Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ
Поки він приготує мені чай (бажано б кип'яточку), перевірю, як працює магнітофон: було б прикро через неуважність або технічну несправність позбутися свідчень професора Хеккеля. Аби не гаяти даремно часу, скажу кілька слів замість вступу.
Хеккель дивовижний учений; його мало хто знає і поважають лише [104] нечисленні відомі біологи. Він уникає журналістів, це я можу засвідчити особисто. Коли секретар нашої редакції в Буенос-Айресі доручив мені взяти інтерв'ю у професора, я цілий рік ганявся за ним по всій Європі.
Сьогодні ввечері я виїхав із Женеви, переконавшись, що професора там нема і що остаточно втратив його слід. Я проминув Бріге, дістався гірського путівця, де з сутінками мене й захопила завірюха. Зненацька ліворуч я помітив вогники. А прочитавши оголошення «Тут можна придбати ланцюги», я зупинив машину.
Ланцюги мені продав якийсь чолов'яга, що стояв у дверях бару. Попросивши його начепити ланцюги на колеса, я зайшов до бару випити чарку горілки й таблетку аспірину, бо відчував жар. Та ще боліли горло й голова, словом, починався грип. Біля стойки я роззирнувся і побачив довкола завсідників - місцевих селян, які скоса позирали на мене і правили теревені, час від часу вибухаючи реготом. «Ці добродії розуміються на танго»,- вирішив я. Тож поцікавився у них, як краще проїхати через гори в завірюху. Всі мовчали. Пригадалися батькові розповіді про те, як наші гаучо кепкують з іноземців і при нагоді підштовхують їх до халепи. Не сподіваючись на допомогу, я, проте, пояснив:
- їхатиму дорогою від Сімплона в бік Домодоссоли й Локарно. Тоді хтось обізвався:
- Може, порадити йому, якщо занудьгує серед гір, зазирнути в Габі?
- До професорського будинку,- підхопив інший. - Там він матиме чудове товариство.
Така думка їх украй розвеселила. Всі загомоніли, забувши про мене. Я вийшов з бару, помацав, як прикріплені ланцюги на колесах, і рушив далі вузькими путівцями понад проваллями, серед сніговію, нічого не розрізняючи попереду.
Нескінченно довгу годину я по-черепашому проминав тунелі, чув гуркіт водоспадів і ніби бачив освітлені хмарочоси, що за мить розчинялися в пітьмі. І тут сталася пригода, яку я і досі не збагну. Якась величезна біла постать кинулася з правого боку на машину і штовхнула просто на скелю. Якби той напад стався з лівого боку, лежати б мені на дні провалля. Я загальмував. Ланцюги втримали автомобіль на місці, і я знову виїхав на дорогу. Зупинитися й перевірити, що сталося, я не наважився. Здавалося, всі жахіття самотньої людини, яка страшної ночі опинилася в незнайомій місцині, обрушилися на мене. У гарячці я марив з розплющеними очима, плутав видіння з дійсністю - я, що вихвалявся, ніби ніколи не втрачаю голову.
У долині, що раптом відкрилася за крутосхилом, виднівся ледь освітлений будиночок. «Сил більше нема»,- прошепотів я, звернув убік і зупинився біля будинку. То був шале, швейцарський будиночок з двосхилим дахом. На фасаді, між намальованих на фресці янголят, вирізнявся напис з кольорових літер «Габі».
Я посмикав за дзвоник. Відхилилися фіранки, і зсередини мене освітили ліхтариком. Потім я почув, як зарипіли дверні засуви. А ще за мить я сторопів від несподіванки: переді мною стояв професор Хеккель.
Маленький, жвавий, з великою головою, професор гостинно запросив мене, і щойно я увійшов, зачинив двері на безліч засувів, «щоб не напустити заразом і холоду». Я опинився у великому, без меблів холі, в якому навіть з вулиці відчув себе незатишно. Нагору вели дубові з вигляду сходи.
- Ото нічка! - промовив Хеккель. - По вас видно, що натомилися і змерзли. Ходімо до мого кабінету.
Він прочинив двері, а коли ми пройшли, відразу їх захряснув. Чи тому, що кімната була маленька, чи тому, що мала лише три отвори - двері, вікно й грубу, в якій палали соснові полінця, уперше тієї ночі я відчув себе впевнено й бадьоро. Я підійшов до вікна, відсунув фіранку і побачив нічну імлу, білі віконні ґратки, а збоку легенькі сніжні плями.
- Краще запніть фіранку, а то від самої цієї ночі стає холодно,- зауважив з посмішкою господар. - Сідайте ближче до груби, а я тим часом приготую чай.
Я залишився сам і мимоволі подумав: «Ця ніч, що так загрозливо почалася, має щасливе завершення». Не хочу перебільшувати, але, схоже, я зовсім забув (тобто, мій організм забув) про грип. [105]
Аж ось і професор з чаєм. Тож почнемо інтерв'ю.
- Я можу запитувати про будь-що?
- Про що забажаєте.
- Ви суперечлива натура?
- Краще сказати - непостійна. Імпульсивна.
- Цілий рік ви мене уникали, а коли ми таки зустрілися, то ніби радієте.
- Отож-бо й кажу, що я імпульсивної вдачі. Ви мене вполювали, і тепер дещо незручно, що завдав вам стільки клопотів. Замість відбиватися, радію новій ситуації.
- То ви оптиміст?
- Непослідовний, та й доволі брутальний. Оскільки вважаю, що все на світі нетривке, то не особливо переймаюсь навіть найдорожчим для мене. Здатність помічати в будь-якій ситуації кумедне мирить мене зі світом і власною долею.
- Ви нарікаєте на долю?
- Ні, хоча в чаклунового учня доля зрадлива.
- Ви вважаєте себе учнем чаклуна?
- Як і кожен дослідник, що робить внесок у науковий прогрес.
- А чому уникаєте інтерв'ю? Із сором'язливості чи щоб не марнувати часу?
- Не втямлю, чому має бути саме одна з цих двох причин?
- Це не причини. Відмовки. Нині стільки людей уникають інтерв'ю, що мимоволі запитуєш себе: чи не епідемія це, або просто мода.
- Щодо мене, то - ні.
- Прикро визнати, але нами керує потяг до наслідування. На думку соціолога Тарде, це рушій суспільства.
- Очевидно, цей Тарде має слушність. Та я уникаю журналістів з поважнішої причини. Принаймні, як на мене.
- Назвіть її.
- Ні, не можу.
- Схоже, підкреслюючи свою брутальність, ви трохи перебільшуєте.
- Гаразд. Будемо послідовними: в світі немає чогось суттєвого. Тож я скажу: дехто хоче мене вбити.
- Отже, поки я ловив вас для інтерв'ю, ви тікали від когось?
- Саме так.
- А докази?
- Я уникаю журналістів, бо вони ще брутальніші за мене. Самі не бажаючи того, наводять на мене переслідувача.
- Схоже, якийсь неймовірний персонаж.
- Якщо вже він неймовірний, то ви просто пихаті. Кажете, ніби я зрадів вам. Чому б це мені радіти незнайомій людині?
- Мені здалося, що ви зраділи.
- Можливо, але не тому, що побачив саме вас. А тому, що це не той, інший.
- Чому ж це той, інший хоче вас убити?
- Як то кажуть, усі ми розплачуємося за власні гріхи. Спершу я працював лікарем, а вже потім зайнявся наукою. Серед моїх пацієнтів був один на прізвисько Віл. Літній високий чолов'яга, дужий, понурий, обмежений і без почуття гумору. Він сліпо покладався лише на самого себе і ще на кількох людей, серед них і на мене. А що був упертий, то за довгі роки досяг забезпеченого життя, втішатися яким йому лишилося недовго. Якось Віл нагадав мої слова, які я сказав під час першого медичного огляду: «В будь-якому становищі, навіть у безвиході, розум може знайти шпаринку для втечі». Віл додав, що коли почув це, то в ньому ожила надія.
- І ви не боїтеся дурити таку легковажну людину?
- Здається, тоді ж Віл зазначив, що безвихідь - це старість. А я відповів: «Ніщо не заважає знайти і звідти вихід». Як би там не було, я пообіцяв йому пошукати.
- Тоді чого скаржитись. Ви забагато пообіцяли.
- Отож-бо. Якось я повідомив йому, що знайшов засіб... Повірте, і тепер, після всіх тих прикрощів, які нас роз'єднали, пригадуючи обнадіяне обличчя того бідолахи, я розчулююся, аби повернути його до дійсності, я застеріг, що не випробував тих ліків навіть на тваринах. Він відповів, мовляв, ніколи чекати, [106] можна випробувати на мені. Я став казати про можливі погані наслідки, а він запитав про те, чого я і сподівався. «Гірші за смерть?» - спитав він. Я запевнив, що ні.
- І зробили з Вола піддослідну тварину. А що, таки справді є ліки?
- І ви претендуєте на роль піддослідної тварини?
- Поки що мені досить знати, в чому полягає ваш засіб і як ви його відкрили.
- Шляхом міркувань. Бо щоб повернути молодість, треба з'ясувати, де її шукати. Здорова молодість, без ознак згасання, властива організмові, який зростає. Коли ж ріст припиняється, ми поступово скочуємося до старості. Хоч і непомітно.
- То ви виявили гормони, яких у період росту не існує?
- Точніше, виділив елементи, які діють тільки в період росту.
- Виділили й уприснули пацієнтові?
- Я гадав, що старий, хоч і здоровий організм, потребує посиленої дози.
- Що ви називаєте посиленою дозою?
- Кількість елементів, які діють в організмі дворічної дитини. Розумієте: існував ризик - або молодість, або роздимання. Я поставив на молодість, і ми не помилились.
- А якби переважило роздимання?
- То Віл би луснув, як лафонтенівська жаба.
- Але не луснув?
- Переважила молодість. Організм витримав той концентрований удар. Щоправда, про всяк випадок змінив хрящі.
- Можна сказати, що ваш пацієнт повернув собі молодість і живе щасливо?
- Щасливо? Ні. Сталося помітне роздимання, що його, як я вже зазначав, Віл витримав. Маю на увазі фізіологічний аспект, бо його душа не відродилася.
- Ви вірите в її відродження?
- Не зовсім.
- Але ж ваш пацієнт не особливо зважає на дрібниці, адже так?
- Сказати б, його ошелешила зміна.
- Зміна на краще?
- З одного боку, то справді повернення до молодості. Однак існує й інше. Уявіть себе на його місці. Уявіть, що дворічна дитина стає втричі більшою.
- А хіба ви не сказали бідоласі, що він збільшиться втричі?
- Як так сталося? Лише за п'ять років, хоча мало минути вісімнадцять-двадцять. Тепер він величезний.
- Понад два метри?
- Значно більший. Можете підрахувати: Віл збільшився, як дворічна дитина, що мала метр вісімдесят...
- Сердега. Він незадоволений?
- Украй засмучений. Певно, уявляв побічні ефекти, про які я застерігав, як нудоту чи подразнення шкіри. Кожен вважає свою хворобу найгіршою. Тож і почав благати мене дати щось, аби зупинити зріст.
- І ви дали?
- Прописав заспокійливі нешкідливі ліки. Ви ж бо знаєте: aqua fontis, panis naturalis*. Досить було експериментів з його залозами. Та я і скрізь супроводжував його, заспокоював.
* Джерельна вода, натуральний хліб (лат.).
- Бувши ним, я б не скаржився.
- Але ж зрозумійте: такий величезний зріст прирікає на самотність. Для мого пацієнта не було ні жінок, ні кінотеатрів, ні ліжок, ні автомобілів, ні будинків. У сучасних квартирах такі низькі стелі! Та й бідолашний Віл за вдачею надто боязкий. Він соромився потикатися на люди.
- Проте міг знайти співчуття в свого лікаря.
- До певного часу, лише до певного часу. Ніщо не вічне в цьому швидкоплинному світі, навіть наші добрі почуття. Настав день, коли мені набридло співчувати. І я все обернув на жарт.
- Спрямований проти власної жертви? [107]
- Так, це було жорстоко. Під час одного з моїх візитів, бо тепер я провідував Вола, він сказав, що не виходитиме з будинку, поки стачить грошей. Та вже невдовзі муситиме працювати.
- Ким?
- Про це я і спитав у нього. А він мені: «Почварою в цирку». Його слова здалися мені такими надуманими й безглуздими, що я ледь не розреготався. «Часом мені здається,- зазначив я,- що ви любите скиглити. Багато хто страждає через малий зріст, але ніхто не переживає, що високий». Він хотів заперечити мені, гадаючи, що я не жартую, та коли поглянув на мене, завагався, не в змозі збагнути, що я глузую з його лиха. Якусь хвилину він знічено мене розглядав, а тоді схопив за горло, мов пташеня.
- У руках цього велетня кожен здавався б пташеням.
- Особливо я. Тільки випадково він мене не придушив. Але відпустив. Перекошеного, скорченого від болю.
- І після цього ви його навідували?
- Авжеж. Можливо, ви маєте слушність - я справді суперечлива натура. Спершу підштовхую Вола до зростання, а тоді почуваюся винним. І знаю ж про свої вади, а от не завжди їх уникаю.
- Всі ми однакові. А як проходили потім ваші зустрічі?
- Затятий Віл не забув образи. Тож мої відвідини стали обтяжувати нас обох. І все ж я ходив до нього, хоч і дедалі рідше. Саме тоді я помітив у собі досить неприємну рису.
- Яку саме?
- Коли я приходив до нього, то відчував каяття, навіть сором, що саме я спричинився до його нещастя. Але досить мені було не бачити його кілька днів, як забувалися і провина, і співчуття. Навіть більше, кортіло розповісти комусь про цей кумедний випадок.
- Якщо він і кумедний, то не вам слід було про це казати.
- Якби ж я зробив це хоча б несвідомо...
- То ви підняли його на кпини?
- До мене прийшов журналіст. Коли люди вашого фаху розумні, я почуваю себе з ними невимушено і розмовляю щиро. Моє переконання, що все на світі тлінне, однаковою мірою стосується і майбутнього - звідси нема нічого святого. Я справді вірю, що наш світ - остання ланка в ланцюгу, тому й кажу всю правду.
- Цікаво, а як ці ваші загальні розмірковування відбилися в розмові з моїм колегою?
- Якнайприкріше. Я жартував і викладав геть усе. Переступив усі межі. Хіба вам невідоме те інтерв'ю?
- Ні.
- Я заявив, ніби з самого початку передбачав зростання мого пацієнта, але задля цікавості й розваги довів експеримент до кінця.
- Віл подав на вас у суд?
- Ні.
- Тоді вам пощастило.
- Навпаки. Він зателефонував мені і повідомив, що прочитав інтерв'ю, і попередив, що вб'є мене. «Довгі роки я вас поважав,- зазначив він,- і не бажаю прикро розчаровуватись. Усе вирішено».
- Що ж ви зробили?
- Спакував валізи. І чкурнув першим літаком. Віл - за мною, як мені розповіли, на транспортному літаку. Ось так, аж до сьогодні, ми гасали по всій Європі. Я попереду, однак постійно відчуваю дихання переслідувача. Не уявляєте, як поквапливо я тікав з тих міст, де б залюбки лишився.
- Чи не могло статися, що ви накивали п'ятами, сприйнявши мене за свого переслідувача?
- Це виключено. Як би не ховався той неборака, він скрізь примітний. Саме тому я і живий досі. Скажімо, ось такий випадок у «Гранд-отелі» в Стокгольмі. Мені настійливо приносили газету - шведською мовою! - і підсовували під двері. Якось, перш ніж сісти за смачний сніданок, я підняв газету і, побачивши фотографію, вигукнув: «Ніколи не думав, що й на цих широтах проводять [108] карнавали!» Я погано бачу без окулярів, коли ж одягнув їх, то зойкнув. На фотографії був зовсім не карнавальний велет, якого тягли на візку. То був мій величезний Віл серед захоплених стокгольмців.
- Тож ви знову спакували валізи?
- І першим же літаком гайнув на Балеарські острови. Відтоді, де б не опинився, щодня розпитую в ресторанах, готелях, кафе, газетних кіосках - скрізь! - чи не бачили там випадково велетня.
- А тут він не з'явиться?
- Принаймні сьогодні - ні. Він подорожує пішки, а коли зласкавиться який-небудь водій, то в кузові вантажівки. Мені казали, що вчора бачили його в районі Дольдера, біля Цюріха. І хоч у цьому будинку я в безпеці (двері вкрай міцні, а на вікнах - грати), для більшої певності зранку гайну до Італії.
- Краще поквапитись.
- Ви так гадаєте?
- Мені здається, я бачив його на дорозі.
- Це чудисько невтомно мене переслідує. Де ви його бачили?
- Неподалік. Я їхав із Женеви дорогою на Бріге. І раптом відчув удар у правий бік машини й побачив щось дивовижне.
- Що саме?
- Це тривало лише мить. Я вирішив, що мені привиділось. Із сніговію вихопилася велетенська постать і впала на машину, розкинувши руки.
- Може, ви його вбили?
- Гадаю, що ні.
- Краще нам вирушити негайно.
- На якийсь час він затримається. Я певен, що зіткнення травмувало його.
- Так чи так, ми забираймося геть. Ось тільки знайду книжку, яку читаю.
- Куди ж ми подамося?
- Ви поїдете за мною на своїй машині до Креволи, а звідти - пряма дорога до Локарно. Я ж поверну до Мілана. Не хочу, щоб через мене з вами щось сталося.
- Скажіть, а як би ви повелися на моєму місці? Чи доцільно друкувати нашу розмову?
- Як хочете. Що це?
- Що?
- Чуєте? Стукають.
- Здається, і справді.
- Грюкають у двері.
- Не відчиняйте!
- Спокійно.
- А якщо ми не відчинимо, що тоді?
- Краще приготуватися до можливої облоги. Продуктів на кілька днів вистачить.
- Чуєте? Наче щось ламають. Він збирається вирвати дерево?
- Він висадив двері. Піду йому назустріч. Що вже буде: не можна ж без кінця тікати. Залишайтеся тут і не хвилюйтеся. Я лікар, тож умію заспокоїти шаленців.
Що мені тепер робити? Я не в силі протистояти велетові, що висадив такі двері. Не можу й утекти через вікно. Надто густі грати. А стогін професора б'є по нервах. Плутає думки. Байдуже: візьму себе в руки. Глухий удар - певно, велет пожбурив щось із меблів об стіну. Ні, в холі меблів нема. Отже, то тіло професора Хеккеля. Тепер нічого не чути. Моторошна тиша. Уявляю собі видовище за дверима. Труп професора Хеккеля на підлозі, а велетень роззирається довкола, міркуючи, що робити далі. Ворушити мізками для нього мука, але раптом йому свіне думка позбутися свідків. Тож і стане обшукувати будинок. Тільки б не починав з цієї кімнати.
Чую, як зарипіли східці. Хтось важко й повільно суне нагору. Мабуть, у мене є шанс. Щойно пересвідчуся, що велетень піднявся на другий поверх, вихоплюсь назовні й плигну в машину. Локарно зовсім поруч. Гнатиму, не зупиняючись до Італії. До Сіцілії. Завжди мріяв побачити Сіцілію. Якщо врятуюсь, не буду публікувати інтерв'ю. Тож велетень нічого не матиме проти мене. [109]
Те саме рипіння. Якісь нескінченні сходи. Не йму віри: він спускається! Передумав і вирішив обшукувати знизу. Ховаю магнітофон за книжками, щоб не розтрощив його, коли сюди влізе. Ненависні кроки наближаються. Двері розчахуються. Я вмикаю магнітофон.
Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
ЗМІСТ
| 1. | Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка |
| 2. | ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ Коли мені кажуть про соматичність як... |
| 3. | ТРІЙЦЯ 1. Хоанна Люблю читати мемуари, певно,... |
| 4. | НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ Поки він приготує мені чай (бажано б... |
| 5. | ШЛЯХ ДО ІНДІЙ Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі... |
На попередню
|
|
