Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Аґата Крісті Знахідка у бібліотеці Переклад ? (Повість)
11
Йдучи через вітальню в готелі «Меджестік», сер Генрі Клітерінг навіть не глянув на людей, що були там. Його цілком заполонили думки. І все ж, як це іноді буває, щось мимоволі таки проникло в його свідомість, закарбувалось у ній і чекало свого часу.
Підіймаючись нагору, сер Генрі намагався збагнути, що примусило його товариша написати цю несподівану записку. Конвей Джефферсон був не з тих, хто розсилає термінові виклики. Певне, сталося щось надзвичайне, вирішив сер Генрі.
Джефферсон не став гаяти часу на церемонії:
— Радий, що ви прийшли... Едвардзе, приготуйте серу Генрі чогось випити. Сідайте, друже. Ви ще, мабуть, нічого не чули? В газетах нічого не було?
Сер Генрі похитав головою, його цікавість зростала.
— А що сталося?
— Сталося вбивство. Воно зачепило мене, а також ваших друзів — подружжя Бентрі.
— Артура й Доллі Бентрі?! — Клітерінг не йняв віри.
— Так. Труп, бачте, знайдено в їхньому домі. Конвей Джефферсон чітко й стисло переповів факти. Сер Генрі не перебивав. Обидва вміли схоплювати суть справи. Генрі славився цією рисою ще відтоді, як служив комісаром столичної поліції.
— Це справа незвичайна, — зробив висновок сер Генрі, коли Джефферсон закінчив розповідь. — Чому саме до Бентрі, як ви гадаєте?
— Саме це мене й непокоїть. Бачте, Генрі, тут, певно, відіграло роль те, що я з ними знайомий. Це єдине пояснення, яке я бачу. Як я зрозумів, ні він, ні вона дівчину зроду не бачили. Не вірити їм підстав немає. Хіба не могло статися, що її зґвалтували, потім підкинули тіло моїм друзям?
— Боюся, це пояснення притягнуте за вуха, — не погодився Клітерінг.
— Однак можливе, — наполягав Конвей.
— Так, але малоймовірне. Що ви хочете від мене?
— Я каліка, — гірко зітхнув Конвей Джефферсон. — Досі я намагався не думати про це, відмовлявся помічати... Але тепер цей факт уразив мене в саме серце. Я не маю змоги бувати там, де мені хочеться, розпитувати, копатися в речах... Я змушений сидіти тут і покірно дякувати за уривки інформації, які мені люб'язно надає поліція. До речі, ви знаєте начальника редфордшірської поліції Мелчетта?
— Так, я з ним колись зустрічався... — І раптом ніби щось прокинулось у свідомості сера Генрі. Оте обличчя й постать у вітальні. Струнка літня жінка, яку він бачив останнього разу в Мелчетта.
— Ви хочете, щоб я став таким собі детективом-любителем? — промовив сер Генрі. — Це не мій профіль!
— Але ж насправді ви не любитель, — заперечив Джефферсон.
— І вже не професіонал. Я на пенсії.
— Це полегшує справу.
— Ви маєте на увазі, якби я служив у Скотленд-Ярді, то не міг втрутитись? Цілком справедливо.
— А тепер, — сказав Джефферсон, — ваш досвід дає вам право зацікавитися цією справою, і будь-яка допомога з вашого боку знайде підтримку.
— Професійна етика це дозволяє. Згоден. Але що ви хочете від мене, Конвею? Щоб я знайшов того, хто вбив дівчину?
— Саме так.
— У вас є якісь міркування?
— Аніякісіньких.
— Ви, певне, не повірите, але внизу, у вестибюлі, сидить експерт у таких містичних справах. Людина куди сильніша в цьому за мене. Скоріше всього, вона тут уже щось пронюхала.
— Ви це про кого?
— У вестибюлі, за третьою колоною ліворуч, сидить літня жінка з . приємним байдужим обличчям старої дівки й розумом, що пізнав усю глибину зла, на яке здатна людина. І весь цей її досвід — із повсякденного життя. Жінку звати міс Марпл. Вона приїхала з містечка Сент-Мері-Мід — це за милю від Госсінггона. Міс Марпл приятелює з подружжям Бентрі, і якщо стався злочин, то вона — саме та людина, яка потрібна, Конвею.
Джефферсон насупив густі брови й утупився в сера Генрі.
— Жартуєте?
— Анітрішки. Щойно ви згадали про Мелчетта. Коли я бачився з ним востаннє, поліція саме розслідувала одну сільську трагедію: покінчила життя самогубством — утопилась — одна дівчина. Поліція мала підозру — і цілком слушно, — що то вбивство, а не самогубство, і навіть гадала, що знає ім'я вбивці. І ось до мене підходить украй схвильована міс Марпл. Вона, мовляв, вважає, що повісять не того, кого треба. Доказів у неї немає, але вона нібито напевно знає, хто це зробив. І простягає мені клаптик паперу з прізвищем на ньому. Ви знаєте, Джефферсон, вийшло по її!
Конвей Джефферсон ще дужче насупив брови й недовірливо гмикнув. Потім скептично зауважив:
— Що ж, жіноча інтуїція!
— А вона називає це не так. Спеціалізація — ось її визначення.
— І що це означає?
— Бачте, Конвею, ми в поліції теж до цього вдаємося. Сталося, скажімо, пограбування — і ми приблизно вже знаємо, хто це зробив. Тобто хто з-поміж відомих нам злочинців. Просто ми знаємо зломщиків, які працюють у такій манері. А міс Марші має цікавий, хоч іноді й банальний набір паралелей з сільського життя.
— Що ж вона може знати про дівчину, яка вихована в балагані і яка, мабуть, зроду не була в селі? — скептично запитав Джефферсон.
— Я думаю, — твердо відказав сер Генрі Клітерінг, — міс Марпл має свої міркування.
Очі в міс Марпл спалахнули, коли сер Генрі рушив до неї.
— О, сер Генрі, яке щастя зустріти вас тут! Сер Генрі шанобливо відповів:
— Радий, дуже радий вас бачити! Залившись рум'янцем, міс Марпл прошепотіла:
— Це так мило з вашого боку!
— Ви зупинилися тут?
— Так, ми зупинилися тут.
— Ми?
— Місіс Бентрі і я. — Вона допитливо глянула на нього. — Ви вже чули?.. Так, бачу, вже чули. Це жахливо, правда?
— А що тут робить Доллі Бентрі? Вона з чоловіком?
— Ні. Адже вони реагують на таке зовсім по-різному. Коли щось трапляється, бідолашний Бентрі просто зачиняється у себе в кабінеті або йде кудись на ферму. Як черепаха, знаєте, — втягне голову й сподівається, що її ніхто не бачить. Доллі, звичайно ж, людина зовсім інша.
— А Доллі, схоже, розважається, так? — спитав сер Генрі, який добре знав свою давню знайому.
— Ну... е-е... так. Бідолашна...
— І вона взяла вас з собою, щоб ви показали їй фокус?
Міс Марпл стримано відповіла:
— Доллі вважає, що зміна обстановки піде їй на добре, а їхати сама вона не хотіла. — Їхні очі зустрілись, і міс Марпл лагідно моргнула. — А втім, ви вгадали. Я почуваю себе незручно, бо, сказати правду, користі з мене ніякої.
— І нічого не спадає на думку? Жодної сільської історії?
— Поки що я мало про це знаю.
— Гадаю, я зможу вам допомогти. Я хочу спитати у вас поради, міс Марпл.
Сер Генрі коротко переповів про події. Міс Марпл зацікавлено слухала.
— Бідолашний містер Джефферсон, — мовила вона. — Яка сумна історія! Ота жахлива катастрофа... Залишитися після всього живим, калікою, — це, мабуть, ще страшніше, ніж загинути.
— Так, справді. Ось чому його друзі просто в захваті від волі й твердості духу, з якими він долає свій біль, горе і фізичні вади.
— Так, це просто разюче.
— Не збагну я тільки одного: чому він раптом запалився до цієї дівчини такою приязню? Може, в ній було щось особливе?
— Та навряд, — спокійно відповіла міс Марпл.
— Ви так вважаєте?
— Я не думаю, що в ній було щось особливе.
— Знаєте, бридким дідуганом його не можна назвати, — заявив сер Генрі.
— Ну що ви! — зашарілася міс Марпл. — Я такого й у думці не припускала. Я лише хотіла сказати — це недобре, я знаю, — що він просто шукав гарненьку, здібну дівчину, яка замінила б йому дочку, а потім ця дівчина побачила свій шанс і пустила в хід усе, на що була здатна. Я знаю, це звучить трохи жорстоко, але я стільки разів була свідком таких випадків! Взяти хоч би молоду служницю містера Гарботла. Звичайнісінька собі дівчина, правда, спокійна, вихована. Його сестру викликали доглянути родича, який помирав, а коли вона повернулась, то дівчина поводилася вже як господиня — розсілась у вітальні, сміється, розпатякує, простоволоса й без фартуха. Міс Гарботл нагримала на неї, але дівчина геть знахабніла. А потім старий містер Гарботл просто ошелешив сестру, заявивши, що вона, мовляв, надто довго порядкує в його домі, і він узяв собі нову господиню.
То був скандал на ціле село. Однак бідолашній міс Гарботл усе ж довелося піти й шукати сякий-такий притулок в Істоурні. Звичайно, люди всяке кажуть, проте в містера Гарботла, гадаю, з тою дівчиною нічого такого не було. Просто старому чоловікові куди приємніше було мати поруч молоду, веселу дівчину, яка вихваляла його розум і вдачу, ніж сестру, яка тільки те й робила, що докоряла йому, хоч він був добрий, дбайливий господар.
Міс Марпл трохи помовчала, потім повела далі:
— Або містер Беджер. Той тримав аптеку й залицявся до молодої дівчини, що працювала у нього в косметичному відділі. Якось він і каже дружині: давай, мовляв, вважатимемо її дочкою і хай живе з нами. Однак місіс Беджер подивилася на це інакше.
— Якби ж це була дівчина його кола... дочка якогось товариша, — промовив сер Генрі. Міс Марпл перебила його:
— Ну, то була б йому втіха невелика. Це як король Кофетуа й жебрачка. Уявіть, що ви самотній, стомлений життям старий чоловік і ваша родина вами нехтує... — Міс Марпл зробила паузу. — Допомогти за таких обставин людині, яка в захваті від вашої щедрості — хай воно звучить трохи й мелодраматично, але, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — це вам куди цікавіше! Таке підносить вас у власних очах — ви милостивий володар! Той, кому ви даруєте ласку, вами захоплюється, і це, звісна річ, вас тішить. — Вона знову зробила паузу, потім сказала: — Містер Беджер, до речі, купив тій дівчині з аптеки неймовірні подарунки — діамантового браслета й найдорожчу радіолу. Витратив на неї купу грошей. Однак місіс Беджер була жінка куди хитріша, ніж бідолашна міс Гарботл, — цьому, звичайно, сприяло заміжжя, — спробувала дещо вивідати. Отож коли містер Беджер дізнався, що дівчина злигалася з дуже підозрілим молодиком, який грав на кінських перегонах, і вже заставила браслет, щоб дати йому гроші, вона враз йому спротивіла, і справа закінчилася цілком щасливо. А на різдво він подарував місіс Беджер каблучку з діамантом.
Ці приємні, проникливі очі зустрілися з очима сера Генрі. Йому стало цікаво: невже це — натяк, і він спитав:
— Ви хочете сказати, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то ставлення мого товариша до неї змінилося б?
— Цілком можливо. Думаю, через рік-два він би сам узявся влаштувати дівчині пристойний шлюб. А втім, ні. Джентльмени — великі егоїсти. І я певна, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то вона про це мовчала б.
— А її хлопця те ображало б?
— Боюсь, ця версія цілком вірогідна. Знаєте, мене вразило, що її двоюрідна сестра, молода жінка, яку сьогодні вранці привозили до Госсінгтона, була сердита на мертву дівчину. Тепер, після вашої розповіді, я зрозуміла чому. Вона сподівалася поживитися на цій справі.
— Безжалісна людина, еге ж?
— Це сказано, мабуть, надто різко. Бідолаха мусить заробляти собі на життя, і не варто сподіватися від неї співчуття до забезпечених людей, — як ви назвали містера Гаскелла й місіс Джефферсон. їх нібито збираються ошукати, позбавивши ще однієї чималої суми грошей, на які вони не мають ніякого морального права. Я б сказала, що міс Тернер практична, амбітна і життєлюбна молода жінка з непоганою вдачею. Трохи схожа на Джессі Голден, дочку пекаря, — додала міс Марпл.
— А що сталося з тією? — поцікавився сер Генрі.
— Джессі вивчилась на бонну й вийшла заміж за господаревого сина, що приїхав у відпустку з Індії. І, гадаю, стала йому доброю дружиною.
Та хоч які цікаві це були випадки, сер Генрі, однак, спитав:
— Чому, на вашу думку, в Конвея Джефферсона так раптово розвинувся «кофетуанський комплекс», якщо ви не проти такого визначення?
— Це неминуче.
— Чому?
Трохи повагавшись, міс Марпл відповіла:
— Я схильна думати — це, звісно, всього-на-всього мій здогад, — що його зять і невістка хотіли б, мабуть, одружитися ще раз.
— І він, звичайно ж, не міг би цьому заперечити?
— Певна річ, не міг би. Але подивіться на це його очима. У нього за плечима важке потрясіння і втрата. У них теж. Троє невтішних людей живуть разом, і їх зв'язує спільна втрата. Але час, як казала моя люба матуся, — найкращий лікар. Містер Гаскелл і місіс Джефферсон молоді. Самі того не усвідомлюючи, вони починають нудитися, нарікати на гіркі узи, що зв'язують їх із прикрим минулим. І все це передається містерові Джефферсону, він втрачає їхнє співчуття й не розуміє, що сталося. Так буває завжди. Чоловіки одразу відчувають, коли ними нехтують. У випадку з містером Гарботлом мусила піти міс Гарботл. А Беджерів врятувало те, що місіс Беджер цікавилася спіритизмом і часто відвідувала сеанси.
— Мені, мушу вам сказати, дуже не до вподоби, що ви міряєте всіх нас однією міркою, — скрушно мовив сер Генрі.
— Натури в людей часто дуже схожі, — сумно похитала головою міс Марпл.
— Містер Гарботл! Містер Беджер! — скривився сер Генрі. — А бідолашний Конвей! Не хотілося б нав'язуватись, але скажіть, чи траплялось у вашому селі щось таке, що нагадувало б історію моєї скромної особи?
— Ну, звісно. У нас є Брігс.
— Хто він такий?
— Служив старшим садівником у Олд-холі. Такого, як він, доти там не бувало. Брігс добре знав, коли робітники в саду починали ледарювати. Це було щось неймовірне! З трьома робітниками й одним хлопчиком він хазяйнував краще, ніж шестеро садівників. Дістав за свій пахучий горошок кілька перших призів. Тепер на пенсії.
— Як я, — додав сер Генрі.
— Але він і досі підробляє, якщо йому до вподоби люди.
— О! — вигукнув сер Генрі. — Знов, як я. Тепер я теж підробляю. Допомагаю другові.
— Двом давнім друзям.
— Двом? — здивувався сер Генрі.
— Ви, певне, мали на увазі містера Джефферсона. Але я думала не про нього. Я думала про полковника й місіс Бентрі.
— Розумію, розумію. І тому на початку нашої розмови ви назвали Доллі Бентрі «бідолашною»?
— Авжеж. Вона й досі не знає, чим усе це загрожує. А я знаю, бо в мене більший досвід. Бачте, сер Генрі, мені здається, цей злочин, може, так і не розкриють. Як убивства на Брайтонській дорозі. А коли так, то для подружжя Бентрі це обернеться катастрофою. Полковник Бентрі, як і більшість військових у відставці, справді дуже вразливий. Він чутливо реагує на громадську думку. Якийсь час він нічого не помічатиме, а потім до нього дійде. Десь неувага, там образа, хтось не прийме запрошення й вибачиться, що не прийшов, і потроху він почне здогадуватись, замкнеться в собі, стане зацькованим і нещасним.
— Міс Марпл, я б хотів переконатися, чи правильно вас зрозумів. Ви так вважаєте через те, що дівчину знайшли в нього вдома і люди думатимуть, ніби він до цього причетний?
— Ну, звісно! Та люди вже так і кажуть, я певна. І говоритимуть про це дедалі більше. Демонстративно нехтуватимуть ними й уникатимуть їх. Ось чому треба знати правду. Ось чому я й приїхала сюди з місіс Бентрі. Відкрите звинувачення — то одне; йому, солдатові, неважко було б його пережити. Він обурився б, але мав би змогу постояти за себе. А от суди та пересуди його доконають — доконають їх обох. Отже, сер Генрі, самі бачите: нам треба знати правду.
— Як ви гадаєте, чому труп опинився в його бібліотеці? — спитав сер Генрі. — Має ж бути хоч якесь пояснення цьому. Якийсь зв'язок.
— О, звичайно!
— Востаннє дівчину бачили тут за двадцять хвилин до одинадцятої. А опівночі, згідно з медичною експертизою, вона була вже мертва. До Госсінгтона звідси миль двадцять. Шістнадцять миль з двадцяти дорога непогана — до того місця, де з'їжджаєш на путівець. Доброю машиною це хвилин тридцять їзди. Власне, будь-яка машина подолає цей шлях за тридцять п'ять хвилин. Але я не розумію, нащо треба було вбивати дівчину тут і везти тіло до Госсінгтона чи везти її до Госсінггона й там душити.
— І не зрозумієте, бо нічого такого не було.
— Ви хочете сказати, що її задушили в машині, а потім підкинули в перший-ліпший будинок по дорозі?
— Я так не думаю. Мені здається, це був дуже ретельно підготовлений план. Але він просто не вдався. Сер Генрі втупився в неї.
— Чому не вдався?
Міс Марпл вибачливо відповіла:
— Такі дивні випадки трапляються, правда ж? Щодо цього плану, то не вдався він через те, що людина куди чутливіша й вразливіша, ніж про неї гадають. Звучить безглуздо, еге ж? Але саме в це я вірю і... — Вона замовкла. — А ось і місіс Бентрі!
Книга: Аґата Крісті Знахідка у бібліотеці Переклад ? (Повість)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
