Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. І. Шпак. РОЗВИТОК МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ (на прикладі Української видавничо-поліграфічної компанії “Експрес-Об’ява”)
1.2. Умови становлення малого бізнесу
в контексті соціально-економічних реалій України на етапі економічної трансформації
Становлення в Україні малого й середнього бізнесу — необхідного елемента повноцінного ринку й механізму його саморозвитку — процес складний і суперечливий. З одного боку, він визначається широким спектром факторів, насамперед економічного й політичного характеру, які до того ж самі зазнають змін у процесі суспільної трансформації, залежить від загальних тенденцій її соціально-економічних складових. При цьому сама національна економіка перебуває у процесі становлення, адже до 90-х років її можна розглядати лише в контексті “єдиного народногосподарського комплексу СРСР”, а не як окрему господарську одиницю.
З іншого боку, наслідки економічних перетворень, і це характер-но для всіх постсоціалістичних країн, адекватні глибині політичних перетворень. Вони залежать від якісних показників становлення де-мократичних інститутів — громадянського суспільства, правової за-хищеності громадян і усіх форм власності тощо, адже за своєю сут-тю ринкові механізми є демократичні й повноцінно можуть функці-онувати лише за демократичного політичного режиму.
Сфера малого бізнесу є насамперед “народна сфера”. Адже більшість населення країни тією чи іншою мірою до неї причетна. Можна стверджувати, що він і найтриваліший у часі, адже підприє-мницька ініціатива потенційно відкладалася у генетичному коді
30 Реверчук С. К, Крупка М. І. Фінанси малого бізнесу. — Львів: Діалог, 1996. — С 44.
23
індивідуально-групової ментальності українського народу впродовж багатьох століть31.
Під ментальністю традиційно розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, прояви їх національного характеру, загальновизнані цінності. Таким чином, ментальність визначається тим спільним, що служить основою свідомого й підсвідомого, логічного й емоційного, є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій32. Формуючись у кон-кретному географічному середовищі, її якісні ознаки кристалізують наявні політичні інститути, соціальні структури суспільства, культу-ра, традиції. Водночас ментальність сама є активним фактором сус-пільного розвитку.
Суттєво деформувала український національний характер бага-товікова відсутність власної держави, зумовивши насамперед гіпер-болізацію зовнішніх чинників у соціальній психології. Звідси — при-мирення з повсякденними негативними явищами, надтерпеливість, відсутність здорових амбіцій, дистанціювання від особистої відпові-дальності.
Відчутно негативний відбиток на культуру, традиції й побут ук-раїнців наклала тривала роз’єднаність українських земель, що визначило таку болючу рису національного характеру, як відсутність почуття національної єдності, регіональну психологічно-ціннісну строкатість. При цьому цілеспрямоване нищення й денаціоналізація української еліти, її домінуючий конформізм суттєво звужували коло генераторів національних філософських ідей, творців самобут-ньої української культури, політичних лідерів та народних провідників. Все це посилювало консервативність української менталь-ності як своєрідний засіб захисту набутих національних цінностей від насаджуваних зовнішніх впливів, проте поглиблювало й недовіру до власної еліти.
Тривале функціонування в Україні господарської системи на ос-нові кріпосної повинності згуртовувало людей для відстоювання своїх прав, прив’язувало їх до конкретної місцевості, формувало цінності домінування колективних інтересів, непротиставлення себе
31 Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К.: Основи, 1993. — С 13-15.
32 Бойко О. Д. Історія України. — К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. — С 522-525.
24
іншим. Але, у свою чергу, кріпосництво, поєднане з іншими факторами, спричинило повільні темпи економічного розвитку, відставан-ня від Заходу, переважання аграрного виробництва, концентрацію українського населення в сільській місцевості. Все це об’єктивно сі-яло зерна деякої меншовартості в соціальній свідомості.
Відчутні корективи в українську ментальність привнесла радянсь-ка дійсність. Десятиліттями тоталітарна економічна і політична цен-тралізація вибивала з генетичної свідомості у більшості співгрома-дян поняття й традиції ринкового устрою, відкритого суспільства та демократії взагалі. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень при виявленні основних рис ментальності “радянської лю-дини” в першу чергу акцентують увагу на пасивності особи, відсут-ності волі останньої до поліпшення життя власними силами (а саме це — основа так званої американської мрії, яка так переконливо реалізується нині на практиці, виступаючи стимулюючим фактором економічного процвітання США. — Прим. авт.); відчутті власної неспроможності до активної діяльності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотним боком чого виступає невмотивована амбіційність та хамство; наголошують на патерналізмі — звичці пе-рекладати на владу вирішення проблем; на безпорадності — надії на зовнішню допомогу у їх вирішенні33.
Реформування суспільства — процес завжди складний. Запорука успіху модернізації, як показує світова практика, криється у спроможності народу синтезувати чужі здобутки з власними традиціями. Тобто, новітні ідеї повинні легко і безболісно усвідомлюватися в сус-пільстві, органічно продовжувати і розвивати віками усталені національні традиції.
Повертаючись до малого бізнесу, слід зазначити, що його елемен-ти завжди існували і в умовах радянської економіки. Згадаймо неве-личкі чоботарські “курятнички”, чи кузні, чи “шабашки”, чи “фер-мерів” присадибних ділянок... — всі вони були на той час сферою малого бізнесу, що просто танув порівняно з величчю народної влас-ності на засоби виробництва і розподілу.
Цікаво розглянути ставлення звичайних людей до такого виду бізнесу. Якщо не бути заангажованими, то ми маємо визнати, що із задоволенням несли свої черевики до “будки дядька Ізі” і були впев-
33 Власик О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський вимір: реалії та перспективи України // Політика і час. — 1995. — № 2. — С 35.
25
нені, що робота буде виконана вчасно і якісно — і це за умови дос-татньо розгалуженої системи державних майстерень.
Або згадаймо недільні “походи” по картоплю на базар, а не до державного овочевого магазину, хоча в ньому все було дешевше. От тільки смаженої картоплі з кілограма базарної виходило значно більше, ніж з магазинної.
У людей, особливо в молоді, протягом тривалого часу формуєть-ся подвійний стандарт: з одного боку — домінуюча розбуджена ге-нетична колективістська солідарна свідомість, з іншого — абсолют-но кулуарна, сімейна, індивідуалістська.
Пізніше саме молодь, часто через своїх не завжди регресивних комсомольських діячів започатковує і реалізує на початку 80-х ідею комсомольських молодіжних колективів, молодіжних творчих колективів, що пізніше спричинилося кооперативному рухові.
Узаконені ТМК (тимчасові молодіжні колективи) — це ще не підприємства з приватною власністю, це колективні об’єднання, що створюються для втілення певних програм, вирішення конкретних завдань.
Єдина відмінність — зароблені спільно гроші розподіляються без втручання держави.
Виникають посередницькі організації, які займають нішу між за-мовником і виконавцем. Ці організації нічого не виробляють, але отримують гроші. Класичний елемент “радянських часів”, коли будь-який перепродаж називали спекуляцією і карали за законами, що діяли, послуговуючи системі, її традиціям.
І тут слід додати, що така схема правил, традицій, законів підтри-мувалася більшістю населення і глибоко укорінювалася у свідомості як реалізований елемент генетичних звичаїв.
Спекулянт — одне з найобразливіших слів того часу.
У цілому початковим періодом поступової легалізації підприєм-ництва і створення правової бази його становлення можна вважати перебудовчий період.
Системна криза так званої системи соціалізму, безпосереднім ре-зультатом якої став і розпад СРСР, мала насамперед економічні передумови. Тому не випадково, що одним з перших гасел перебудови стало “прискорення”, тобто, в першу чергу, прискорення економіч-ного розвитку. Однак намагання покращити економічну ситуацію, не міняючи самої суті планового командно-адміністративного гос-подарювання, непридатного до саморозвитку і пристосування до ре-
26
альної дійсності, було приречене. Повзуча криза все глибше охоп-лювала господарський організм велетенської наддержави. Попри всі намагання офіційної статистики виявити позитивні зрушення, економічні показники дедалі погіршувалися.
Аналізуючи урядову економічну політику перебудовчого періоду, слід відзначити її непослідовність і навіть, певною мірою, супе-речливість, що також відіграло не останню роль у подальшому поглибленні кризових тенденцій в економіці.
Наприклад, у травні 1985 р. розпочинається реалізація постанови ЦК КПРС “Про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголіз-му”. її результати — вирубка виноградників, у тому числі унікаль-них сортів, на Закарпатті й у Криму, поширення наркотиків, токси-команія, самогоноваріння, смерть тисяч людей через вживання сурогатів, мільярдні втрати бюджету тощо.
У травні 1986 р. ЦК КПРС посилює боротьбу з так званими нетрудовими доходами — перемірювання будівель на дачних ділянках і руйнування приміщень, що перевищили нормативи; переслідування людей, які “підзаробляли”, пропонуючи іншим свої послуги; накладання штрафів на бабусь, які продавали результати своєї праці на овочевому ринку, тощо.
Проте вже через півроку, у листопаді 1986 р. ухвалюється протилежний за змістом Закон СРСР “Про індивідуальну трудову повинність”, який хоча й частково, але легалізує приватницьку ініціативу. Правда, межі легального приватного сектора охоплювали не більше трьох десятків найменувань (в основному у сфері громадського харчування) чи послуг, підприємці обкладалися 65%-ним податком, фактично була відсутня система кредитування, а приватний сектор часто слугував для відмивання “тіньового капіталу”. Це вже був реальний крок вперед, перший крок до ринку, своєрідна школа вільного підприємництва в системі командної економіки.
Так, наприкінці 80-х років у вітчизняних кооперативах працюва-ло понад 700 тис. чол. Кооперативи виробляли товари чи надавали послуги на суму майже 5 млрд крб. Близько 70 % кооперативного обороту спрямовувалося на обслуговування потреб населення, близько 30 % — державних підприємств34.
34 Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 — 1999 pp.). — К.: ЕксОб, 2000. — С. 16-20.
27
Але було б неправильним вважати, що розвиток нових коопера-тивів ішов безпроблемно. Ривок цього сектора з різким ростом обороту наявних коштів, що ідуть якоюсь мірою від контролю держави (в особі Держбанку СРСР), викликав в опонентів серед партійних функціонерів, деяких керівників уряду, офіційних фінансистів бажання обмежити, взяти під контроль доходи (прибуток) кооператорів. Біль-шість кооперативів (майже 80 %) було створено “усередині чи при” державних підприємствах, науково-дослідних організаціях. Значну частину своєї продукції і послуг кооперативи по договорах реалізову-вали державним підприємствам і установам. Останні розплачувалися зі своїх джерел (утворених за відповідною моделлю госпрозрахунку — фондів) у безготівковій формі розрахунків, не чіпаючи власного фонду оплати праці і преміювання. Природно, що кооперативи одержували за замовлену роботу реальні кошти, стимулюючи своїх працівників за якість продукції і терміновість роботи на більш високому рівні, ніж держпідприємства.
Новий етап перебудовчої економічної трансформації пов’язаний зі спробою якось вдихнути життя в державні підприємства, надавши їм можливості певних самостійних дій за збереження централізова-ного директивного планування. Цей поворот економічної політики отримав санкцію на червневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС і юри-дичне оформлення у Законі СРСР “Про державне підприємство”. Ступінь свободи підприємств визначався так званими трьома гор-бачовськими “С” — самостійність, самоврядування, самофінансу-вання.
З часом набрали чинності й інші партійно-урядові постанови, які поряд з указаним Законом надавали право державним підприємствам самостійно планувати виробничу діяльність, хоча й у межах запропонованих, але не директивно нав’язаних галузевим міністерством цифр, а також укладати контракти з постачальниками і споживачами, прямі контакти з іншими підприємствами, в окремих випадках — з іноземними фірмами. В результаті у народному господарстві відбуваються якісні структурні зміни. Створюються асоціації, концерни, спільні з іноземними фірмами підприємства. Наприклад, якщо останніх у 1988 р. налічувалося 8, у 1989 р. — 75, то вже у 1990 р. 15635.
35 Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 — 1999 pp.). — С. 21.
28
Однак, не дивлячись на окремі позитивні організаційні зрушен-ня, спостерігається посилення негативних тенденцій, насамперед на товарному ринку. Так, на більшість товарів народного споживання та послуг уже в першому півріччі 1990 р. ціни зростають на 2,6 % (на непродовольчі товари — на 6 %); у стані тотального дефіциту пере-буває близько 1200 асортиментних товарних груп. Інфляція сягнула 11 %. Водночас, отримавши деяку самостійність, держпідприємства ухиляються від виробництва “нерентабельної” продукції, що для планової економіки стає катастрофою, поглиблює процеси розба-лансування народного господарства, дефіциту держбюджету, некон-трольованого зростання незабезпеченої товарами та послугами зар-платні.
Усередині 1989 p., коли очевидним стало, що реформа 1987 р. є лише каталізатором кризи, з’являються спроби економічного рефор-мування — курс на роздержавлення економіки, плюралізм форм власності, перехід до ринку.
Спеціальна урядова комісія з реформи на чолі з академіком Л. Абалкіним розробляє програму поступового переходу до ринку під жорстким контролем держави, проте Верховна Рада СРСР її відкидає як неприйнятну у зв’язку з необхідністю підвищення цін. Паралельно з урядовою комісією діє група економістів під керівництвом академіка С Шаталіна, яка готує альтернативний, ще ради-кальніший варіант програми переходу до ринкових відносин за 500 днів, яку, однак, не підтримує М. Горбачов. Тим часом уряд М. Рижкова, припинивши будь-які реформаторські зусилля, розробляє п’ятирічний план на 1991-1995 pp. на традиційних планово-ди-рективних засадах.
Кінцевий (компромісний) варіант узгодженого документа36 — і це здебільшого притаманне для компромісів — виявився неефективним, являючи собою своєрідний симбіоз попередніх варіантів з перева-жанням директивних методів.
В умовах розвалу командної економіки директиви центральних господарських органів уже не діяли. Державний план втратив зна-чення директивного документа. Наддержаву, яка прогресуюче роз-колювалася по кордонах союзних республік, охопив економічний параліч.
36 Постанова Верховної Ради СРСР від 13.06.90 № 1558-I “Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки в СРСР”.
29
Знецінення рубля призвело до істотного падіння реальної заробітної плати, стипендій і пенсій. Деформувався весь виробничий цикл, в економіці домінують бартерні відносини.
Незважаючи, проте, на досить очевидний негативний соціально-економічний фон, саме в перебудовчий період було закладено фун-дамент правової бази підприємництва. Закони 1988 р. “Про коопе-рацію в СРСР”, “Про індивідуальну трудову діяльність” поклали початок кооперативному рухові, реалізації підприємницької ініціативи. Постанова Ради Міністрів СРСР 1990 р. “Про заходи по створенню та розвитку малих підприємств” вперше дозволяла юридич-ним і фізичним особам створювати приватні фірми з використанням найманої праці.
Держава змінює систему права, а отже, змінює й межі свободи кожного, визначає кордони ліберального втручання в певні економічні сфери (перш за все у сфери малого бізнесу).
Переміни у Західній Європі, “відкриття” кордонів СРСР, мож-ливість практично вільних поїздок до найближчих сусідів, країн колишнього соцтабору надихає пересічних громадян, спонукає до ви-гідної торгівлі з іноземцями, до так званого човникового бізнесу, що, безумовно, також сприяє посиленню розриву з етикою солідар-ності, із загальними цілями і колективізмом. Молоді “бізнесмени” створюють свої угруповання, свої мережі взаємодії, розгалуження яких відбувається по всій країні.
Сукупність дій людей, які виривались зі звичної системи, зроби-ла внесок, хоча й несвідомо, в розбудову більш складного і більш су-цільного порядку, що вийшов за рамки її власного світогляду або світогляду сучасників.
Колективістські звичаї стали на заваді, ввійшли у протиріччя з цілями індивідуалістів або малих груп. Створюється система приват-них підприємств, товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств тощо. На початку 90-х країна офіційно проголошує курс на ринковий характер побудови економіки. Але ринок — це теж система спонтанно упорядкованих правил, елементами якого є окремі господарства як індивідуумів, так і свідомо керованих організацій. Розвиток приватного права полягає значною мірою в наданні можливостей для створення добровільних асоціацій. Од-нак із загальним розширенням спонтанного порядку зростають і масштаби його складових: господарств, що належать не індивідам,
30
але таким організаціям, як фірми й асоціації, а також державні уста-нови. Деякі з правил поведінки, що забезпечують можливість форму-вання спонтанних проявів, одночасно полегшують появу свідомо керованих організацій, придатних для функціонування в середині більш широких, розгалужених систем. Однак чимало цих великих, свідомо керованих організацій різного типу фактично знаходять своє місце тільки у рамках всеохоплюючого спонтанного порядку і не змогли б діяти у рамках будь-якого загального порядку, котрий був би сам свідомо організований. Це принципово важливі питання для подальшого аналізу теми, що розглядається.
Перші рішучі кроки держави на шляху до відкритого суспільства на базі ринкової економіки стали відчутним поштовхом для створен-ня малих підприємств, розвитку малого бізнесу.
Прості схеми утворення підприємств, зрозуміле спрощене оподат-кування, практична відсутність конкуренції тощо сприяють цьому процесу. Потік заяв на створення підприємств такий, що виконавчій владі доводиться створювати спеціальні підрозділи для реєстрації нових організацій.
Найпоширеніші напрями діяльності — торгівля, посередництво. Йде процес накопичення капіталу. Виникає конкуренція. Створюються виробничі приватні колективи, що інстинктивно заповнюють слабкі місця колишньої економіки.
Людські знання, як було відомо ще А. Сміту, розпорошені. Він писав: “Зрозуміло, що кожна людина, відповідно до місцевих умов, може набагато краще, ніж це зробив би замість неї будь-який дер-жавний діяч, розсудити про те, у яку саме галузь вітчизняної промис-ловості вкласти свій капітал і продукт якої галузі може мати найбільшу вартість37. Або, за висловом іншого мислителя-економіста XIX ст., економічне підприємництво вимагає досконалого знання тисяч дрібниць, в які ніхто інший не стане вникати, окрім зацікавле-ного в подібному знанні38.
Окремим етапом становлення підприємництва в Україні можна вважати першу половину 90-х років. Це — період створення вітчиз-
37 Смитт А. Исследование о природе и причинах богатства народов. — М.: Соцэк-гиз, 1962. — С. 487.
38 Bailey S. Defence of Joint-Stock Banks and Country Issues (London James Ridqeway), переклад видавництва “Новости”, Москва.
31
няної законодавчої бази, проведення малої приватизації, конститу-ювання організацій державної підтримки, відкриття міжнародних фондів допомоги та ін. Саме в ці роки було прийнято Закони Укра-їни “Про підприємництво”, “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції” тощо. Але якісні зрушення у сфері малого бізнесу виявилися вкрай незначними, що знову ж таки було спричинене широким спектром і політичних, і соціально-економічних чинників.
Як відомо, 3 серпня 1990 р. Верховною Радою УРСР ухвалюється Закон “Про економічну самостійність Української РСР”. Основні його принципи проголошували: власність народу України на її на-ціональні багатства та національний доход; різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізація власності і роздержавлення економіки; повна економічна са-мостійність і свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у межах дії законів України; самостійність регулювання грошового обігу; захист внутрішнього обігу тощо39. Проте втілити на практиці економічний суверенітет виявилося дуже непросто.
З одного боку, перебуваючи в складі єдиного народногосподарського комплексу СРСР, Республіка досягла істотних результатів у своєму економічному розвиткові. Посідаючи п’яте місце в Європі за чисельністю населення, володіючи 2,7 % земельної території, 18 % населення, 15,5 % основних виробничих фондів Радянського Союзу, Україна виробляла близько 17,5 % промислової і 22 % сільськогос-подарської продукції СРСР. Станом на 1988 р. питома вага України в загальносоюзному видобутку залізної руди досягла 46,4 %, виплавці чавуну — 41,1 %, випуску сталі, готового прокату та стале-вих труб — 35 %, вироблялося більше 25 % багатьох видів машин і устаткування, понад 50 % цукру, більше третини олії. Станом на 1990 р. спостерігаються навіть певні позитивні зрушення в макроеко-номічних показниках. Так, у першому півріччі валовий внутрішній продукт (ВВП) збільшився порівняно з попереднім роком на 1,7 %, національний доход (НД) — на 0,9 %, обсяг промислової продук-ції — на 0,7 %, продуктивність праці — на 1,9 %. Якщо порівняти ці ж показники з початком п’ятирічки, ситуація, за офіційними дани-
39 Закон УРСР “Про економічну самостійність Української РСР” від 03.08.90 № 142-XII.
32
ми, виглядає ще переконливіше: зростання національного прибутку на 13,3 %, продуктивності суспільної праці — на 16 %40.
За даними експертів ООН, у 1991 p., тобто коли криза ще не на-була стадії економічної катастрофи, ВВП дорівнював 166,9 млрд доларів США, або 3,2 тис. доларів на кожного жителя41. За абсолютною величиною ВВП Україна займала в Європі 11 місце, посту-паючись таким країнам, як Німеччина (1886 млрд дол.), Франція (1199 млрд), Італія (1150,5 млрд), Великобританія (978,2 млрд), Росія (745,5 млрд), Іспанія (527,3 млрд), Голландія (290 млрд), Швеція (236,9 млрд), Швейцарія (231,3 млрд), Бельгія (196,8 млрд), випереджаючи Австрію (164,0 млрд)42.
За рівнем виробництва з розрахунку на душу населення Україна знаходилася в останній десятці в Європі, при цьому поступалася і майже всім європейським країнам — колишнім республікам СРСР (крім Молдови). Наприклад, рівень виробництва на одного жителя у нас складав приблизно 64 % від російського, 72 % — від білоруського, 50 % — від естонського. За цими ж критеріями економіка Ук-раїни у світовому масштабі перебувала на 22 місці. Крім згаданих європейських країн, її випереджали США, Канада, Японія, Китай, Бразилія, Австралія, Мексика, Південна Корея, Індія та Аргентина43. Таким чином, і за абсолютними виробничими показниками, і за рівнем виробництва на душу населення Україну можна було віднес-ти до розвинутих країн світу.
Однак реальний, якісний стан речей носив зовсім інший характер.
Україна успадкувала від колишнього СРСР деформовану струк-туру виробництва з переважним розвитком важкої промисловості та низькою питомою вагою споживчого сектора. Частка споживчих товарів у промисловому виробництві України складає близько тре-тини, в той час як в індустріально розвинутих країнах — близько 60 %. Така структура виробництва склалася внаслідок відповідної політики центру колишнього СРСР, вкрай низького технічного рівня виробничого ресурсоспоживання. Витрати основних і оборотних
40 Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 — 1999 pp.). — С. 21-23.
41 Statistical Yearbook. U. N., N. Y, 1994. — P. 191-215.
42 Там само. — С. 200.
43 Врублевський В. К, Хорошковський В. І. Український шлях: Начерки: геополітич-не становище України та її національні інтереси. — К., 1997. — С 105.
33
фондів на одиницю кінцевого продукту в Україні в 4-6 разів вищі, ніж в економічно розвинутих країнах.
За час існування України як незалежної держави відбулося поглиблення структурної кризи в економіці, спричинене дією зовнішніх (насамперед постійне зростання цін на енергоносії та інші ма-теріально-технічні ресурси, що ввозяться з країн СНД, і, як наслідок, прискорене зростання цін на сировину й матеріали) і внутрішніх (на-самперед відсутність активних урядових дій щодо структурної пере-будови економіки і приватизації, отже, стихійність реструктуризації) факторів.
У 1992-1995 pp. під впливом нерівномірного зростання цін у га-лузях народного господарства та спаду виробництва відбулися сут-тєві зміни в галузевій структурі національного доходу — підвищен-ня частки продукції промисловості, транспорту, зв’язку, а також міжгалузеві структурні зрушення на користь галузей, які виробля-ють проміжну продукцію. При цьому структура вітчизняного промислового комплексу в цілому — неефективна, екологічно небезпеч-на, призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не за-довольняє основних потреб економіки. Вона не інтегрована у світові процеси економічного, технологічного і науково-технічного розвит-ку. Для національної індустрії характерний низький рівень переробки сировини, спрацьованість виробничих фондів, неприйнятність нововведень, низька інноваційна активність44. У процесі становлення ринкових відносин з’ясувалося, що продукція української промис-ловості через високу собівартість і низьку якість, відсутність розга-луженої системи вивчення кон’юнктури ринку, незадовільну марке-тингову діяльність переважно неконкурентоспроможна. Ціни ж на промислові товари за значною товарною номенклатурою перевищу-ють ціни світового ринку, що призводить до поступової втрати вітчизняними підприємствами як зовнішніх, так і значної частини внутрішнього ринків. Як особливо небезпечна ця тенденція прояви-лася у 1994-1995 pp., коли наповнення вітчизняного ринку товара-ми відбувалося головним чином за рахунок зовнішніх поставок.
Хоч прояви стагнації української промисловості спостерігаються ще з 80-х років, широкомасштабну кризу спричинили, в першу чер-гу, скорочення платоспроможного попиту населення, відсутність
44 Коломейцев В. Е. Структурна трансформація промислового комплексу України. — К.: Українська енциклопедія, 1997. — С 65.
34
ефективних фінансово-кредитних інститутів, криза в енергетиці та платіжних засобах.
Особливо вразливим для економіки України виявилося руйну-вання господарських зв’язків, що склалися впродовж багатьох деся-тиріч із суб’єктами СРСР та країнами — членами РЕВ. Це виглядає переконливішим, якщо врахувати, що лише близько 20 % промислових підприємств України мають замкнутий цикл виробництва в межах країни. Навіть у числі цих 20 % багато підприємств залежать від поставників сировини і комплектуючих з 9 країн СНД. Підрахова-но, що через незабезпеченість підприємств України матеріально-тех-нічними ресурсами падіння виробництва в різних галузях промис-лового комплексу знаходиться у межах 45-75 %45. Окрім цього, загальносоюзним підприємствам було підпорядковано понад 2000 найбільших підприємств України. Після розпаду СРСР вони ніби зависли у повітрі. Певний час ще підтримували старі виробничі контакти, хоча відразу відчулися ускладнення з фінансуванням, ма-теріально-технічним постачанням. На початковому етапі державотворення це поглибило руйнівні процеси в економічному житті.
Однією з основних кризових тенденцій у сфері промислового комплексу є стрімкий спад виробництва, який сягнув свого апогею в 1994 р. — загальний його обсяг зменшився на 27,3 % проти 8 % у 1993 р. і за виробленою продукцією у порівняльних цінах приблиз-но дорівнював 1975 р. Продуктивність праці в ці ж роки відповідно знижується на 20,7 % проти 3,1 % 46.
У 1992-1995 pp. під впливом цінових факторів інфляції, розбалан-сування та нерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися негативні процеси в галузевій структурі промислового виробництва, а це найбільш небезпечна тенденція в розвиткові національних економік. Тривало зростання частки галузей проміжного продукту та відповідне зменшення частки галузей, що ви-робляють кінцевий продукт.
Наприклад, у 1995 р. на базові галузі, зокрема електроенергети-ку, паливну промисловість та металургію, припадало 46,5 % промис-лової продукції проти 19,7 % у 1993 р. Водночас частка машинобу-дування, легкої та харчової промисловості в загальному обсязі промислового виробництва зменшилася відповідно з 28,2 % до 16 %;
45 Коломейцев В. Е. Структурна трансформація промислового комплексу України. — С 66.
46 Там само. — С 68.
35
з 11,2 % до 2,7 %; з 22,9 % до 15,0 %. Зростання енерго- та матеріаломісткості призводить, у свою чергу, до скорочення доданої вартості (чистої продукції) в галузях кінцевого призначення. Найбільш три-вожним є скорочення частки наукомісткої та технічно складної продукції. Переважно сировинним залишається експорт.
Упродовж 90-х років Україна зазнає великої енергетичної кризи, викликаної прискореним розвитком енергомістких галузей господарства, безплатним і марнотратним використанням енергоресурсів, відсталими технологіями, виснаженням і деградацією розвіданих покладів вугілля, нафти, газу, у зв’язку з чим їх видобуток постійно зменшується. Сукупна дія зазначених факторів визначила недостачу енергоносіїв найвужчим місцем української економіки і поглибила спад виробництва.
Важке економічне становище поряд з об’єктивними чинниками спричинила значною мірою і неадекватна урядова економічна політика. Попередня виконавча вертикаль влади була зруйнована, а створення нової наразилося на істотні політичні утруднення.
Через низку обставин Україна не обирала “своєї” моделі переходу до ринку, а просто була втягнута у ринкову трансформацію за російським зразком.
Російські реформи (за концепцією “шокової терапії”) розпочали-ся з січня 1992 р. лібералізацією цін. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у межах СНД, існування лише в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, а також “звичка” безапеляційно виконувати розпорядження “центру” стали об’єктивними факторами дублювання Україною російського зразка транс-формації.
Лібералізація означала відмову від фіксованих цін і в умовах економічної кризи обернулася їх стрімким підвищенням. Ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, на нафту — в 300 разів. Зрос-тання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Для захисту національних інтересів керівництво країни змушене було запровадити систему контрзаходів (використати період розкручуван-ня інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної платні, створення національної фінансової системи, реструктуризації та модернізації промислового комплексу тощо), що дало б можливість пом’якшити удар “шокової терапії”. Але цього не сталося.
36
Динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД) — основних індикаторів економічного і соціального розвитку — найпереконливіше ілюструє траєкторію кризи в народному господарстві України, яка з 1990 р. поступово збільшує динаміку руйнівного впливу у наступні роки.
Уже в 1995 р. реальний обсяг ВВП порівняно з 1990 р. склав 47,9 %, тобто скоротився більш ніж на половину. При цьому темпи падіння ВВП протягом 1990-1994 pp. невпинно зростають: 1990 р. — 4 %; 1991 р. — 8,7 %; 1992 р. — 9,9 %; 1993 р. — 14,2 %; 1994 р. — 23 %. Тільки в 1995 р. вперше дещо покращується ситуація. Спад склав 11,8 %47.
За ці ж роки більш ніж удвічі зменшився національний доход Ук-раїни. У процентному відношенні порівняно з 1990 p., наприклад, у 1991 р. його показник склав уже 86,6 %, у 1992 р. — 71 %, 1993 р. — 61 %, 1994 р. — 47 %, 1995 р. — 54,6 %. Динаміка падіння НД у процентному відношенні до попереднього року за цей же період становила відповідно: 96,4; 86,6; 82,5; 81,2; 75,5; 86,5 відсотка48. При цьому його енергомісткість, наприклад за 1991-1993 pp., зросла на 25 %, електромісткість — на 41,1 % при зниженні обсягів виробництва більш як на 20 % і продуктивності праці на 35 % 49.
Одним з ключових показників, який визначає потенційні можливості відтворювальних процесів в економіці, є показник прибутку. З 1991 по 1994 pp., правда, спостерігається тенденція до певного зростання частки прибутку у ВВП: у 1991 p. — 36,7 %; 1992 p. — 50,8 %; 1993 p. — 62,9 %. Порівняно з 1990 p., наприклад у 1994 p., частка прибутку зростає на 10,4 %, у 1995 р. — зменшується на 0,3 %50. Проте ці показники відображають фактичні ціни (без урахування інфляції), тому жодним чином не можуть характеризувати реальне оз-доровлення економіки, скоріше навпаки — структурні перекоси, пов’язані з нерівномірним ростом цін у галузевому розрізі.
Особливістю народного господарства України у цей період зали-шається дуже високий рівень монополізації, наявність значної кількості підприємств-монополістів. Монополізованими на загально-
47 Україна в цифрах. — К.: Техніка, 1996. — С 7.
48 Там само. — С 8.
49 Коломейцев В. Е. Структурна трансформація промислового комплексу України. — С 53.
50 Там само. — С 53.
37
державних ринках офіційно було визначено 55 % обстежених товар-них груп (700 із 1200), а 214 із 1200 (або 17 %) — абсолютно монопо-лізованими. Антимонопольним комітетом було визначено 548 підприємств, що займають монопольне становище на загальнодержав-них ринках, і 2251 — на регіональних51.
У першій половині 90-х років спостерігається чітка тенденція до зростання чистих податків у ВВП. Так, у 1992 р. цей показник склав 1 % ВВП; у 1993 р. — 7,6 %; у 1994 — 15,2 %; у 1995 — вже 22,7 %, що ілюструє суттєву деформацію джерел прибуткової частини бюд-жету, який все більше формується за рахунок сфери обігу.
Структура ВВП відображає стрімке скорочення частки амортизації, тобто ресурсів простого відтворення основних фондів52. На-приклад, якщо в 1991 р. частка амортизаційних відрахувань становила 17,9 %, то в 1994 р. лише 2 %. Фізична спрацьованість основних фондів у промисловості склала близько 60 %, технологічна застарілість — майже 90 %. Коефіцієнт оновлення основних фондів характеризує тенденцію до його стабільного зниження53.
Спостерігаються і вкрай негативні тенденції у структурі оборот-них коштів — зменшення частки матеріальних запасів і зростання частки обігових коштів у сфері обігу, збільшення тривалості одного обороту авансованих у виробництво коштів. Надзвичайно гострою постає проблема неплатежів.
У 1995 р. дебіторська заборгованість суб’єктів господарювання України порівняно з 1990 р. зросла майже в 5 разів і склала 42 % ВВП. Приблизно у стільки ж разів зросла і кредиторська заборгованість, яка склала 57,7 % ВВП. Сума простроченої кредиторської заборгованості підприємств і організацій за взаємними розрахунка-ми і позичками банків у 1995 р. зросла в 6,7 раза і на початок 1996 р. склала 1134,2 трлн крб. З цієї суми 96,6 % (1095,5 трлн крб) — за-боргованість за взаємними розрахунками підприємств і організацій; 3,4 % (38,7 трлн крб) — прострочені платежі за позичками банків54. Все це яскраво ілюструє загострення платіжної кризи.
51 Коломейцев В. Е. Структурна трансформація промислового комплексу України. — С 57.
52 Лукинов И. Социальная переориентация структуры экономики Украины // Вопр. экон. — 1995. — № 12. — С. 96.
53 Україна в цифрах. — К.: Техніка, 1996. — С. 7, 81.
54 Коломейцев В. Е. Структурна трансформація промислового комплексу України. — С. 61.
38
Водночас простежуються суттєві зміни у джерелах формування оборотних коштів підприємницьких структур. На середину 90-х років майже 65 % їх величини покривалися кредиторською заборгова-ністю і лише 35,6 % — власними коштами, що поглибило кризу не-платежів в економіці держави. Звичайно, скорочення власних дже-рел не можна вважати єдиним фактором неплатежів. Наприклад, скорочення власних джерел відбулося в 1993 p., коли не була прове-дена вчасна індексація залишків товарно-матеріальних цінностей з урахуванням рівня інфляції. Так, у 1993 р., при зростанні індексу оп-тових цін у 97,7 раза, оборотні кошти зросли лише в 40,2 раза. Ана-логічне становище склалося в 1994 p., і тільки в 1995 р. темпи зрос-тання оборотних коштів перевищили темпи зростання цін55.
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та соціальну структуру суспільства. Вже після лібералі-зації цін у 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо в 1990 р. частка заробітної плати з нарахуванням на соціальне страхування у ВВП становила майже 60 %, то у 1993 і 1994 рр. скоротилася відповідно до 39 і 25 %. Порівняно з 1990 р. у 1992 р. її частка зменшилася на 2,2 %; у 1993 — на 14,8 %; у 1994 — на 13,6 %; у 1995 — на 11,6 %, що яскраво свідчить і про падіння част-ки праці у суспільному продукті, і про зниження мотивації до праці.
Водночас відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Якщо в роз-винутих країнах її середні показники, як правило, не перевищують мінімальну більш як у 3-4 рази, то в Україні у жовтні 1992 р. міні-мальна зарплата була в 10 разів нижчою за середню у народному господарстві, а в 1993 р. взагалі становила тільки 7 її відсотків. Різко впала купівельна спроможність населення — більш ніж у 5 разів упродовж 1991-1994 pp.56.
Економічні негаразди негативно позначились на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства спричини-ло соціальну поляризацію. Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 65 % населення, “середній клас” танув на очах, а кількість “багатих” становила майже 10 %. Різко зростає напруження між по-
55 Економічний і соціальний розвиток України в 1995 році. Щорічна доповідь Пре-зидента України про внутрішню та зовнішню політику України. — К., 1996. — С 75-78.
56 Бойко О. Д. Історія України. — С 510.
39
люсами “багаті” — “бідні”, що відповідно впливає і на загальне ставлення до ринкових перетворень у суспільстві.
Падіння виробництва і стрімке зростання собівартості продукції різко знизили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно підвищувалися. Дефіцит покривався ви-пуском не забезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. — у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час в жодній країні світу.
Як відомо, з обранням нового Президента — Л. Д. Кучми — в країні розпочинається нова соціально-економічна стратегія. Зокре-ма, було визначено наступні напрями та пріоритетні завдання: фінансова стабілізація (послаблення податкового пресу, подолання платіж-ної кризи, поглиблення банківської реформи); докорінна структурна перебудова виробництва, створення ринкової економіки на базі при-ватного сектора; децентралізація управління економікою; лібераліза-ція зовнішньоекономічних зв’язків; соціальний захист тощо.
Національний банк України розпочав жорстку дефляційну полі-тику і в липні 1994 р. домігся найнижчого (2,1 %) рівня інфляції за попередні 3 роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зни-женням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості по виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків, зростанням неплатежів за товари і послуги в народному господарстві. Отже, в українській економіці нагромаджувався новий потужний інфляційний потенціал, який поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.
Процеси нагромадження в галузях народного господарства припинилися. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил.
В умовах інфляції такого масштабу відбулася обвальна бартери-зація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. складала близько 7 млрд доларів. Найбільше боргів припадало на частку Росії і Туркменістану за поставку енергоносіїв.
Борючись з інфляцією, уряд повернувся до звичних методів ди-рективного господарювання. Але запровадження фіксованої націо-
40
нальної валюти щодо долара і рубля призвело до зростання оборотів “тіньової економіки”, посилення корупції в державному апараті, ве-личезних перевитрат виробників під час експорту продукції і втечі ка-піталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпо-рядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза її межами — від 10 до 20 млрд доларів США, що остаточно знекровило економіку.
Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків. В Україні було вста-новлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 %. Але це призводило або до гіпертрофованого зростання “тіньової економіки”, або до подальшого згортання виробничої та комер-ційної діяльності.
Отже, ситуація, що склалася, вимагала корекції стратегії соціаль-но-економічної політики. її необхідність офіційно визнав Президент уже в квітні 1995 р. А в жовтні цього ж року було обнародувано програму антикризових дій уряду, яка проголошувала прискорену приватизацію, легалізацію за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізацію інвестиційного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів, економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери тощо.
Новий курс, звичайно, дав певні результати. Наприклад, якщо в 1992 р. інфляція в Україні становила 2100 %, у 1993 р. — 1025 %, у 1994 р. — 501 %, то в 1995 р. прогресуючу інфляцію вдається дещо призупинити: вона становила 281 %. І надалі позитивні тенденції збереглися: 1996 р. —139,7 %, 1997 р. — 110, 1 %, 1998 р. — 120 %, 1999 р. — 119,2 %, 2000 р. — 125,8 %, 2001 р. — 106,1 %.
Спостерігаються певні структурні зрушення. Так, у 1995 р. проми-словими підприємствами недержавного сектора було вироблено 45 % загального обсягу промислового виробництва. Надалі ця тенденція активізується, станом на 1998 р. зазначений показник зростає до 65,9 %, у 2000 р. — 79,1 %, а у 2001 р. — до 81,7 %. За даними статистичних досліджень, частка працюючих у недержавному секторі промисловості піднялася з 22,4 % у 1992 р. і 40 % у 1996 р до 71,3 % у 1999 р. і 74,6 % у 2001 р. Отже, недержавний сектор стає важливим фактором розв’язання проблеми зайнятості населення.
Започатковується процес часткового повернення капіталу в Укра-їну. Дещо інтенсифікується процес приватизації. Вже в 1995 р. було
41
приватизовано 8 тис. великих та середніх українських підприємств і практично завершено малу приватизацію. На початку 1995 р. відбу-вається перехід до оподаткування прибутків підприємств та органі-зацій за ставкою 30 %, скорочено податкові пільги. Ставку податку на додану вартість було знижено з 28 до 20 %. Майже на третину змен-шилося від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі.
Водночас другу половину 90-х років певною мірою можна вва-жати й більш якісним етапом становлення, власне, сектора малого бізнесу. Він характеризується насамперед розширенням діяльності міжнародних фондів, грошовою реформою, конституційним закріп-ленням державою свободи підприємництва та приватної власності. Було прийнято Програму розвитку малого підприємництва в Ук-раїні на 1997-1998 pp., вступили в дію Укази Президента стосовно дерегулювання підприємницької діяльності тощо.
Проте загалом ознаки стабілізації виявилися нетривкими, ситуа-ція й надалі залишається складною, про що свідчать несприятливі еко-номічні показники. Валовий внутрішній продукт у відсотках до попе-реднього року складав у 1997 р. — 97 %, у 1998 р. — 98,1 %, у 1999 р. — 99,8 % і тільки у 2000 р. — 105,9 %, 2001 р. — 109,1 %.
Так, у першій половині 1998 р. за даними Держкомстату України збитково працювала більша половина підприємств (53 %), що на 6 % перевищило аналогічні показники попереднього року. Лише 101 із майже 9700 досліджених підприємств мала змогу здійснити комплекс-ну механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Нову конку-рентоспроможну продукцію освоювали тільки 9,2 % промислових під-приємств, нову техніку — близько 1 %. За бартерними умовами в цей же період було реалізовано майже 42 % продукції. На ринку праці посилюється тенденція зростання безробіття — у 1998 р. їх кількість порівняно з початком поточного року зростає на 57 %, у 1999 р. — на 17 % і лише у 2000 р. зменшується на 2 %, а у 2001 р. — на 13 %. Але, на жаль, і ці цифри не відбивають справжнього стану зайнятості. Не зареєстроване і приховане безробіття має великі масштаби. Сотні ти-сяч людей вважаються працюючими, але підприємства, на яких вони зайняті, або простоюють, або діють впівсили.
Темпи росту промислового виробництва порівняно з попередні-ми роками складають у 1996 р. — 24, 6 %, у 1997 р. — 2,4 %, у 1998 р. — 10, 4 %, у 1999 р. — 29, 7 %, у 2000 р. — 34, 4 %. Вочевидь простежується провал у 1997-1998 pp. У вересні 1998 р. склад про-
42
мислового виробництва сягнув 26 %. Відбувається інтенсивна девальвація національної валюти.
Фінансова криза 1998 р. спричинила ланцюгову реакцію, яка на-клала свій відбиток на інші макроекономічні показники. В результаті замість запланованого (до 0,5 % ВВП) спостерігається подальший еко-номічний спад (реальне падіння ВВП склало 1,5 %). Рівень інфляції замість прогнозованих 7–10 % зріс до 20 %57. Зменшується частка продукції МП у загальних обсягах виробництва. Якщо у 1988 р. вона ста-новила 11,3 %, то у 1999 і 2000 pp. відповідно 11,1 % і 6,9 %. Негаразди посилювалися і значним зростанням заборгованості держави з виплат зарплат і пенсій (станом на 1 жовтня 1998 р. вона становила: із зарплат — 3,2 млрд грн, з пенсій — 1,1 млрд грн).
Як і в попередній період, основною причиною фінансової нестабільності й гальмування економічного зростання є надмірні державні витрати. При цьому значущі як обсяги витрат, неспів-ставні з державними доходами та розміром ВВП, так і їх структу-ра: співвідношення державного інвестування і державного споживання.
Наприклад, у 1997 р. лише близько 2 % державних витрат становили інвестиції в економіку. Для порівняння, у 1992 р. цей показник перевищував 16 %, а в середньому за 1994-1997 pp. державні витра-ти (без Пенсійного фонду) становили приблизно 38 % ВВП (приблиз-но така ж частка ВВП перерозподілялася через бюджетну систему в інших країнах з перехідною економікою)58.
В умовах швидкого скорочення обсягів реального ВВП згубною для економіки виявилася невідповідність державних витрат до дер-жавних доходів. У результаті дефіцит бюджету в 1994-1997 pp. знахо-дився в середньому на рівні 6-7 %. У 1995 р. він складав 3612,9 млн грн, що відповідало 17,5 %. (У післякризовий період ситуація дещо покращилася. В 1999 р. дефіцит складав 5,8 %, у 2000 р. профіцит — 2,0 %, у 2001 р. — дефіцит — 2,3 %.) Надмірні державні витрати по відношенню до доходів спричинили високу інфляцію, швидке нагромадження державного боргу, втрату валютних резервів, зростання заборгованості. Все це, в основному, й заклало передумови фінансової кризи вересня 1998 р.
57 Костриба А. І. Передумови фінансової кризи в Україні та характер її прояву // Фінанси України. — 1999. — № 9. — С 39-40.
58 Костриба А. І. Там само. — С 39.
43
Окрім цього, вкрай негативну роль у загостренні протиріч на фінансовому ринку відіграла, власне, практика фінансування бюд-жетного дефіциту, тобто державних запозичень.
Так, з 1995 р. фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок внутрішніх і зовнішніх запозичень. Наприклад, у цьому ж, 1995 р., за рахунок випуску облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) фінансувалося 8 % дефіциту, у 1996 р. — 39 %, а у 1997 р. — вже 71 %. При цьому доходність ОВДП була встановлена невиправдано високою (50 % річних у 1997 р. при 10 % річних індек-сом інфляції). Напередодні фінансової кризи 1998 р. розміри ОВДП склали 48,3 % консолідованого бюджету України. Загальне залучення коштів до бюджету за весь час існування ОВДП становило 18,6 млрд грн, у той час як чисте залучення — лише 4,8 млрд грн. Розмір державного боргу по ОВДП нараховував 10,8 млрд грн зі строком погашення до першого липня 1999 р.59.
Разом з тим через високу доходність (у ВКВ) ОВДП поступово перетворюються з інструменту внутрішньої позики на предмет зовнішньої. В результаті на 1998 р. 70 % ОВДП виявилась у нерезидентів України. Таке динамічне зростання зовнішньої заборгова-ності різко загострило проблему стабільності валюти, адже призве-ло до зменшення валютних резервів НБУ. В свою чергу, збільшення витрат на обслуговування внутрішнього державного боргу вплину-ло на підвищення облікової ставки НБУ, створило недосяжний для промислових підприємств рівень кредитних ставок комерційних банків. Отже, насамперед невирішеність внутрішніх проблем спри-чинила реальну загрозу дефолту.
З другого боку, вагомими у даній кризовій ситуації були й зовнішні чинники. По-перше, Україну суттєво заторкнула загальна тенденція відпливу капіталів з ринків країн, що розвиваються. Для збалансування втрат на інших ринках інвесторами було вилучено значні кошти з українського ринку. Поглибила і прискорила проце-си, зумовлені світовим фінансовим спадом, валютна та фондова кри-за в Росії (серпень, 1998 p.). Зовнішні фактори посилили дію внутрішніх факторів, активізували паніку та спекуляції на національному фінансовому ринку.
У другій половині 90-х років ситуація в соціально-економічній сфері, як бачимо, залишається вкрай проблематичною, при цьому її
59 Костриба А. І. Передумови фінансової кризи в Україні та характер її прояву // Фінанси України. — 1999. — № 9. — С 40.
44
негативні тенденції значно ускладнюють становище в секторі малого бізнесу, визначають дещо неадекватну його специфіку, місце й роль у суспільстві та в економічній трансформації зокрема.
На сьогодні підприємництво ще так і не вийшло зі своєї зародкової стадії. З одного боку, на його розвиток негативно впливає насам-перед криза в економіці, фінансова нестабільність, низька купівельна спроможність населення, неплатоспроможність основних виробни-чих підприємств, відсутність вільних обігових ресурсів, суперечливе і недосконале законодавство, недостатнє методичне й організаційне забезпечення санацій та процесів державної підтримки підприємств. Як результат, більшість МП змушена обирати стратегію виживання, використовуючи бартер, недогляди чинного законодавства, сис-теми ціноутворення та контролю за підприємницькою діяльністю з боку адміністративних органів управління.
З другого боку, незважаючи на наявність багатьох проблем, у 90-х роках поступово формується законодавча база функціонування МП, відповідна інфраструктура, утвердження основних засад демократії. Хоч у цілому для МП цей період надзвичайно складний, сповнений протиріч та нестабільності, передбачає дуже жорсткі умови виживання на ринку.
Отже, для переходу малого бізнесу в Україні на якісно вищий рівень розвитку потрібно, в першу чергу, усунути вищеназвані пере-шкоди, забезпечити узгодженість і відпрацьованість економічних процесів у країні, стабілізацію соціальної сфери, політичне вирішення проблем у процесі розвитку демократії, становлення громадянсь-кого суспільства.
За таких обставин мале підприємництво здатне проявити свій потенціал саморозвитку, внести вагомий вклад і в гармонізацію соціальних відносин і в економічне процвітання держави.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
