Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
[47].
Я стежив за цими дослідженнями з неабияким інтересом. Капітан Немо привносив у свої досліди щиру пристрасть. Я часто запитував себе: навіщо йому наукові дослідження? Для користі людства? Малоймовірно, адже рано чи пізно його праці загинуть разом з ним у якому-небудь морі, не позначеному на карті! Чи не готувався він зробити мене виконавцем духівниці своїх відкриттів? Чи не надумався він покласти край моїй підводній подорожі? Але кінця ще не передбачалося.
Як би то не було, капітан Немо ознайомив мене з цифровими даними, отриманими ним у ході дослідження щільності води в найголовніших морях земної кулі. З цих наукових спостережень я зробив аж ніяк не науковий висновок щодо мене особисто. Відбулося це вранці 15 січня. Капітан Немо, з яким ми проходжувалися по палубі, запитав мене, чи відома мені щільність морської води на різних глибинах? Я відповів, що ні, адже в цій області ще немає досить перевірених наукових досліджень.
- Я зробив ці дослідження, - сказав він, - і ручаюся за їхню точність.
- Добре, - відповів я, - але на борту “Наутілуса” зовсім відособлений світ, і відкриття ці ніколи не дійдуть до Землі.
- Цілком правильно, пане професоре, - сказав він після короткої мовчанки. - На борту відособлений світ! Він так само відособлений від Землі, як відособлені планети, що обертаються разом із Землею навколо Сонця; і наші праці так само не дійдуть до Землі, як і праці вчених Сатурна або Юпітера. Але оскільки випадок звів нас на борту “Наутілуса”, я утаємничу вас у кінцеві висновки моїх досліджень.
- Я вас слухаю, капітане.
- Вам, пане професоре, певна річ, відомо, що морська вода має більшу щільність, аніж прісна, але що щільність води не скрізь однакова. Справді, якщо прийняти за одиницю щільність прісної води, то щільність вод Атлантичного океану буде дорівнювати одній цілій і двадцяти восьми тисячним, вод Тихого океану - одній цілій і двадцяти шести тисячним, і одній цілій і тридцяти тисячним дорівнює щільність вод Середземного моря...
“А-а! - подумав я, - він заходить і в Середземне море!”
- ...і становить одну цілу і вісімнадцять тисячних для вод Іонічного моря й одну цілу і двадцять дев’ять тисячних для вод Адріатичного моря.
Отже, “Наутілус” не уникав і найбільш жвавих морів Європи. Я з цього виснував, що коли-небудь - і, хтозна, може й швидко? - ми наблизимося до берегів більш цивілізованих континентів. І подумав, що Нед Ленд, цілком природно, зрадіє подібній можливості. Досить тривалий час ми з капітаном присвячували цілі дні науковим дослідженням, - визначали солоність морської вбди на різних глибинах, проникнення світла в товщу води, - і у всіх випадках капітан Немо виявляв дивовижну винахідливість, що дорівнювала тільки його уважності до мене. Потім він знову зник, і я, як і раніше, знову почувався самотнім на борту його підводного корабля.
Шістнадцятого січня “Наутілус”, здавалося, поринув у сон за кілька метрів од рівня моря. Електричні машини зупинилися, гвинт не діяв, віддавши судно на сваволю течії. Я вирішив, що екіпаж зайнятий ремонтом машин, зв’язаним з їхньою роботою на значних швидкостях.
У той день мені і моїм товаришам довелось бути очевидцями цікавого явища. Стулки у вікнах салону розсунулися. Електричний прожектор не був увімкнутий. Небо, затягнуте грозовими хмарами, кидало слабке світло у верхні шари океанських вод. Довкола нас у рідкому середовищі панував напівморок.
Я милувався водною стихією в цьому сутінковому освітленні, і великі риби проносилися повз нас, як китайські тіні. І раптом ми потрапили в смугу яскравого світла. Спочатку я думав, що запрацював прожектор і, потрапивши в смугу його променів, освітилися темні води. Але я помилився і, вдивившись уважніше, зрозумів свою оману.
“Наутілус” був знесений плином у світні шари води, що спалахують вогнями, які здаються сліпучими в мороці морських безодень. То було світіння міріадів мікроскопічних морських організмів.
Інтенсивність світіння ще збільшувалася, відбита металевою обшивкою судна. Світна водяна маса, наче доменна піч, вивергала вогняні потоки, і розсипалися тисячі іскор, то перетворювалася на суцільний потік розплавленого свинцю. Усе навколо цього палахкотливого простору поринуло в тінь, якщо це поняття тут доречне! Ні! То не було штучне світло нашого прожектора! Тут відчувався надмір життєвих сил! То було живе світло! І справді, у цих водах утворилося скупчення морських ночесвіток (Noctiluca miliaris), таких собі студенистих кульок із ниткоподібними жгу-тиками, що утворюють цілі колонії: у тридцятьох кубічних сантиметрах води їх налічують до двадцяти п’яти тисяч. Сяйво ночесвіток підсилювалося трепетним мерехтінням медуз, сяйвом фолад і безлічі інших фосфоресціюючих організмів, котрі виділяють світну речовину.
Протягом багатьох годин “Наутілус” плив у світних водах; і нашому захвату не було меж, коли ми побачили великих морських тварин, що прудко і пустотливо рухалися, як саламандри, у полум’ї! У цьому живому світлі миготіли витончені і верткі дельфіни, невтомні клоуни морів, і провісник ураганів - меч-риба завдовжки в три метри, подеколи торкаючись своїм грізним мечем кришталевого скла. Потім з’явилися більш дрібні рибки, спинороги, макрелі-стрибуни, щетинозуби (хірурги-носачі) і сотні інших рибок, що борознили світлоносну стихію.
Було щось дивовижне в сліпучому світінні моря. Може, атмосферні умови підсилювали напруженість цього явища? Може, над океаном бушувала гроза? Але на глибині кількох метрів від рівня моря не відчувалося розгулу стихій, і “Наутілус” мирно погойдувався в лоні спокійних вод.
Ми пливли, і все нові чудеса розгорталися перед нашим здивованим поглядом.
Консель невтомно класифікував своїх зоофітів, членистоногих, молюсків і риб. Дні летіли, і я втратив їм лік. Нед, як звичайно, намагався урізноманітити наше меню. Ми, як равлики, сиділи у своїй мушлі. І я можу засвідчити, що в равлика перетворитися зовсім неважко!
Наше перебування на підводному кораблі починало нам здаватися цілком природним і навіть приємним, і ми вже стали забувати, що існує інше життя на поверхні земної кулі. Але одна подія несподівано повернула нас до дійсності.
Вісімнадцятого січня “Наутілус” проходив під 105° довготи і 15° широти. Насувалися грозові хмари, на морі починався шторм. Подув міцний норд-остовий вітер. Барометр, що його стрілка неухильно падала останніми днями, передвіщав бурю.
Я вийшов на палубу в той час, як помічник капітана досліджував обрій. Я сподівався, що він скаже свою звичну фразу. Але цього разу він вимовив інші слова, такі ж незрозумілі. Негайно ж на палубі з’явився капітан Немо із підзорною трубою в руці і став вдивлятися в обрій.
Кілька хвилин капітан, не відводячи очей від труби, пильно вдивлявся в якусь крапку на обрії. Потім, різко обернувшись, він обмінявся зі своїм помічником кількома словами на незрозумілому наріччі. Той, здавалося, неабияк схвилювався, хоча і намагався зберегти спокій. Капітан Немо краще володів собою і не утрачав своєї звичної холоднокровності. Очевидно, він висловлював якісь міркування, що їх помічник спростовував. Принаймні я витлумачив так з їхнього тону і жестів.
Я пильно вдивлявся в туманну далечінь, але нічого не примітив. Бліді обриси краєвиду були пустельні.
Капітан Немо ходив туди й сюди по палубі, не дивлячись у мій бік; можливо, він мене і не помічав. Кроки його були тверді, але, може, не такі розмірені, як зазвичай. Іноді він зупинявся і, склавши руки на грудях, вдивлявся в море. Чого шукав він у цій неозорій пустелі? “Наутілус” йшов у сотні миль від найближчого берега.
Помічник капітана у свою чергу підніс до очей підзорну трубу і напружено вдивлявся вдалину; він явно нервував, тупав ногами, метався по палубі, коротше, був абсолютною протилежністю своєму начальнику.
Утім, таємнича історія мала невдовзі роз’яснитися, бо за наказом капітана машини запрацювали на великій швидкості.
Помічник знову звернув увагу капітана на якусь крапку на обрії. Капітан спинився і навів трубу в зазначеному напрямку. Він довго не віднімав труби від очей. А я, надзвичайно заінтригований тим, що відбувається, зійшов у салон, узяв там чудову підзорну трубу, якою завжди користувався, і повернувся на палубу. Обіпершись на виступ штурвальної рубки, я приготувався обдивлятися обрій.
Але не встиг я піднести трубу до очей, як її вирвали з моїх рук.
Я обернувся. Переді мною стояв капітан Немо. Я не упізнав його. Обличчя його спотворилося. Очі горіли похмурим вогнем, брови зсунулися докупи. Напіввідкритий рот оголив зуби. Його напружена поза, стиснуті кулаки, утягнута в плечі голова - усе дихало скаженою ненавистю. Він не ворухнувся. Труба валялася долі. Чим викликав я його гнів? Чи не уявив він, що я розкрив якусь таємницю, що її не випадало знати бранцю “Наутілуса”?
Та ні! Не на мене був звернений його гнів! Він навіть не глянув на мене. Погляд його був прикутий до обрію. Нарешті, капітан Немо опанував собою. Його лице набуло звичного холодного виразу. Він звернувся до свого помічника незнайомою мовою. Сказавши йому кілька слів, капітан заговорив зі мною.
- Пане Аронаксе, - сказав він наказовим тоном, - ви зобов’язані викопати умову, якою ви пов’язані з мною.
- У чому річ, капітане?
- Ви і ваші супутники зобов’язані побути узаперті, поки я не вважатиму можливим звільнити вас.
- Тут ви хазяїн, - відповів я, пильно дивлячись на нього. - Але дозвольте задати вам одне питання.
- Жодного, пане!
Сперечатися було марно. Доводилося підкоритися.
Я ввійшов у каюту, відведену Неду Ленду і Конселю, і оголосив їм волю капітана.
Судіть самі, яке враження справив на канадця цей наказ! Утім, розміркувати не було часу. Четверо матросів очікували коло дверей. Нас відвели в ту ж саму каюту, у якій ми перебували укладені в перший день на борту “Наутілуса”.
Нед Ленд намагався протестувати. Але у відповідь зачинилися двері.
- Чи не зволить пан професор пояснити, що все це означає? - запитав Консель.
Я розповів про все, що сталося. Вони були так само здивовані, як і я, і губилися в здогадах. Розгніване обличчя капітана не виходило в мене з голови. Думки мої плуталися, і я висновував найбезглуздіші припущення. З роздумів мене вивів вигук Неда Ленда:
- Ба! Сніданок на столі!
Справді, стіл був заставлений наїдками. Розпорядження було, видимо, зроблене в той момент, коли капітан віддавав наказ розвинути велику швидкість.
- Чи не побажає пан професор вислухати невелику пораду? - запитав Консель.
- Будь ласка, мій друже, - зголосився я.
- Здоровий глузд підказує, що пану професору треба поснідати. Адже невідомо, що може статися.
- Ти правий, Конселю.
- На жаль, - сказав Нед Ленд, - нам подали рибні страви!
- Друже Нед, - заперечив Консель, - а що б ви сказали, якби зовсім не було сніданку?
Цей доказ увірвав скарги гарпунера.
Сіли за стіл. Снідали мовчки. Я їв мало, Консель присилував себе з міркувань тієї ж розсудливості, лише Нед Ленд не гаяв часу марно! Поснідавши, трохи придрімнули.
Але тут матова півкуля в стелі згасла, і ми опинилися в повній темряві. Нед Ленд одразу ж заснув. Але мене здивувало: дрімав і Консель! Що могло викликати в нього таку раптову сонливість? Однак і мене самого непереборно хилило на сон. Я боровся зі сном. Але повіки важчали і мимоволі стулялися. У мене почалися галюцинації. Очевидно, у страви було підмішане снодійне! Невже капітану Немо мало було посадити нас під замок, йому знадобилося ще й приспати нас?
Я з останніх сил намагався побороти сонливість. Але ні! Дихання ставало усе більш утрудненим. Смертельний холод сковував, ніби паралізував мої кінцівки. Повіки, немов налиті свинцем, зімкнулися. Я не міг розплющити очей. Важкий сон опанував мною. Мене мучили кошмари. Раптом видіння щезли. Я знепритомнів.
Розділ двадцять четвертий
КОРАЛОВЕ ЦАРСТВО
Я прокинувся вранці зі свіжою головою. На мій чималий подив, я лежав у постелі, у своїй каюті. Безсумнівно, і мої супутники теж були перенесені в їхню каюту. Отже, вони не більше за мене могли знати, що сталося минулої ночі. Залишалося лише сподіватися, що якась випадковість розкриє в майбутньому цю таємничу історію.
Мені захотілося подихати свіжим повітрям. Але чи зможу я вийти, чи не замкнена каюта на ключ? Я штовхнув двері. Двері відчинилися, і я вузьким коридором пройшов до трапа. Люк, замкнений напередодні, був відкритий. Я вийшов на палубу.
Нед Ленд із Конселем вже очікували мене там. Я запитав, як минула їхня ніч. Але вони нічого не пам’ятали! Заснувши учора важким сном, обоє друзів прийшли до тями лише нині вранці і, на свій подив, у своїй каюті!
“Наутілус” був безгомінний і таємничий, як і раніше. Ми йшли відкритим морем з помірною швидкістю. На борту не відчувалося жодних змін.
І даремно Нед Ленд втуплювався в обрій. Океан був пустельний. Канадець не помітив на обрії ні вітрила, ні смужки землі. Дув міцний західний вітер. “Наутілус” гойдало на хвилях.
Зробивши запаси кисню, “Наутілус” знову пірнув під воду метрів на п’ятнадцять. У разі потреби судно легко могло спливти на поверхню. До речі, у той день, дев’ятнадцятого січня, маневр цей, проти узвичаєного, повторювався неодноразово. І кожного разу помічник капітана виходив на палубу і промовляв традиційну фразу.
Капітан Немо не з’являвся. З команди я бачив у той день одного лише незворушного стюарда, що, як завжди, мовчки й уважно прислуговував за столом.
Близько другої години пополудні до салону, де я упорядковував свої записи, увійшов капітан Немо. Я уклонився йому. Він мовчки кивнув мені головою. Я знову взявся за роботу, сподіваючись потай, що капітан заговорить про події минулої ночі. Але він мовчав. Я глянув на капітана. У нього був стомлений вигляд. Почервонілі очі видавали, що він провів безсонну ніч. Глибокий смуток, непідробне горе наклали свій відбиток на цю вольову людину. Він ходив туди-сюди по кімнаті, сідав на диван, знову вставав, брав у руки першу книгу, що траплялася, відразу кидав її, підходив до приладів, але не робив записів, як звичайно. Здавалося, він не знаходив собі місця.
Нарешті, він звернувся до мене.
- Ви лікар, пане Аронакс? - запитав він.
Я був захоплений зненацька цим питанням капітана й здивовано й мовчки втупився у нього.
- Ви лікар? - повторив він. - Багато ваших колег отримали медичну освіту: Грасіоле, Мокен-Тандон та інші.
- Так, - відповів я. - Мені доводилося працювати лікарем. Перш ніж стати музейним працівником, я був ординатором клініки і багато років займався медичною практикою.
- Чудово, пане!
Відповідь моя, очевидно, цілком задовольнила капітана. Але, не знаючи, до чого він хилить розмову, я очікував подальших запитань, зміркувавши, що відповідати буду в залежності від обставин.
- Пане Аронаксе, - сказав капітан, - один із моїх матросів потребує допомоги лґкаря. Не могли б ви оглянути його?
- На борту є хворий?
- Так.
- Я готовий до послуг.
- Ходімо.
Признаюся, серце в мене калатало прискорено. Підсвідомо хворобу матроса я поставив у зв’язок з подіями минулої ночі. І вся ця таємнича історія цікавила мене не менше особи самого хворого.
Капітан Немо провів мене на корму “Наутілуса” і відчинив двері в кабіну поруч з матроським кубриком.
Там лежав на ліжку чоловік років сорока з енергійним обличчям, чисто англосакського типу.
Я підійшов до постелі. Це був не просто хворий - це був поранений. Його голова, зав’язана закривавленими бинтами, лежала на подушках. Я зняв пов’язку. Поранений дивився на мене широко розплющеними очима. І, поки я його розбинтовував, не прохопився жодним стогоном.
Рана була жахлива. У черепній коробці, пробитій якимсь тупим знаряддям, утворився зяючий отвір, через який видпілася частина мозку. Згустки запеченої крові внаслідок численних крововиливів перетворили роздроблену мозкову тканину в червонувату кашку.
Тут спостерігалися одночасно явища контузії і струсу мозку. Дихання хворого було утрудненим. Обличчя часто спотворювала судома. То був характерний приклад запалення мозку, ускладнений паралічем рухових центрів.
Я помацав пульс. Серце працювало з перебоями. Пульс часом зникав. Кінцівки вже починали холонути: людина вмирала, і нічим не можна було запобігти фатальному кінцю. Я наклав на рану свіжу пов’язку, поправив узголів’я. Обернувшись, я запитав капітана Немо:
- Яким знаряддям нанесена рана?
- Чи не все одно? - ухильно відповів капітан Немо. - Від сильного струсу зламався важіль машини, удар припав по голові цієї людини. Ну, яка ваша думка щодо хворого?
Я вагався із відповіддю.
- Ви можете говорити, - сказав капітан. - Ця людина не знає французької мови.
Я ще раз подивився на пораненого і сказав:
- Ця людина помре години через дві.
- І ніщо не може врятувати його?
- Ніщо.
Рука капітана Немо стиснулася в кулак. Сльози виступили на очах. Я не думав, що він здатний плакати.
Кілька хвилин я не відходив від пораненого. Електрика, що заливала своїм холодним світлом смертний одр, ще підсилювала блідість лиця умираючого. Я вдивлявся в це виразне обличчя, посмуговане передчасними зморшками - слідами знегод і, можливо, поневірянь. Я сподівався, що таємниця його життя розкриється в останніх словах, які зірвуться з його холонучих вуст!
- Ви вільні, пане Аронаксе, - сказав капітан Немо.
Я залишив капітана одного коло постелі умираючого і повернувся до себе, надзвичайно схвильований цією сценою. Похмурі передчуття тривожили мене весь день. Уночі я спав кепсько. Прокидався раз у раз. Мені усе вчувалися чиїсь тяжкі подихи, похоронний спів. Може, читали молитви над небіжчиком якоюсь невідомою мені мовою?
На світанні я вийшов на палубу. Капітан Немо був уже там. Побачивши мене, він підійшов до мене.
- Пане професоре, - сказав він, - чи не бажаєте сьогодні взяти участь у підводній прогулянці?
- Разом із товаришами?
- Якщо вони побажають.
- Ми до ваших послуг, капітане.
- У такому разі, будьте люб’язні надягти скафандр.
Про померлого - ні слова! Знайшовши Неда Ленда і Конселя, я передав їм запрошення капітана Немо. Консель зрадів майбутній прогулянці, і канадець цього разу охоче погодився приєднатися до нас.
Була восьма година ранку. О пів на дев’яту, одягнувши скафандри, ми запаслися резервуарами Рукейроля й електричними ліхтарями і рушили в путь. Подвійні двері розчинилися, і ми, з капітаном Немо на чолі, під ескортом дванадцяти матросів, ступили на глибину десяти метрів під водою на кам’янисте дно, на якому відпочивав “Наутілус”.
Легкий спочатку ухил дна завершився западиною глибиною до п’ятнадцяти сажнів. Ґрунт дна під поверхнею Індійського океану різко відрізнявся від ґрунту тихоокеанських вод, де мені випало побувати під час своєї першої підводної прогулянки. Тут не було ні м’якого піску, ні підводних прерій, ні заростей водоростей. Я відразу ж упізнав чарівну місцину. Це було коралове царство!
Серед кишковопорожнинних, класу коралових поліпів, підкласу восьмипромеиевих коралів, особливо примітні корали з загону горгоиієвих - рогових коралів, як-от: горгоиії, білий корал і шляхетний корал. Коралові поліпи - прецікаві створіння, їх відносили по черзі до мінералів, до рослинного і до тваринного світу. Корали - лікарський засіб давніх, дорогоцінна прикраса в наші дні, лише тільки 1694 року були остаточно занесені до тваринного світу марсельським ученим Пейсоннелем.
Корали - це скупчення окремих дрібних тварин, з’єднаних у поліпняк ламким, кам’янистим кістяком. Початок колонії кладе окрема особина, прикріпившись до якого-небудь предмета. Колонія утворюється у результаті розмноження брунькуванням одного поліпа. Кожна нова особина, входячи до складу колонії, починає жити спільним життям. Природна комуна.
Мені були відомі останні праці вчених, присвячені цій вигадливій істоті, яка розростається деревоподібними кам’янистими колоніями, що підтверджено ретельними дослідженнями натуралістів. І для мене не існувало нічого більш цікавого, як відвідати один з таких закам’янілих коралових лісів, що їх природа виростила в глибинах океану.
Прилади Румкорфа були увімкнуті, і ми пішли вздовж коралового рифу, що перебував у початковій стадії розвитку й обіцяв у майбутньому звести бар’єрний риф у цій частині Індійського океану. Уздовж шляху просування росли дивовижні чагарники, утворені з галуззя, химерно переплетеного між собою, унизаного білими шестипроменевими зірчатками. Тільки на відміну від земних рослин коралові деревця росли згори донизу, прикріпившись до підніжжя скель.
Світло наших ліхтарів, виграючи на яскраво-червоних галузках коралових дерев, породжувало дивовижні світлові ефекти. Мені здавалося часом, що всі ці сплюснуті і циліндричні трубочки колишуться від руху води. І мене охопила спокуса зірвати їхні свіжі віночки з ніжними щупальцями, котрі щойно розпустилися або ледь починали розпускатися. Повз нас, торкаючись їх своїми плавцями, наче птахи крилами, проносилися легкі риби. Але варто було моїй руці торкнутися цих дивних квітів, цих чуттєвих істот, як уся колонія починала рухатися. Білі віночки втягувалися у свої червоні футляри, квіти в’янули на очах, а чагарник перетворювався на купу пористих скам’янілостей.
Мені випала нагода побачити найрідкісні зразки тварин-квітів. Шляхетний корал тутешніх місць міг суперничати з коралами, що добуваються в Середземному морі коло французьких, італійських і африканських берегів. Поетичні назви “червона квітка”, “червона піна”, що ювеліри дали найкращим екземплярам, цілком виправдані яскравим забарвленням шляхетного корала. Вартість такого корала доходить до п’ятисот франків за кілограм, а тутешні води таїли в собі скарбницю, здатну збагатити цілу юрбу шукачів коралів. Ця дорогоцінна речовина, що часто зростається з іншими поліпами, утворює міцне і нерозривне ціле, так звані масивні колонії “maccoiota”, і тут мені пощастило побачити чарівний зразок рожевого корала.
Чагарники все густішали, коралові хащі буйнішали. І, нарешті, перед нами постали справжні скам’янілі ліси і довгі галереї найфантастичної будови. Капітан Немо ступив під їхні похмурі склепіння. Дорога увесь час вела під ухил, і поступово ми спустилися на глибину ста метрів.
І коли світло наших ліхтарів торкалося часом яскраво-червоної шорсткуватої поверхні цих коралових аркад, навіси склепіння, котрі нагадували люстри, загорялися червоними вогниками, від чого виникало чарівне враження. Серед кущиків коралів мені зустрічалися інші, не менш цікаві корали: меліти, іриди з членистими розгалуженнями, пучки коралин, зелені, червоні, справжні водорості з перисто-розгалуженою, сильно покрапленою вапном сланню. Після довгих суперечок натуралісти остаточно прилучили їх до рослинного світу. Як сказав один мислитель:
“Може, це і є та грань, де життя непевно пробуджується від свого скам’янілого сну, але не має ще сил вийти із заціпеніння”.
Нарешті, години через дві ми досягли глибини трьохсот метрів від рівня моря, коротше кажучи, тієї межі, де завершується процес послідовного розвитку коралового рифа і коралові вапняки із їх гіллястою будовою набувають форм деревоподібних окам’янілостей. То не були поодинокі кущики, що скромно нагадували гайок колонії поліпняків. То були дрімучі ліси, величні вапнякові зарості, гігантські скам’янілі дерева, переплетені між собою гірляндами витончених плюмарій, цих морських ліан усіх барв і відтінків. Ми вільно проходили під їхніми гіллястими склепіннями, що губилися в мороці вод; а коло наших ніг тубіпориди, астреї, меандрини, фунгії каріофіллеї розстелялися барвистим килимом, обсипаним блискотливим пилом.
Яке непередаване видовище! Як жаль, що ми не могли поділитися враженнями! Чому ми були в цих непроникних масках з металу і скла! Чому наш голос не міг вирватися з їхнього полону! Чому ми не можемо жити в цій водній стихії, як риби або, ще краще, як амфібії, що живуть подвійним життям, привільно почуваючи себе і на суші й у воді!
Між тим капітан Немо зупинився. Зупинилися і ми. Обернувшись, я побачив, що матроси вишикувалися півколом за своїм начальником. Придивившись, я розгледів якийсь довгастий предмет, що його несли на плечах четверо матросів.
Ми стояли посередині великої галявини, оточеної ніби викарбуваним у камені підводним лісом. У непевному світлі наших ліхтарів на землю лягали гігантські тіні. Навколо панувала глибока пітьма. І лише подекуди, потрапляючи в смугу світла, спалахували червоні іскорки на гранях коралів.
Нед Ленд і Консель стояли поруч зі мною. Ми чекали, що буде далі. І раптом у мене майнула думка, що нам випало бути присутнім при незвичайній сцені. Оглянувшись, я помітив, що то тут, то там видніються невисокі горбки, покриті вапняним шаром і розташовані у певному порядку, що видавало роботу рук людських.
Посередині галявини, на узвишші, спорудженому з уламків скель, стояв кораловий хрест, який розкинув свої довгі, ніби закривавлені руки, що обернулися в камінь.
За знаком капітана Немо один із матросів вийшов наперед і, вийнявши кирку з-за пояса, став вирубувати яму в кількох футах від хреста.
Я зрозумів усе! Тут був цвинтар, яма - могила, а довгастий предмет - тіло людини, що померла вночі! Капітан Немо і його матроси ховали свого товариша на цьому братському цвинтарі в глибинах океану!
Ніколи я не був так схвильований! Ніколи я не відчував такого сум’яття почуттів!
Я не хотів вірити своїм очам!
Могилу рили повільно. Сполохані риби метнулися врізнобіч. Я чув глухий стукіт заліза об вапняний грунт і бачив, як розліталися іскри при ударі кирки об кремінь, що лежав у глибинних водах. Яма ставала усе довшою і ширшою і незабаром стала досить глибока, щоб умістити небіжчика.
Тоді підійшли носії. Тіло, загорнене в білу вісонову тканину, опустили в могилу, повігу води. Капітан Немо і його товариші, склавши руки на грудях, схилили коліна... А ми, усі троє, схилили голови.
Могилу засипали уламками викопаного ґрунту, і над нею утворився невисокий горбок.
Коли усе було закінчено, капітан і його товариші, опустившись на одне коліно, підняли руки на знак останнього прощання...
Потім похоронна процесія рушила в зворотний шлях. Ми знову пройшли під аркадами підводного лісу, повз коралові гайки і чагарники; шлях неухильно вів угору. Удалині майнув вогник. Ми йшли на цей дороговказний вогонь і через годину були на борту “Наутілуса”.
Перевдягнувшись, я піднявся на палубу і сів біля прожектора. Я весь був під владою пережитого.
Незабаром до мене підійшов капітан Немо. Я встав.
- Як я і передбачав, - сказав я, - ця людина померла вночі?
- Так, пане Аронаксе, - відказав капітан Немо.
- І він спочиває тепер на кораловому цвинтарі, поруч зі своїми товаришами?
- Так, забутий усіма, але не нами! Ми вирили могилу, а поліпи замурують наших небіжчиків у непорушну гробницю!
І капітан Немо, закривши лице руками, марно намагався придушити ридання.
Опанувавши себе, він сказав:
- Там, на глибині кількох сотень футів під водою, наш тихий цвинтар!
- Ваші мертві сплять там спокійно, капітане. Вони недосяжні для акул!
- Так, пане, - сказав капітан Немо, - і для акул і для людей!
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН
Тут починається друга половина нашої підводної подорожі, початок якої завершився хвилюючою сценою на кораловому цвинтарі, що залишила по собі глибоке враження. Отже, не лише життя капітана Немо протікало в лоні неозорого океану, але він і могилу собі приготував у його недосяжних глибинах! Там ніяке морське чудовисько не потривожить останнього сну володарів “Наутілуса” - друзів, поєднаних у смерті, як і в житті! Недосяжних і “для людей”, як сказав капітан.
Вічний виклик людському суспільству, невичерпному у своїй жорстокості!
Припущення, що будував Консель, не задовольняли мене. Він бачив у капітанові “Наутілуса” одного з тих невизнаних учених, що платять людству презирством за байдужість до їхньої особистості. Він бачив у ньому невизнаного генія, котрий, скинувши тягар земних зваб, сховався у вільній стихії, такій спорідненій його вільнолюбній душі. Але, по-моєму, подібне пояснення розкривало лише одну сторону натури капітана Немо.
У чому крилася таємниця минулої ночі? Навіщо ув’язнили нас у темниці? Навіщо приспали снодійними засобами? Навіщо так різко вирвав капітан з моїх рук підзорну трубу, перш ніж я встиг окинути поглядом обрій? А смертельне поранення одного з матросів при обставинах, украй таємничих? Усе це наводило на роздуми. Ні! Капітан Немо не просто тікав від людей! Його грізне судно слугувало, можливо, не тільки притулком вільнолюбця, але і знаряддям страшної помсти.
Усе це лише здогади, слабкий проблиск світла в глибокому мороці; і я змушений був вести свої записки, так би мовити, під диктовку подій.
Утім, ніщо нас не пов’язувало з капітаном Немо. Він знав, що втеча з “Наутілуса” неможлива. Йому не потрібні були наші клятвені запевнення. Ніякі зобов’язання нас не обмежували. Ми були невільниками, були бранцями, яких із чемності іменують гістьми. Однак Нед Ленд не втрачав надії вирватися на волю. Він не промине скористатися для цього першою зручною нагодою.
Звичайно, і я зроблю так само. І все-таки, не без жалю, заберу я із собою таємниці “Наутілуса”, так великодушно довірені нам капітаном Немо! Що ж, зрештою, повинна викликати ця людина - ненависть чи замилування? Хто він, - жертва чи кат? І я бажав би, щиро кажучи, - перш ніж розлучитися з ним назавжди, - завершити кругосвітну підводну подорож, розпочату так блискуче! Я хотів би вичерпати всі джерела чудес, що таяться у водах земної кулі. Я прагнув би проникнути в найпотаємніше, сховане від очей людини, ризикуючи навіть поплатитися життям за невтоленну потребу пізнання! Що ж відкрилося мені нині? Лише якась частка, майже нічого, адже ми пройшли усього лише шість тисяч льє під водами Тихого океану!
Але мені було відомо, що “Наутілус” наближається до берегів населених земель, і було б жорстоко пожертвувати супутниками на догоду моєї пристрасті до незвіданого. Та й чи випаде ще коли-небудь така нагода? Доведеться, мабуть, приєднатися до них, можливо, навіть указувати їм шлях. Людина, позбавлена волі, шукає випадку вирватися з полону, але допитливий учений страшився такої можливості.
Опівдні, 21 січня 1868 року, помічник капітана, як звичайно, вийшов на палубу визначити кут нахилу сонця. Я теж піднявся нагору і, закуривши сигару, став стежити за його діями. Очевидно, ця людина ні слова не розуміла по-французькому. Я навмисно зробив уголос кілька зауважень, на які він мимоволі реагував би, якби розумів зміст моїх слів. Але він був німий і незворушний. У той час як помічник капітана, приставивши секстан до очей, робив свої спостереження, на палубу вийшов матрос, - той самий крем’язень, котрий супроводжував нас у нашій підводній екскурсії на острів Креспо, - і почав протирати скло прожектора. Я зацікавився пристроєм, у якому, як у маяках, сила світла збільшувалася завдяки особливому розташуванню сочевицеподібних стекол, що концентрують світлові промені. Світіння електричної лампи було доведено до максимуму. Вольтова дуга містилася в безповітряному просторі, що обумовлювало сталість і рівномірність світла. Подібний пристрій зберігав графітові вістря, між якими виникала світна дуга, - економія досить суттєва для капітана Немо, якому нелегко було поновлювати запаси графіту.
“Наутілус” готувався до підводного плавання, і я поспішив спуститися в салон.
Люк закрився, і корабель спрямував свій біг на захід.
Ми пливли водами Індійського океану, неозорою водною рівниною, що простяглася на п’ятсот п’ятдесят мільйонів гектарів, у океанських водах такої прозорості, аж голова ішла обертом, коли дивитися на них згори вниз. “Наутілус” ішов переважно на глибині від ста до двохсот метрів від рівня моря. Так пливли ми кілька днів. Будь-хто інший на моєму місці, мабуть, вважав би подорож втомливою і одноманітною. Але для мене, закоханого в море, не залишалося часу ні для утоми, ні для нудьги. Щоденні прогулянки по палубі, яку овівав живлющий подих океану, споглядання скарбів морських глибин крізь кришталеві шиби в салоні, читання книг з бібліотеки капітана Немо, приведення в систему дорожніх записів - усе це заповнювало мої дні вщерть. Стан нашого здоров’я був цілком задовільний. Харчовий раціон на борту йшов на користь. І я охоче обійшовся б без усіляких надмірностей, що їх Нед Ленд із духу протиріччя ухитрявся вносити в наше меню. Притому температура в цьому водному середовищі була настільки стабільна, що нічого було боятися навіть нежиті. Утім, на борту “Наутілуса” був достатній запас мадрепорових коралів - дендрофілій, відомих у Провансі під назвою “морського кропу”; соковита м’якоть цього поліпа є чудовим засобом проти застуди.
От уже кілька днів підряд нам зустрічається безліч водяних птахів із загону водоплавних, сімейства чайкових - морських чайок-поморників. Нам удалося підстрелити кілька птахів; і водяна дичина, приготовлена особливим способом, виявилася смачною стравою. Серед великих птахів, здатних робити далекі перельоти і відпочивати в путі на гребенях хвиль, я примітив чудових альбатросів, хоча їхній неблагозвучний лемент нагадує лемент віслюка, - птахів із загону трубконосих. Сімейство веслоногих було представлено швидкокрилими фрегатами, що моторно виловлювали риб, які плавали біля поверхні води, і безліччю фаетонів, тропічних птахів, серед яких виділялися червонохвості фаетони завбільшки з голуба; біле в рожевих плямах оперення цих птахів ще більше відтіняло чорне забарвлення крил.
Сіті “Наутілуса” принесли багато морських черепах, з яких у промисловому відношенні найбільш коштовні великі черепахи - карети з опуклим кістяним панциром, рогові пластинки яких використовують для художніх виробів. Ці плазуни легко поринають і можуть дуже довго триматися під водою, закривши м’язистий клапан довкола зовнішнього носового отвору. Деякі з пійманих карет ще спали, сховавшись у свій панцир, що слугував їм захистом від морських тварин. М’ясо цих черепах несмачне, але яйця їх вважають делікатесом.
Що стосується риб, то вони постійно викликали у нас захват, коли ми проникали крізь кришталеві стекла вікон у таємниці їхнього підводного життя. Тут я знайшов багато видів риб, які мені ще не траплялися на очі.
Насамперед назву кузовків, що переважно водяться у водах Червоного моря, Індійського океану й коло берегів Центральної Америки. Ці риби, як і черепахи, броненосці, морські їжаки і ракоподібні, захищені панциром, але не вапняним, не кремнеземовим, а суцільно кістяним, що складається з щільно припасованих одна до одної шестигранних або чотиригранних пластинок. Мою увагу привернули кузовки з тригранним панциром, коричневим хвостом і жовтими плавцями; деякі сягали в довжину півдециметра; м’ясо їхнє поживне і чудове на смак, і я волів би акліматизувати цей вид кузовків у прісних водах, де, до речі, багато морських риб легко приживаються. Згадаю також кузовків з чотиригранним панциром, у яких над очима виступають чотири потужних шипи, так звані чотирирогі; а ще кузовки крапчасті з білими крапками на черевці, що, подібно до птахів, легко стають ручними; тригонів або хвостоколів, рід скатів, з довгим тонким хвостом із голкою згори, яких за їхнє своєрідне рохкання прозвали “морськими свинями”; нарешті, “дромадерів” з конусоподібним горбом на спині, м’ясо яких жорстке і малоїстівне.
У щоденних записах Конселя відзначені деякі риби з роду голкочеревних, типові мешканці тутешніх морів; spengteriens з червоною спинкою, білою грудкою, примітні своїми трьома поздовжніми смужками на спині, електричні риби завдовжки в сім дюймів найяскравіших барв. Потім, як зразки інших родів, яйцеподібні, безхвості, темно-коричневі, майже чорного кольору в білу смужку; діодони, справжні морські дикобрази, озброєні шипами і здатні роздуватися, наче куля, що наїжилася колючками; морські коники, які водяться у всіх океанах; летючий пегасик з витягнутим рильцем і грудними плавцями у вигляді крил, що дозволяли якщо не літати, то все-таки вискакувати в повітря; плоскоголовики з хвостом, поспіль унизаним лускатими кільцями; довгощелепні макрогнати, чудові риби в двадцять п’ять сантиметрів довжиною, що виблискують чудовими барвами найприємніших тонів; і тут же, забарвлені у виразно свинцевий колір, плоскоголовики із шорсткою голівкою; міріади стрибучих собачок, поспіль у чорних смужках, з довгими грудними плавцями, що ковзали з дивовижною швидкістю коло поверхні вод; чарівні вітрильники-хірурги, що здіймали свої плавці, наче вітрила при попутному вітрі; блискучі рибки-дракопники, яких природа одягла у вохру і лазур, у золото і срібло; гурамі з волокнистими плавцями; із сімейства бичкових треба згадати рявця, вічно забрудненого у намул, який при терті кісток зябрових кришечок видає шум; тригла, рід барвени, печінка якої вважається отруйною; кам’яний окунь з рухливими повіками очниць; нарешті, бризкуни, з довгим трубчастим рилом, справжні океанські мухоловки, озброєні знаряддям, про яке не мріяли ні Шаспо, ні Ремінгтон: при його допомозі вони поціляють комах однією краплею води!
З риб, що відносяться за класифікацією Ласапеда до вісімдесят дев’ятого роду загону костистих, примітною ознакою яких є наявність зябрової кришки і перетинки, я помітив скорпену з головою дивовижної форми і добре розвиненим колючим спинним плавцем; у деяких представників цієї групи в залежності від роду, до якого вони належать, частина тулуба і хвоста покрита лускою, в інших же залишається досить велика пезахищена ділянка. До другого належить бугорчатка двоиера довжиною три-чотири дециметри, з жовтими смугами на тулубі і головою найфантастичнішої форми. Що стосується першого роду, він представлений багатьма зразками фантастичної риби, справедливо названої “морською жабою”, великоголової риби з коротким мозолястим тулубом; від безлічі тупих типів, що всіяли тіло, утворилися здуття і глибокі западини; деякі види цих риб мають голки на задній частині голови. Уколи їх небезпечні. Вигляд цих риб страхітливий і викликає відразу.
З 21 по 23 січня “Наутілус” ішов зі швидкістю двісті п’ятдесят льє за добу; інакше кажучи, він долав п’ятсот сорок миль за двадцять чотири години, або двадцять дві милі за годину. Нам довелось спостерігати лише за тими рибами, що пливли за нами в смузі світла, яка відкидалася прожектором “Наутілуса”. Але при збільшенні швидкості нашого судна ряди нашого ескорту поступово ріділи, і лише деякі риби змагалися ще якийсь час у швидкості бігу з “Наутілусом”.
Уранці 24 січня, під 12°15΄ південної широти і 94°33΄ довготи, ми побачили острів Кілінг, коралового походження, поспіль укритий чудовими кокосовими пальмами. У свій час його відвідали Дарвін і капітан Фіц-Рой. “Наутілус” пройшов на близькій відстані від берегів цього безлюдного острова. Драги виловили безліч зразків різноманітних поліпів та голкошкірих, а також цікавих скойок молюсків. Кілька дорогоцінних екземплярів скойок дель-фінок поповнили скарбницю капітана Немо, до якої я приєднав одного представника зірчастих коралів, що часто поселяються на мушлях двостулкових молюсків.
Незабаром острів Кіліиг сховався за обрієм, і ми попрямували на північний захід до південного краю Індійського півострова.
- Цивілізовані країни! - сказав мені того дня Нед Лемд. - Це буде куди краще від островів Папуа, де більше дикунів, аніж диких кіз! В Індії, пане професоре, є шосейні шляхи і залізниці, міста англійські, французькі і індуські. Там на кожному кроці зустрінеш земляка! А що, чи не час нам розпрощатися з капітаном Немо?
- Ні, Неде, ні! - відповів я досить рішуче. - Нехай будь-що буде, як кажете ви, моряки. “Наутілус” тримає курс на континенти. Наближається до європейських берегів. Нехай він доставить нас туди. А от коли ми ввійдемо в європейські моря, тоді подивимося, що підкаже нам розсудливість. Утім, я не думаю, щоб капітан Немо дозволив нам полювати на Малабарських і Коромандельських берегах, як у лісах Нової Гвінеї.
- Ну, що ж, пане! Доведеться обійтися без його дозволу!
Я не відповів канадцю. Я не хотів затівати суперечки. У глибині душі я вирішив випробувати усі примхи долі, що закинула мене на борт “Наутілуса”.
Пройшовши острів Кілінга, ми сповільнили хід. Але напрямок ходу судна увесь час мінявся. Ми часто занурювалися на великі глибини. Кілька разів доводилося використовувати похилі площини, що за допомогою внутрішніх важелів могли лягати навскіс від ватерлінії. Це давало можливість опускатися на два і три кілометри від рівня моря, але жодного разу не вдалося встановити граничної глибини вод Індійського океану, де зонди довжиною в тринадцять тисяч метрів не досягали дна
Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
