Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Галина Леонтіївна Рубанова, Володимир Андрійович Моторний Історія зарубіжної літератури середніх віків (1982)
Однією зі значних середньовічних пам'яток є поема «Вальтарій», приклад створення книжкового латинського епосу на матеріалі народних сказань. Більшість дослідників вважає, що поема виникла в середині IX ст. і автор її належить до «третього покоління» поетів каролінгського Відродження. Ім'я його, можливо, Геральд (так він називає себе в тексті). Цікавим є генезис цього твору. Поема виникла на основі древньогерманського фольклору доби великого переселення народів, але зміст героїчної пісні (оригінал чи вже латинський запис) був переказаний вергіліанськими віршами. Стилістична гармонія цього твору, в якому з'єдналися такі несумісні зміст і форма, свідчить про поетичну обдарованість невідомого автора.
Зміст поеми такий: заложник короля гуннів Аттіли Вальтер Аквітанський утікає з полону на батьківщину разом з нареченою Хільдегундою. На кордоні, в горах, їх зустрічає король франків Гунтер з дружиною - він вимагає віддати йому скарб Аттіли, який втікачі захопили з собою, а також Хільдегунду. Обурений Вальтер перемагає Гунтера в дванадцяти поєдинках, він змушений битися і з другом дитинства Хагеном, васалом Гунтера. Але все закінчується торжеством миру і дружби. Поема «Вальтарій» (як і «Беовульф») має сліди християнізації (герой хреститься, молиться тощо), але загалом в поемі панує клімат древньогерманського епосу. В ній відтворено дух епохи великого переселення народів: криваві зіткнення з гуннами, жорстокі поєдинки, інтерес до золота, скарбів тощо. Вальтер, [47] як це властиво епічному герою, розраховує тільки на свою фізичну силу і зброю. Герой традиційно хоробрий, стриманий, обережний, не позбавлений благородства (наприклад, Вальтер пропонує Гунтеру мир перед боєм). За змістом поема є видатною пам'яткою германського ранньосередньовічного епосу; цікава вона і в плані дослідження трансформації германських епічних сказань.
Латинські хроніки. Спочатку середньовічна історіографія наслідувала традиції античних авторів, які намагалися не тільки показати хід історії, а й дійти його причин. Але вже у VI ст. помічається перехід до середньовічної хроніки з її механічною констатацією фактів.
Найбільш значними історичними працями раннього середньовіччя є «Історія готів» Іордана (VI ст.), «Історія франків» Григорія Турського (VI ст.), «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного (VIII ст.), «Історія датчан» Саксона Граматика (XII ст.) та ін. Оскільки в середні віки не існувало чіткого розмежування між істиною та вимислом, то в історіографії тих часів значне місце посідає легендарний елемент. Розповідаючи про історичне минуле свого народу або про сучасні їм події, середньовічні історики часто переказували героїчні пісні та усні поетичні сказання. Більшість цих творів має літературну цінність. Історичні праці служили сюжетним джерелом для багатьох творів середньовіччя і доби Відродження.
Клерикальна література розвивалась протягом багатьох століть латинською мовою та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов'язана з християнською вірою та церквою, однак у ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство.
Клерикальна література виникла ще в надрах Римської імперії. У ранній християнській літературі знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, з одного боку, спирались на досвід античності, залежали від її досягнень і вже вироблених форм, а з другого - намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн язичницькі уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, про безсмертя [48] душі та неминучість розплати за земні гріхи в потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблійські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому. Найбільш популярним на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилася аскетична доктрина. Поступово жанр житій урізноманітнювався, збагачувався новими деталями (включаючи патріотичний і політичний аспекти), захоплював описами далеких подорожей, подвигів, чудес і навіть гумором. Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом - пов'язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про льва, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам. З середини XII ст. з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір, в яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей. Популярною була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (XIII ст.). Відома в Європі збірка «Золота легенда» Іакова де Ворагіне (XIII ст.) стала джерелом сюжетів для епосу, лірики, драми.
Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами, і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте. [49]
Поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки та ін. Одночасно із епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.
В клерикальній літературі, крім релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині одвічне прагнення до зображення оточуючого світу.
Розглядаючи писемність цього напряму, слід згадати про літературну діяльність Ієроніма і Августина. Ієронім (близько 340-420) добре знав і цінував античність; він перший відкрив для Заходу літературний характер багатьох текстів Біблії; сам був автором популярних житій і легенд, використаних згодом Г. Флобером, А. Франсом, Л. Толстим, М. Лєсковим та ін. Визначним письменником цієї доби дослідники вважають Августина (354-430). Він автор знаменитої «Сповіді», яка викликала багато наслідувань (Абеляр, Данте, Петрарка, Паскаль, Руссо, Л. Толстой).
ЗМІСТ
На попередню
|
|
