Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ

[64], я помітив, що боковиии тунелю почали поступово зближуватися. Шари води, більш віддалені від виїмки, починали замерзати. На порозі цієї нової і безпосередньої небезпеки що станеться з нашими надіями на порятунок? Як перешкодити перетворенню рідкого середовища у тверде, що грозило розчавити, як скельце, стінки “Наутілуса”?

Я вже не став говорити про цю нову небезпеку своїм товаришам. Навіщо було випробовувати людей і, може, позбавити їх тієї енергії, яку виявляли вони в каторжній роботі для загального порятунку? Але, повернувшись на борт, я негайно повідомив капітану Немо про це важливе ускладнення.

- Знаю, - відповів він своїм спокійним тоном, що не мінявся ні за будь-яких обставин, хоча б найстрашніших. - Так, це ще одна небезпека, але я не бачу засобів усунути її. Єдина можливість для нашого порятунку - це діяти швидше. Нам треба дійти першими. От і все.

Дійти першими! Я вже мав би звикнути до його манери розмовляти! У цей день я довбав кілька годин киркою з великою завзятістю. Ця робота підтримувала в мені бадьорість. До того ж працювати - це значило виходити з “Наутілуса”, дихати чистим повітрям, узятим з резервуарів корабля; це значило розстатися з ядучою і шкідливою атмосферою в “Наутілусі”.

До вечора був вийнятий ще один метр по периметру усієї виїмки. Коли я повернувся на борт, я ледве не задихнувся від вуглекислого газу, яким було насичене повітря в “Наутілусі”. Ах, чому в нашім розпорядженні немає хімічного засобу поглинути цей ядучий газ! Самого кисню не бракувало. Він знаходився, і у великій кількості, у всій навколишній воді, і, виділений за допомогою наших могутніх батарей, вій міг відновити життєдайні властивості атмосфери в “Наутілусі”. Я про це думав, але виходу нема, оскільки вуглекислий газ виділявся нашим власним диханням і заповнював собою весь корабель. Щоб поглинати цей газ, треба було наповнити посудини їдким калієм і безперервно їх трясти. Але цієї речовини не було на кораблі, а замінити її не можна нічим.

У цей вечір капітану Немо довелося відкрити крани з резервуарів і впустити кілька струменів чистого повітря усередину “Наутілуса”. Без цього ми, мабуть, не прокинулися б зовсім.

Наступного дня, 26 березня, я вийшов працювати і узявся за п’ятий метр. Боковини і нижня частина торосів стали помітно товщі. Було очевидно, що вони з’єднаються раніше, ніж “Наутілус” звільниться. На якусь хвилину відчай охопив мене. Кирка ледь не випала з моїх рук. Який сенс довбати лід, якщо мені випадає задихнутися або бути розплющеним цією крижаною стіною, зазнати смерті, якої ще не видумали навіть найжорстокіщі дикуни? Мені здавалося, що я знаходжуся в роззявленій пащеці якогось чудовиська, готового стиснути свої страшні щелепи.

У цю хвилину капітан Немо, що працював разом з нами, пройшов повз мене. Я торкнув його за руку і показав на стіни нашої в’язниці. Стіна з правого борту була на відстані не більше чотирьох метрів від корпусу “Наутілуса”.

Капітан зрозумів мене і зробив мені знак іти за ним. Ми повернулися на борт.

Знявши свій скафандр, я слідом за капітаном пройшов у салон.

- Пане Аронаксе, - сказав він, - треба піти на героїчний засіб, інакше ця вода, перетворюючись у тверде тіло, охопить нас як цемент.

- То як же бути? - запитав я.

- Ах, якби мій “Наутілус” був такий міцний, щоб витримати цей тиск і залишитися цілим!

- Що ж тоді? - запитав я, не уловивши думки капітана.

- Хіба ви не розумієте, що тоді б заледеніння води нам тільки допомогло? Хіба ви не бачите, що саме перетворення цієї води в лід розірвало б крижані поля, які нас оточують, так само як воно рве найтвердішу породу каміння? Хіба вам незрозуміло, що воно етапе засобом нашого порятунку, а не засобом нашого знищення?

- Можливо, капітане. Але яка б не була велика сила опору “Наутілуса”, він не витримає такого страшного тиску і розплющиться в лист заліза.

- Знаю. Отже, ми повинні сподіватися не на допомогу природи, а на самих себе.

Треба перешкодити замерзанню води. Треба затримати цей процес. Зближуються не тільки боковини, але попереду і позаду “Наутілуса” залишилося не більше десяти футів води. Заледеніння охоплює нас з усіх боків.

- Наскільки вистачить запасу повітря у резервуарах “Наутілуса”?

Капітан глянув прямо мені в очі і сказав:

- Післязавтра резервуари будуть порожні.

Мене кинуло в холодний піт. Але, власне кажучи, на що я сподівався? 22 березня “Наутілус” занурився у води біля полюса. Нині у нас 26 березня. Протягом п’яти діб ми жили за рахунок загіасу повітря в резервуарах “Наутілуса”. Той запас придатного повітря, що ще залишився, необхідно було зберегти для працівників. Усі ці обставини запам’яталися мені так яскраво, що в ту хвилину, як я записую їх, мимовільний жах охоплює мою душу, і мені усе ще здається, що моїм легеням бракує повітря.

А тим часом капітан Немо щось обмірковував, мовчки і не рухаючись з місця. Судячи з виразу його обличчя, якась думка майнула в його голові. Але, мабуть, він її відкинув. Хитнувши головою, він сам собі заперечив. Нарешті, одне слово вирвалося з його вуст.

- Окріп! - прошепотів Немо.

- Окріп? - здивувався я.

- Так. Ми замкнені в просторі, порівняно обмеженому. Якщо насоси “Наутілуса” будуть увесь час викидати струмені гарячої води, хіба температура навколишнього середовища ие підніметься і не затримає процес заледеніння?

- Треба спробувати, - рішуче відповів я.

- Давайте пробувати, пане професоре.

Зовнішній термометр показував сім градусів нижче нуля. Капітан Немо провів мене у відділення камбуза, де діяли об’ємисті дистиляційні апарати для добування питної води шляхом випарювання, їх накачали водою, і все тепло від електричних батарей спрямували в змійовики, занурені у воду. Через кілька хвилин вода нагрілася до ста градусів. Її переключили в насоси, а на її місце надійшла свіжа вода. Тепло від електричних батарей було таке велике, що холодна вода, просто з моря, пройшовши крізь апарати, надходила в насоси вже у вигляді окропу.

Через три години після накачування окропу зовнішній термометр показував шість градусів нижче нуля. Це вже був виграш в один градус. Ще через дві години термометр показував уже чотири.

- Ми переможемо, - сказав я капітану після того, як переконався в успіху вжитих заходів і сам дав кілька корисних порад.

- І я так думаю, - відповів капітан. - Нас не розчавить. Залишається одна небезпека - задихнутися.

За ніч температура води піднялася до одного градуса нижче нуля. Накачування гарячої води вже не могло підняти температуру вище. Але оскільки заледеніння морської води відбувається при температурі мінус два градуси, я, нарешті, заспокоївся - небезпека замерзання води відпала.

Наступного дня, 27 березня, було вийнято шість метрів льоду. Залишилося вирубати ще чотири метри. На це потрібно ще сорок вісім годин роботи. Отже, поновлювати повітря в “Наутілусі” було неможливо. За цей день наше становище ставало усе гірше.

Нестерпна тяжкість у тілі гнітила мене. До третьої години ночі почуття туги досягло граничної сили. Від постійних позіхань зводило щелепи. Легені судомно шукали свіжого струменя, необхідного для нашого дихання, а повітря усе більше розріджувалося. Я відчував абсолютне заціпеніння. У знемозі я ліг плазом, майже без свідомості.

Мій милий Консель, зазнаючи тих же нестерпних мук, страждаючи так само, усе-таки не полишав мене. Він брав мене за руку, підбадьорював, і я розчув, як він шепотів собі:

- Ах, якби я міг перестати дихати, щоб залишити більше повітря для пана професора!

Сльози наверталися мені на очі, коли я чув цей шепіт.

Але якщо становище усіх, що перебували усередині корабля, стало нестерпним, то з якою радістю, з якою поспішністю надягали ми скафандри, щоб іти працювати в нашу чергу. Бадьоро стукали кирки по крижаному панциру. Утомлювалися плечі, обдиралися руки, але що значила утома, що значили садна! Життєдайне повітря вливалося в наші легені! Ми дихали! Дихали! І все-таки жодна людина не продовжувала своєї роботи під водою більше призначеного терміну. Як тільки закінчувався термін роботи, кожен передавав свій резервуар товаришам, щоб влити в них життя. Капітан сам подавав цьому приклад і перший підкорявся суворій дисципліні. Надходив визначений час, і капітан, віддавши свій апарат іншому, повертався в отруєну атмосферу корабля, завжди спокійний, ніякої розслабленості, ніяких скарг.

За цей день звична робота велася з особливою напругою. З усієї поверхні залишилося вийняти лише два метри. Тільки два метри відокремлювали нас від моря, вільного від льоду. Але резервуари з повітрям були майже порожні. Ту дещицю, що лишилася, необхідно було зберегти для людей, котрі працювали. Жодного атома для “Наутілуса”!

Коли я повернувся на борт, я вже зовсім задихався. Яка ніч! Я цього не в змозі описати. Таких страждань описати не можна! Наступного ранку стало гранично важко дихати. До головного болю приєдналися дурманні марення, від яких я був схожий на п’яного. Мої товариші зазнавали таких же страждань. Кілька людей з екіпажу вже хрипіли.

Сьогодні, на шостий день нашого полону, капітан Немо, вважаючи, що кирки і ломи є засобом занадто повільним, вирішив проломити крижаний шар, який ще відокремлював нас від водяної поверхні моря, іншим способом. Він незмінно зберігав і свою незворушність і свою енергію, моральною силою він долав фізичні страждання. Він думав, комбінував і діяв.

За його наказом корабель підняли з крижаного шару, полегшивши його і змінивши цим центр його ваги. Коли “Наутілус” сплив, його підтягли канатами з таким розрахунком, щоб він став точно над величезною виїмкою, зробленою по контуру його ватерлінії. Як тільки резервуари вщерть наповнилися водою, “Наутілус” опустився і вклинився в прорубану виїмку. На цей момент весь екіпаж ввійшов до корабля і замкнув подвійні двері зовнішнього сполучення. “Наутілус” лежав на крижаному шарі завтовшки з метр, продірявленому скрізь зондами.

У той же час крани резервуарів були відкриті до межі, і в них линули сто кубічних метрів води, збільшивши вагу “Наутілуса” на сто тисяч кілограмів.

Ми чекали, перетворившись у слух, забувши навіть свої страждання. Зроблена була остання спроба порятунку.

Незважаючи на шум у голові, я незабаром почув якесь потріскування під корпусом “Наутілуса”. Відбувався зсув поверхні шару. Нарешті, лід тріснув з дивним звуком, схожим на розрив аркуша паперу, і “Наутілус” почав опускатися.

- Пройшли! - шепнув мені на вухо Консель.

Я був не в змозі відповісти; я тільки схопив його руку і мимовільним, конвульсивним рухом її стиснув.

“Наутілус”, під дією своєї величезної ваги, став урізатися у воду, як ядро, інакше кажучи, став падати наче в порожнечу. Тут же всю електричну енергію переключили на насоси, щоб викачувати воду з резервуарів. Через кілька хвилин падіння загальмувалося. А незабаром манометр показав уже висхідний рух судна. Гвинт запрацював з такою швидкістю, що залізний корпус весь тремтів аж до заклепок, і ми помчали на північ.

Але скільки ж часу триватиме наше плавання під торосами, поки ми не досягнемо вільного простору океану? Ще день? Але я до того не доживу.

Напівлежачи на дивані в бібліотеці, я задихався. Лице моє зробилося ліловим, губи синіли, наставав повний функціональний розлад. Відчуття часу зникло. М’язи втратили здатність скорочуватися. Не можу сказати, скільки годин тривав такий стан. Я тільки усвідомлював, що це початок агонії. Я розумів, що вмираю...

Раптом я отямився. Кілька ковтків чистого повітря проникли в мої легені. Невже ми спливли на поверхню моря? Невже ми пройшли тороси?

Та ні! Це мої милі друзі, Нед і Консель, пожертвували собою, щоб врятувати мене, віддавши мені кілька ковтків повітря, що залишилися в одному з апаратів! Замість того щоб вдихнути самим, вони їх зберегли для мене і, самі задихаючись, уливали крапля по краплі в мене життя. Я хотів відіпхнути апарат, але вони схопили мене за руки, і протягом кількох хвилин я з насолодою дихав.

Я перевів погляд на годинник; він показував одинадцяту годину дня. Отже, настало 28 березня. “Наутілус” ішов зі страшною швидкістю - сорок миль за годину. Він наче угвинчувався в море.

Де ж капітан Немо? Невже він загинув? Невже разом з ним вмерли і його товариші?

Судячи з показань манометра, ми знаходилися усього в двадцяти футах від поверхні. Крижане поле незвичайної товщі відокремлювало нас від повітря землі. Хіба не можна його пробити? Можна! У всякому разі, “Наутілус” мав намір це зробити, я це відчував; він прийняв похиле положення, опустивши корму і піднявши догори бивень. Для цього досить було упустити воду в резервуари певним чином і тим порушити звичайну точку рівноваги. Потім, зробивши розгін усією міццю свого гвинта, вій ринувся на крижане поле знизу, подібно до гігантського тарану. Він став довбати його помалу, то відпливаючи, то знову кидаючись на кригу, що усе більше тріщала, і, нарешті, останнім кидком “Наутілус” пробився на заледенілу поверхню моря і продавив її своєю вагою.

Скляні вікна розкрилися, можна сказати - розчахнулися, і хвилі морського повітря стали вливатися в “Наутілус”.

Розділ сімнадцятий

ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ

Як я опинився на палубі, не знаю. Може, мене переніс туди канадець. Так чи інакше, але я дихав. Я пив ковтками живлюще морське повітря. Поруч зі мною мої товариші насолоджувалися його освіжаючими подихами. Нещасним, котрі довго голодували, людям не можна накидатися на першу запропоновану їжу. Нам же, навпаки, не треба було стримувати себе, ми могли всією силою своїх легень вдихати морське повітря, а морський бриз сам собою вливав у нас цей п’янкий нектар.

- Ах, кисень, яке це благо! - у захваті говорив Консель. - Тепер, пане Аронаксе, не бійтеся насолоджуватися ним. Тут вистачить його на всіх!

Нед Ленд не промовляв ні слова, а тільки розкривав свій рот, але так, що навіть акулі зробилося б страшно. А який у нього був могутній вдих! У легенях канадця була така “тяга”, як у добре розтопленій печі.

До нас швидко поверталися сили, і, коли я огледівся, то побачив, що на палубі були тільки ми. Нікого з екіпажу. Навіть капітана Немо. Дивні моряки “Наутілуса” задовольнялися тим повітрям, що циркулювало усередині самого судна. Жоден не вийшов насолодитися свіжим повітрям.

Перші вимовлені мною слова були словами подяки двом моїм товаришам. Протягом довгих годин нашої агонії Консель і Нед підтримували в мені життя. Ніякою подякою не можна було відплатити за їхню відданість.

- Добре вже, пане професоре, нічого говорити про це! - відповів мені Нед Ленд. - У чому ж тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше. Отже, його і треба було зберегти.

- Неправильно, Неде, - відповів я. - Немає нікого вище за людину доброї і шляхетної душі, а ви - такий!

- Гаразд! Гаразд! - повторював збентежений канадець. - І ти, мій милий Конселю, ти теж дуже страждав.

- Та ні - не дуже. Якщо по правді, мені, звичайно, трохи бракувало повітря, але, по-моєму, я до цього пристосований. Крім того, я бачив, що пан професор непритомніє, а від цього в мене пропадало бажання дихати. Як-то кажуть, у мене перехоплювало подих.

Консель, почуваючи, що заплутався в поясненнях, махнув рукою.

- Друзі мої, - відповів я, глибоко розчулений, - тепер ми навіки пов’язані один з одним, і стосовно мене ви маєте повне право...

- Яким я скористаюся, - перервав мене канадець.

- Еге! - вимовив Консель.

- Так, - продовжував Нед Ленд, - правом узяти вас із собою, коли я полишу цей клятий “Наутілус”.

- Справді, - сказав Консель, - хіба ми не йдемо в гарні краї?

- Так, - відповів я, - ми йдемо до сонця, а тут сонце - це північ.

- Усе так, - зауважив канадець, - але питання в тім, прямуємо ми в Атлантичний чи у Тихий океан, інакше кажучи, у моря, часто відвідувані кораблями чи безлюдні.

На це я не міг відповісти, я сам побоювався, що капітан Немо поведе нас у той великий океан, що омиває береги Америки й Азії. Цим він завершить свою підводну кругосвітню подорож і повернеться в ті моря, де “Наутілус” буде перебувати в повній незалежності. А якщо ми повернемося в Тихий океан, далеко від населеної землі, що буде з планами Неда Ленда?

Але незабаром ми будемо точно поінформовані щодо цього. “Наутілус” йшов великим ходом. Ми швидко перетнули південне полярне коло і тримали курс на мис Горн. 31 березня о сьомій годині вечора ми були на траверсі південного краю Америки.

На той час всі наші страждання були вже забуті. Спогад про наше ув’язнення у льодах помалу стирався з нашої пам’яті. Ми думали тільки про майбутнє. Капітан Немо не з’являвся ні на палубі, ні в салоні. Щоденні позначки на карті півкулі, що робив помічник капітана, давали мені можливість точно стежити за курсом “Наутілуса”. І ввечері того ж дня з’ясувалося, на моє глибоке задоволення, що ми повертаємося на північ Атлантичним океаном.

Я повідомив канадцю і Конселю результати своїх спостережень.

- Гарна новина, - усміхнувся канадець, - але куди піде “Наутілус”?

- Цього, Неде, сказати я не можу.

- Чи не здумає капітан після Південного полюса податися на Північний, а потім повернутися в Тихий океан через горезвісну Північно-Західну протоку?

- За нього не поручишся, - відповів Консель.

- Ну й нехай, - сказав канадець, - ми дременемо від нього раніше.

- У всякому разі, - додав Консель, - капітан Немо - людина - на всі сто, і ми не пошкодуємо, що зазнайомилися з ним.

- Особливо коли ми з ним розстанемося! - в’їдливо докинув Нед Ленд.

Наступного дня, 1 квітня, близько дванадцятої, коли “Наутілус” сплив на поверхню, ми помітили на заході берег. Це була Вогненна Земля, прозвана так першими мореплавцями, які побачили на ній безліч димків, що піднімалися над хатинами тубільців. Вогненна Земля - це скупчення островів, які розкинулися на просторі в тридцять льє в довжину і двадцять чотири у ширину, між п’ятдесят третім і п’ятдесят шостим градусом південної широти і шістдесят сьомим градусом п’ятдесятою мінутою і сімдесят сьомим градусом п’ятнадцятою мінутою західної довготи. Берег мені видався низьким, але удалині височіли великі гори. По-моєму, я навіть розрізнив серед них гору Сармієнто, що досягає висоти 2070 метрів над рівнем моря, - це пірамідальна брила зі сланцевих порід, із дуже гострою вершиною, яка залежно від того, закрита вона хмарами, чи ні, віщує, як повідомив мені Нед Ленд, погану або добру погоду.

- Чудовий барометр, мій друже, - відзначив я.

- Так, барометр природний, він не обдурив мене жодного разу, коли я плавав по Магеллановій протоці.

У цей час пік Сармієнто чітко вималювався на тлі неба. Це віщувало гарну погоду, що і підтвердилося.

“Наутілус”, занурившись у воду, наблизився до берега, але йшов уздовж нього тільки кілька миль.

Крізь стекла вікон у салоні я бачив довгі, схожі на ліани стебла гігантських представників фукусових водоростей, покритих грушоподібними бульбашками і представлених кількома видами у водах Південного полюса; їхні клейкі гладенькі стебла досягають трьохсот метрів у довжину - це справжні мотузки товщиною з великий палець, дуже міцні; їх часто використовують замість причальних канатів для невеликих суден. Інший вид трави, за назвою вельпи, з листям довжиною в чотири фути, покритим коралоподібними наростами, устеляв морське дно. Він слугував їжею і місцем скупчень для сили-силенної ракоподібних, молюсків, крабів, каракатиць. Серед них бенкетували тюлені і морські видри, поєднуючи на англійський манер рибу з зеленню.

У цих винятково щедрих глибинах “Наутілус” плив із граничною швидкістю. До вечора він уже наближався до Фолклендських островів, і наступного ранку я вже міг бачити гірські вершини цих островів. Глибина моря була тут незначна. Я гадав, і не без підстав, що два головних острови, оточені численними дрібнішими, колись утворювали частину Магелланової землі.

Фолклендські острови були відкриті, імовірно, Джоном Девісом, котрий назвав їх Південними островами Девіса. Пізніше Річард Хаукіпс назвав їхній Майден Айланд - островами Діви Марії. На початку XVIII століття французькі рибалки із Сен-Мало назвали їх Малуїиами, і, нарешті, англійці, яким тепер належать ці острови, дали їм назву Фолкленд.

Коло їхніх узбереж наші сіті захопили кілька цікавих видів водоростей і серед них фукусів, у коріннях яких заплуталися найкращі у світі черепашки. Дикі гуси і качки десятками зліталися на узбережжя; вони цілком заслужено посіли належне місце в кухні “Наутілуса”.

Що стосується риб, то я неабияк зацікавився костистими з групи бичків. Особливо мене зацікавив один вид бичка в двадцять сантиметрів довжиною, покритий жовтими і білуватими крапками.

Я милувався численними медузами і найкрасивішими з них - хризаорами, типовими для вод Фолклендських островів. Вони мали форму то напівсферичної парасольки, зовсім гладенької з буро-червоними смужками й обрамленої дванадцятьма правильними фестонами, то форму кошика, звідки вишукано звисали широке листя і довгі червоні гілочки. Вони плавали, загрібаючи своїми листоподібними губними щупальцями і розпускаючи за течією свою густу шевелюру з тонких окрайніх щупалець. Мені так хотілося зберегти кілька зразків цих ніжних зоофітів, але вони, на жаль, швидко гинуть поза рідною стихією.

Коли останні узвишшя Фолклендських островів сховалися за обрієм, “Наутілус” пірнув під воду на двадцять - двадцять п’ять метрів і плив уздовж берега Південної Америки. Капітан Немо не з’являвся.

До 3 квітня ми ще пливли уздовж берегів Патагонії, то під водами океану, то на його поверхні. Нарешті, “Наутилуо перетнув широкий лиман, утворений устям Ла-Плати, і 4 квітня опинився на траверсі Уругваю, але за п’ятдесят миль від нього у відкритому морі. Пливучи уздовж вигадливої берегової лінії Південної Америки, він увесь час тримався напрямку на північ.

Отже, відтоді, коли ми ступили на борт “Наутілуса” у Японському морі, ми подолали відстань у шістнадцять тисяч льє.

До одинадцятої ранку ми перетнули тропік Козерога коло тридцять сьомого меридіана і пройшли у відкритому морі повз мис Фріо. На превелику досаду Неда Ленда, капітану Немо, вочевидь, не подобалося сусідство цих населених берегів Бразилії, і тому він ішов із запаморочливою швидкістю. Жодна риба, жоден із найшвидкоплинніших птахів не могли встигнути за нами, і усе, що було цікавого в цій частині океану, вислизнуло з нашої уваги.

Такий швидкий хід тримався кілька днів, і ввечері 9 квітня ми побачили найбільш східну точку Південної Америки, себто мис Сент-Рок. Але “Наутілус” знову пішов в інший бік і направився в самісінькі глибини підводної долини, що утворилася між цим мисом і гірським ланцюгом Сьєрра-Леоне на африканському березі. На широті Аптільських островів ця долина розходиться врізнобіч; на півночі ця долина закінчується величезною западиною в дев’ять тисяч метрів глибиною. Геологічний зріз у цьому місці океану до малих Антільських островів становить стрімку скелю в шість кілометрів височиною, а на широті островів Зеленого Мису височіє інша, не менш крута стіна, і тут, у морських глибинах, поміж цих двох скелястих хребтів, затонув цілий материк - Атлантида. На дні величезної морської долини здіймається кілька гір, які надають мальовничого вигляду її підводним глибинам. Я розказую про це, покладаючись переважно на карти в бібліотеці “Наутілуса”, що накреслені, вочевидь, рукою капітана Немо і ґрунтуються на його особистих спостереженнях.

Протягом двох днів ми борознили ці пустельні глибини, користуючись нашою системою похилих рулів, завдяки яким “Наутілус” міг рухатись навскіс на будь-яку висоту. Але 11 квітня судно раптом піднялося різко вгору, і ми побачили узбережжя величезної лагуни, утвореної дельтою Амазонки, котра виливає в море таку кількість води, що море опріснюється довкруж на багатьох миль.

Ми перетнули екватор. У двадцятьох милях на захід від нас залишилася французька Гвіана, де ми легко могли б знайти собі притулок. Але скаженів вітер, і люті хвилі не дали б досягти її на вутлому човні. Нед Ленд це розумів і не заводив балачки про втечу. Я, зі свого боку, жодним словом не натякнув на його плани, побоюючись спровокувати яку-небудь затію, що свідомо була приречена на невдачу.

Я цілком винагородив себе за цю затримку цікавою науковою працею. Останні два дні, 11 і 12 квітня, “Наутілус” не занурювався, його шлюпка привозила чудесний улов усяких зоофітів, риб і рептилій. Деякі зоофіти були виловлені шлюпковим канатом. Здебільшого це були красиві фікталіни одного із сімейства актиній, і серед інших видів - phyctalis protexta, що зустрічається тільки в цій частині океану; вона має вигляд коротенького циліндрика, прикрашеного поздовжніми лініями і червоними крапочками, а згори увінчаного чудесним букетиком із щупалець. Що ж до улову молюсків, то він складався з видів, які я вже спостерігав, - турители, оливи, порфіри з чіткими перехресними лініями і з рудими цяточками, що яскраво проступають на тілесному фоні; фантастичні птероцери, схожі на скам’янілих скорпіонів; прозорі хіали, аргонавти і смачні для вжитку каракатиці, а також кілька видів кальмарів, яких давні натуралісти зараховували до літаючих риб і які слугують основною наживкою при лові тріски.

Серед риб, що живуть коло цих берегів, я зауважив кілька різних видів, яких я ще не мав нагоди спостерігати. У підкласі хрящових: вугроподібиі міноги-прикка довжиною п’ятнадцять дюймів, із зеленуватою головою, фіолетовими плавцями, сіро-голубою спиною, сріблясто-бурим черевом, помережаним яскравими цятками, і з золотавою облямівкою навколо очей - створіння дуже цікаве, ймовірно занесене в море течією Амазонки, оскільки переважно живе в прісних водах; потім горбкуваті скати з гострою мордою і довгим гнучким хвостом, що оснащений довгим зазубреним шипом; потім маленькі акули завдовжки з метр, покриті сірою і білуватою шкірою, - у них зуби розташовані в кілька рядів і загнуті досередини; потім риба-кажан, схожа на червонуватий рівнобедрений трикутник, у півметра довжиною, у якої грудні плавці схожі на м’ясисті лопаті, що робить їх схожими на кажанів, але їх називають і морськими єдинорогами з тієї причини, що в них біля ніздрів є роговий наріст; нарешті, кілька видів балистів-спинорогів, боки яких покриті дрібними цяточками, виблискували яскравим золотавим полиском, і, нарешті, кап-риски світло-лілового кольору з переливчастими відтінками, як на грудях у голуба.

Свій трохи сухий, але точний опис я закінчу рядом костистих риб, яких я спостерігав: пассани з роду аптеронотів, що мають тупу морду сніжпо-білого кольору, чорне тіло красивого відтінку і довгий дуже рухливий м’ясистий хвіст; одонтагнати - колючі сардини в тридцять сантиметрів довжиною, що відливають яскравим сріблястим полиском; скомбри-гари з двома анальними плавцями; контронати-негри чорнуватої барви, яких ловлять при світлі смолоскипів, це риби довжиною до двох метрів, з білим жирним, але щільним м’ясом, - засмажені у свіжому вигляді вони мають смак вугрів, а сушені - смак копченої сьомги; потім - світло-червоні губани, одягнені лускою тільки коло основи спинних і анальних плавців; хризоптери, у яких золотава і срібляста барва переходить у кольори рубіна і топаза; золотохвості морські карасі з дуже ніжним м’ясом, що мають здатність випускати фосфоричне сяйво, котре і видає їхню присутність у воді; жовтогарячі спари-проби з тонким язиком; горбилі з золотавими хвостами; чорнуваті риби-хірурги, суринамські чотириокі риби-анаблепси та інші.

Утім, вираз “інші” не може утримати мене від згадки про ще одну рибу, котру буде довго пам’ятати Консель, і не без підстав.

В один з наших неводів потрапив дуже плаский скат такої форми, що коли йому обрубати хвіст, то вийде правильний диск; вага - двадцять кілограмів, барва - знизу біла, згори червонувата з великими круглими темно-синіми плямами в чорному ободку, шкіра - гладенька, задня частина закінчується дволопатевим плавцем. Коли його поклали на палубу, він бився, намагаючись судомними рухами перевернутися, і завдяки цим зусиллям він ледве не зісковзнув у море, але Консель, що дорожив добутою ним здобиччю, кинувся до нього і, перш ніж я встиг утримати його, схопив ската обома руками. У ту ж мить Консель, наполовину паралізований, упав догори ногами, крикнувши мені:

- Професоре! Професоре! Допоможіть! - Уперше бідний юнак назвав мене просто - професор.

Ми з канадцем його підняли і узялися енергійно розтирати руками, а коли цей непоправний класифікатор отямився, то тремтячим голосом забурмотів:

- Клас - хрящових, загін - хрящеперих, з нерухомими зябрами, підзагін - акулоподібних, сімейство - скатів, рід - електричний скат.

- Саме так, мій друже, це електричний скат, він-то і заподіяв тобі великої шкоди.

- О пане професоре, можете мені повірити, я помщуся цій тварині!

- Яким чином?

- Я його з’їм!

Він так і зробив у той же вечір, але тільки в порядку помсти, бо, кажучи відверто, м’ясо було тверде, як підошва.

Бідолаха Консель постраждав від найбільш небезпечного виду скатів - “кумани”. У такому доброму провіднику, як вода, ця своєрідна тварина уражає риб на відстані кількох метрів, - така сила розряду його електричних органів, з яких два основних мають площу не менше двадцяти семи квадратних футів.

Наступного дня, 12 квітня, “Наутілус” підійшов до Нідерландської Гвіани, недалеко від устя ріки Марони. Тут знаходилося кілька груп ламантинів. Ламантини, як і дюгоні та стеллерова корова, - теж морські корови і належать до загону сирен. Це красиві, мирні і лагідні тварини, довжиною шість-сім метрів, часом мають вагу до чотирьох тисяч кілограмів. Я розказав Неду Ленду і Конселю, що завбачлива природа відвела цій тварині важливу роль. Так само, як тюленям, їм доводиться пастися на підводних морських лугах, і в такий спосіб вони знищують скупчення трав, що затягують устя тропічних рік.

- А чи знаєте ви, - додав я, - що відбувається відтоді, як людина майже знищила ці корисні види тварин? Тепер скупчення трав гниють і заражають повітря, а заражене повітря викликає жовту лихоманку, що є бичем цієї дивовижної країни. Отруйні гниючі рештки нагромадилися в цих морських водах жаркого поясу, і лихоманка вільно гуляє від устя Ріо де ла Плата до Флоридської протоки.

Якщо вірити Тусснелю, цей бич - ніщо порівняно з тими нещастями, що їх зазнають наші нащадки, коли людина винищить усіх тюленів і китів; тоді морські води будуть захоплені полчищами кальмарів, медуз, спрутів і стануть величезними вогнищами всяких інфекцій, оскільки не буде тих власників, “об’ємистих шлунків, яким сам Бог повелів борознити поверхню моря”.

Проте екіпаж “Наутілуса”, хоча і не ставився зі зневагою до цієї теорії, усе-таки вполював штук шість морських корів. Для кухні було справді необхідно запастися свіжим м’ясом, до того ж чудовим, набагато кращим од яловичини і телятини. Це полювання не представляло інтересу. Морські корови давали убивати себе, не захищаючись. Кілька тисяч кілограмів їхнього м’яса, призначеного для сушіння, потрапили до комор “Наутілуса”. Тутешні морські води мали таку кількість усякої “дичини”, що в той же день своєрідна за своїм способом риболовля ще більше поповнила запаси “Наутілуса”. Шлюпка захопила у свої сіті деяку кількість риб, у . яких голова закінчується овальною пластинкою з м’ясистими краями. Це були риби-причепи з третього сімейства м’якоперих. Їхній овальний диск складається з рухливих поперечних хрящових пластинок, а риба має здатність утворювати між ними порожнечу, що дозволяє їй присмоктуватися до предметів на зразок кровососної банки.

Ремора, що я її спостерігав у Середземному морі, належить до того ж роду. Але та, про яку мова йде тепер, - це особлива риба-причепа, яка мешкає лише у тутешніх водах. Наші моряки, виловлюючи цих риб, відразу опускали їх у чан з морською водою.

Коли лов закінчився, “Наутілус” підійшов ближче до берега. Тут кілька морських черепах дрімали на поверхні води. Захопити зненацька таку цікаву рептилію важко, - їх будить найменший шум, а міцний панцир протистоїть навіть гарпуну. Але за допомогою риб-причеп можна ловити цих черепах з повним успіхом. Дійсно, причепа - це, так би мовити, живий гачок, що ощасливив би немудрящого рибалку.

Моряки “Наутілуса” прив’язали до хвоста цих риб кільце, досить широке, щоб не заважати їхнім рухам, а до кільця - довгу мотузку, зачаливши інший її кінець за борт човна.

Викинуті в море, риби-причепи одразу ж кинулися до свого “полювання”, підпливли до черепах і присмокталися до їхніх панцирів, причому чіпкість цих риб така велика, що їх швидше розірве, аніж вони відпустять свою здобич. Потім їх підтягли до борту, а разом з ними і тих черепах, до яких вони присмокталися.

У такий спосіб піймали кількох какуан завдовжки з метр і вагою в двісті кілограмів. Їхній щит, покритий великими роговими пластинами, тонкими, прозорими, бурого кольору, з білими і жовтими цятками, становить велику цінність. Окрім того морські черепахи цінні і з їстівної точки зору, так само як і звичайні черепахи, дуже тонкі на смак.

Цим ловом закінчилося наше перебування коло берегів у районі Амазонки, і тієї ж ночі “Наутілус” вийшов у відкрите море.

Розділ вісімнадцятий

СПРУТИ

Протягом кількох днів “Наутілус” незмінно віддалявся від американських берегів.

Він явно не хотів запливати у води Мексиканської затоки або Антільських островів. Але і без цього під його кілем було цілком достатньо води, оскільки середня глибина моря в цих місцях має тисячу вісімсот метрів. Але тутешні води, всіяні островами і відвідувані пароплавами, не подобалися капітану Немо.

Шістнадцятого квітня ми познайомилися з Гваделупою і Мартінікою, але на відстані близько тридцяти миль. Їх-ні високі гірські вершини я побачив лише на одну мить. Канадець, котрий планував здійснити свій намір у Мексиканській затоці, або досягши землі, або підпливши до одного з численних суден, що робили каботажні рейси між островами, був неабияк засмучений. Наша втеча могла цілком вдатися, якби Неду Ленду удалося заволодіти човном потай від капітана Немо. Але тепер у відкритому океані нічого було про це і думати.

Канадець, Консель і я мали з цього приводу досить довгу розмову. Уже півроку ми були бранцями на “Наутілусі”. За цей час ми пройшли сімнадцять тисяч льє, і, як вважав канадець, кінця нашому плаванню не передбачалося. Він завершив розмову тим, що зажадав від мене востаннє запитати капітана Немо, чи не має він наміру тримати нас у себе до нескінченності?

Подібний крок був мені не до душі. На мій погляд, він не міг досягти мети. Від капітана “Наутілуса” нічого було чекати, а усе залежало від нас самих. Окрім того, останнім часом капітан Немо ставав усе більш похмурим, відчуженим і нетовариським. Вій явно уникав мене. Раніше він залюбки давав мені пояснення про різні підводні дивовижі; тепер він залишав мене працювати на самоті і перестав бувати в салоні.

Яка причина цієї одміни? Що сталося? Я не міг дорікнути собі ні в чому. Може, його обтяжувала наша присутність на “Наутілусі”? А разом з тим у мене не було жодної надії на те, щоб людина такої вдачі могла повернути нам свободу.

От чому я і попрохав канадця дати мені час усе обміркувати, перш ніж перейти до дії. Якби, скажімо, моє втручання не мало ніякого втішного наслідку, це могло збудити підозру в капітана, погіршити наше становище і перешкодити планам самого канадця. Додам ще й те, що посилатися в цьому питанні на здоров’я я вже ніяк не міг. Якщо не брати до уваги жорстоке випробування у торосах Південного полюса, то ми, Консель, Нед і я, ніколи ще не почувалися так добре. Здорова їжа, благодатне повітря, упорядковане життя, стала температура унеможливлювали будь-які хвороби, і я добре розумів усі переваги подібного способу життя для людини, що відкинула без жалю спогади про землю, особливо для такого, як капітан Немо, котрий знаходився тут у себе вдома, плив, куди йому заманеться, і своїми незнаними для інших, але добре йому відомими шляхами прагнув до своєї мети. Але ж ми не порвали зв’язків з суспільством. Щодо мене, то я не хотів би понести із собою в могилу мої роботи, такі цікаві і нові! Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море, і я хотів, щоб ця книга рано чи пізно - краще раніше! - побачила світ.

От хоча б тут, у водах Антільських островів, усього за десять метрів від поверхні, скільки цікавих створінь я міг спостерігати, дивлячись крізь відкриті вікна в салоні!

Серед інших зоофітів були і сифонофори-фізалії, відомі під назвою “військових португальських корабликів”, схожих на довгасті міхурі з перламутровим полиском, що плавають, підставивши вітру свої перетинки і розпустивши по воді сині щупальця, схожі на шовкові нитки; медузи, що чарують око, вони при дотику випускають ядучу рідину, що жалить, як кропива; серед кільчастих червів-аннелид довжиною до півтора метра, які мають рожевий хобот і тисячу сімсот рухових органів, параподій, що вигинаються у воді і виграють усіма кольорами веселки. У розряді риб - малабарські скати, величезні представники хрящових риб довжиною до десяти футів і вагою до шестисот фунтів, із трикутними грудними плавцями, горбатою спиною і з очима, розміщеними в задній частині голови.

Тут були й американські балісти, яким природа відпустила тільки чорну і білу фарбу, і довгопері бички, довгасті, м’ясисті, з жовтими плавцями і з висунутою щелепою, макрелі завдовжки сто шістдесят сантиметрів, з короткими, гострими зубами, покриті дрібною лускою, що належать до альбакор, барбулі смугасті, від голови до хвоста оперезані золотими смужками, носилися зграйками, швидко ворушачи блискотливими плавцями. Ці ювелірні творіння природи були колись присвячені Діані й особливо цінувалися римськими вельможами, які дотримувалися приказки: “Лови їх, але не їж”. Золотаві помаканти, прикрашені смарагдовими смужками, одягнені в шовк і оксамит, пропливали перед нашими очима, як багаті синьйори на картинах Веронезе; шпорце-ві спари тікали від нас, швидко працюючи грудними плавцями; клюпоіюдони, завбільшки п’ятнадцять дюймів, огортали себе фосфоресціюючим сяйвом; кефалі хльоскали по воді товстими м’ясистими хвостами; червоні корегонуси наче перетинали хвилі відточеними грудними плавцями, а сріблясті силени (зі ставрид), гідні своєї назви, піднімалися над гладенькою поверхнею води, сяючи білуватим світлом, як маленькі місяці.

Скільки ще нових, чудесних видів я міг би побачити, якби “Наутілус” не занурився в глибінь! Користуючись своїми похилими рулями, він поступово опустився на глибину двох-трьох тисяч метрів. Тут тваринне життя виявилося представленим тільки анкринами, морськими зірками, чарівними пентакринами з головою медузи, з маленькою чашечкою на прямому стеблі; троки, криваві кенотти і фісурели - обширний вид берегових молюсків.

Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п’ятсот метрів. Найбільш близькою до нас землею виявився Лукайський архіпелаг - група островів, розкиданих по поверхні океану, як купки бруківки. А в глибині вод височіли підводні круті скелі, суцільні стрімчаки з розмитих брил, які лежали високими хребтами, між ними утворилися такі западини, що електричні промені “Наутілуса” не досягали їхнього дна. Самі скелі були вистелені густою рослинністю - гігантськими ламінаріями, нескінченно довгими фукусами: справжні шпалери з водолюбів, гідних представників титанічного світу.

Розмірковуючи про ці колосальні рослини, ми, Нед, Консель і я, природно, перейшли до гігантських морських тварин. Одні з них, мабуть, призначалися бути здобиччю інших. Але серед цих довгих пасом я помітив лише кілька членистих представників тварин із групи короткохвостих, довголапих ламбр, лілуватих крабів і кліосів, що живуть у морських водах Антільських островів.

Було близько одинадцятої години дня, коли Нед Ленд звернув мою увагу на те, що серед величезних водоростей ворушилася, очевидно, якась страхітлива істота.

- Так, - сказав я, - тут багато печер, зручних для спрутів, і я анітрохи не здивуюся, якщо побачу тут цих чудовиськ.

- Які ж це чудовиська, - здивувався Консель, - прості кальмари із загону головоногих?

- Ні, - відповів я, - це великі спрути. Але наш друг Ленд, очевидно, помилився, я нічого не помітив.

- Шкода, - зауважив Консель. - Хотілося б мені зустрітися віч-на-віч з одним із цих спрутів, про яких розповідають, начебто вони здатні потягти в морську безодню цілий корабель. Цих тварин називають у нас: крак...

- “Крак” і капут! - іронічно додав канадець.

- Кракени, - закінчив говорити Консель, не звертаючи уваги на жарт свого товариша.

- А я ніколи не повірю, - сказав Нед Ленд, - що подібні тварини існують на світі!

- Чому ж ні? - запитав Консель. - Ми ж повірили в нарвала пана професора?

- І помилилися.

- Звичайно, але можливо, багато хто в нього вірить і дотепер.

- Узагалі кажучи, це вірогідно, - відповів я Конселю, - але я особисто вирішив повірити в існування таких чудовиськ тільки тоді, коли торкнуся їх власною рукою.

- Отже, пан професор не вірить в існування гігантських спрутів? - запитав мене Консель.

- А який чорт у них повірить? - вигукнув Нед.

- Багато хто, друже мій Нед.

- Тільки не рибалки! Учені - можливо!

- Вибачте, Неде. І рибалки і вчені!

- Але я-то вже, - заговорив Консель із найсерйознішим виглядом, - на власні очі бачив, як один головоногий своїми щупальцями потяг під воду велике судно.

- І ви самі це бачили? - запитав канадець.

- Так, Неде.

- На власні очі?

- На власні очі.

- Де ж, будьте ласкаві сказати?

- У Сен-Мало, - незворушно відповів Консель.

- У гавані? - глумливо уточнив канадець.

- Ні, у церкві, - відповів Консель.

- У церкві! - вигукнув Нед.

- Так, друже мій Нед. Такий спрут був зображений там на стіні.

- Здорово! Ой, не можу! - вигукнув Нед, заливаючись реготом. - Пан Консель вважає мене за дурня.

- Ні, формально він правий, - сказав я. - Я чув про цю картину, але сюжет її узятий з легенди, а ви знаєте, чого варті легенди з області природничих наук! Особливо ж коли справа стосується чудовиська, уяві немає меж. Не тільки вірили, що спрути можуть потопити корабель, але відомий Олаф Великий розповідає про спрута завбільшки з цілу милю, що схожий був не на тварину, а на острів. Розповідають навіть такий випадок: якось єпископ Нідросський здумав правити обідню на одній величезній скелі; коли обідня скінчилася, скеля попливла, а потім пірнула в море; виявилося, що це не скеля, а спрут.

- І це все? - запитав канадець.

- Ні, - відповів я. - Інший єпископ, Понтопідам Бергейський, теж розповідає про спрута, на якому міг би провадити навчання цілий ескадрон кавалерії.

- Ну і вдатні брехати ці давні єпископи! - зауважив Нед Ленд.

- Нарешті, античні натуралісти згадують чудовиська такої величини, що в них паща - ціла затока, а самі вони не могли б пройти в Гібралтарську протоку.

- І слава Богові! - помітив канадець.

- Але щось є суттєве у всіх цих розповідях? - запитав Консель.

- Нічого, - відповів я, - нічого, окрім того, що вони переходять межі ймовірності і перетворюються в міф або легенду. Проте для гри уяви оповідачів потрібна яка-небудь підстава або привід. Не можна заперечувати того, що серед спрутів і кальмарів трапляються екземпляри дуже великих розмірів, але, звичайно, менше, ніж китоподібні. Наші рибалки нерідко бачать спрутів довжиною більше метра вісімдесятьох сантиметрів. У музеї Трієста і Монпельє зберігаються кістяки спрутів завбільшки два метри. До того ж за розрахунками натуралістів така тварина, довжиною навіть тільки в шість футів, повинна мати щупальця в двадцять сім метрів довжиною. А цього вже досить, щоб вона стала страшною.

- А чи ловляться такі нині? - запитав канадець.

- Якщо і не ловляться, то моряки бачать їх часто. Один з моїх друзів, капітан Поль Бос з Гавра, не один раз запевняв мене, буцімто бачив в Індійському океані цих чудовиськ величезних розмірів. Але найбільш разючий випадок, що не допускає сумнівів в існуванні гігантських спрутів, відбувся кілька років тому назад, у тисяча вісімсот шістдесят першому році.

- Що це за випадок? - запитав Нед Ленд.

- А от який. У тисяча вісімсот шістдесят першому році на північний захід від Тенерифу, приблизно на тій же широті, на якій знаходимося зараз і ми, екіпаж розвідувального судна “Алектон” помітив дивовижного кальмара, що плив на їхньому шляху. Командир Бузі підплив до тварини й атакував його гарпунами і рушничними пострілами, але безуспішно, оскільки і гарпуни і кулі проникали крізь м’яке тіло кальмара, як крізь студенисту масу. Після кількох марних спроб екіпаж накинув мертву петлю на тіло цього молюска. Петля ковзнула по тілу до хвостових плавців і тут затяглася. Тоді спробували підтягти чудовисько на борт, але його вага була така велика, що мотузка перетерла хвіст, і кальмар, позбувшись цієї прикраси, пірнув під воду.

- Нарешті, хоч один факт, - сказав Нед Ленд.

- Факт безперечний, мій дорогий Неде, настільки, що було запропоновано назвати цей вид спрута “кальмар Бузі”.

- А яка його довжина? - запитав канадець.

- Чи не шість метрів приблизно? - запитав Консель, стоячи коло вікна і придивляючись до заглиблень у скелі.

- Абсолютно правильно, - відповів я.

- А чи не було, - продовжував Консель, - на голові його восьми щупалець, що ворушилися у воді, немов зміїний виводок?

- Вірно.

- А чи не було в нього посередині голови очей, притому великих розмірів?

- Так, Конселю.

- А чи не мали його щелепи великої подібності з дзьобом папуги? Тільки цей дзьоб величезний?

- Цілком точно, Конселю.

- Отож, якщо пан професор хоче перекопатися, - спокійно зауважив Консель, - чи не є он той кальмар - кальмар Бузі або принаймні його брат?

Я подивився на Конселя, а Нед Ленд кинувся до вікна.

- Моторошна тварина! - крикнув Нед.

Я теж глянув у вікно і мимоволі відсахнувся. Перед моїми очима рухалося страшне чудовисько, гідне відігравати неабияку роль у тваринному епосі.

Це був кальмар колосальних розмірів, завдовжки не менше вісьмох метрів. Він плив задом наперед, з величезною швидкістю прямо на “Наутілус”, дивлячись на нас сіро-зеленими нерухомими очима. Вісім рук, або, вірніше, ніг, посаджених на голові, що і забезпечило цій тварині назву головоногих, були вдвічі довші тіла й увесь час звивалися, як волосся у фурій. Чітко виднілися двісті п’ятдесят присосків, розташованих на внутрішній стороні щупалець у вигляді напівкруглих капсул. Часом присоски торкалися шибок, завмирали і присмоктувалися до них. Щелепи чудовиська, у вигляді рогового дзьоба такої ж форми, як у папуги, увесь час відкривалися і закривалися. Язик з хрящової тканини, теж наділений гострими зубами в кілька рядів, здригався, висуваючись з цієї страшної пащеки. Яка фантазія природи! Дати пташиний дзьоб молюску! Веретеноподібне тіло, роздуте посередині, становило м’ясисту масу вагою в двадцять - двадцять п’ять тисяч кілограмів. Мінливе забарвлення, що мінялося з надзвичайною швидкістю в залежності від ступеня роздратування тварини, переходило із сіро-свинцевого відтінку в червоно-бурий. Що так дратувало молюска? Безсумнівно, присутність “Наутілуса”, ще більшого, аніж він, а також те, що ні його щупальця-присоски, ні щелепи не могли нічого вдіяти. І все-таки яка це потвора - подібний спрут! Яку міць уклав Творець у його рухи, яку життєву силу, давши йому трикамерне серце!

Тільки несподіваний випадок звів мене з таким кальмаром, і я не хотів упустити можливості старанно вивчити цього представника головоногих. Я переміг жах, викликаний його виглядом, взяв олівець і почав замальовувати.

- Може, це той самий, що трапився “Актеону”? - сказав Консель.

- Ні, - відповів канадець, - цей цілий, а той утратив хвіст.

- Це не доказ, - заперечив я. - Щупальця і хвіст у цих тварин здатні до відновлення, а за сім років кальмар Бузі встиг, звичайно, відростити собі і новий хвіст.

- Ну, коли не той, то однаково із таких! - відповів Нед.

Справді, коло правого вікна з’явилися ще кальмари. Я нарахував їх сім. Вони супроводжували “Наутілус”. Я чув, як брязкали їхні дзьоби по залізній обшивці судна. Ми були неабияк задоволені.

Я продовжував свою роботу. Чудовиська з такою точністю трималися нашого курсу, що здавалися нерухомими, я міг би малювати їх у зменшеному вигляді прямо на шибці. До того ж ми йшли з помірною швидкістю.

Раптом “Наутілус” зупинився, і весь його остов здригнувся.

- Невже ми на щось наткнулися? - запитав я.

- У всякому разі, ми уже виплуталися, - відповів канадець, - оскільки ми стоїмо в чистій воді.

“Наутілус” стояв дійсно в чистій воді, але на одному місці. Лопаті його гвинта не працювали. Минула хвилина. У салон увійшов капітан Немо і з ним його помічник.

Я не бачив його вже кілька днів. Він здався мені похмурим. Не розмовляючи з нами, а може, не бачачи нас, він підійшов до вікна, подивився на спрутів і сказав кілька слів своєму помічнику. Помічник вийшов. Тут же створки засунулися. Стеля засвітилася.

Я підійшов до капітана.

- Цікава колекція спрутів, - сказав я розв’язним тоном аматора, що дивиться крізь кришталеве скло акваріума.

- Так, пане натуралісте, - відповів він, - і зараз ми будемо битися з ними врукопаш.

Я розгублено подивився на капітана. Я думав, що я його не зрозумів.

- Врукопаш? - уточнив я.

- Так. Гвинт зупинився. Думаю, що рогові щелепи одного з кальмарів зав’язли в його лопатях. Ця обставина заважає нам іти далі.

- Що ж ви збираєтеся робити?

- Піднятися на поверхню і перебити всю цю мерзоту.

- Це важко.

- Вірно. Електричні кулі неспроможні проти м’якої маси їхнього тіла, де вони не знаходять достатнього опору, щоб розірватися. Але ми їх атакуємо сокирами.

- І гарпуном, капітане, - додав канадець, - якщо ви не відмовляєтеся від моєї допомоги.

- Згодний, містере Ленд.

- Ми теж вам допоможемо, - сказав я, і разом з капітаном ми пройшли до центральних сходів.

Там уже стояли чоловік дванадцять з абордажними сокирами в руках, готові для нападу. Канадець схопив гарпун, а ми з Конселем - сокири. До цього часу “Наутілус” уже виплив на поверхню. Один з моряків почав відгвинчувати гайки. Ледь вони відгвинтилися, кришка люка розчахнулася з надзвичайною силою, очевидно, притяпіута присосками якого-небудь спрута. Тут же ж довге щупальце ковзнуло, як змія, в отвір трапа, а ще двадцять звивалися зверху. Капітан Немо одним ударом сокири відітнув страшне щупальце, і воно упало донизу, звиваючись на сходинках.

Поки ми протискувалися на палубу, два інших щупальця майнули в повітрі, обплели моряка, що стояв перед капітаном Немо, і підняли його в повітря з нездоланною силою.

Капітан скрикнув і кинувся назовні. Ми кинулися за ним.

Яке видовище! Схоплений щупальцями і прилиплий до їхніх присосків, бідолаха бовтався в повітрі з примхи величезного хобота. Він задихався і хрипів, волаючи: “Допоможіть! Допоможіть!” Ці слова, вимовлені французькою мовою, мене приголомшили. На борту був мій співвітчизник, а може, і не один! Цей лемент, що надривав душу, я буду чути все моє життя! Бідолаха гинув. Хто міг би його вирвати з цих могутніх обіймів? Але капітан Немо накинувся на спрута і відрубав йому інше щупальце. Його помічник люто бився з іншими чудовиськами, що виповзали збоку “Наутілуса”. Екіпаж люто боровся з ними, пустивши в хід сокири. Канадець, Консель і я всаджували нашу зброю в м’ясисту масу спрутів. Сильний запах мускусу наповнив повітря. Усе було страхітливе!

Якусь хвилину мені здавалося, що бідолаха, оповитий хоботом, буде звільнений від могутньої дії присосків. З восьми щупалець було відрубано вже сім. Одне, що залишилося, ще звивалось у повітрі, потрясаючи своєю жертвою, як пір’їнкою. Але в ту мить, коли капітан Немо і його помічник накинулися на спрута, він викинув струмінь чорнуватої рідини з особливого мішка коло анального отвору. Ми відразу усі посліпли. Коли ж чорна хмара розсіялася, то кальмар зник разом із моїм бідолашним співвітчизником!

З якою люттю накинулися ми на потвор! Усі знесамовитіли! Десять чи дванадцять спрутів захопили палубу і боковини “Наутілуса”. Ми виявилися серед обрубків змій, що звивалися в потоках крові і чорної рідини. Здавалося, ці липкі щупальця знову народжувалися, подібно до голів гідри. Нед Ленд мітив своїм гарпуном у сіро-зелені очі чудовиськ і кожним ударом виколював по оку. Але сталося так, що мій хоробрий товариш не встиг вивернутися, і щупальця однієї потвори збили його з ніг.

Не знаю, як у мене не розірвалося серце від хвилювання! Страшний дзьоб уже розчахнувся над канадцем. Я кинувся на допомогу. Але капітан Немо випередив мене. Його сокира сховалася у величезній пащі спрута; чудом врятований канадець підхопився на ноги і увігнав весь свій гарпун до трикамерного серця спрута.

- Я був зобов’язаний відплатити! - сказав канадцю капітан Немо.

Замість відповіді Нед Ленд тільки поклонився.

Бій тривав чверть години. Переможені чудовиська, убиті і покалічені, нарешті, полишили бойовище і сховалися під водою.

Капітан Немо, залитий кров’ю, стояв нерухомо коло прожектора, дивлячись на море, що поглинуло його товариша, і великі сльози текли в нього з очей.

Розділ дев’ятнадцятий

ГОЛЬФСТРІМ

Ніхто з нас не міг забути жахливу подію 20 квітня. Я описав її, переживаючи знов сильне хвилювання. Свою розповідь я перечитав сам, а потім прочитав її Конселю і канадцю. Вони зауважили, що в передачі фактів розповідь точна, але недостатньо вражаюча. Для опису такої картини треба мати перо знаменитого нашого поета, автора “Трудівників моря”: Я говорив, що капітан Немо плакав, дивлячись на море. Горе його було безмежне. З часу нашого перебування на “Наутілусі” гинув уже другий його товариш. І яка смерть! Розчавлений, задушений, скалічений страшними щупальцями, перемолотий залізними щелепами, цей друг не буде спочивати серед своїх товаришів у мирних водах коралової гробниці!

Щодо мене, то серце моє розривалося від лементу розпачу, що вилетів у розпалі цієї битви з вуст того бідолахи. Нещасний француз, забувши сприйнятий діалект, знову згадав мову рідної землі і своєї матері для останнього, марного заклику! Отже, з-поміж товаришів капітана Немо, відданих йому душею і тілом, так само, як він, що втекли від спілкування з людьми, знаходився мій співвітчизник! Чи лише він один представляв Францію в цьому таємничому співтоваристві, яке складалося, очевидно, з людей різних націй?

От одна з нерозв’язних проблем, що увесь час виникали у моїй голові!

Капітан Немо повернувся до себе. Якийсь час я більше не бачив його. Але який смуток, розпач, нерішучість він мав би відчувати наодинці із самим собою, якщо судити з поводження судна, де капітан Немо був душею, адже його щиросердий стан позначався і на кораблі. “Наутілус” то йшов уперед, то повертався, він перестав триматися визначеного напрямку, плавав з волі хвиль, наче труп. Гвинт був очищений, але майже не діяв. Капітан Немо вів судно інтуїтивно. Він був не в змозі розстатися з місцем останнього бою, з морем, що поглинуло його друга!

Так минуло десять днів. Нарешті, 1 травня “Наутілус” рішуче взяв колишній курс на північ, пройшовши повз Лукайські острови біля Багамської протоки. Ми пливли за течією найбільшої морської ріки зі своїми власними берегами, рибами і температурою. Я маю на увазі Гольфстрім.

Це справжня ріка, але тече вона серед Атлантичного океану. Вода в ній теж солона і. навіть солоніша навколишнього моря. Середня глибина її три тисячі футів, а середня ширина - шістдесят миль. У деяких місцях швидкість плину досягає чотирьох кілометрів за годину. Незмінність обсягу її води значніша, ніж у всіх рік земної кулі.

Справжнє джерело Гольфстріму, дослідженого командиром Морі, або, якщо хочете, його висхідна точка, знаходиться в Гасконській затоці. Там його води, спочатку ще слабко нагріті і світлі, починають набувати особливого свого характеру. Звідти ця течія йде на південь, уздовж берегів екваторіальної Африки, де сонячні промені жаркої зони прогрівають його води, потім перетинає Атлантичний океан, досягає мису Сент-Рок на бразильському березі, тут розгалужується, і частина його направляється до Аитільських островів, де знову прогрівається. І от тут, начебто призначений самою природою установити рівновагу температур, Гольфстрім, змішавши тропічні води з північними, починає виконувати роль зрівнювана температур: розпечена сонцем Мексиканської затоки, течія Гольфстрім піднімається на північ до північноамериканських берегів Ньюфаундленду. Тут під дією холодного плину з протоки Девіса вона відхиляється до сходу, знову тече крізь океан уздовж одного з великих кіл земної кулі по локсодромічній лінії й коло сорок третього меридіана розділяється на два рукави, причому один, під дією північно-західного пасату, повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів, інший же, обігрівши береги Ірландії і Норвегії, доходить до Шпіцбергена, де його температура, упавши до чотирьох градусів, усе-таки достатня, щоб утворити море, вільне від льодів.

По цій океанічній річці і плив “Наутілус”. При виході з протоки Багама, шириною чотирнадцять льє і глибиною триста п’ятдесят метрів, Гольфстрім тече зі швидкістю вісім кілометрів за годину. Швидкість течії усе зменшується в міру просування на північ, і було б бажано, щоб і надалі зберігалася така рівномірність, бо, якщо швидкість і напрямок Гольфстріму коли-небудь зміняться, як це вже припускали, клімат європейських країн може зазнати таких потрясінь, наслідків яких навіть не можна передбачити.

Близько полудня я знаходився на палубі і розповідав Конселю про особливості Гольфстріму. Скінчивши пояснення, я запропонував йому опустити руки у воду. Консель виконав моє прохання і був украй здивований, не відчувши ні тепла, ні холоду.

- Це тому, - пояснив я, - що температура Гольфстріму при його виході з Мексиканської затоки мало відрізняється від температури нашої крові. Гольфстрім - це величезний калорифер, що дає можливість західноєвропейським берегам хизуватися вічнозеленою рослинністю. Якщо вірити обчисленням Морі, то повне використання тепла Гольфстріму дало б кількість калорій, цілком достатню, щоб перетворити маси чавуну в розплавлену ріку, завбільшки з Міссурі або Амазонку, і увесь час підтримувати її плинність.

Швидкість плину Гольфстріму досягала в цей час двох метрів двадцяти п’яти сантиметрів за секунду. Плин цей настільки відрізняється від навколишнього моря, що його ущільнені води виступають над поверхнею океану, і в такий спосіб води теплі і води холодні мають різний рівень. Води Гольфстріму, багаті на солі, яскраво-синього кольору і ясно виділяються єеред зелених хвиль океану. Лінія їхнього вододілу проходить настільки чітко, що, коли “Наутілус” на широті Кароліиських островів урізався своїм бивнем у води Гольфстріму, його гвинт у цю хвилину ще розсікав води океану.

Сила плину захоплює із собою цілий світ живих істот. Звичні і для Середземного моря аргонавти плавають тут цілими зграями. Серед хрящових найбільш виразні тут скати з дуже розвинутим хвостом, що становить третину всієї довжини ската і за своєю формою становить великий ромб завдовжки в двадцять п’ять футів, потім дрібні акули величиною з метр, з великою головою, з коротким округлим рилом і з гострими зубами в кілька рядів, а їхнє тіло покрите ніби лускою.

Серед костистих риб відзначу властивих тільки цим водам губанів-перепілок; потім йдуть синагриди з райдужною оболонкою, що виблискує вогнем; горбилі-сцієни, що володіють здатністю видавати писк, вони завдовжки з метр, із широкою пащею, усадженою дрібними зубами; центроноти-негри, яких я вже згадував; блакитні корифени з золотавим і сріблястим полиском; перроке, справжні веселки, своєю барвою здатні посперечатися з найкрасивішими тропічними птахами; морські собачки з трикутною головою; камбали-ромби, синюваті злускаті риби; батрахоїди з жовтою поздовжньою і поперечною смугою у вигляді букви Т; навкруги кишіли маленькі бички, всіяні коричневими цятками; потім ішли диптеродони з жовтим хвостом і сріблистою головою; представники лососевих - стрункі мугиломори з ніжним блиском, яких Ласепед присвятив своїй милій подрузі життя, і, нарешті, - красива риба, американський лицар, прикрашений всіма орденами і стрічками, що часто зустрічається коло берегів північноамериканського материка, чий народ так мало цінує й ордени і стрічки.

Скажу ще про одне явище в Гольфстрімі, а саме - про фосфоричне світіння води, що суперничало, особливо під час частих гроз, зі сяйвом нашого прожектора.

Восьмого травня ми знаходилися ще на траверсі мису Гаттераса, на широті Північної Кароліни. Тут ширина Гольфстріму досягала сімдесяти п’яти миль, а глибина - двохсот десяти метрів. “Наутілус” плив, куди очі дивляться. На кораблі не існувало ніякої охорони. Треба зізнатися, що втеча при таких обставинах могла вдатися. Населені береги були дуже зручним притулком. Море увесь час борознили пароплави, що обслуговували рейси між Нью-Йорком або Бостоном і Мексиканською затокою, вдень і вночі між різними пунктами американського берега снували шхуни каботажного плавання. Була надія, що вони нас підберуть. Усе це було сприятливою обставиною, незважаючи на тридцять миль, що відокремлювали “Наутілус” від берегів Сполучених Штатів.

Але інша обставина, дуже прикра, зовсім виключала плани канадця. Погода стояла дуже кепська. Ми наближалися до берегів, де бурі дуже часті, до батьківщини циклонів і смерчів, народжуваних самим Гольфстрімом. Пускатися на вутлому човні в море, що розгулялося, значило йти на вірну загибель. Сам Нед Ленд погоджувався з цим. Він гриз вудила, відчуваючи жорстоку тугу за батьківщиною, а єдиними ліками була втеча.

- Пане професоре, - сказав він у той же день, - настав час кінчати з цією справою. Я хочу діяти у відкриту. Ваш Немо іде від землі і взяв курс на північ. Заявляю вам, що з мене вистачить Південного полюса і до Північного я з ним не піду.

- Як бути, Неде, раз утеча нині нездійсненна?

- Я стою на своєму, треба поговорити з капітаном. Ви не захотіли з ним говорити, коли ми були у водах вашої батьківщини. Тепер ми у водах моєї батьківщини. У мене одна думка - через кілька днів “Наутілус” порівняється з Новою Шотландією, де біля Ньюфаундленду є велика бухта, а в цю бухту впадає ріка Святого Лавреитія, а ріка Святого Лаврентія - це моя ріка, на ній - рідне моє місто Квебек, і от варто лиш мені подумати про це, як уся кров прилипає мені до лиця, а волосся ворушиться на голові. Знаєте, пане професоре, я вже краще кинуся в море! А тут я не залишуся! Тут я задихнуся.

Ясно, що канадець дійшов до межі свого терпіння. Його богатирська натура не могла пристосуватися до такого довгого позбавлення волі. Він змінювався з виду день при дні. З кожним днем він ставав усе похмуріший. Я відчував, як він страждав, адже туга за батьківщиною охоплювала і мене. Уже сім місяців ми нічого не знали про землю. Окрім того і відчуженість капітана Немо, і зміна його настрою, особливо після бою зі спрутами, і його безмовність - усе це мені показало речі в іншому вигляді. Захопленість перших днів пропала. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб миритися з подібним становищем у середовищі, призначеному для китоподібних і інших мешканців морських глибин.

Воістину, якби цей юнак мав не легені, а зябра, з нього вийшла б цілком вихована риба.

- Ну, то що ж, пане професоре? - запитав Нед Ленд, не одержавши від мене відповіді.

- Отже, Нед, ви хочете, щоб я запитав у капітана Немо, які його наміри щодо нас?

- Так.

- Незважаючи на те, що він уже дав їх відчути?

- Так, я хочу установити це востаннє. Якщо бажаєте, можете говорити тільки про мене, від мого імені.

- Але я зустрічаюся з ним рідко. Мене вій навіть уникає.

- Це не причина, щоб піти до нього.

- Я поговорю з ним, Неде.

- Коли? - наполегливо запитав канадець.

- Коли зустріну.

- Пане Аронаксе, ви що ж, хочете, щоб я сам пішов до нього?

- Ні, покладіться на мене. Завтра...

- Сьогодні, - сказав Нед Ленд.

- Добре. Я побачуся з ним сьогодні, - відповів я канадцю, відчуваючи, що коли він у цю справу сам втрутиться, то усе зіпсує.

Я залишився сам. Раз питання було поставлено, я вирішив покінчити з ним негайно.

Я віддаю перевагу вирішеній справі перед тією, що ще чекає рішення.

Я повернувся до себе в кімнату. Звідти я почув кроки в кімнаті капітана Немо. Не можна було упускати нагоди з ним зустрітися. Я постукав до нього в двері. Відповіді не було. Я знову постукав і повернув дверну ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. У кімнаті знаходився один капітан Немо. Схилившись над столом, він не чув, як я ввійшов. Зважившись не йти, поки не переговорю з ним, я підійшов до столу. Він різко підвів голову, насупив брови і сказав досить суворим тоном:

- Це ви? Що вам завгодно?

- Поговорити з вами, капітане.

- Але я зайнятий, у мене робота. Я надав вам повну свободу бути самому, невже я не можу користатися тим же?

Прийом здавався мало втішливим. Але я вирішив вислухати все, щоб сказати все до решти.

- Капітане, - холодно зауважив я, - я маю поговорити з вами про таку справу, котру не можна відкласти.

- Яку? - запитав він іронічно. - Ви зробили відкриття, що не вдалося мені? Море розкрило перед вами нові таємниці?

Ми були далекі від розуміння. Але перш ніж я устиг відповісти, капітан Немо показав мені на розкритий перед ним рукопис і переконливо сказав:

- От, пане Аронаксе, рукопис, перекладений кількома мовами. Він містить короткий підсумок моїх робіт з вивчення моря, і, коли це буде бажано Богові, він не загине разом зі мною. Цей рукопис разом з історією мого життя буде укладено в непотопаючий апарат. Той, хто залишиться в живих останнім на “Наутілусі”, кине апарат у море, і він попливе з волі хвиль.

Ім’я цієї людини! Його автобіографія! Отже, коли-небудь його таємниця розкриється? Але в дану хвилину його повідомлення було для мене тільки засобом, щоб підійти до суті потрібної мені справи.

- Капітане, - відповів я, - я не можу схвалити самої ідеї ваших дій.

Неприпустимо, щоб плоди ваших наукових пошуків могли загинути. Але обраний вами спосіб мені здається занадто примітивним. Хто знає, куди заженуть вітри цей апарат, у які руки потрапить він? Хіба не можна придумати щось певніше? Хіба ви самі або хто-небудь з ваших...

- Ні, - різко увірвав мене капітан.

- Але тоді я та й мої товариші готові узяти ваш рукопис на збереження, і якщо ви повернете нам свободу...

- Свободу? - запитав капітан Немо, уставши з місця.

- Так, саме з цього питання я і хотів поговорити з вами. Уже сім місяців, як ми знаходимося на вашім кораблі, і от сьогодні я запитую вас, - від імені моїх товаришів і власного, чи маєте ви намір утримувати нас назавжди?

- Пане Аронаксе, - сказав капітан Немо, - сьогодні я вам відповім те саме, що відповів сім місяців тому: “Хто ступив на борт “Наутілуса”, той звідси не вийде”.

- Виходить, ви обертає нас у рабство?

- Називайте це як хочете.

- Але раб усюди зберігає за собою право повернути собі волю! І заради цієї мети для нього всі засоби хороші!

- А хто ж заперечує за вами це право? Хіба коли-небудь мені приходила думка зв’язувати вас клятвою?

І, схрестивши руки на грудях, капітан дивився на мене.

- Капітане, - звернувся я до нього, - ні у вас, ані в мене немає бажання повертатися до цього питання. Але раз уже ми його торкнулися, давайте доведемо до кінця. Повторюю вам, що йдеться не тільки про мене.

Для мене наукова праця - це моральна підтримка, натхнення, могутнє захоплення і пристрасть, що примушує мене забути усе. Так само, як ви, я можу жити ніким не знаний, у тіні, з примарною надією передати потомству результати своїх досліджень за допомогою гіпотетичного апарата, довіреного випадковій волі вітрів і хвиль. Одне слово, лише я здатний і захоплюватися вами і без невдоволення супроводжувати вас, граючи роль, у деякому смислі для мене зрозумілу; але у вашому житті є й інша сторона, а вона мені уявляється огорненою складними обставинами і таємницями, до яких непричетні ми, я і мої товариші. І навіть у таких випадках, коли б наше серце і вболівало за вас, зачеплене вашою скорботою або схвильоване проявами вашого талановитого розуму’ і мужності, нам усе-таки довелося б затаювати в собі найменше свідчення тієї симпатії, яка виникає в нас при появі чогось красивого і доброго, незалежно від того, походить воно від друга чи від ворога. І от ця свідомість нашої повної непричетності до всього, що вас стосується, робить наше становище неприйнятним, неможливим, навіть для мене, а що вже казати про таку людину, як Нед Ленд. Кожна людина, тільки тому, що вона людина, гідна того, щоб про неї подумати. Чи задавалися ви питанням, на що здатна любов до волі і ненависть до рабства, які плани помсти можуть вони вселити таким натурам, як наш канадець, що може він замислити і спробувати зробити?..

Я замовк. Капітан Немо встав з місця.

- До того, що може замислити і намагатися зробити Нед Ленд, мені немає діла! Не я шукав його! Не для свого задоволення я тримаю його на кораблі. Що стосується вас, пане Аронаксе, то ви належите до тих людей, що здатні розуміти все, навіть і мовчання. Більше відповісти мені нічого. Нехай перша розмова ваша на цю тему буде й останньою, тому що другого разу я вам можу і не відповісти.

Я вийшов. З цього дня наше становище стало дуже напруженим. Я розповів про розмову моїм товаришам.

- Тепер принаймні ми знаємо, - сказав Нед, - що чекати нам від цієї людини нічого. “Наутілус” підходить до Лонг-Айленду. Яка б не була погода, ми втечемо.

Однак небо ставало усе грізнішим. З’явилися провісники урагану. Повітря набуло молочно-білого відтінку. Пір’їсті хмари на обрії змінювалися купчастими. Нижче них швидко мчали темні хмари. Море починало здійматися великими довгими валами.

Зникли птахи, крім буревісників. Барометр помітно падав, показуючи на сильне скупчення водяної пари у повітрі. Суміш у штормовому приладі розкладалася під дією електрики, насиченої в атмосфері. Наближалася боротьба стихій.

Буря вибухнула 18 травня, саме в той час, коли “Наутілус” порівнявся з Лонг-Айлендом, у кількох милях від морських каналів Нью-Йорка. Я маю можливість описати цю боротьбу стихій завдяки тому, що капітану Немо, з якоїсь непоясненої примхи, захотілося помірятися силою з бурею на поверхні моря.

Дув південно-західний вітер, спочатку дуже свіжий, тобто зі швидкістю п’ятнадцяти метрів за секунду, потім до трьох годин дня швидкість його досягла двадцяти п’яти метрів за секунду. Коротше, починався шторм.

Непохитно витримуючи пориви бурхливого вітру, капітан Немо стояв на палубі. Він прив’язав себе в поясі до борту, щоб його не змили скажеш хвилі. Піднявшись на палубу і прив’язавши себе, я споглядав то бурю, то цю, ні з ким не зрівняну людину, що прийняла виклик шаленої стихії.

Великі жмути хмар неслися над самим морем, мішаючись з його бурхливими хвилями; я вже не бачив тих дрібних проміжних валів, які утворюються в провалах між високими валами, нічого, крім довгих чорних хвиль, таких компактних, що навіть їхні гребені не дробилися. Висота їх усе збільшувалася. Вони зіштовхувалися одна з одною. “Наутілус” то лягав на бік, то дибився, то моторошно бовтався в кільовій хитавиці.

До п’ятої години вибухнула злива, але вона не заспокоїла ні сили вітру, ні бушування моря. Ураган нісся зі швидкістю сорока п’яти метрів за секунду, або сорока льє за годину. Досягаючи такої сили, він руйнує будинки, зносить дахи, рве залізні ґрати і зрушує з місця двадцятичотирифунтові гармати. Проте навіть в умовах такого урагану “Наутілус” виправдовував слова одного ученого інженера: “Немає такого добре сконструйованого судна, що не могло б протистояти морю”. “Наутілус” не був скелею, що її могли б зруйнувати хвилі; він був сталевим веретеном, слухняним, рухливим, без щогл і без оснащення і тому з безкарною зухвалістю протистояв їхній люті.

Я уважно спостерігав за величезними валами. Вони доходили до п’ятнадцяти метрів заввишки і ста п’ятдесятьох - ста сімдесятьох метрів довжини, а швидкість їхнього поширення, рівна половині швидкості вітру, досягала п’ятнадцяти метрів за секунду. Чим глибшим було море, тим вищими ставали хвилі. І тут я зрозумів особливу роль хвиль, що захоплюють повітря і нагнітають його в морську глибину, вносячи в неї джерело життя у вигляді кисню. Виняткова, але вже обчислена сила їхнього тиску може доходити до трьох тисяч кілограмів на квадратний фут, коли вони обрушуються на яку-небудь поверхню. Коло Гебридських островів морські хвилі такої ж сили зрушили з місця камінь вагою у вісімдесят чотири тисячі фунтів. А під час бурі 23 грудня 1864 року такі ж вали, зруйнувавши в Японії частину міста Ієдо, кинулися на схід зі швидкістю семисот кілометрів за годину й у той же самий день розбилися об береги Північної Америки.

До ночі буря розгулялася ще більше. Так само, як під час циклону 1860 року коло островів Згоди, барометр упав до 710 міліметрів. У сутінках я помітив на обрії корабель, що ледве боровся з бурею. Він дрейфував під слабкою парою, щоб тільки триматися на хвилях. Імовірно, це був пароплав, що курсує на лінії Нью-Йорк - Ліверпуль або Гавр. Незабаром він сховався в темряві.

О десятій годині вечора небо палало. Усе навколо було пронизано блискавками. Я був не в змозі переносити той блиск, а капітан Немо дивився широко розплющеними очима, наче вбираючи в себе саму душу бурі. Гуркіт хвиль, що розбивалися, виття вітру, гуркіт грому створювали непередавану какофонію. Вітер мчав з однієї точки обрію, до іншої; вирвавшись зі сходу, циклон, обійшовши північ, захід, південь, повертався знову на схід, навперейми напрямку циркулюючих бур на Південній півкулі.

Ну і Гольфстрім! Вій виправдав свою назву - короля бур! Він був творець усіх цих страшних циклонів, унаслідок різниці температур його плинів і шарів повітря, що лежать над його поверхнею.

До водяної зливи приєдналася злива блискавок. Водяні краплі перетворювалися у світні зблиски. Можна було подумати, що капітан Немо шукав для себе гідної смерті і хотів, щоб його убила блискавка. Серед жахливої кільової хитавиці “Наутілус” нерідко здіймав догори сталевий бивень, як вістря громовідводу, і кілька разів я бачив, як із нього летіли іскри.

Знесилившись, зовсім розбитий, я наліг на кришку люка, відкрив її і зійшов у салон. У цей час буря досягла межі своєї сили. Усередині “Наутілуса” не можна було триматися на ногах.

Близько півночі повернувся і капітан Немо. Я чув, як помалу наповнювалися резервуари, і “Наутілус” тихо опустився нижче поверхні води. Крізь відкриті вікна я бачив великих зляканих риб, що пливли, як примари, у воді, що світилася від спалахів блискавок. “Наутілус” продовжував опускатися. Я припускав, що на глибині п’ятнадцяти метрів він знайде затишок. Ні, занадто сильно розбушувалися верхні шари. Треба було шукати спокою ще нижче й опуститися в надра моря на п’ятдесят метрів.

Який панував тут мир, спокій, який затишок! Хто міг би тут сказати, що там нагорі шаленіє грізний ураган!

Розділ двадцятий

НА 47°24΄ ШИРОТИ І 17°28΄ ДОВГОТИ

Силою бурі нас відкинуло до сходу. Зникла будь-яка надія утекти на береги штату Нью-Йорк або ріки Св. Лаврентія. Бідолаха Нед з розпачу усамітнився, як капітан Немо, але я і Консель не розставалися.

Я вже сказав, що “Наутілус” ухилився на схід. Точніше сказати - на північний схід. Протягом кількох днів, то піднімаючись на поверхню, то опускаючись в глибину, “Наутілус” блукав океаном серед туманів, яких так бояться мореплавці. Головною причиною цих туманів є танення льодів, що підтримує велику вологість у повітрі. Скільки тут гинуло кораблів, коли вони, блукаючи в прибережних водах, марно намагалися угледіти слабкі вогні на березі! Скільки нещасть заподіював цей непроникний туман! Скільки зіткнень з підводними рифами, коли шум вітру заглушав буруни. Скільки зіткнень кораблів, попри їхні сигнальні вогні, попереджувальні свистки і тривожний дзенькіт дзвонів!

От чому дію тутешніх морів має вигляд бойовиськ, де полягли всі, переможені океаном: одні судна вже затягнуті тванню, інші, новіші, недавні, що ще блищали залізними деталями і мідними кільцями при світлі прожектора “Наутілуса”. Скільки їх загинуло з усім екіпажем, із натовпами емігрантів у таких місцях, позначених статистикою, як мис Рас, протоки Беліля, бухта Св. Лаврентія! А скільки жертв занесено в цей синодик по лініях морських сполучень - пароплавів Мопреальської компанії і Королівської пошти: “Сольвейг”, “Ізида”, “Параматта”, “Угорець”, “Канадець”, “Англосакс”, “Гумбольдт”, “Сполучені Штати” - усі ці судна затонули; “Артик”, “Ліонець” - потоплені при зіткненні; “Президент”, “Пасифік”, “Місто Глазго” - загинули з невідомих причин; і от серед таких похмурих останків плив “Наутілус”, начебто роблячи огляд мерцям.

П’ятнадцятого травня ми опинилися коло південного краю Ньюфаундлендської мілини. Вона утворилася від морських наносів, сили-сйлеииої органічних залишків, занесених і з екватора Гольфстрімом, і з Північного полюса холодною протитечією, що проходить коло північноамериканських берегів. Тут зібралися і валуни льодовикового періоду, затягнені крижаними торосами. Тут утворилися величезні цвинтарі риб, зоофітів і молюсків, що гинули в незліченній кількості.

Глибина моря біля Ньюфаундлендської мілини незначна - усього кілька сот сажнів. Але на південь від неї дно моря відразу обривається глибокою западиною в три тисячі метрів глибиною. Гольфстрім тут розширюється. Води його розтікаються в ціле море, але зате його швидкість і температура падають.

Серед риб, зляканих приходом “Наутілуса”, назву: пінагора завдовжки в один метр, з чорнуватою спиною і жовтим черевом, що дає своїм одноплемінникам поганий приклад подружньої вірності; потім великі хюпернаки, рід смарагдових мурен, чудові на смак; великоокі карраки з головою, схожою на собачу; живородні блениїди, схожі на змій; колбневі бульроти, або чорні піскарі, величиною в двадцять сантиметрів; довгохвості макруруси зі сріблястим полиском, швидкохідні риби, що запливають далеко з північних морів.

У сіті потрапила одна риба, зухвала, смілива, дуже м’язиста, озброєна колючками на голові і шипами на плавцях, справжній скорпіон довжиною в два-три метри, заклятий ворог блениїд, тріскових і лососевих, - це бичок північних морів, з пухирчастим тілом бурого кольору і з червоними плавцями. Матроси з “Наутілуса” не без труда заволоділи цією істотою, що завдяки особливим зябровим кришкам охороняє свої дихальні органи від засушливої дії повітря, і може якийсь час жити поза водою.

Заношу ще для пам’яті - боскіени, маленькі рибки, що подовгу супроводжують кораблі в північних морях; оксиринхи, типові для північної частини Атлантичного океану. Переходжу до тріскових риб, головним чином до тріски, що мені удалося піймати в цих обітованих водах на щедрій Ньюфаундлендській мілині.

Можна сказати, що цей вид тріски тут, на схилах морського дна, - риба гірська, бо Ньюфаундленд не що інше, як підводна гора. Коли “Наутілус” прокладав собі дорогу крізь густі фаланги цих риб, Консель не утримався від зауваження:

- Так це і є тріска! А я думав, що тріска така ж пласка, як лиманди і камбала-сіль.

- Наївний! - вигукнув я. - Тріска буває пласкою тільки в рибному магазині, де вона лежить випотрошена і розпластана. Але у воді, жива, вона такої ж веретеноподібної форми, як султанка, і своєю формою добре пристосована для тривалого плавання.

- Охоче вірю, - відповів Консель. - Їх ціла зграя! Вони кишать, як мурашник.

- Еге, друже мій, їх було б набагато більше, якби не їхні вороги. Чи знаєш ти, скільки ікринок відкладає тільки одна самка?

- Ну, гадаю, десь так тисяч п’ятсот, - сказав Консель.

- Одинадцять мільйонів, мій друже!

- Одинадцять мільйонів! Оце вже я не можу повірити, хіба що порахую сам.

- Порахуй, Конселю. Але повір мені на слово, так буде скоріше. Французи, англійці, американці, норвежці, дапчани ловлять тріску тисячами, споживають її в кількості неймовірному і невдовзі винищили б її у всіх морях, якби не її плодючість. Тільки в одній Америці й Англії п’ять тисяч кораблів і сімдесят п’ять тисяч їхнього екіпажу зайняті ловлею тріски. У середньому кожен корабель добуває сорок тисяч риб, а загалом - двадцять п’ять-мільйонів риб. Стільки ж добувається й коло берегів Норвегії.

- Добре, покладаюся на пана професора, а сам рахувати не буду, - усміхнувся Консель.

- Що?

- Одинадцять мільйонів ікринок, але дозволю собі одне зауваження.

- Яке?

- Якби з усіх ікринок виходили мальки, то для прогодування Англії, Америки і Норвегії досить було б чотирьох самок тріски.

Поки ми пливли коло дна Ньюфаундлендської мілини, я добре розглянув довгі снасті для лову тріски, на кожній снасті - двісті гачків, а кожний рибальський човен ставить такі снасті дюжинами. Снасть опускається всередину за допомогою маленького якірця, а верхній кінець її утримується на поверхні волосінню, прикріпленою до коркового поплавця. “Наутілусу” доводилося дуже вміло маневрувати в цій підводній мережі зі снастей.

Утім, “Наутілус” недовго пробув у цих часто відвідуваних прибережних водах. Він піднявся до сорок другого градуса північної широти. Це - широта Сен-Жана на Ньюфаундленді і Хертс-Контента, де знаходиться інший кінець трансатлантичного кабеля.

Замість того щоб продовжувати свій шлях на північ, “Наутілус” попрямував на схід, начебто збирався йти уздовж телеграфного плато, на якому лежить цей кабель і де рельєф дна завдяки кількаразовому зондуванню визначений з більшою точністю.

Сімнадцятого травня миль за п’ятсот від Хертс-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів, я побачив на ґрунті кабель. Консель прийняв його за гігантську морську змію і, дотримуючись свого методу, збирався її класифікувати. Але я викрив його помилку і, щоб винагородити його за прикрість, докладно розповів йому історію про прокладення кабелю.

Перший кабель був прокладений протягом 1857 і 1858 років; але після передачі близько чотирьохсот телеграм кабель перестав діяти. У 1863 році інженери сконструювали новий кабель, довжиною три тисячі чотириста кілометрів і вагою чотири тисячі п’ятсот тонн, завантажений на корабель “Грет-Істерн”. Цей захід теж провалився.

Двадцять п’ятого травня “Наутілус” занурився на три тисячі вісімсот тридцять метрів і виявився саме в тім місці, де кабель порвався і розорив підприємців. Це відбулося в шестистах тридцяти восьми милях від Ірландії. О другій годині дня там помітили, що сполучення з Європою раптом припинилося. Електрики вирішили спочатку розрізати кабель, а вже потім виловити його; до одинадцятої вечора вони витягли ушкоджену частину кабелю, зробили нове з’єднання і зростили його з основним кабелем, після цього кабель знову занурили в море. Але кілька днів потому кабель знову порвався десь в океані, а дістати його з глибини Атлантичного океану було неможливо.

Однак американці не втратили цілковитого самовладання.

Сміливий Кірус Фільд, головний засновник підприємства, що ризикував утратити весь капітал, запропонував нову передплату. Вона негайно була покрита. Виготовили новий кабель, створивши для нього кращі умови. Пучок провідників у гумовій ізоляційній оболонці покрили запобіжним текстильним покриттям і уклали в металеву арматуру. 13 липня 1866 року “Грет-Істерн” знову вийшов у море.

Прокладка кабелю йшла благополучно. Однак справа не обійшлася без прикрощів. Розмотуючи кабель, електрики кілька разів знаходили в кабелі недавно забиті цвяхи, очевидно з метою пошкодити його серцевину. Капітан Андерсон зібрав інженерів і офіцерів корабля для обговорення цього шкідництва. Збори вивісили об’яву: якщо кого-небудь на кораблі застануть за цією справою, то винний буде кинутий за борт без усякого суду. Відтоді шкідницькі спроби припинилися.

Двадцять третього липня “Грет-Істерн” знаходився не далі восьмисот кілометрів від Ньюфаундленду, коли була отримана телеграма з Ірландії про перемир’я, укладене між Пруссією й Австрією після битви під Садовою. А 27 липня “Грет-Істерії” побачив крізь туман гавань Хертс-Контента. Підприємство закінчилося цілком удало, і в першій телеграмі молода Америка передала старій Європі мудрі, але рідко засвоєні свідомістю слова: “Слава у вишніх Богові, і на землі мир, у людях благовоління”.

Я, зрозуміло, не сподівався побачити електричний кабель у тім стані, у якому він вийшов із заводу. Він мав вигляд довгої змії, обліпленої осколками черепашок, оброслої форманіфорами, наче кам’янистою кіркою, що охороняла його від свердління молюсками. Кабель лежав спокійно, не підвладний хвилям і під тиском, сприятливим для передачі електричної іскри, що пробігала від Європи до Америки за тридцять дві сотих секунди. Час експлуатації цього кабелю нескінченний, оскільки, за спостереженнями електриків, гумова оболонка кращає від перебування в морській воді.

Окрім того, кабель, лежачи на вдало обраному плато, ніде не опускається на таку глибину, де міг би лопнути. “Наутілус” доходив до найглибшого місця його залягання на глибині чотирьох тисяч чотирьохсот тридцяти одного метра, і навіть тут кабель не виявляв ніяких ознак напруги. Потім ми підійшли до місця, де стався нещасливий випадок у 1863 році. У цьому місці дно океану становило глибоку долину шириною в сто двадцять кілометрів, і якби в неї поставили Монблан, то все-таки його вершина не виступила б на поверхню моря. Зі сходу долина замкнена стрімкою стіною в дві тисячі метрів височиною. Ми підійшли до неї 28 травня і знаходилися усього в ста п’ятдесяти кілометрах від Ірландії.

Чи не мав часом наміру капітан Немо піднятися вище і висадитися на Британських островах? Та ні. На превеликий подив, він знову пішов на південь і повернувся в європейські води. Коли ми обходили Смарагдовий острів, я на одну мить побачив мис Клір і маяк Фастонет, що світить тисячам кораблів, котрі виходять із Глазго або Ліверпуля.

Дуже важливе питання виникло в моїй голові. Чи зважиться “Наутілус” ввійти в Ламанш?

Нед Ленд, що знову з’явився на людях відтоді, як ми йшли поблизу землі, увесь час запитував мене про це. Що я міг йому відповісти? Капітан Немо не показувався нам на очі. Він уже дав канадцю можливість глянути на береги Америки, чи не покаже він мені береги Франції?

Тим часом “Наутілус” продовжував йти на південь. 30 травня він пройшов поблизу Ландсенда й островів Сілли, що залишилися в нас праворуч. Якщо він мав намір ввійти в Ламанш, йому треба було б взяти курс прямо на схід. Він цього не зробив.

Протягом усього дня 31 травня “Наутілус” описав у морі кілька кіл, що мене дуже заінтригувало. Здавалося, він розшукує якесь певне місце, що його було нелегко знайти. Опівдні капітан Немо сам став за кермо. Мені він не сказав ні слова. Вигляд у нього був похмурий як ніколи. Що могло так засмутити його? Може, близькість європейських берегів або ж спливли спогади про покинуту ним батьківщину? Що відчував він у цей час? Каяття совісті чи жаль? Ці думки довго крутилися у мене в голові, і в той же час було якесь передчуття, що в найближчому майбутньому ця таємниця капітана якось проясниться.

Наступного дня “Наутілус” маневрував усе тими ж колами. Ясно, що він шукав у цій частині океану якийсь потрібний йому пункт. Так само, як напередодні, капітан Немо вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо чисте. На лінії обрію вимальовувалося велике парове судно. На кормі не було ніякого прапора, і я не міг визначити його національність. За кілька хвилин до проходження сонця через меридіан капітан Немо взяв секстан і з винятковою увагою став спостерігати його показання. Повний спокій моря полегшував спостереження. Не зазнаючи ні бічної, ні кільової хитавиці, “Наутілус” стояв незрушно.

У цей час я теж був на палубі. Закінчивши своє спостереження, капітан проказав:

- Тут!

І зійшов у люк. Чи помітив він, що судно, яке з’явилося, змінило напрямок і начебто йшло на зближення з нами? Цього я не можу сказати.

Я повернувся до салону. Створки засунулися, я почув шипіння води, що наповняла резервуари. “Наутілус” почав занурюватися по вертикальній лінії. Кілька хвилин потому “Наутілус” зупинився на глибині восьмисот тридцяти трьох метрів і ліг на дно.

Світна стеля в салоні згасла, вікна знову розкрилися, і я крізь кришталь стекол побачив море, яскраво освітлене променями прожектора в радіусі півмилі. Я подивився праворуч, але побачив лише масу спокійних вод.

З лівого борту видпілася на дні моря якась велика купа, що відразу привернула на себе мою увагу. Можна було подумати, що це якісь руїни, покриті шаром білуватих черепашок, як сніговим покривом. Уважно придивившись до цієї маси, я виявив, що вона має форму корабля без щогл, що затонув носом униз. Ця смутна подія, видимо, сталася давно. Якщо ці рештки аварії корабля встигли покритися таким шаром відкладень, то він мав уже багато років пролежати на дні.

Що це за корабель? Чому “Наутілус” приплив відвідати його могилу? Чи не внаслідок аварії затонуло це судно?

Я не знав, що й подумати, як раптом поруч зі мною виник капітан Немо і неквапно повідав таке:

- Колись корабель цей мав ім’я “Марселець”. Він був спущений у тисяча сімсот шістдесят другому році і ніс на собі сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня тисяча сімсот сімдесят восьмого року він сміливо вступив у бій з “Престогоиом”. Четвертого липня тисяча сімсот сімдесят дев’ятого року він разом з ескадрою адмірала Естена сприяв узяттю Гренади. П’ятого вересня тисяча сімсот вісімдесят першого року він брав участь у битві графа де Грасса у бухті Чезапік. У тисяча сімсот дев’яносто четвертому році французька республіка змінила його назву. Шістнадцятого квітня того ж року він приєднався в Бресті до ескадри Вілларе-Жуайоз, що мала призначення охороняти транспорт пшениці, котрий йшов з Америки під командуванням адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого і дванадцятого преріаля другого року ця ескадра зустрілася з англійським флотом. Сьогодні тринадцяте преріаля, перше червня тисяча вісімсот шістдесят восьмого року. Сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому самому місці, на сорок сьомому градусі двадцять четвертій мінуті північної широти і сімнадцятому градусі двадцять восьмій мінуті довготи, згаданий корабель вступив у героїчний бій з англійським флотом, а коли всі три його щогли були збиті, трюм наповнила вода і третина екіпажу вийшла з бою, після цього він зволів потопити себе разом із трьомастами п’ятдесятьма шістьма своїми моряками, і, прибивши до корми свій прапор, команда з вигуком: “Хай живе республіка!” - разом з кораблем щезла під водою.

- “Месник”! - вигукнув я.

- Так, “Месник”! Яке прекрасне ім’я, - прошепотів капітан Немо і замислено схрестив руки на грудях.

Розділ двадцять перший

ГЕКАТОМБА

Ця несподівана сцена, ця манера говорити, ця історична довідка про корабель-патріот, почата холодним тоном, потім хвилювання, з яким ця своєрідна людина промовляла останні слова, нарешті сама назва “Месник”, сказана в підкресленому, ясному для мене значенні, - усе це глибоко запало в мою душу. Я не зводив очей з капітана. А він, простягаючи руки до моря, дивився палким поглядом на уславлені останки корабля. Може, мені і не випаде довідатися, хто ця людина, звідки він прийшов, куди йде, але я усе ясніше бачив, як людина в ньому проступала крізь постать ученого. Ні, не вульгарна мізантропія загнала капітана Немо з його товаришами в залізний корпус “Наутілуса”, але ненависть, така величезна і піднесена, що сам час не міг її пом’якшити.

Але ця ненависть, чи була вона дієвою, чи шукала вона можливостей для помсти?

Майбутнє мені це показало дуже швидко..

Тим часом “Наутілус” став тихо підніматися до морської поверхні; химерні форми “Месника” усе більше і більше даленіли з моїх очей. Нарешті, легка хитавиця показала, що ми уже вийшли на чисте повітря.

У цей час почувся глухий звук гарматного пострілу. Я глянув на капітана. Капітан навіть не поворухнувся.

- Капітане? - запитально глянув я на нього.

Він не відповів. Я піднявся на палубу. Канадець і Консель мене уже випередили.

- Звідки цей постріл? - запитав я.

Глянувши в напрямку до поміченого корабля, я побачив, що він став наближатися і підсилив хід. Нас розділяли шість миль простору.

- Гармата, - відповів мені канадець.

- Що це за судно, Неде?

- Судячи з оснащення, з низьких щогл, б’юся об заклад, що корабель військовий, - відповідав канадець. - Нехай він іде на нас і, коли потрібно, потопить цей проклятий “Наутілус”.

- Друже мій Неде, - сказав Консель, - а що він може зробити “Наутілусу”? Хіба він може атакувати його у воді? Розстріляти на дні моря?

- Скажіть, Неде, - запитав я, - можете ви визначити національність корабля?

Канадець насупив брови, зіщулив очі і кілька хвилин усією силою своєї пильності вдивлявся в корабель.

- Ні, пане професоре, не можу. Прапор не піднятий. Можу тільки сказати напевно, що корабель військовий, тому що на кінці його головної щогли майорить довгий вимпел.

Ми уже чверть години спостерігали за кораблем, що йшов на нас. Я не міг припустити, щоб він розгледів “Наутілус” на такій відстані, а ще менше, щоб він зрозумів, з якою морською машиною має справу.

Незабаром канадець повідомив мені, що це військовий корабель, з тараном і двома броньованими палубами. Густий чорний дим валив з його двох труб. Прибрані вітрила зливалися з лініями рей. На гафелі ніякого прапора. Відстань не дозволяла визначити колір вимпела, що вився тонкою стрічечкою.

Він швидко йшов уперед. Якщо капітан Немо дасть йому підійти близько, то для нас з’явиться можливість на порятунок.

- Пане професоре, - сказав Нед Ленд, - якщо корабель підійде до нас на милю, я кинуся в море, і пропоную вам зробити те ж саме.

Я не відповів на пропозицію канадця і продовжував розглядати корабель, що виростав прямо на очах. Якщо він англійський, французький, американський або російський, він, безсумнівно, підбере нас, якщо ми допливемо до його борту.

- Пане професоре, дозвольте нагадати, - сказав канадець, - що ми особисто маємо деякий досвід в плаванні, і якщо пан професор погодиться піти за своїм другом Недом, то він може покласти на мене обов’язок свого буксира.

Тільки я хотів йому відповісти, як білий димок пахнув з передньої частини корабля. Через кілька секунд морська вода, збаламучена падінням важкого тіла, обдала корму “Наутілуса”. Трохи пізніше звук пострілу долинув до моїх вух.

- Як? Вони по нас стріляють! - вигукнув я.

- Молодці! - пробурмотів канадець.

- Виходить, вони не сприймають нас за потерпілих аварію корабля, що вчепилися за якийсь уламок судна!

- Не в обиду буде сказано пану... Здорово! - буркнув канадець, струшуючи із себе воду, що бризнула на нього від другого ядра. - Не в образу буде сказано пану професору, але вони визнали вашого нарвала і гатять по нарвалу.

- Але ж вони повинні бачити, що мають справу з людьми! - вигукнув я.

- Може, тому і гатять! - відповів Нед Ленд, поглядаючи на мене.

Мене відразу осінило. Тепер вони, звичайно, знали, як ставитися до існування цього нібито чудовиська. Ще тоді, при абордажі, коли канадець поцілив нарвала гарпуном, капітан Фарагут, звичайно, зрозумів, що нарвал не що інше, як підвідний човен, набагато небезпечніший, аніж надприродний представник китоподібних.

Напевно, це було так, і безсумнівно, що тепер по усіх морях ганялися за цією страшною машиною руйнації.

І справді, страшне знаряддя, якщо капітан Немо, як це можна було й припускати, призначав “Наутілус” для помсти! Хіба тієї ночі в Індійському океані, коли він замкнув мас у глуху камеру, він не зробив нападу на якийсь корабель? А та людина, похована на кораловому цвинтарі, чи не стала жертвою удару, нанесеного “Наутілусом” кораблю? Авжеж, так, напевно, це було так. Якась сторона таємничого життя капітана Немо прояснилася. І хоча його особистість була не встановлена, об’єднані нації тепер ганялися не за якоюсь химерною твариною, а за людиною, що прирікала їх на свою непримиренну ненависть!

Усе це страшне минуле постало знову перед моїми очами. Замість друзів на цьому військовому кораблі, що йшов на нас, ми, можливо, знайдемо тільки безжалісних ворогів.

Тим часом ядра падали все частіше навколо нас. Деякі, вдаряючись об воду, робили рикошет і відлітали на велику відстань. Але жодне ядро не влучило в “Наутілус”.

Броньований корабель був від нас не далі трьох миль. Незважаючи на сильний обстріл, капітан Немо не з’являвся на палубі. А тим часом варто було одному конічному ядру вдарити прямо в корпус “Наутілуса”, і воно стало б фатальним для його існування.

У цей час канадець мені сказав:

- Пане професоре, нам треба зробити все, щоб виплутатися з цього кепського становища. Давайте сигналізувати! Тисяча чортів! Може, там зрозуміють, що ми-то порядні люди!

І Нед Ленд вийняв носову хустку, щоб махати нею у повітрі. Але ледь він розгорнув її, як був збитий з ніг залізною рукою і, незважаючи на свою величезну силу, упав на місток.

- Негідник! - крикнув капітан. - Ти хочеш, щоб я всадив у тебе бивень “Наутілуса” раніше, ніж він вдарить у цей корабель!

Страшно було слухати капітана Немо, але ще страшніший був його вигляд. Обличчя його стало білим від спазму в серці, що, напевно, перестало битися на якусь мить. Його зіниці розширилися неймовірно. Він не говорив, а ричав. Нахилившись над канадцем, він тряс його за плечі.

Полишивши канадця, він обернувся до корабля, що сипав ядра навколо “Наутілуса”, і гукнув могутнім голосом:

- Ага! Корабель проклятої влади! Ти знаєш, хто я такий! Мені не потрібні барви твого прапора, щоб знати, чий ти! Дивися! Я покажу тобі колір мого прапора!

І капітан Немо розгорнув чорний прапор, такий же, який він водрузив на Південному полюсі. У цю хвилину одне ядро вдарило по дотичній у корпус “Наутілуса”, не пошкодивши його, рикошетувало повз капітана і щезло в морі, а капітан Немо тільки знизав плечима. Потім, звертаючись до мене, уривчасто сказав:

- Сходьте вниз, ви і ваші товариші!

- Капітане, - вигукнув я, - невже ви атакуєте цей корабель?

- Я потоплю його!

- Ви цього не зробите!

- Зроблю, - холодно відповів капітан Немо. - Не раджу вам судити мене. Доля дала вам можливість побачити те, чого ви не повинні були бачити. На мене напали. Відповідь буде страхітливою. Сходьте!

- Чий це корабель?

- А ви не знаєте? Тим краще! Принаймні його національність буде для вас таємницею. Сходьте!

Мені, канадцю і Конселю не залишалося нічого робити, як коритися. П’ятнадцять моряків “Наутілуса” оточили капітана і з виразом непримиренної ненависті дивилися на корабель, котрий усе ближче підходив до них. Відчувалося, що вони усі дихали єдиним подихом помсти.

Я сходив по трапу в той момент, коли ще одне ядро ковзнуло по “Наутілусу”, і я чув, як крикнув капітан:

- Бий, скажений корабель! Витрачай даремно свої ядра! Ти не втечеш від бивня “Наутілуса”! Але ти загинеш не в цьому місці! Я не хочу, щоб твої останки змішалися з останками героїчного “Месника”!

Я пішов до себе в каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Гвинт запрацював. “Наутілус” швидко віддалився за межі дії снарядів з борту корабля. Переслідування все-таки продовжувалося, але капітан Немо вдовольнився тільки тим, що став триматися на певній відстані.

Годині о четвертій вечора, згоряючи нетерпінням і занепокоєнням, я попрямував до центральних сходів. Кришка люка була відкрита. Я насмілився піднятися на палубу. Капітан проходжувався швидким кроком, поглядаючи на корабель, що залишився під вітром на відстані п’яти-шести миль. Капітан Немо кружляв навколо двопалубного корабля, як хижа тварина, і, заманюючи на переслідування, просувався в східному напрямку. Однак сам не нападав. Може, він ще вагався у своєму рішенні.

Я хотів заступитися ще раз. Але ледь я звернувся до капітана Немо, як він увірвав мене.

- Я сам право і суд! - сказав він. - Я пригноблений, а он мій гнобитель! Він відняв у мене усе, що я любив, плекав, обожнював: батьківщину, дружину, дітей, батька і матір! А усе, що я ненавиджу, там! Мовчіть!

Я подивився востаннє на корабель, що додав пари. Потім я зійшов у салон до канадця і Конселя.

- Тікаймо! - вигукнув я.

- Чудово! - сказав Нед. - Чий це корабель?

- Не знаю; але чий би не був, його потоплять ще до ночі! У всякому разі, краще загинути разом з ним, аніж бути спільниками при відплаті, коли не знаєш, чи справедлива вона.

- Я так само думаю, - відповів Нед. - Почекаємо ночі!

Настала ніч. Повна тиша панувала на “Наутілусі”. Компас показував, що курс не змінився. Я чув роботу гвинта, котрий швидким ритмічним рухом врізався у воду. “Наутілус” плив на поверхні моря, погойдуючись з боку на бік.

Мої товариші і я вирішили тікати, як тільки військовий корабель підійде настільки близько, що нас можуть почути або побачити, благо місяць, за три дні до повні, світив яскраво. Опинившись на борту військового корабля, ми якщо і не зуміємо попередити удар, який загрожує йому, то зробимо принаймні усе, що дозволять обставини. Кілька разів мені здавалося, що “Наутілус” готується до атаки. Ні, - він тільки давав супротивнику підійти ближче, а потім знову втікав. Частина ночі минула без усяких подій. Ми чекали можливості втекти. Нед Ленд хотів тут же кидатися в море. Я змусив його почекати. На мою думку, “Наутілус” хотів атакувати двопалубний корабель на поверхні моря, а тоді наша втеча стане не тільки можливою, але і легкою.

О третій годині ранку я стривожений піднявся на палубу. Капітан не сходив з неї весь цей час. Не зводячи з корабля очей, він стояв біля свого прапора, і легкий вітер маяв чорним полотнищем над головою капітана. Здавалося, його погляд, надзвичайно напружений, тримав, тяг і спрямовував цей корабель вірніше, ніж буксир! Місяць переходив меридіан. На сході показався Юпітер. У цьому мирному спокої природи небо й океан суперничали своєю безтурботністю, морська гладінь надавала нічним зіркам можливості дивитися у свою дзеркальну поверхню - у найпрекрасніше з усіх дзеркал, що коли-небудь відбивало їхній світлий образ.

І, коли я порівнював цей глибокий спокій стихій з тим почуттям злості, яке таїлося в надрах невловного “Наутілуса”, все єство моє здригалося.

Військовий корабель знаходився від нас у двох милях. Він наближався, увесь час тримаючи курс на фосфоричне світло, що вказувало йому місцезнаходження “Наутілуса”. Я бачив його сигнальні вогні, червоний і зелений, і білий ліхтар на великому штазі бізань-щогли. Розпливчасте відбите світло давало можливість розглянути його оснащення і визначити, що вогонь у топках доведений був до межі. Снопи іскор і розпечений шлак вилітали з його труб, розсипаючись зірочками в темному просторі.

Я пробув на палубі до шостої ранку, але капітан Немо робив вигляд, що мене не зауважує. Корабель йшов за півтори милі від нас і при перших проблисках зорі відкрив обстріл. Прийшов час, коли “Наутілус” от-от нападе на свого супротивника, а я і мої товариші назавжди розстанемося з цією людиною, яку я особисто не наважувався засуджувати.

Я збирався зійти вниз, щоб попередити моїх товаришів, а в цей час на палубу вийшов помічник капітана. Його супроводжували кілька моряків. Капітан Немо не бачив або не хотів їх бачити. Але вони самі вжили необхідних заходів, які можна було б назвати “приготуванням до бою”. Їхні дії були дуже прості. Залізну огорожу навколо палуби опустили вниз. Кабіна з прожектором і рубкою керманича теж ввійшла в корпус “Наутілуса”. Тепер на поверхні довгої сталевої сигари не залишилося жодної випуклості, що могла б перешкодити її маневру.

Я повернувся в салон. “Наутілус” продовжував триматися на поверхні. Перші промені дня проникли й у верхній шар води. При певних коливаннях хвиль скло вікон оживлялося червонуватим сяйвом ранкового сонця.

Наставав жахливий день 2 червня. О п’ятій годині лаг показав, що “Наутілус” зменшив швидкість. Я зрозумів, що він підпускав до себе супротивника. Постріли чулися набагато чіткіше. Снаряди падали навколо “Наутілуса” і з особливим шипінням урізалися у воду.

- Друзі, - сказав я, - подамо один одному руки, хай нас береже Бог!

Нед Ленд був рішучий, Консель спокійний, я нервував і ледве стримував себе. Ми перейшли в бібліотеку. Але, відчиняючи двері, що виходили до центрального трапа, я почув, як кришка люка різко опустилася.

Канадець кинувся до сходинок, але я зупинив його. Добре знайоме шипіння дало нам знати, що вода стала надходити в резервуари. Через кілька хвилин “Наутілус” опустився на кілька метрів нижче поверхні води. Я зрозумів його маневр. Тепер нам було пізно діяти. “Наутілус” полишив намір завдати удару двопалубному кораблю в його непроникну броню, а збирався це зробити нижче ватерлінії - там, де його обшивка не захищена металевою бронею.

Знову ми опинилися в полоні і були мимовільними свідками лиховісної драми, готової розігратися. Утім, ми не встигли задуматися над цим. Забравшись у мою каюту, ми тільки дивилися один на одного, не говорячи ні слова. Мій мозок впав у повне заціпеніння. Зупинилася робота думки. Я перебував у тому тяжкому моральному етапі, коли чекаєш, що от-от відбудеться страшний вибух. Я чекав, прислухався, і весь перетворився на слух.

Тим часом швидкість руху “Наутілуса” помітно зросла. Так він робив розбіг. Весь його корпус здригався. І раптом я скрикнув: “Наутілус” завдав удару, але не такого сильного, як можна було сподіватися. Я відчув пронизливий рух сталевого бивня. Я чув брязкіт і скрегіт. “Наутілус” завдяки могутній силі свого поруху вперед пройшов крізь корпус корабля так само -легко, як голка вітрильного майстра крізь парусину.

Я був не в змозі стриматися. Як божевільний, я вилетів з кімнати і вбіг у салон. Там стояв капітан Немо. Мовчки, похмуро і непримиренно дивився він крізь кришталеве вікно правого борта. Величезна маса тонула в океані, а урівень з нею занурювався в безодню “Наутілус”, щоб не випустити з уваги жодного моменту цієї агонії. У десятьох метрах від мене я побачив розтрощену корму, куди вливалася з ревиськом вода, потім гармати і запобіжні перегородки; по верхній палубі металися юрби чорних примар. Вода усе піднімалася. Нещасні видряпувалися на ванти, чіплялися за щогли, борсалися у воді. Це був людський мурашник, раптово залитий водою!

Я був паралізований, скований горем, волосся стовпужилося, очі вилазили з орбіт, подих спирало, ні голосу, ні подиху і... усе-таки я дивився! Нездоланна сила тягла мене до вікон.

Величезний корабель занурювався повільно. “Наутілус” пантрував за ним, стежачи за кожним його рухом. Раптом пролунав вибух. Стиснене повітря підірвало палуби, немов хтось підпалив порохові льохи. Поштовх води був такий потужний, що відкинув наше судно. Тепер приречений корабель став швидко йти до дна. От показалися марси, обліплені жертвами, реї, що зігнулися від людей, нагромаджених згори, і, нарешті, верхівка головної щогли. Темна маса сховалася під водою з усім своїм екіпажем мерців, утягнутим жахливим виром.

Я обернувся і подивився на капітана Немо. Цей страшний суддя, справжній архангел помсти, не відривав очей від потопаючого корабля. Коли усе скінчилося, капітан Немо попростував до своєї каюти, відчинив двері і ввійшов досередини. Я проводжав його очима.

На стіні проти дверей, над портретами героїв, я побачив портрет ще молодої жінки і двох дітей. Капітан Немо кілька секунд дивився на них, простягнувши до них руки, потім упав на коліна і гірко заридав.

Розділ двадцять другий

ОСТАННІ СЛОВА КАПІТАНА НЕМО

Моторошне видовище скінчилося, і створки закрилися, але світло в салоні не засвітилося. Усередині підводного корабля панували безгоміння і морок. “Наутілус” ішов від місця скорботи з неймовірною швидкістю, на глибині ста метрів. Куди він йшов? На південь чи на північ? Куди тікала ця людина, здійснивши свою жахливу помсту?

Я повернувся до себе в каюту, де мовчки сиділи Консель і Нед. Я відчував відразу до капітана Немо. Скільки б він не постраждав від інших людей, він не мав права карати їх так жорстоко. Вій перетворив мене якщо не у спільника, то у свідка діянь своєї помсти! Це вже занадто!

Об одинадцятій годині дали світло. Я пройшов у салон. У ньому було порожньо. Я подивився на прилади. “Наутілус” нісся на північ зі швидкістю двадцять п’ять миль за годину то на поверхні, то на тридцять футів нижче. По позначках на карті я бачив, що ми пройшли повз Ламанш і з неймовірною швидкістю йдемо в напрямку до північних морів. Я ледве встигав ловити очима довгоносих акул, що миготіли перед вікнами, риб-молотів, морських вовків, частих відвідувачів цих вод, великих морських орлів, хмари морських коників, схожих на шахових копей, вугрів, що вигиналися, як феєрверкові змійки, полчища крабів, що пливли навскіс, схрестивши клешні на панцирі, нарешті зграї косаток, що суперничали з “Наутілусом” у швидкості. Але, звичайно, про спостереження, вивчення, класифікацію не могло бути мови.

Під вечір ми пройшли Атлантичним океаном двісті миль. Смеркло, і до сходу місяця море огорнув морок. Жахлива сцена розгрому увесь час воскресала в моїй уяві.

З цього дня хто міг сказати, куди нас потягне “Наутілус” у цьому басейні Північної Атлантики? Увесь час він мчав з незбагненною швидкістю! Увесь час у сутінках! Чи дійде він до шпіцбергенських кіс, до круч Нової Землі? Чи пройде по невідомих морях - по Білому і Карському, по Обській затоці, архіпелагам Ляхова, уздовж невідомих берегів Азіатського материка? Важко сказати.

Не знаю, скільки спливло часу. Час зупинився на судновому годиннику. Здавалося, день і ніч змінювали одне одного не звичайною чергою, а як у полярних країнах. Я почував себе у владі фантастичного світу, де так вільно ширяла хвора уява Едгара По. Щохвилини я був готовий побачити міфічного Гордона Піма, “цю примарігу людську постать, набагато більшу, аніж будь-який мешканець Землі, розпростерту впоперек водоспаду, що перепиняє доступ до полюса!”

Я припускаю, - може, і помилково, - що відважний біг “Наутілуса” тривав п’ятнадцять або двадцять днів, і невідомо, скільки б він продовжувався, якби не катастрофа, що увірвала цю подорож.

Про капітана Немо не було ні слуху ні духу. Про помічника капітана - не більше. Жодна людина з екіпажу не з’являлася хоча б на мить. Майже увесь час “Наутілус” тримався під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб поповнити запас повітря, створки відкривалися і закривалися автоматично. Жодної позначки на карті. Я не мав уявлення, де ми знаходимося.

Додам, що канадець, утративши сили і терпіння, не з’являвся теж. Конселю не вдавалося вичавити з нього жодного слова, і він боявся, щоб канадець у нападі божевілля або під впливом нестерпної туги за батьківщиною не покінчив самогубством. Він стежив за ним, не залишаючи його на жодну хвилину.

Кожному зрозуміло, що в таких умовах наше становище стало нестерпним.

Якогось дня вранці, але якого числа, сказати важко, о першій годині дня я заснув, але сном хворобливим, важким. Коли я прокинувся, я побачив Неда, що нагнувся наді мною і пошепки сказав:

- Тікаймо!

Я підхопився.

- Коли? - запитав я.

- Цієї ж ночі. Схоже на те, що “Наутілус” залишився без нагляду. Можна сказати, що на судні усі заціпеніли. Ви будете готові?

- Так. А де ми?

- Десь поблизу землі; сьогодні я її помітив крізь туман, на відстані двадцяти миль на схід.

- Що це за земля?

- Не знаю, але яка б не була, ми там знайдемо пристанок.

- Так, Неде! Так, у цю ніч ми тікаємо, хоча б нам судилося потонути в морі.

- Море бурхливе, вітер міцний; але зробити двадцять миль на легкій посудині з “Наутілуса” мене анітрохи не лякає. Я зумію непомітно перенести в шлюпку небагато їжі і кілька пляшок з водою.

- Я буду з вами, Неде.

- А якщо мене застануть, - додав Нед, - я буду захищатися, поки мене не уб’ють.

- Ми вмремо разом, Неде.

Я зважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу, де насилу міг утриматися на ногах, - так сильно били хвилі. Небо не віщувало нічого доброго, але оскільки у цьому густому тумані була” видна земля, треба бігти. Ми не могли гаяти ні дня, ні години.

Я повернувся в салон, побоюючись і разом з тим прагнучи зустріти капітана Немо, бажаючи і не бажаючи його бачити. Що я йому скажу? Чи зможу приховати мимовільний жах, який уселяв він мені? Ні! Краще не зустрічатися віч-на-віч! Краще забути його! А все-таки!..

Як довго тягся цей день, останній день, що я мав провести на “Наутілусі”! Я залишався сам. Нед Ленд і Консель уникали говорити зі мною, щоб не видавати себе.

О шостій годині я сів обідати, хоча мені не хотілося їсти. Але, незважаючи на відразу, я примушував себе, щоб не ослабнути. О пів на сьому Нед увійшов до мене в каюту. Він сказав:

- До нашого відплиття ми не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в човен. Консель і я будемо вас чекати.

Канадець тут же вийшов, не давши мені часу відповісти.

Я захотів перевірити курс “Наутілуса” і зійшов у салон. Ми йшли на північно-північний-схід з неймовірною швидкістю на глибині п’ятдесятьох метрів.

Востаннє я подивився на чудеса природи, на чудові твори мистецтва, що тіснилися в цьому музеї, на ці незрівнянні колекції, приречені коли-небудь загинути на дні моря разом з тим, хто їх зібрав. Мені хотілося зберегти їх назавжди в моїй пам’яті. Так я провів тут цілу годину; залитий струменями світла, що лилося зі стелі, я усе ходив і милувався скарбами, що сяяли у своїх вітринах.

Потім я повернувся до себе в каюту. Там я иадяг непромокальний морський костюм. Зібрав свої записки і сховав їх на собі. Сильно калатало серце. Я не міг стримати його стукоту. Моя зніяковілість, моє хвилювання не вислизнули б, звичайно, від ока капітана Немо.

Що робив він у цю хвилину? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Немо був у себе. Він не лягав спати. При кожному його русі мені усе здавалося, що він от-от з’явиться переді мною і запитає: “Чому ви хочете бігти?” Я лякався найменшого звуку. Уява перебільшувала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я не раз питав себе: чи не краще ввійти до капітана, стати перед ним і зухвало глянути йому в обличчя?

Божевільна думка! На щастя, я втримався і, повернувшись до себе, ліг на ліжко, щоб послабити фізичне збудження. Нерви заспокоїлися, але мій розгарячілий мозок працював, - у ньому швидко проносилися спогади про життя на борту “Наутілуса”; перед моїм внутрішнім зором промайнуло усе, що трапилося після мого зникнення з “Авраама Лінкольна”, усі події, погані і гарні; я знову побачив: підводні полювання, протоку Торреса, береги Папуасії, мілину, коралову гробницю, Суецький канал, Санторинський острів, - критського ловця, бухту Віго, Атлантиду, крижаний затор, Південний полюс, крижану в’язницю, бій зі спрутами, бурю в Гольфстрімі, “Месника” і жахливе видовище корабля, потопленого разом з екіпажем! Усі ці події розгорталися перед очима, як рухається декорація на театральному заднику. І в цьому своєрідному оточенні постать капітана зростала неймовірно. Його особистість виділялася й набувала надлюдських масштабів. Вій ставав не подобою мене, а володарем вод, генієм морів!

Було пів на десяту. Заплющивши очі, я обхопив голову руками, щоб не дати їй лопнути. Мені не хотілося думати. Ще півгодини чекання! Півгодини цього кошмару, коли можна збожеволіти! І в цей час я почув неясні звуки акордів на органі, сумну гармонію начебто тужливої пісні, щирий плач душі, готової порвати земні зв’язки. Я слухав всією своєю істотою, ледь дихаючи і поринувши цілком у той музичний захват, який, бувало, заманював і капітана Немо в нетутешній світ.

Але раптом я жахнувся однієї думки. Капітан Немо вийшов зі своєї каюти. Вій був у салоні, а мені, щоб втекти, треба пройти через салон. І там я зустрінуся з ним востаннє, він мене побачить, а може, й заговорить! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до борту одним словом!

Зараз проб’є десята година. Настав час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Не могло бути ніяких вагань, хоча б капітан Немо й стояв переді мною. Я відчинив двері дуже обережно, і все-таки мені здалося, що вони прочинилися з жахливим скрипом. Може, цей скрип був лише грою моєї уяви!

Я почав рухатися поповзом по темних проходах “Наутілуса”, увесь час зупиняючись, щоб стримати серцебиття. Я добрався до кутових дверей салону і тихенько прочинив їх. Повний морок панував у салоні. Слабко звучали органні акорди. Капітан Немо сидів біля органа. Він не бачив мене. Мені здається, він не помітив би мене навіть при повному світлі, настільки він весь поринув у свій стан.

Я поповз по м’якому килимові, намагаючись ні на що не натикатися, - найменший шум міг мене видати. Знадобилося п’ять хвилин, щоб дістатися до головних дверей, що вели в бібліотеку. Я вже зібрався відчинити їх, як раптом глибоке’зітхання капітана Немо прикувало мене на місці. Я зрозумів, що він устав. Мені навіть удалося, хоча і неясно, розгледіти його, бо тонкий промінь світла з освітленої бібліотеки проникав у салон. Капітан йшов у напрямку до мене, мовчки, схрестивши на грудях руки, якось ковзаючи, а не крокуючи, наче примара. Його стиснуті груди здіймалися від ридань. І мені вчулися його словїа, останні, що долинули до мого вуха:

- Боже всемогутній! Досить! Досить!

Що це? Голос совісті, лемент душі цієї людини?

У повному сум’ятті я проскочив бібліотеку, піднявся по центральному трапу і по верхньому проходу дістався до човна. Я проникнув у нього крізь отвір, куди вже забралися мої товариші.

- Рушаймо! Швидше! - вигукнув я.

- Зараз! - відповів канадець.

Спочатку ми закрили отвір, пророблений у сталевій обшивці “Наутілуса”, і закріпили його гайками за допомогою англійського ключа, яким запасся Нед Ленд. У такий же спосіб закрили й отвір для човна, а потім канадець став відгвинчувати гайки, які ледь з’єднували нас з “Наутілусом”.

Раптом усередині почувся якийсь шум, чиїсь голоси швидко, коротко перегукувалися. Що там сталося? Невже вони помітили нашу втечу? Я відчув, як Нед Ленд дав мені в руки кинджал.

- Так, - прошепотів я, - ми зуміємо вмерти!

Канадець зупинив свою роботу. У цей час до мене донеслося одне слово, повторене разів двадцять, - слово страшне, і завдяки йому мені відразу стала ясна причина хвилювання, що охопила весь “Наутілус”. Його екіпажу було не до нас!

- Мальстрім! Мальстрім! - вигукнув я.

Мальстрім! Чи могло в нашім і без того жахливому становищі пролунати слово ще більш жахливе, аніж це? Отже, ми опинилися в найбільш небезпечних водах Норвезького узбережжя. Невже в цю безодню затягло “Наутілус”, і саме в той час, коли наш човен був уже готовий відокремитися від його залізних стін?

Давно відомо, що тут морські води, затиснуті в години припливу між Лофотенами й островами Феро, перетворюються на вировисько нездоланної сили. Там утворюється вир, з якого ще ніколи жоден корабель не міг врятуватися. З усіх точок обрію неслися дивовижні хвилі. Вони-то й утворюють цю безодню, справедливо названу “пуп Атлантичного океану” - вир такої моці, що втягував у себе все пливуче на відстані п’ятнадцяти кілометрів. Його безодня засмоктувала не тільки кораблі, але і китів, і білих ведмедів полярних країн.

У цій безодні і опинився “Наутілус”, потрапивши туди мимоволі, а може, і волею капітана Немо. “Наутілус” кружляв по спіралі, радіус якої ставав усе коротшим. Само собою зрозуміло, що і наш човен, ледве прикріплений до “Наутілуса”, мчав із немислимою швидкістю. Я це відчував, занурившись у такий же хворобливий стан, як буває після довгого обертання на одному місці. Нас охопив панічний жах, кров застигала в жилах, нервова реакція зникла, усе тіло покрилося холодним потом, як при агонії! А який шум стояв навколо вутлого нашого човна! Яке ревіння, повторене устократ луною на багато миль! Який гуркіт хвиль, що розбиваються об гострі вершини підводних скель - там, де дробляться найтвердіші тіла, де колоди перемелюються і перетворюються на потеруху!

Боже, що це було! Нас тріпало вусібіч! “Наутілус” боровся, як людська істота.

Сталеві м’язи його тріщали. Часом він здіймався догори, а разом з ним і ми!

- Треба триматися і загвинтити гайки! - сказав Нед. - Поки ми прикріплені до “Наутілуса”, ми можемо ще врятуватися!..

Не устиг він це доказати, як роздався тріск; гайки відлетіли, човен вирвало із ніші і жбурнуло, як камінь із пращі, у прірву!

Голова моя вдарилася об залізний каркас човна з такою силою, що я знепритомнів.

Розділ двадцять третій

ВИСНОВОК

От і кінець моїй подорожі. Що сталося тієї ночі, як вискочив наш човен зі страшного виру, як Нед Ленд, я і Консель врятувалися з цієї безодні? Я не можу сказати. Але коли до мене повернулася свідомість; я вже лежав у хатині рибалки з Лофотенських островів. Обоє моїх товаришів - цілі і неушкоджені - сиділи біля мене і потискували мої руки. Ми гаряче розцілувалися. У той час ми не могли і думати про повернення до Франції. Пасажирське сполучення між північною Норвегією і південною буває рідко. Доводилося чекати пароплава, що робить раз на два місяці рейс до Північного мису. І от, залишившись жити у гостинних людей, що дали нам притулок, я переглядаю розповідь про наші пригоди. Вона точна - жоден факт не пропущений, жодна дрібниця не перебільшена. Це - достовірна повість про неймовірну експедицію в надрах морської стихії, ще не доступних людині; але прогрес цивілізації перетворить їх коли-небудь на вільні шляхи, відкриті для всіх!

Питання - чи повірять мені люди? Зрештою це неважливо. Я твердо можу сказати одне, що тепер маю право говорити про ті морські глибини, де менше аніж за десять місяців я проплив двадцять тисяч льє і здійснив кругосвітню подорож, яка відкрила мені таку безліч чудес - в Індійському і Тихому океані, у Червоному і Середземному морі, в Атлантиці й у південних і в північних морях!

Однак що ж сталося з “Наутілусом”? Чи устояв він проти могутніх обіймів Мальстріму? Чи живий капітан Немо? Чи продовжує він плавати в глибинах океаду і вершити свої жахливі відплати, чи може його шлях увірвався на останній гекатомбі? Чи донесуть хвилі коли-небудь до нас той рукопис, де описана історія його життя? Чи довідаюся я, нарешті, його справжнє ім’я? Чи не видасть зниклий корабель своєю національністю і національність самого капітана Немо?

Сподіваюся. Сподіваюся і на те, що його могутнє оснащення перемогло море навіть у найстрашнішій його безодні, і “Наутілус” уцілів там, де гинуло стільки кораблів! Якщо це так і якщо капітан Немо усе ще живе в просторі океану, як у своїй обраній батьківщині, нехай ненависть затихне в цьому запеклому серці! Нехай споглядання безлічі чудес природи загасить вогонь помсти! Нехай у ньому грізний суддя поступиться місцем мирному вченому, що буде продовжувати свої дослідження морських глибин.

Якщо доля його химерна, то і велична. А хіба я його не зрозумів? Хіба не жив я десять місяців його надприродним життям? Уже шість тисяч років тому Екклезіаст ставив таке питання: “Хто міг коли-небудь, виміряти глибини безодні?” Але дати йому відповідь із усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я.

© ВЕРН Ж. 20 000 льє під водою. - Х.: Школа, 2004. - 384 с. - (Бібліотека пригод).

Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ

ЗМІСТ

1.	Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
2.	[6]. Установивши координати,...
3.	[8], під назвою “Таємниці морських...
4.	[10], ніколи не давав порад -...
5.	[12]. Там мене зустрів офіцер з...
6.	[15], бо дошки палуби пекли їм ноги і вони не могли стояти на...
7.	[16]. У дійсності висота водяного...
8.	[17], мали вдвічі більше шансів...
9.	[21] до кают-компанії, і, якби не...
10.	[24] від поверхні океану, і від...
11.	[26]. Кілька офіцерів вилізли на...
12.	[29]! Нед Ленд стояв на посту з...
13.	[30] Це...
14.	[32] погрожував судовим...
15.	[34]! - Що ж, переведемо...
16.	[35] дивився на сфінкса
17.	[37], а ви для мене, як і ваші...
18.	[39] та інші дарунки океанської...
19.	[42] - усе це разом узяте важить...
20.	[43], що страждає від бічної...
21.	[45], їм дане дуже точне...
22.	[46]. - Отже, щоб звести...
23.	[47]. Я стежив за цими...
24.	[48]. Що стосується температури...
25.	[49] - це характерно для всіх...
26.	[51], піднімала шлюпку над водою,...
27.	[53]... To був...
28.	[54] римлян, з узбережжями, що...
29.	[56]; звивалися змієподібні мурени...
30.	[57]. Клас ракоподібних...
31.	[59]! “Наутілус” перетинав...
32.	[60], заклав руки до кишень і...
33.	[61]. Які б не були густі хмари,...
34.	[62]. Розділ...
35.	[63]. - Два роди з загону...
36.	[64], я помітив, що боковиии тунелю...
37.	[1] Морське льє дорівнює 5555...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate