пішов на північний захід, лавіруючи поміж численних і малодослідже-них островів та острівців, до острова Туида і каналу Небезпечного.
Я вже запитував себе: “Невже капітан Немо настільки безрозсудний, що поведе своє судно в канал, де сіли на мілину обидва корвети Дюмон Д’юрвіля?” Але тут “Наутілус”, удруге змінивши напрямок, пішов прямо на захід, до острова Гвебороар.
Була третя година пополудні. Морський приплив майже досяг своєї вищої межі. “Наутілус” ішов біля берегів Гвебороара, що і досі ще яскраво постає в моїй уяві у кучерявій зелені пандаиусів. Ми пливли уздовж його берегів на відстані не менше двох миль.
Раптом сильним поштовхом мене звалило з ніг. “Наутілус” наскочив на підводний риф і став на місці, злегка нахилившись на бакборт.
Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо і помічника капітана. Вони досліджували стан судна, обмінюючись уривчастими фразами на своєму незбагненному наріччі.
А от яке було становище. За штирбортом, за дві милі від нас, виднівся острів Гвебороар, що витягнувся з півночі на захід, як гігантська рука. На південному сході вже показувалися з води оголені морським відпливом верхівки коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де морські відпливи досить слабкі - обставина досить неприємна для “Наутілуса”. Однак судно не постраждало при зіткненні - настільки міцним був його корпус. Але якщо навіть у корпусі “Наутілуса” не було пробоїни і течі, усе-таки йому загрожувала небезпека залишитися назавжди прикутим до підводних рифів. І тоді настав би кінець підводному кораблю капітана Немо!
Мої роздуми порушив капітан Немо, як завжди незворушний, Що прекрасно володів собою. На його обличчі не можна було прочитати ні хвилювання, ні досади.
- Аварія? - запитав я.
- Випадкова перешкода! - відповів він.
- Перешкода, - заперечив я, - яка, можливо, примусить вас стати жителем землі, від якої ви тікаєте!
Капітан Немо кинув на мене загадковий погляд і заперечливо похитав головою. Жест його говорив досить ясно, що ніщо і ніколи не змусить його ступити йогою на сушу. Потім він сказав:
- Утім, пане Аронаксе, “Наутілусу” зовсім не загрожує загибель. Він ще буде знайомити вас із чудесами океану. Наша подорож тільки почалася, і я аж ніяк не бажаю так швидко позбутися вашого товариства.
- Одначе, капітане Немо, - відповідав я, роблячи вигляд, що не зрозумів змісту глузливої фрази, - ми сіли на мілину під час припливу. Взагалі в Тихому океані сила припливу дуже незначна, і якщо ви не звільните “Наутілус” від зайвого баласту, я не бачу, яким способом судно зніметься з мілини.
- Морські припливи в Тихому океані незначної сили, ви праві, пане професоре, - відповів капітан Немо, - але в Торресовій протоці різниця між рівнем припливу і відпливу води в півтора метра. Нині четверте січня. Через п’ять днів настане повня. І я буду украй здивований, якщо місяць, вірний супутник нашої планети, не підніме водяну масу на потрібну мені висоту. Тим самим він зробить мені послугу, що я її бажав би прийняти лише від пічного світила!
З цими словами капітан Немо в супроводі свого помічника зійшов на ют. Що стосується судна, воно приросло до місця, немов коралові поліпи уже устигли вмурувати його у свій незламний цемент.
- Ну що, пане професоре? - сказав Нед Ленд, підійшовши до мене, тільки-но капітан пішов з палуби.
- Що ж, друже Нед! Будемо очікувати припливу дев’ятого січня. Виявляється, місяць люб’язно зніме нас із мілини!
- Тільки й усього?
- Тільки й усього!
- І капітан у надії на місяць складе руки? Не пустить у хід якорі, машини?
- Вистачить і одного припливу! - простодушно зауважив Консель.
Канадець подивився на Конселя і знизав плечима. У ньому заговорив моряк.
- Пане професоре, - продовжував Нед, - згадайте моє слово, ніколи більше ця посудина не буде плавати ні на воді, ні під водою! “Наутілус” годиться тепер тільки на брухт. Гадаю, що настав час позбутися товариства капітана Немо.
- Друже Нед, - заперечив я, - щодо “Наутілуса” я дотримуюся іншої думки. Через чотири дні ми випробуємо силу тихоокеанських припливів. Ваша нарада була б доречна коло берегів Англії або Провансу, але поблизу берегів Папуа - вона зовсім не до речі! Нею можна скористатися в тому разі, якщо “Наутілус” не зніметься з мілини. І то я вважаю цей вчинок украй ризикованим!
- Чи не можна хоч глянути на цю землю? - сказав Нед Ленд. - Он острів. На острові ростуть дерева. Під деревами розгулюють тварини, земні тварини, з яких виготовляють котлети, ростбіфи... Ех, як би я хотів покуштувати шматочок м’яса!
- Цього разу Нед Ленд правий, - сказав Консель. - Я цілком приєднуюся до нього.
Чи не може пан професор попрохати свого друга, капітана Немо, висадити нас хоч ненадовго на землю? Адже інакше ми завсім розучимося ходити по тверді!
- Попросити можу, - відповів я, - але він відмовить.
- А якби пан професор усе-таки.ризикнув? - сказав Консель. - Принаймні ми знали б, що думати про люб’язність капітана.
На мій подив, капітан Немо відповів згодою на моє прохання і був настільки делікатний, що не зажадав обіцянки повернутися на борт. Утім, утеча через Нову Гвінею була б надзвичайно небезпечною, і я б не порадив Неду Ленду спокушати долю. Краще бути бранцем на “Наутілусі”, аніж потрапити в руки диких папуасів.
Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я був упевнений, що ніхто з екіпажу не буде супроводжувати нас у нашій прогулянці. Доведеться самому Неду Ленду взятися за кермо! До речі, до берега було не більше двох миль, і Нед Ленд зуміє завви-грашки провести вутлий човен між рифовими бар’єрами, такими фатальними для великих суден.
Наступного дня, 5 січня, шлюпка була вийнята з гнізда і прямо з палуби спущена у воду. Двоє чоловіків легко впоралися з цим. Весла лежали в шлюпці, і ми усілися на лавах.
О восьмій райку, озброєні рушницями і сокирами, ми відчалили від борту “Наутілуса”. Море було досить спокійне. З берега віяв легкий вітерець. Консель і я сиділи на веслах і енергійно гребли. Нед, лавіруючи, вів шлюпку через вузькі проходи, утворені бурунами. Шлюпка, покірна керму, легко долала риф за рифом.
Нед Ленд не міг приховати своєї радості. Він почував себе в’язнем, що вирвався на волю, і зовсім не думав про те, що доведеться змову повернутися в темницю.
- М’ясо! - повторював він. - Будемо їсти м’ясо, і яке м’ясо! Справжню дичиїіуі Правда, без хліба! Я не кажу, що риба погана річ, але не можна ж вічно харчуватися рибою! Шматочок свіжого м!яса, підсмаженого на вугіллі, внесе приємну розмаїтість у наше звичне меню!
- Ласун! - зауважив Консель. - Від однієї розмови у мене слинка тече!
- Треба довідатися, чи не водиться в тутешніх лісах велика дичина, - сказав я. - І чи не полює тутешня дичина на мисливця?
- Нехай навіть так, пане Аронаксе, - відповів канадець, вищиривши в усмішці зуби, гострі, як лезо сокири. - Я готовий з’їсти тигра, тигрове філе, якщо на острові не знайдеться інших чотириногих.
- Друг Нед викликає побоювання, - зауважив Консель.
- Яка не трапиться тварина, безпера - чотиринога або з перами - двонога, я відсалютую їй пострілом!
- Ну от, - сказав я, - починаються бешкети містера Ленда!
- Не бійтеся, пане Аронаксе, - відповів канадець, - гребіть щосили! Не мине й півгодини, як я почастую вас наїдком власного приготування.
О пів на дев’яту шлюпка “Наутілуса” причалила до піщаного берега, благополучно проминувши рифове кільце, що оточує острів Гвебороар.
Розділ двадцять перший
КІЛЬКА ДНІВ НА СУШІ
Я не без хвилювання ступив на берег. Нед Ленд пробував землю ногою, наче випробовуючи її міцність. Але ж усього два місяці тому ми стали, за виразом капітана Немо, “пасажирами” “Наутілуса”, точніше кажучи, бранцями його капітана!
Кілька хвилин потому ми були вже на відстані рушничного пострілу від берега. Ґрунт складався майже винятково з коралового вапняку; але, судячи з русел висохлих рік, всіяних гранітними уламками, можна було припустити, що походження острова бере початок від давньої геологічної формації.
Обрій був прихований чудовою завісою лісів. Гігантські дерева, що досягали у височину двохсот футів, перепліталися між собою повзучими ліанами, що погойдувалися від подуву вітерця, утворюючи справжні гамаки, створені самою природою. Мімози, фікуси, казуарини, тикові дерева, гібіскуси, пандануси, пальми в гірляндах зелені, що заквітчувала верховіття, свідчили про родючість тутешньої природи. Під їхніми зеленими склепіннями коло підніжжя гігантських стовбурів пишно розросталися орхідейні, бобові рослини і папороті.
Чудові зразки новогвінейської флори не приваблювали канадця: він віддавав перевагу корисному. Кокосова пальма привернула його увагу- Він збив з дерева кілька кокосів, розколов їх, і ми пили їхнє молоко, їли кокосову м’якоть, відчуваючи задоволення, що аж ніяк не промовляло на користь меню “Наутілуса”.
- Чудово! - вигукував Нед Ленд.
- Смачно! - вторив йому Консель.
- Думаю, що ваш Немо не заборонить узяти на борт поклажу з кокосовими горіхами?
- запитав канадець.
- Думаю, що не заборонить, - відповів я. - Але сам він не доторкнеться до них.
- Тим гірше для нього, - сказав Консель.
- Тим краще для нас, - поправив його Нед Ленд. - Нам більше залишиться!
- Хвилинку, містере Нед! - сказав я гарпунеру, що мав намір узятися за другу пальму. - Кокосові горіхи - прекрасна річ, але, перш ніж завантажувати ними човен, може, краще спершу довідатися, чи немає на острові продуктів не менш корисних? Свіжі овочі були б дуже доречні місцю в коморах “Наутілуса”.
- Пан професор має рацію, - сказав Консель. - Я пропоную зберегти місце для трьох продуктів: одне для плодів, друге для овочів і третє для дичини, якою, треба сказати, і не пахне!
- Конселю, кинь журитися! - безтурботно зауважив канадець.
- Коротше, треба йти далі, - сказав я. - Але будьте напоготові! Острів, очевидно, безлюдний, а все-таки тут можуть знайтися мисливці, не настільки педантичні щодо дичини, як ми!
- Хр!.. Хр!.. - проричав Нед Ленд, виразно ляскаючи зубами.
- Е-е! Що з вами, Неде? - вигукнув Консель.
- Слово честі, - сказав канадець, - я починаю розуміти принадність людожерства!
- Неде! Неде! Що ви кажете? - крикнув Консель. - Так ви, виявляється, людожер? їй-бо, жити в одній каюті з вами небезпечно. А якщо, прокинувшись, я раптом побачу, що наполовину обгризений?
- Друже Конселю, я люблю вас, але не настільки, щоб з’їсти без особливої потреби.
- Сумніваюся в цьому! - відповідав Консель. - Давайте-но краще полювати!
Настріляємо хутчій якої-пебудь дичини і наситимо цього канібала! Інакше пан професор ризикує одного чудового ранку знайти замість слуги “ріжки та ратиці”! Так, обмінюючись жартами, ступили ми у темно-зелені хащі і протягом двох годин обійшли ліс від краю до краю.
Обставини сприяли нам у пошуках їстівного. Нам зустрілося дерево - одне із найбільш корисних представників рослинного світу тропіків, що подарувало нам той дорогоцінний продукт, якого так бракувало на борту “Наутілуса”.
Я маю на увазі хлібне дерево, якого чимало росте на острові Гвебороар. Особливо цінним був його безнасінний різновид, що має у малайців назву “рима”.
Дерево це відрізняється від інших дерев абсолютно рівним прямим стовбуром заввишки в сорок футів. Верхівка його з великим багатопластовим листям, химерно заокруглена, наче підстрижена, ясно говорить натуралісту, що перед ним “хлібне дерево”, котре так вдало акліматизувалося на Маскареиських островах. Серед густого листя висіли важкі кулясті плоди величиною в дециметр, із шорсткуватою шкірою, що схожа була на мережу шестикутників. Це корисне дерево, яким природа обдарувала країни, де немає зернового хліба, не вимагає догляду і плодоносить протягом восьми місяців на рік.
Неду Ленду добре були знайомі плоди хлібного дерева. Йому траплялося вже не раз їсти під час своїх численних подорожей, і він умів приготувати поживну страву з його м’якоті. При вигляді цих плодів у нього розігрався апетит.
- Пане, - сказав він, - я умру, якщо не покуштую цього хлібця!
- Покуштуйте, друже Нед, покуштуйте на здоров’я! Ми для того і висадилися тут, щоб усього спробувати усмак. Нумо ж!
- За мною діло не стане, - відповів канадець.
І, озброївшись лінзою, він розвів багаття з труску; сухе дерево незабаром весело затріщало. А тим часом Консель і я вибирали найсиіліші плоди хлібного дерева. Деякі з них ще не цілком дозріли, і товста шкіра прикривала білу, але усе-таки волокнисту м’якоть. Однак у більшості соковиті і жовтуваті плоди, здавалося, тільки й чекали, щоб їх зірвали з гілки.
Серцевина цих плодів не містила в собі кісточок. Консель приніс їх цілу дюжину, і Нед Ленд, розрізавши плід на товсті скибки, поклав на гаряче вугілля, примовляючи:
- Ви побачите, пане, який смачний цей хліб!
- Особливо коли довго не бачиш хліба, - сказав Консель.
- Це навіть не хліб, - додав канадець, - а тістечко, що тане в роті! Вам, пане, не доводилося пробувати його?
- Не доводилося, Неде.
- Ну от, спробуйте - річ поживна. Якщо не попросите другої порції, я. більше не король гарпунерів!
Кілька хвилин перегодом зовнішня оболонка плодів зовсім обвуглилася. Зсередини проглянула біла м’якоть, схожа на хлібну м’якушку; знавці запевняють, що смаком вона нагадує артишоки.
Треба зізнатися, хліб був чудовий, і я їв його із великим задоволенням.
- На жаль, - сказав я, - навряд чи це тісто може довго зберігатися, і, по-моєму, не варто брати його як провізію на борт.
- Згляньтеся, пане! - вигукнув Нед Ленд. - Ви міркуєте як натураліст, а я дію як булочник. Конселю, припасіть, та побільше, цих плодів; на зворотному шляху ми візьмемо їх із собою.
- А як же ви заготовите їх про запас? - запитав я канадця.
- Приготую з м’якоті кисле тісто, воно довго не псується. Коли знадобиться, я спечу його в корабельній кухні. І, незважаючи на трохи кислуватий присмак, хліб видасться вам чудовим.
- У такому разі, містере Неде, я скажу, що ваш хліб хоч куди, і бажати ще чогось...
- А все-таки, пане професоре, - відповів канадець, - бракує овочів і фруктів!
- Ну, що ж, давайте шукати фрукти й овочі! Закінчивши збирання плодів хлібного дерева, ми подалися поповнювати меню нашого “земного” обіду.
Пошуки наші не були даремні, і до полудня ми зібрали достатню кількість бананів. Ці ніжні тропічні плоди достигають упродовж цілого року, і по-малайськи вони називаються “pisang”. Їх їдять сирими. Крім бананів, ми зібрали безліч jaks, надзвичайно гострих на смак плодів мангового дерева і неймовірної величини ананасів. Хоча збір плодів забрав багато часу, ми не шкодували про це.
Консель не спускав очей з Неда. Гарпунер ішов попереду і, проходячи повз плодові дерева, безпомилково вибирав кращі плоди для поповнення наших запасів провізії.
- Сподіваюся, тепер ви задоволені, друже Нед? - запитав Консель.
- Гм! - гмукнув канадець.
- Як! Ви усе ще незадоволені?
- Усі ці плоди не можуть замінити обіду, - відповів Нед. - Це тільки приправа до обіду, десерт. А де ж суп? Печеня?
- Справді, - сказав я, - Нед обіцяв почастувати нас відбивними котлетами, але, очевидно, це найчистіша фантазія!
- Пане, - відповів канадець, - полювання ще не скінчилося, полювання ще попереду! Потерпіть трошки! Нам неодмінно зустрінеться яка-небудь перната або чотиринога дичина, якщо не в цьому місці, так у іншому...
- Якщо не сьогодні, то завтра, - додав Консель. - А все-таки не слід віддалятися від берега. Я пропоную навіть повернутися до човна,
- Як! Уже? - закричав Нед.
- До ночі ми повинні бути на борту, - сказав я.
- А котра тепер година? - запитав канадець.
- Десь друга година, не менше, - відповів Консель.
- Як швидко біжить час на твердій землі! - вигукнув містер Нед Ленд, зітхнувши.
- В дорогу! - сказав Консель.
Ми йшли назад лісом і попутно поповнювали наші запаси листям капустяного дерева, за яким довелося вилізти на самісіньку верхівку, і зеленими бобами, що їх малайці називають “абру”.
Ми були завантажені вщерть, коли підходили до човна. Однак Нед Ленд вважав, що провізії ще недостатньо, і доля виказала йому свою милість. Ми вже збиралися сісти в шлюпку, як раптом увагу канадця привернули сагові дерева, із сімейства однодольних, що досягали двадцяти п’яти - тридцяти футів у височину. Ці дерева настільки ж цінні, як і хлібне дерево, і справедливо зараховуються до найкорисніших із представників флори Малайї.
Це були сагові пальми незайманих лісів, що не потребують догляду і розмножуються відростками і насінням.
Нед Ленд знав, що робити з цими пальмами. Він узяв сокиру, розмахнувся щосили й водномить повалив на землю дві чи три пальми. Білий пил, що обсипав їхнє листя, свідчив про зрілість плодів.
Я стежив за роботою канадця скорше очима натураліста, аніж як зголодніла людина. Насамперед Нед зняв з кожного стовбура шматок кори товщиною з великий палець, причому оголилася мережа волокон, що химерно перепліталися, зліплені чимось схожим на клейке борошно. Борошно це і було саго, їстівна речовина, основний продукт харчування меланезійського населення.
Нед Ленд розрубав стовбур на шматки, як рубають дрова, відклавши на деякий час добування з нього борошна, котре треба було просіяти, щоб відокремити від волокон, потім висушити на сонці і, нарешті, дати йому затвердіти у формах.
О п’ятій годині вечора, завантаживши до човна усі наші скарг би, ми відчалили від острова і через півгодини пристали до борту “Наутілуса”. Ніхто не вийшов нам назустріч. Величезний сталевий циліндр здавався порожнім. Звільнившись від ноші, я зійшов у свою каюту. Там була для мене приготовлена вечеря. Повечерявши, я ліг спати.
Наступного дня, 6 січня, на борту нічого це змінилося. Ані найменшого шуму, жодної ознаки життя. Шлюпка погойдувалася коло борту. І ми вирішили повернутися на острів Гвебороар. Нед Ленд сподівався, що цього разу полювання буде вдалішим, ніж напередодні, і хотів спробувати щастя в іншій частині лісу.
Зі сходом сонця ми були вже в дорозі. Човен, понесений морським прибоєм, незабаром пристав до берега.
Ми висадилися на берег і, розсудивши, що найпевніше буде покластися на інстинкт канадця, пішли за ним, ризикуючи не раз втратити з ока свого довгоногого товариша.
Нед Ленд вів нас усередину західної частини острова. Пройшовши убрід узбережжям, ми вийшли на рівнину, оточену чудовим лісом. Уздовж струмочків бродили зимородки, але при нашім наближенні вони спурхнули. Видимо, птахи не раз зіштовхувалися з двоногими нашої породи і знають, чого можна сподіватися від людини. Тому я зробив висновок, що коли навіть острів і безлюдний, то все-таки сюди навідуються людські істоти. Проминувши густі луки, ми підійшли до галявини молодого лісу, звідки лунав пташиний гомін і ляскіт крил безлічі птахів.
- Тут одні лише птахи, - сказав Консель.
- Але є ж і їстівні птахи! - заперечив гарпунер.
- Навряд чи, друже Нед, - заперечив Консель, - я бачу одних тільки папуг.
- Любий Конселю, - усміхнувся Нед, - і папуга зійде за фазана, коли їсти хочеться!
- А я скажу, - зауважив я, - що, коли цього птаха добре приготувати, він цілком придатний на сніданок.
І справді, у густому листі дерев гніздило безліч папуг, готових заговорити людською мовою, якби хто-небудь узявся їх навчати. Вони перепурхували з гілки на гілку, базікали з папужками всіх кольорів. Тут були шоломоносні какаду, поважні, здавалося, зайняті розв’язанням якоїсь філософської проблеми; тут, наче шматочки червоної матерії, що розвіваються вітром, миготіли яскраві лорі; тут із шумом проносилися ширококрилі kalaos, що радували око своїм оперенням лазурового кольору найтоиших відтінків. Словом, тут були представлені усі види загону пернатих, чарівних, але переважно неїстівних птахів.
Одначе у Цій колекції бракувало одного експоната, а саме, птаха, що водиться тільки в тутешніх краях і ніколи не полишає меж островів Ару і Папуа. Але пізніше випадок усе-таки дозволив мені помилуватися цим чудовим птахом.
Проминувши негустий лісочок, ми вийшли на галявину, що подекуди густо заросла чагарником. Отут мені й випала нагода побачити чудових птахів, що, судячи з розташування їхніх довгих пер, пристосовані були до польоту проти вітру. Їхній хвилеподібний політ, вишуканість, із якою вони описували у повітрі кола, гра барв їхнього оперення притягувала і чарували погляд. Я відразу ж упізнав цих птахів.
- Райські птахи! - вигукнув я.
- Загін горобиних, сімейство райських птахів, - вторив Консель.
- Сімейство куріпок? - запитав Нед Ленд.
- Не зовсім, містере Ленд! Усе-таки я розраховую на вашу спритність і сподіваюся, що ви піймаєте хоча б одного представника цих чарівних створінь тропічної природи.
- Спробую, пане професоре, хоча я краще володію острогою, аніж рушницею.
Малайці, що провадять з Китаєм велику торгівлю райськими птахами, ловлять їх різними способами, але ми не могли їх застосувати. Вони то розставляють сильця на верхів’ях дерев, де найохочіше гніздяться райські птахи, то ловлять їх, обмазуючи галуззя особливим клеєм, позбавляючи птахів можливості рухатися. Іноді навіть отруюють джерела, з яких зазвичай п’ють воду ці птахи. Що ж до нас, то ми намагалися підстрелити їх на льоту, що давало мало шансів на успіх. І дійсно, ми витратили марно чимало наших набоїв. До одинадцятої ранку ми проминули першу низку пагорбів, що утворюють центральну частину острова, і не підстрелили ніякої дичини. Голод уже давався взнаки. Мисливці, понадіявшись на багату здобич, прорахувалися. Але тут, на превеликий подив самого Конселя, йому удалося двома пострілами підряд забезпечити нас сніданком. Він підстрелив білого голуба і припутня, яких ми хутко обпатрали і, насадивши на вертел, стали смажити на багатті із сухого труску. У той час як ця дичина смажилася, Нед готував плоди хлібного дерева. Голуб і припутень були схрумані з кісточками, і ми зійшлися на думці, що пташки дуже смачні. Мускатні горіхи, якими вони харчуються, надавали їх м’ясу особливого аромату і смаку.
- Наче пулярки, вигодувані на трюфелях, - сказав Консель.
- Ах, пане професоре! - закричав Нед Ленд у мисливському азарті. - Яка чудова дичина, особливо в тушкованому вигляді! Скільки тут їстівних припасів для “Наутілуса”. Два! Три! П’ять штук убито! Подумати тільки, що ми самі з’їмо це м’ясо, а ті бовдури на борту не отримають ні шматочка!
Я думаю, що в припливі радості канадець перебив би все стадо, якби не захопився балаканиною! Але він задовольнився дюжиною цих цікавих сумчастих, котрі становлять, зі слів Конселя, перший загін ссавців, у яких плацента відсутня.
Тварини були невеликі. Вони належали до виду “кенгуру-кроликів”, що зазвичай живуть у дуплах і відзначаються великою спритністю. І хоча звірки ці невеликі, м’ясо їхнє вважається одним із найсмачніших.
Ми були дуже задоволені наслідками полювання. Щасливий Нед пропонував повернутися наступного дня на цей чарівний острів і перебити всіх чотириногих, придатних для їжі. Але він, як звичайно, не брав до уваги непередбачених обставин.
Близько шести годин вечора ми вийшли на берег моря. Човен стояв на колишньому місці. У двох милях від берега виступав із хвиль силует “Наутілуса”, що нагадував рифову смужку.
Нед Ленд, не гаючи часу, узявся до готування обіду. Він був майстром у кухарському мистецтві. Відбивні котлети з “барі-утанга” незабаром засичали на вугіллі, поширюючи апетитні пахощі!
Але я ловлю себе на тому, що, здається, сам наслідую канадця. Я приходжу в захват від шматка смаженого м’яса! Тож нехай вибачать мені читачі, як я вибачаю містера Ленда, і з тієї ж причини нашої спільної слабкості!
Обід удався на славу. Двоє припутнів довершили розкіш меню. Сагове тісто, плоди хлібного дерева, кілька плодів манго, штук шість ананасів і сік кокосових горіхів, що перебродив, привели нас у райдужний настрій. Я навіть підозрюю, що думки моїх шановних супутників не відрізнялися належною ясністю.
- А що, коли ми не повернемося нині на борт “Наутілуса”? - сказав Консель.
- А що, коли ми зовсім туди не повернемося? - додав Нед Ленд.
У цей момент коло наших ніг упав камінь, і питання гарпунера залишилося без відповіді.
Розділ двадцять другий
БЛИСКАВКА КАПІТАНА НЕМО
Ми огледілися у бік лісу: я так і завмер, не встигнувши піднести ложку до рота; Нед Ленд завершував свою трапезу.
- Камені не падають з неба, - сказав Консель, - хіба тільки метеорити.
Другий камінь, ретельно округлений, вибив із рук Конселя апетитну ніжку перепутня, додавши ще більшої ваги його зауваженню.
Підхопившись на ноги і скинувши рушниці на плече, ми приготувалися відбити напад.
- Невже мавпи? - закричав Нед Ленд.
- Щось ніби таке, - відповів Консель. - Дикуни!
- До шлюпки! - крикнув я. І ми прожогом кинулися до берега.
Наша втеча була своєчасною. Праворуч, у ста кроках від нас, на узліссі, що заступало відкритий обрій, показалися тубільці, озброєні луками і пращами. Їх було десь так зо два десятки.
Берег був у десятьох туазах від нас.
Дикуни йшли неквапно, але вони явно були настроєні вороже. Каміння і стріли так і сипалися!
Нед Ленд, незважаючи на небезпеку, що загрожувала нам, не забув прихопити із собою здобуті припаси і біг до шлюпки, тримаючи тушу свині під пахвою і кенгуру в руках! За дві хвилини ми були на березі. Закинути в шлюпку провізію і зброю, відіпхнути її від берега, узятися за весла було справою однієї хвилини. Не встигли ми відплисти і двох кабельтових, як добра сотня дикунів, що гналися за нами з диким виттям і погрозливо розмахуючи руками, опинилися вже по пояс у воді. Я/очей не відривав від “Наутілуса”, сподіваючись, що лементи тубільців привернуть увагу команди. Але ні! Безлюдно було на палубі величезного підвідного судна, що стояло коло берега!
Хвилин двадцять потому ми піднялися на борт “Наутілуса”. Люк був відкритий.
Прикріпивши шлюпку, ми ввійшли усередину судна.
Із салону лунали звуки органа. Я ввійшов туди. Капітан Немо, схилившись над клавішами, поринув у світ звуків.
- Капітане! - сказав я.
Він не чув.
- Капітане! - повторив я, торкаючись його плеча. Він здригнувся й обернувся.
- А, це ви, пане професоре! - сказав він. - Чи вдале було полювання? Чи збагатився ваш гербарій?
- Цілком удале, капітане, - відповів я. - Але, на наше нещастя, ми привели із собою цілу юрбу двоноґих!
- Яких двоногих?
- Дикунів!
- Дикунів? - повторив капітан Немо глузливим тоном. - І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій частині земної кулі, ви зустрічаєте дикунів? Дикуни! Та де ж їх немає? І чим ці люди, яких ви називаєте дикунами, гірші за інших?
- Але, капітане...
- Щодо мене, пане, то я зустрічав їх усюди.
- Але все-таки, - заперечив я, - якщо ви не бажаєте бачити їх на борту “Наутілуса”, чи не варто вжити заходів перестороги?
- Не хвилюйтеся, пане професоре, остерігатися їх немає причини.
- Але їх дуже багато.
- Скільки ж ви їх нарахували?
- Не менше сотні.
- Пане Аронаксе, - сказав капітан Немо, не віднімаючи пальців від клавішів, - нехай хоч усе населення Нової Гвінеї збереться на березі, і то “Наутілусу” нічого боятися їхнього нападу.
Пальці капітана забігали по клавішах; і тут я помітив, що він ударяв тільки по чорних клавішах. Тому його мелодії набували зовсім шотландського колориту. Він забув про мою присутність, весь віддавшись мріям. Я не став більше турбувати його.
Я піднявся на палубу. Ніч уже настала. Під цими широтами сонце заходить раптово. У цих краях не знають сутінків. Обриси острова Гвебороар уже зливалися з туманною далечінню. Але багаття, запалені на березі, свідчили, що тубільці і не збиралися іти геть.
Я провів на палубі у повній самотині довгі години, то згадуючи про тубільців, - але вже без почуття страху, адже впевненість капітана передалася і мені, - то, забувши про них, насолоджуючись пишнотою тропічної ночі. Думкою я полинув до Франції, услід за сузір’ями Зодіаку, що через кілька годин засяють над моєю батьківщиною. Сходив місяць серед сузір’їв зеніту. І я подумав, що цей вірний і галантний супутник нашої планети повернеться через двадцять чотири години в тутешні краї, щоб здибити океанічні води і підняти наш корабель з його коралового ложа.
Десь опівночі, переконавшись, що на темних водах так само спокійно, як і в прибережних гаях, я зійшов у каюту і заснув спокійно.
Ніч минула без подій. Папуасів, безсумнівно, лякало чудовисько, що лежало на кораловій мілині, інакше через відкритий люк вони легко б проникнули усередину “Наутілуса”.
О десятій ранку 8 січня я піднявся на палубу. Займалася ранкова зоря. Туман розсіювався, і незабаром показався острів: спершу обриси берегів, потім вершини гір.
Тубільці, як і раніше, юрмилися на березі; їх було більше, ніж напередодні, - чоловік п’ятсот-шістсот. Більш сміливі, скориставшись відпливом, що оголив прибережні рифи, опинилися не далі двох кабельтових від “Наутілуса”. Я бачив ясно їхні обличчя. То були справжні папуаси атлетичної будови, з високим крутим чолом, з великим, але не приплющеним носом і білими зубами. Красиве плем’я! Кучеряве волосся, пофарбоване в червоний колір, становило різкий контраст із їхньою шкірою, чорною і лискучою, як у нубійців. У вухах, з розрізаними надвоє і відтяпіутими донизу мочками, були просилені кістяні серги. Узагалі ж дикуни були голі. Між ними я примітив кількох жінок у справжніх кринолінах, сплетених із трав; спідниці ледь прикривали коліна і підтримувалися на стегнах поясом із водоростей. Деякі чоловіки носили на шиї прикраси у вигляді півмісяця і намисто з білих і червоних черепашок. Майже усі вони були озброєні луками, стрілами і щитами, а за плечима в них висіли сітки, наповнені заокругленим камінням, що його вони майстерно метали пращею.
Один із вождів досить близько підійшов до “Наутілуса” і уважно розглядав його. Мабуть, це був “мадо” вищого рангу, бо у нього на плечах була накинута циновка дуже яскраво розфарбована і з зубцями по краях.
Не становило труда підстрелити тубільця, але я вирішив, що розумніше почекати нападу з їхнього боку. При зіткненні європейців з дикунами нам варто захищатися, а не нападати.
Під час відпливу тубільці невідступно сновигали навколо судна, але нічим не виявляли своєї ворожості. Я розчув слово “assai”, що його вони часто повторювали, і з їхніх жестів зрозумів, що мене запрошують зійти на берег, але я ухилився від запрошення.
Отже, шлюпка не рушала з місця на превеликий жаль містера Ленда, якому не терпілося поповнити запаси провізії. Канадець, не гаячи часу, зайнявся приготуванням консервів із м’яса і муки, вивезених з острова Гвебороар. Що стосується дикунів, то вони об одинадцятій годині ранку, лише тільки почався приплив і верхівки коралових рифів стали зникати під водою, повернулися на берег. Очевидно, тубільці прийшли із сусідніх островів, або, вірніше, з Папуа. Однак не видно було жодної піроги.
Щоб згаяти час, я здумав пошкребти драгою морське дно, поспіль усіяне черепашками, скойками, поліпами і багате водоростями: крізь прозору воду погляд проникав у морську глибінь. До речі, нині був останній день перебування “Наутілуса” у тутешніх краях, бо завтра, під час припливу, за словами капітана Немо, “Наутілус” вийде у відкрите море.
Я покликав Конселя, і той приніс мені легку драгу, що нагадувала устричні драги.
- А як же дикуни? - запитав Консель. - З дозволу пана професора, ці тубільці начебто не такі уже й злі!
- Однак вони канібали, друже мій!
- Нехай, хоч і канібали, а все-таки, можливо, чесні люди! - відповідав Консель.
- Хіба ласун не може бути порядною людиною? Одне не заважає іншому.
- Гаразд, Конселю, нехай буде по-твоєму! Припустімо, що ці чесні людожери чесно пожирають своїх бранців. Але я не бажаю бути з’їденим, хоча б і чесно, отож буду триматися насторожі. Капітан Немо не збирається, очевидно, уживати заходів обережності. Отож нумо закидати сіті!
Упродовж двох годин ми старанно борознили драгою морське дно, але нічого примітного не виловили. Драга зібрала безліч різних черепашок; тут були і “вуха Мідаса”, і арфи, гарпи й особливо молотки, мабуть, найкрасивіші, які коли-небудь мені доводилося бачити. Потрапило також кілька голотурій, перлових скойок і з дюжину дрібних черепах, яких ми залишили для корабельного кока.
І от, коли я менше всього очікував удачі, мені в руки потрапило справжнє чудо природи, точніше сказати, химера, яка надзвичайно рідко зустрічається. Консель, закинувши драгу, витяг безліч досить звичайних черепашок. Я глянув у сітку і, сунувши в неї руку, з чисто кінхіологічним, себто, із пронизливим лементом, який коли-небудь виривався з людського горла, вийняв звідти скойку.
- Що сталося з паном професором? - запитав з подивом Консель. - Чи не вкусив хто пана професора?
- Не турбуйся, друже мій! Але я охоче б поплатився пальцем за таку знахідку.
- Знахідку?
- От за цю скойку, - сказав я, показуючи йому предмет свого захвату.
- Так це ж проста пурпурна олива, роду олив, загону гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків...
- Правильно, Конселю! Але у мушлі завиток іде не справа наліво, як звичайно, а зліва направо!
- Невже? - вигукнув Консель.
- Так, мій друже! Мушля-шульга!
- Мушля-лівша! - повторив Консель схвильованим голосом.
- Поглянь-но на її завиток!
- Ах, якщо пану професору схочеться мені повірити, - сказав Консель, узявши тремтливою рукою дорогоцінну мушлю, - я ніколи ще так не хвилювався!
І було від чого схвилюватися! Зі спостережень натуралістів відомо, що в природі рух іде справа наліво. Усі світила і їхні супутники описують кола зі сходу на захід! У людини права рука розвинута краще, ніж ліва, а отже, всі інструменти, прилади, гвинти, сходи, замки, пружини годинника та інше пристосовані, щоб діяти справа наліво. Природа, завиваючи мушлі, дотримується того ж закону. Завитки мушлі, за рідкісними винятками, завинуті справа наліво. І якщо трапляється мушля-лівша, знавці цінують її на вагу золота.
Отже, ми з Конселем були поглинуті спогляданням нашого скарбу. І я вже мріяв збагатити своєю знахідкою Паризький музей, аж раптом камінь, кинутий якимось тубільцем, розбив нашу коштовність у руці Конселя.
Я скрикнув. Консель, схопивши мою рушницю, прицілився в дикуна, що розмахував пращею в десяти метрах від нас. Я кинувся до Конселя, але він уже устиг вистрелити, і електрична куля розбила браслет з амулетів, що прикрашав зап’ястя дикуна!
- Конселю! - вигукнув я. - Конселю!
- Та хіба пану професору хотілося побачити, як цей канібал першим кинеться в напад?
- Мушля не варта людського життя, - сказав я.
- Ах, гицель! - закричав Консель. - Краще б він роздробив мені плече!
Консель був щирий, але я залишився при своїй думці. Тимчасом за ті короткі миті, що ми були захоплені мушлею, обставини змінилися. Десятків зо два пірог, кружляли навколо “Наутілуса”. Піроги тубільців - простіше кажучи, видовбані стовбури дерев, довгі і вузькі, дивовижно швидкохідні і стійкі завдяки подвійній бамбуковій балансирній жердині, що тримається на поверхні води. Піроги скеровували спритні напівголі веслярі, і я не без тривоги спостерігав, як вони усе ближче підпливали до нашого судна.
Папуаси уже входили, видимо, у стосунки з європейцями, і судна їхні були їм знайомі. Але ця довга сталева сигара, що ледь виступала з води, без щогл, без труб!.. Що могли вони подумати? Нічого доброго, бо якийсь час вони трималися від нас на шанобливій відстані. Але, обмануті нерухомістю судна, папуаси поступово осміліли і тепер очікували нагоди завести з нами знайомство. Але саме цього знайомства і треба було уникати. Наші рушниці, що стріляли безшумно, не могли злякати тубільців, що поважають лише громобійну зброю. Гроза без гуркотів грому менше страшить людей, хоча небезпечний не грім, а блискавка.
Піроги підійшли досить близько до “Наутілуса”, і на борт посипалася злива стріл.
- Чорт візьми! Справжній град! - сказав Консель. - І, хтоз-на, чи не отруєний град?
- Треба попередити капітана Немо, - гукнув я, спускаючись у люк.
Я попростував до салону. Там нікого не було. Я вирішив постукати в каюту капітана.
- Увійдіть, - відповіли мені через двері. Я ввійшов до каюти: Капітан Немо був зайнятий якимись обчисленнями, поцяткованими знаками X і складними алгебраїчними формулами.
- Я потривожив вас? - запитав я з увічливості.
- Цілком вірно, пане Аронаксе, - відповів мені капітан, - але, мабуть, у вас на це є серйозна причина?
- Надзвичайно серйозна! Піроги тубільців оточили “Наутілус”, і через кілька хвилин нам, імовірно, доведеться відбивати напад дикунів.
- А-а! - сказав спокійно капітан Немо. - Вони припливли в пірогах?
- Так, капітане!
- Ну, що ж! Треба закрити люк.
- Безумовно! І я прийшов вам сказати...
- Нічого немає простішого, - сказав капітан Немо.
І, натиснувши кнопку електричного дзвоника, він віддав по проводах відповідний наказ у кубрик команди.
- От і все, пане професоре, - сказав він хвилиною пізніше. - Шлюпка поставлена на місце, люк закритий. Сподіваюся, ви не боїтеся, що ці добродії проб’ють обшивку, пошкодити яку не могли снаряди вашого фрегата?
- Не в цьому річ, капітане! Є інша небезпека.
- Яка ж, пане!
- Завтра о цій же годині буде потрібно відкрити люк, щоб накачати свіжого повітря в резервуари “Наутілуса”.
- Цілком правильно, пане! Наше судно дихає на манер китоподібних.
- Ну, а в цей час папуаси обсядуть палубу! Як тоді ми позбудемося їх?
- Виходить, ви упевнені, пане, що вони піднімуться на борт?
- Упевнений!
- Ну, що ж, пане, нехай піднімаються. Я не бачу причини заважати їм. По суті папуаси - бідолахи! Я не хочу, щоб мої відвідини острова Гвебороар коштували життя хоча б одного з цих нещасних!
Усе було сказано, і я хотів піти. Але капітан Немо затримав мене і всадовив біля себе. Він із цікавістю розпитував мене про наші екскурсії на острів, про наше полювання і, здавалося, ніяк не міг зрозуміти звіриної жадібності канадця до м’ясної їжі. Потім розмова перейшла на інші теми; і хоча капітан Немо не став відвертіший, усе-таки він видався мені більш люб’язним.
Мова зайшла і про становище “Наутілуса”, що сіло на мілину в тих же водах, де ледве не загинули корвети Дюмон Д’юрвіля.
- Цей Д’юрвіль був одним з ваших видатних моряків, - сказав капітан, - і одним із найосвіченіших мореплавців! Це французький капітан Кук. Злощасний учений! Перебороти суцільну кригу Південного полюса, коралові рифи Океанії, вивернутися від канібалів тихоокеанських островів - і загинути безглуздо при катастрофі приміського потяга! Якщо ця енергійна людина мала час подумати в останні хвилини свого життя, уявляєте собі, що він повинен був пережити!
Вимовляючи ці слова, капітан Немо явно хвилювався, і його схвильованість робила йому честь.
Потім, із картою в руках, ми простежили шляхи всіх експедицій французького мореплавця, усіх його кругосвітніх подорожей, аж до його спроб проникнути до Південного полюса, що закінчилися відкриттям земель Аделі і Луї Філіпа. Нарешті, ми переглянули його гідрографічні описи і карти найважливіших островів Океанії.
- Те, що зробив ваш Д’юрвіль на поверхні морів, - сказав капітан Немо, - я повторив в океанських глибинах, але мої дослідження, притому більш точні, не зажадали стількох зусиль. “Астролябія” і “Зеле”, які вічно боролися з морськими бурями, не можуть іти ні в яке порівняння з “Наутілусом”, справжнім підводним домом, з робочим затишним кабінетом!
- Але все-таки, капітане, - сказав я, - між корветами Дюмон Д’юрвіля і “Наутілусом” є деяка подібність.
- А саме, пане?
- “Наутілус”, як і корвети, відразу сів на мілину!
- “Наутілус” не сідав на мілину, пане, - холодію відповів капітан Немо. - “Наутілус” так улаштований, що може безборонно відпочивати у лоні морів. І мені не доведеться, подібно Д’юрвілю, щоб зняти з мілини свої корвети, вдаватися до неймовірних зусиль; “Астролябія” і “Зеле” ледь не загинули в цій протоці, а моєму “Наутілусу” не загрожує ні найменша небезпека. Завтра в належний час морський приплив дбайливо підніме суді но, і воно вийде у відкрите море.
- Капітане, - відповів я, - не сумніваюся, що...
- Завтра, - сказав на закінчення капітан Немо, - завтра, о другій годині сорок хвилин опівночі, “Наутілус” спливе і без найменшого ушкодження вийде з Торресової протоки.
З цими словами, сказаними украй різким тоном, капітан Немо встав і злегка кивнув головою, що означало: розмова закінчена! Я вийшов з каюти і подався до себе.
Я застав там Конселя, що побажав довідатись, які наслідки моєї розмови з капітаном.
- Друже мій, - сказав я, - капітан висміяв мене, варто було лише заїкнутися, що буцімто тубільці Папуа загрожують “Наутілусу”. Ну, що ж! Будемо покладатися на капітана і побажаємо собі доброї ночі!
- Пану професору не знадобляться мої послуги?
- Ні, друже! А що робить Нед Ленд?
- З дозволу папа професора, - відповідав Консель, - Нед Ленд готує паштет із кенгуру. Паштет, каже, буде просто дивовижний!
Залишившись сам, я ліг у постіль, але спав неспокійно. До мене долинав шалений лемент дикунів, що ввірвалися на палубу. Так минула ніч. Екіпаж “Наутілуса”, як і раніше, був бездіяльний. Присутність на судні канібалів турбувала команду стільки ж, скільки турбують солдат у неприступному форті мурахи, що повзають по бліндажі.
Я встав о шостій годині ранку. Люк був закритий. Отже, запас кисню не поновлювався з учорашнього дня. Але все-таки аварійні резервуари, вчасно приведені в дію, випустивши кілька кубічних метрів кисню, освіжили повітря.
До полудня я працював у каюті, не бачивши навіть мимохідь капітана Немо. На борту не помітно було хоч якихось приготувань до відплиття.
Почекавши ще якийсь час, я увійшов до салону. Годинник показував пів на третю. Через десять хвилин морський приплив мав досягти своєї вищої межі, і, якщо капітан Немо не помилився в розрахунках, “Наутілус” зніметься з мілини. Інакше доведеться йому упродовж довгих місяців спочивати на своєму кораловому ложі!
Але тут корпус корабля почав здригатися, віщуючи швидке звільнення! Я почув, як заскрипіла його обшивка, торкаючись вапняних відкладень шорсткуватого коралового дна.
О другій годині тридцять п’ять хвилин у салон увійшов капітан Немо.
- Відпливаємо, - сказав він.
- А-а!.. - мовив я.
- Я наказав відкрити люк.
- А папуаси?
- Папуаси? - повторив капітан Немо, ледве стенувши плечима.
- А вони ненароком не проникнуть усередину судна?
- Яким шляхом?
- Через відкритий люк.
- Пане Аронаксе, - спокійно відповів капітан Немо, - не завжди можна ввійти через люк “Наутілуса”, навіть якщо він відкритий.
Я подивився на капітана.
- Не зрозуміло? - запитав він.
- Анітрохи!
- Прошу вас іти за мною, і ви усе зрозумієте.
Ми підійшли до середнього трапа, Нед Ленд і Консель були вже там і з великою цікавістю спостерігали, як кілька матросів відкривали люк під дикий лемент і крики, що лунали з палуби.
Кришка люка відкинулася назовні... В отворі показалося десятків два страшних фізіономій. Але не встиг перший же тубілець узятися за поручні трапа, як був відкинутий назад невідомою силою. Дикун із диким виттям пустився бігти навтьоки, роблячи неймовірні стрибки.
Десяток його одноплемінників кинувся було до трапа, але їх спостигла та ж доля.
Консель радів. Нед Ленд, спонукуваний своїми дикими інстинктами, теж кинувся до трапа. Але і канадця у свою чергу відкинуло назад, варто було лиш йому схопитися за поручні!
- Тисяча чортів! - заволав він. - У мене вдарила блискавка!
І тут я зрозумів усе. Металеві поручні становили кабель струму високої напруги. Усякий, хто торкався до них, зазнавав електричного удару, - і удар міг бути смертельним, якби капітан Немо включив у цей провідник електрики струм усіх своїх батарей! Коротше кажучи, між нападниками і нами була ніби спущена електрична завіса, через яку ніхто не міг безкарно проникнути.
Перелякані на смерть папуаси кинулися навсібіч. А ми, стримуючи посмішку, заспокоювали і розтирали Неда Ленда, що вивергав лайку.
У цю мить дев’ятий вал виніс на своєму гребені наше судно, і нарешті “Наутілус” підвівся зі свого коралового ложа!
Була друга година сорок хвилин - час, визначений капітаном Немо. Запрацювали гвинти, і водоріз із величною неквапністю почав перетинати океанські хвилі. Швидкість обертання гвинта все збільшувалася, і підводний корабель, спливши на поверхню океану, вийшов цілим і неушкодженим із небезпечних вод Торресової протоки.
Розділ двадцять третій
НЕЗБАГНЕННА СОНЛИВІСТЬ
Наступного дня, 10 січня, “Наутілус” вийшов у відкритий океан. Він ішов зі швидкістю тридцяти п’яти миль за годину. Гвинт обертався з такою швидкістю, що я не міг порахувати кількість його обертів за хвилину.
Але моєму захопленню не було меж, варто було лише згадати, що електрика, ця чудесна сила, не тільки надає рухливості, обігрівав, і освітлює судно, але і слугує захистом від нападу ззовні, перетворюючи його на якийсь древній ковчег, недоторканний для неіфсвяченого. І мимоволі мої думки перенеслися на творця, що сотворив таке диво!
Ми тримали курс прямо на захід і 11 січня обігнули мис Уессел, розташований під 135° довготи і 10° північної широти, який утворював східний край затоки Карпентарія. Коралові рифи зустрічалися часто, але вони були розкидані далеко один від одного і притому з великою точністю позначені на карті. “Наутілус” благополучно оминув буруни Моне і рифи Вікторія, під 130° довготи, на десятій паралелі, якої ми неухильно трималися.
Тринадцятого січня ми ввійшли у води Тиморского моря, поблизу острова тієї ж назви, під 122° довготи. Цим островом, що займає площу в тисячу шістсот двадцять п’ять квадратних льє, управляють раджі. Раджі іменуються синами крокодила, коротше кажучи, відносять себе до істот вищої породи, на яку тільки може претендувати людина. Їхні предки-плазуни у великій кількості водяться в місцевих ріках і є предметом особливого шанування, їх оберігають, пестять, годують, їм пропонують у їжу молодих дівчат, і горе чужоземцю, що занесе руку на священну тварину!
Але “Наутілусу” не довелося зіштовхнутися з цими хижаками. Острів Тимор ми бачили мимохідь, опівдні, коли помічник капітана робив своє чергове спостереження. Також мигцем бачив я й острівець Роти, що входить у ту ж групу; кажуть, тутешні жінки славляться на малайських ринках своєю вродою.
Тут “Наутілус” ухилився до південного заходу від дотримуваної раніше широти і пішов у напрямку до Індійського океану. У які краї захоплює нас фантазія капітана Немо? Чи повернеться він до берегів Азії? Чи наблизиться до берегів Європи? Навряд! Навіщо плисти туди людині, що тікає від населених континентів? Чи не ринеться вій на південь? Чи не обігне він мис Доброї Надії, а потім мис Горн? Чи не наважиться направити свій шлях до Південного полюса? А може, повернеться в моря Тихого океану, де для підводного корабля такий простір? Відповідь дасть майбутнє.
Пройшовши уздовж рифів Картьє, Гіберніа, Серингапатама, Скотта, цих останніх зусиль твердої стихії перемогти стихію водну, 14 січня ми були вже за межами будь-яких ознак землі. “Наутілус” перейшов на середню швидкість і, слухняний волі капітана, то опускався в морські глибини, то спливав на поверхню океану. Під час цього плавання капітан Немо зробив цікаві спостереження щодо температури світового океану на різних глибинах. У звичайних умовах для виміру коливань температури в морях користуються досить складними приладами, показання яких не завжди заслуговують довіри, особливо показання термометричних зондів, скло яких часто не витримує тиску в глибинних, шарах води, а також і показання апаратів, дія яких заснована на неоднаковій електропровідності деяких металів. Перевірити отримані дані повторним шляхом становить значні труднощі. Тим часом капітан Немо вимірював температуру глибинних вод океану, занурюючись у морські безодні, і його термометр у водних шарах різних глибин давав точні і незаперечні показання.
Отже, приводячи поперемінно в дію то резервуари, наповнені водою, то похилі рулі глибини, капітан Немо мав можливість досліджувати температуру, починаючи від поверхневих шарів води до глибинних, занурюючись поступово на три, чотири, п’ять, сім, дев’ять і десять тисяч метрів нижче рівня океану; і він дійшов висновку, що під усіма широтами температура води на глибині тисячі метрів знижується до чотирьох з половиною градусів
Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
