Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Крила знов на волі виростають у соколів приборканих. / Леся Українка

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка


ШЛЯХ ДО ІНДІЙ

Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі муситиму вдатися до нотаток для доповіді, присвяченої доктору Франсіско Абреу, і щоденника своєї подорожі, аби написати статтю на свій власний захист. Замість вступу й пояснення скажу лише, що з доктором Абреу нас пов'язує довгорічна дружба, тому цілком природно вдатися до допомоги друга. Тож не гаючись, приступлю до виправдання; його складатимуть поверховий портрет палкої вдачі справжнього лікаря і скромні, але правдиві спогади про пригоди, що ознаменували одне з найважливіших відкриттів для чоловічого щастя. Тут я цілком згоден з Абреу, який звично повторює: «Фрейд таки мав слушність щодо статевих питань!» Хоч сам він, як відомо, і не прихильник психоаналізу.

Усіх медиків Абреу поділяє на дві категорії: на вчених і на тих, які, мов шарлатани, володіють даром лікувати. Себе він відносить до першої. Певною мірою я з цим погоджуюсь. Він справді вчений і в медицині виявляє блискучі знання. Водночас годі заперечити, що в історію медицини Франсіско Абреу ввійшов як видатний терапевт.

Починав він з медичної консультації на вулиці Фітц Роя. Скільки разів він мені переповідав: «Після прийому я проводжав хворого до дверей і визирав у передпокій з надією: хоч би хтось стояв у черзі! Як правило, було порожньо». Іноді я запитую себе, чи справжня привабливість Абреу не від його відкритого обличчя.

У ті часи мій друг вкладав і сили, і душу в нерівний двобій з недугами. Мешканці кварталу це оцінили, і становище різко змінилось. Маленький передпокій для чекання іноді не вміщував хворих, і траплялося (я сам свідок), люди стояли на вулиці в холоднечу, під дощем чи палючим сонцем.

Якоїсь п'ятниці, пообідньої пори Абреу прийняв здорового на вигляд сеньйора, який скаржився на напади слабування. Тремтячі й спітнілі руки пацієнта вказували швидше на його помисливість. Коли лікар (з широкою усмішкою на відкритому обличчі, яке так подобалось усім, хто його знав і любив) підійшов, щоб зазирнути в очі хворому, той несподівано зомлів. Абреу, як він сам пригадує, мовив собі: «Тільки не втрачати голову». Якнайспокійніше приклав стетоскоп до грудей хворого й відчув, що серце в того зупинилось. «Таке в мене неможливе»,- подумав лікар і знову приклав стетоскоп. Але таки мусив визнати неймовірне: серце не билося. Розгублений, він набрав номер «швидкої допомоги» й попросив негайно прислати карету. Збагнувши свій прорахунок, він утішився хоча б думкою, що не піддався першому порухові і не визирнув у передпокій, щоб закричати: «Лікаря! Лікаря! Чи є серед вас лікар?» Ті хвилини біля померлого, якого він не зумів повернути до життя, видалися Абреу вічністю. Він нарікав на свою нещасливу долю, мріяв, щоб «швидка» не приїхала і щоб у передпокої не було нікого. Пригнічений, почув далеке завивання сирени, а за мить затупотіли санітари. Поклавши небіжчика на ноші, [110] вони пронесли його через натовп хворих, які проводжали процесію здивованими й переляканими очима. Позаду похнюплено ступав Абреу. На мить затримався біля виходу й оголосив:

- Я зараз повернуся. Нічого не сталося. Абсолютно нічого.

Коли за півгодини він повернувся, у передпокої лишилася тільки одна сеньйорита; вона не втекла, певно, з сором'язливості чи від несміливості. Він оглянув її неквапливо, наче й забув про час. І раптом завважив, що сеньйорита якось дивно позирає на нього. Цнотливий, нездатний до шурів-мурів з пер-шою-ліпшою, Абреу припинив медичний огляд, виписав рецепт і вручив його, промовивши безбарвним голосом:

- Приймайте по таблетці перед сніданком.

Він залишився сам у консультації, не знаючи, як одігнати згадку про сумний випадок. Хоч як відганяв прикрі думки, однак сумнівався, чи не відступляться від нього постійні пацієнти.

Але ні, вони не відступились. У понеділок, після другої пополудні прийшли не лише ті, хто був тоді, коли помер хворий, а й чимало інших. Півтора тижні Абреу ревно трудився, і консультація майже щодня була переповнена. Аж поки в середу другого тижня худющий як тріска хворий нагло не помер. Цього разу пацієнти розбіглися вже остаточно.

Після недовгих міркувань Абреу дійшов висновку, що краще викорінити зло й закрити консультацію. Проте не думай, читачу, що удари долі збентежили чи збили з пуття мого приятеля. Вони допомогли йому подолати певний етап і знайти своє покликання.

Абреу часто повторював, що окремі людські недуги, відомі здавна як невиліковні, свідчать про безсилля медицини. Чого б тільки ми не віддали, аби не застуджуватись, не відчувати зубний біль і біль у попереку, не втрачати поступово зір і волосся, не сивіти! Ці постійні, притаманні всім болячки доводять поразку медицини.

- Навпаки,- заперечував я йому,- це твій оптимізм невиліковний.

Не беруся стверджувати, що саме наші балачки підштовхнули його до нового розділу в житті, переможного й славетного. Певно одне: Абреу зумів зосередити всю свою залізну волю, всі знання на винайденні засобу проти однієї з недуг, від якої здавна відступилася медицина, але так настраждалися чоловіки. За досить короткий час він відкрив так звану «Формулу Абреу» проти облисіння. Експерти з лабораторій «Ермес», куди він представив своє відкриття, підтримали його і виплатили чималий завдаток. Він вирішив витратити його якнайкраще - на подорож по Європі з дружиною, доньєю Саломе. Повідомивши мені ці гарні новини, Абреу наостанок зичливо запросив:

- Приєднуйся і ти до нас.

Я не примусив себе вмовляти. Для аргентінця мого покоління подорож до Європи уявлялася такою ж винагородою, як і для письменника Нобелівська премія чи для віруючого - рай. Та й украй приємне товариство. Абреу, мій давній друг, з яким мені завжди було добре і від якого я стільки дізнався, і донья Саломе, достойна сеньйора. А якщо цього замало, то, як кажуть, жінка з голови до п'ят.

Нашу подорож ми почали з Амстердама. В готелі почули, нібито в Аргентіні стався землетрус. Увечері ми пішли до посольства взнати свіжі новини. Нас прийняв посол, сеньйор чи доктор Брауліо Бермудес, котрий, як з'ясувалося після обміну посмішками й поплескувань по плечі, був товаришем Абреу по навчанню в зразковій національній школі. Аргентінець старого гарту, коли ще цінувалася чемність. Коливання землі обійшлося без руйнувань і жертв, тож посол не приділяв йому особливої уваги; його непокоїло інше - найближча святкова церемонія, коли він мав представитися королеві в Гаазі. Ми відчули, що цей веселий і розкутий з нами дипломат ніяковіє перед іноземцями.

Розмовляючи, він підійшов до великого дзеркала, відразливо скривився, а тоді несподівано кинув:

- Жарти жартами, а зовнішній вигляд неабияк важить.

- Та ти виглядаєш, аж завидки беруть,- докинув Абреу.

- Еге ж бо, завидки,- кивнув посол. - Особливо коли ти голомозий! [111]

Я вирішив, що настала слушна мить віддячити моєму товаришеві по мандрах.

- Шановний посоле,- озвався я,- а чи знаєте ви, що наш друг, доктор Абреу, винайшов засіб проти цього?

Мої слова зацікавили посла; що ж до Абреу, то він став пишномовно вихваляти свій еліксир, який начебто діяв блискавично. Я відчув сором. «Не вистачало тільки,- майнула думка,- щоб він пообіцяв негайно покрити цю лисину лев'ячою гривою». Скажу відверто, поведінка мого друга здивувала й засмутила мене. Надто швидко він перекинувся до категорії лікарів-шарлатанів.

Дону Брауліо, мабуть, неабияк дошкуляла лисина, бо він відразу ж запитав:

- Скажи, а чи не можна зараз отримати флакончик твого чудодійного еліксиру?

Ми пообіцяли передати йому еліксир того ж таки вечора. Коли вийшли з посольства, я дорікнув, що Абреу за ті ліки не попросив запрошення на урочисту церемонію. Проте він знову мене приголомшив, відрубавши:

- Я ще не схибнувся, аби туди ходити.

- Ти хоч усвідомлюєш, про що йдеться? Церемонія в королівському палаці! Така нагода трапляється раз у житті!

Все було марно. Моя спроба заручитися підтримкою доньї Саломе не мала успіху. Як і Абреу, вона вважала офіційні урочистості безглуздими й нудними. Що ж, вони вільні мати власну думку, але чому це я маю під неї підлаштовуватись? Отож без зайвих пояснень попросив у Абреу флакончик його еліксиру.

- Сам його віднесу,- оголосив я.

Сказано - зроблено. Я повернувся до готелю з таким жаданим запрошенням у кишені.

Наступні дні ми тішилися подорожжю, хоч мене час від часу обпікала думка, що очікувана церемонія може фатально відбитися на доброму імені Абреу. Не вірилося, що його еліксир якось подіє. Урочистості наближались, а моє хвилювання наростало. Я навіть хотів поділитися сумнівами з Саломе. Коли ми відчуваємо тривогу й непевність, завжди шукаємо розради в жінки. Одначе я стримався, бо вирішив, що краще звіритися другові. Та він непохитно вірив у свій еліксир.

Коли, зрештою, настає довго очікувана подія, ми переконуємося, що і тут, як і скрізь у житті, нас спіткають непередбачені незручності. Врочиста церемонія починалася об одинадцятій ранку, і не в Амстердамі, як я був певен, забувши розмову з послом, а в Гаазі. Консьєрж готелю, на обізнаність якого можна було покластися, порадив прийти до палацу о пів на одинадцяту. Щоб устигнути на ранковий поїзд, довелося похапцем проковтнути сніданок і не розкошувати у ванні.

Крім усього, моє запрошення виявилося не таким уже й цінним. Справді вартісними були запрошення білого кольору для почесних гостей. Зелені ж, як у мене, дозволяли зайти до палацу і стовбичити серед натовпу в кінці зали. Зіпнувшись навшпиньки, я, звісно, міг побачити королеву й поважних сановників, що приймали вітання дипломатичного корпусу; але довго так не простоїш, тож раз у раз витягав шию поглянути, чи не настала черга Бермудеса. А тоді знову наче опускався серед майже поспіль високих голландців. Тому мало не проґавив епізод, про який потім так багато говорено. Вирахувавши, що австрійський посол закінчив своє вітання, я визирнув між плечима голландців, аби переконатися, що настала черга представника Албанії; і хоч як швидко знову зіпнувся навшпиньки, наш Брауліо Бермудес уже прямував до королеви. Сподіваючись на диво, яке б засвідчило, що мій друг Абреу не перебільшив, наче звичайний шарлатан, цілющість свого еліксиру, я вп'явся очима в голову Бермудеса. Зізнатися, спершу я засмутився. Мабуть, у глибині душі я таки мріяв побачити в посла густу чуприну, тому відчув розчарування. Та коли придивився уважніше, то помітив, що голову його вкриває легенький пушок, і знову піднісся духом; втім, від цих думок мене відволік незвичний вираз обличчя Бермудеса. Напружений і збентежений, він нешвидко, скрадливо наближався до королеви. «От бо скромник,- промимрив я,- тюхтій». Проте вголос не відзначив цю потішну різницю між двома дійовими особами, які привертали мою увагу: [112] Бермудесом, у якого наче зсудомило м'язи, й королевою, розслабленою, щасливою і спокійною. Як розповідають очевидці (я сам того не бачив, бо на мить опустився, щоб перепочити, з носків на ступні), зсудомлені м'язи раптом розпросталися, як пружина, і підкинули дипломата в кошачому стрибку. Далі ми стали свідками метушливої й ганебної сцени. З одного боку, патетичні й турботливі поривання захистити королеву, заспокоїти її й знову надихнути на урочистий акт, заради якого ми зібралися - всі ті зусилля, що, як спершу здалося, ні до чого не приведуть. І водночас безчестя: нашого посла виштовхують стусанами геть. Наслідки дивного інциденту можна було передбачити. Преса зарясніла взаємними звинуваченнями, яким обидва уряди прагнули покласти край, обмінюючись офіційними заявами, такими обачливими й невизначеними, що вони лише посилили недовіру. А скінчилося все сумно: одного з наших найкращих дипломатів усунули з посади.

Ми не залишилися поруч із ним у скрутну годину, яка йому судилася. Розписана до дрібниць подорож примушувала рухатись далі, де нас мали зустріти в точно визначені дні й години наукові секретарі й директори наукових товариств, пов'язаних з лабораторіями «Ермес». Наступна наша зупинка була в Парижі. Абреу залишився неабияк задоволений переговорами з представниками, не пам'ятаю якої саме місцевої установи, одначе тут нас прикро вразила донья Саломе; коли ми пішли оглянути Ейфелеву вежу, вона, пославшись на запаморочення, полишила нас. Розглядаючи Париж з висоти пташиного лету, Абреу раптом запитав у мене:

- Ти помітив, що останнім часом я чомусь її дратую? Розмірковуючи, як їм краще допомогти, я набрався духу і зазначив:

- Ти з головою поринув у роботу, геть занедбав себе. Поруч із такою чарівною сеньйорою, як донья Саломе, не місце дідуганові. Але факт залишається фактом: винахідник знаменитого засобу проти облисіння сам лисіє. Нісенітниця! Парадокс!

Невдовзі я переконався, що мою пораду почули. Кінець тижня на березі озера Леман був казковий. Які чари вплинули, що настрій сеньйори покращився? Безперечно, не зовнішні зміни в ньому. Його голомозий череп так само ледь прикривало ріденьке волосся. Але з'явилася надія, і відчувалося, що Абреу став дбати про зовнішній вигляд. Отож донья Саломе мусила відчути втіху і задоволення.

З часом ми розуміємо, як жінка впливає на наш настрій. Навіть те, що женевці поставилися недовірливіше за голландців і французів до чудодійного еліксиру, не засмутило мого друга Абреу. Щастя заразне як хвороба. На що вже я затятий холостяк, і то відчував піднесення. Донья Саломе пишалася, як весняна квітка і з веселою поблажливістю сприймала перешкоди й незручності, яких не бракує в будь-якій подорожі. Я все більше захоплювався нею. Уперше в житті бачив я жінку справді радісну й безтурботну.

З однаковим настроєм сіли ми втрьох у Східний експрес. Можливо, в кожного були свої особисті почуття, однак різниці я не помічав. За тривалу поїздку між подружжям виникло, певно, якесь непорозуміння, що на нього я не звернув уваги. Тому був просто ошелешений наступними подіями. Всю ніч я крутився на дивані в купе, наче передчував лихо. Раз у раз вмикав світло й дивився на годинник. Кінець кінцем не витримав, підвівся, вдягнувся і подався до вагона-ресторану, сподіваючись, що вже відчинено. Ресторан не працював. Було 6.45 ранку.

Я все бачу наче зараз. Я повертався назад до купе, коли поїзд зупинився на якійсь станції. Я відчинив вікно, визирнув і прочитав назву: «Загреб». Пероном походжали мальовничі селяни й продавці сувенірів. Серед них я раптом помітив, не повіривши власним очам, знайому постать: донью Саломе - поспіхом одягнену, що впадало у вічі, з валізою в руці. Вона прямувала до виходу з вокзалу і от-от загубилася б, якщо її не покликати. Сподіваючись, що помилився, я гукнув:

- Донья Саломе! Донья Саломе!

Вона обернулася, приклала палець до губів і знетямлено прохрипіла:

- Сил моїх більше нема!

Тоді зігнулася, наче під тягарем, і пішла далі. Незабаром вона зникла з очей. [113]

Я хотів сплигнути з поїзда і якось повернути її назад, але завагався. Поїзд рушив. Я почувався винним, гарячково думав, як повідомити Абреу і як він це сприйме.

Він, здавалося, більше засмутився, аніж здивувався.

- Що я робитиму без неї? - бурмотів він знов і знов.

Чужа душа - темний ліс, принаймні душа Абреу для мене. Хоч він і справді був пригнічений, проте не обминав увагою інших жінок. Минуло зовсім небагато часу, як втекла донья Саломе, а він, щойно повз нас проходила якась жінка, пускав очима бісики й шепотів соромітності. Пригадую, він докинув: «Попусти моєму коневі, жодної спідниці не пропустить».

Ми недовго пробули в Стамбулі і прилетіли літаком у Багдад - місто, що сповнило мене радісних сподівань, бо ще змалку це місто бентежило мою уяву. Зупинилися в готелі «Хайям». Консьєрж дав мені план міста, туристичні проспекти й порадив остерігатися палючого сонця. Коли ми ранком вийшли з готелю, я зауважив Абреу:

- Такої спекоти краще не потикатись нікуди до вечора. Ходімо й насамперед купимо капелюхи.

Він поглянув на годинник і заперечив:

- Я ловлю таксі, бо запізнююсь на зустріч у філію «Ермеса».

І він поїхав. Я проводжав поглядом таксі, поки воно загубилося серед безладного і барвистого мусульманського світу. Тепер цей спогад викликає в мене хвилювання. Тримаючись вузенького затінку попід будинками, я ступав наче над прірвою, коли, зрештою, побачив крамничку, з виставленими у вітрині фескою, кашкетами й колоніальним шоломом. Я придбав собі шолом. Корковий, легенький, він водночас стискав голову, наче свинцевий.

Я блукав базаром, доки стомився. В одному буклеті, що дав мені консьєрж, я вичитав, що базаром називали вулицю, якою їздили парадні карети й яку збудував відомий паша. Тепер, розмірковуючи, я доходжу висновку, що йшлося про базар у Дамаску, де я ніколи не бував.

Коли я повернувся до готелю, натомлений і зголоднілий, то побачив, що Абреу ще нема. Але спершу не стривожився. Сидячи в холі, не зводив очей з обертових вхідних дверей і відтягував, як міг, другий сніданок.

Зрештою поснідав і поспав. Щоб згаяти час, вирішив поблукати містом. Але спершу зазирнув до ресторану, чи не з'явився часом мій друг. Старий офіціант, що приніс каву, шепнув мені:

- Консьєрж хоче поговорити з вами.

Консьєрж запросив мене до кімнати, куди мав прийти управляючий. Я чекав його і плутався в здогадах. В голову лізли найбезглуздіші припущення, одначе дійсність, як я невдовзі переконався, перевершила мої сподівання. Те, про що чемно й сумно повідомив управляючий готелем в третій особі однини, видалося неймовірним. За участь у тяжкому вуличному інциденті Абреу забрали в поліційний відділок; його точної адреси управляючий не знав.

- Та чи знаєте ви, хто такий доктор Абреу? - згукнув я. - Людина із світовим ім'ям, знаменитий винахідник!

Управляючий похитав головою і став виправдовуватись.

- Щиро співчуваю,- докінчив він.

- Адресу аргентінського посольства ви принаймні знаєте? - похмуро спитав я.

Поспитавши підлеглих і погортавши путівники, він написав на клапті паперу адресу й пояснив:

- Це ви покажете таксистові.

їхали ми недовго, що аж зродилася підозра, чи не вмисно мені порадили таксі, аби видурити гроші з іноземця. Таксі зупинилося біля будинку з флагштоком і бронзовою табличкою. Я прочитав назву і скривився... То було не посольство, а консульство. Легковажний управляючий заслуговував на лайку. Я розраховував, що втручання нашого найвищого представництва спонукає місцеві власті виправити помилку. А підтримка консула не надасть моєму протесту ваги. Проте, щоб не гаяти ні хвилини, бо ж треба було виручати товариша з халепи, в якій опинився, я вирішив розпочати звідси. [114]

Консул, доктор Лаборде, прийняв мене в своєму кабінеті. Не скажу, що зустрів неприязно, але якось пригнічено й силувано.

- Що вас привело сюди? - запитав він так, наче долав страшенну втому. Як несхожі між собою люди! Ніякого порівняння з Бермудесом, колишнім послом у Голландії. І ми ще дивуємося, що наші справи ідуть кепсько. Цей, що так неохоче приймає співвітчизника, працює собі, а висококласного дипломата, як Бермудес, позбавляють посади. Єдине, що єднало тих службовців, це національність і лисина.

«Не час обурюватись»,- схаменувся я. Навпаки, слід було так настроїти консула, щоб він допоміг Абреу.

- Мого товариша по подорожі, відомого винахідника Абреу місцеві власті звинуватили в якомусь химерному вуличному інциденті.

Лаборде пильно поглянув на мене й довірчо проказав, наче виливав душу:

- Сидиш тут у чорта на болоті і чекаєш, поки з'явиться співвітчизник і принесе, сказати б, живлющий дух батьківщини. А коли зрештою з'являється, то неодмінно з неприємностями. І благає виручити. Остогидло!

Я аж затремтів від обурення і відрубав:

- На відвертість - відвертістю. У тієї людини, якій ви не бажаєте допомогти, є дещо рятівне для вас.

- Послухайте,- докинув він,- такої спекоти годі второпати ваші натяки.

- Гаразд. Тоді поясню: ви позбудетесь лисини. Він утупився в мене некліпним поглядом.

- Ви при доброму здоров'ї? - поцікавився він. - Так, я голомозий, та ще й довірливий. Чи це ви такий наївний? Подумайте тільки: просите, аби я посварився з місцевими властями, які й так сидять мені в печінках. 1 то заради якогось шарлатана, що винайшов чудодійний засіб від облисіння.

Я не здавався:

- Ви маєте слушність. Найкращий засіб, бо він єдиний виліковує. Коли щиро, то мене дивує, що представник нашої країни має Абреу за якогось шарлатана.

Ми сперечалися, а тоді Лаборде погодився подзвонити своєму знайомому; той, з його слів, був своєю людиною в поліцейському управлінні. їхня розмова тривала, а я помітив, що обличчя Лаборде стає похмурішим. Він поклав трубку, обернувся до мене і повільно похитав головою.

- Я вмиваю руки,- оголосив він.

- І чому, дозвольте поцікавитись?

- Вони розлючені. Ваш друг серед вулиці накинувся, тільки послухайте, на дервіша.

- На дервіша?

- Та ще й на дервіша-ревуна. Тут закони прості: йому відрубають голову або каструють.

- Я хочу поговорити з нашим послом.

Лаборде почав щось плутано й занепокоєно пояснювати, а тоді підсумував:

- На вашому місці, тобто, як товариш по подорожі сеньйора Абреу, я сів би на перший-ліпший літак, поки не кинулися розшукувати. Второпали?

Я відповів, що, мовляв, коли він такий певний у моєму загрозливому становищі, то нехай зробить ласку і забронює мені місце на найближчий літак. Він змусив себе умовляти, та кінець кінцем зателефонував до туристичного агентства. Тоді поплескав мене по плечі і підштовхнув до дверей.

- Не баріться,- попередив мене. - Летите сьогодні о 20.45 на літаку австрійської авіакомпанії. У вас лишилося п'ятдесят хвилин, щоб дістатися до готелю, спакуватися і благополучно відбути.

Я вже був на порозі, коли він раптом поцікавився, чи справді еліксир Абреу такий чудодійний і чи не міг би я влаштувати йому один флакончик. До мене знову повернулася самовпевненість.

- Якщо десь завалялася пляшечка, я залишу її для вас в готелі «Хайям». Поцікавитесь у консьєржа,- холодно пообіцяв я.

На вулиці я зупинив таксі, але за мить пожалкував, бо серед того стовпотворіння швидше було дістатися до готелю пішки. А втім, я неодмінно заблукав би. [115]

Чергового адміністратора в готелі «Хайям» я попросив підготувати мені рахунок. А тоді, не чекаючи ліфта, побіг сходами нагору. Квапливо поскладав у валізи одяг і два останні флакончики еліксиру. Готельний службовець, бажаючи, певно, мати на чай, підскочив до моїх валіз.

- А доктор Абреу також виїздить? - поцікавився черговий.

- Так... можливо,- збентежився я.

- А що робити з його речами? Може, покласти на reserve*? Не знаючи, про що йдеться, я погодився:

* Зберігання (англ.).

- Атож, покладіть, будь ласка, на зберігання.

Консьєрж вийшов попрощатися зі мною і цим нагадати про чайові. Я простягнув йому гроші і сказав, що залишу в нього флакончик для консула. Я навіть не усвідомив, навіщо це роблю: був такий заклопотаний і знервований, що нічого не тямив. Тоді розкрив валізу і став копирсатися в навалених жужмом речах під докірливим поглядом когось із присутніх. Знайшовши пляшечку, тицьнув її консьєржу і попрохав:

- Коли навідається аргентінський консул, сеньйор Лаборде, передайте це йому.

В аеропорт я приїхав перед самим відльотом. Схопив валізи й побіг, обливаючись потом і аж згинаючись під тягарем. Хвилювання досягло краю. Тут було стільки інспекторів та поліцейських, що я злякався, чи не за мною, бува. Аж коли опустився на крісло в літаку, то полегшено зітхнув: «Яке щастя!» Мабуть, я зомлів, бо отямився вже в повітрі: стюардеса саме роздавала таці з їжею.

По дорозі з Відня у Франкфурт мене не полишало відчуття щасливого порятунку, проте вже між Франкфуртом і Буенос-Айресом змайнула думка: а чи все можливе я зробив, щоб визволити Абреу? Сумніви невдовзі обернулися на докори сумління, хай безпідставні, але пекучі. Я захвилювався, роздумуючи, як мене зустрінуть у Буенос-Айресі. Уявив галас, що його зчинять журналісти, звинувачення мене у зрадництві й боягузтві.

Не пам'ятаю, який мандрівник сказав, що повернення на батьківщину, наче пробудження від сну. В аеропорту Есейса мене справді чекали журналісти, але без підозріливості чи ворожості, а як друга нашого видатного вченого, останнього, хто його бачив до ув'язнення в далекому місті Сходу. Мене засипали запитаннями, прагнучи якомога більше дізнатися і про мене, і про славетного Абреу, що зараз перебував за тридев'ять земель. Вони сприймали на віру все, що я казав, і вимагали ще і ще. Я мусив узяти себе в руки. Спотворити чи прикрасити дійсність було легко, але й небезпечно; та й з'явилася можливість кількома влучними словами втопити назавжди консула Лаборде. І хоч якою великою була спокуса, інтуїтивно я відчув, що в розмові з аргентінцями, яких об'єднали спільні переживання, не варто торкатися прикрих і суперечливих нюансів.

Пригадуючи свій душевний стан упродовж тих перших днів у Буенос-Айресі, я б назвав це порою випробувань. Бо як інакше визначиш щоденні інтерв'ю з кореспондентами - вранці, вдень і ввечері,- коли весь час очікуєш підступних запитань? На щастя, минав час, і, хоч національна стурбованість за долю Абреу не ослабла, інтерв'ю поступово припинились. Я повернувся до звичного життя, радіючи, що не припустився жодної помилки. Я ще пишався, що народився під щасливою зіркою, коли зустрів доктора Гавіатті з Аргентінської медичної академії.

- З міністерства закордонних справ передали,- повідомив він,- що доцільно було б провести збори академії на підтримку твого друга Абреу. Після тривалого обговорення зголосився на промову доктор Осан. А ми вирішили, що непогано б і тобі сказати кілька слів про друга в колі його колег.

Хоч ця пропозиція і втішила мене, я, проте, зауважив:

- Старий, куди мені свинячим писком та в пшеничне тісто. Я ж бо не член академії, навіть не лікар.

- Хай тебе це не хвилює,- заспокоїв Гавіатті. Оглянув мене, поплескав по [116] плечу і мовив, схоже, без жартів, приголомшливі слова: - 3 твоєю розкішною лисиною ти чудово впишешся в загальну картину. Наче здалеку я чув його голос, що провадив далі:

- Наступного четверга, о дев'ятнадцятій годині... Запросили вже дружину Абреу... Якщо хочеш привести якогось знайомого, зазнач, ніби це твій секретар, щоб йому виділили запрошення.

Я проводжав його очима, а подумки рахував дні, що лишилися до четверга. Тільки п'ять. Прірва часу для тих добродіїв, що за ніч здатні підготувати доповідь на ранок. Але обмаль для мене. «Щоб не осоромитись,- вирішив я,- найкраще (ото наївна людина!) піти додому й узятися за роботу». Абреу я знав змалку, або майже змалку, але ніколи не задумувався, скільки я зможу про нього розповідати: кілька годин чи кілька хвилин.

Удома я дивився на себе в дзеркало у ванній і раптом пригадав, як одна моя приятелька казала: «Настає час, коли з острахом зазираєш щоранку в дзеркало: що там іще готує новий день». На моїй зовнішності вік відбився з прикрою відвертістю: дві залисини розповзалися на голові, просвічуючи крізь поріділе волосся.

І подумав, якби був трохи розумніший, то давно скористався б засобом проти гнітючого ґанджу. Тож негайно взявся до діла. На щастя, одна пляшечка ще збереглася.

Як я тепер розумію, доповідь моя вдалася. Якщо вишукувати в ній невдалі місця, то, певно, слід відзначити проказані скоромовкою хвилюючі епізоди. Хоч така неуважність, як на мене, компенсується дошкульністю тих фрагментів, де йдеться про дикунську неосвіченість тих, хто ув'язнив ученого. Що ж до мене особисто, то в якомусь нападі зарозумілості (зовсім невластивої мені) я дійшов думки, мовляв, про мою відданість Франсіско Абреу треба судити не за поведінкою в Багдаді, а за промовою на його захист. Працював я справді швидко і натхненно. Можливо, це діяв славнозвісний стимулятор чи еліксир, що його я регулярно приймав перед їжею і чаєм на сон.

У день виступу я прокинувся впевнений і безстрашний. Я не мав і гадки, що нерви можуть зіграти зі мною лихий жарт. Якби я трохи розслабився, то побачив би, що нагадую кулачного бійця перед двобоєм, а не звичайну людину, яка збирається виголосити промову.

Я зайшов до амфітеатру, де було вже повно людей. Приєднався на сцені до невеликого гурту; один із сеньйорів поцікавився, чи непунктуальність не найгірша вада аргентінців. Інший пояснив мені:

- Зверніть увагу, ми вже й так запізнюємось, а доктора Осана й досі нема.

Він начебто додав іще щось чи невиразно пробурмотів. Та я раптом забув і про співрозмовника, і про академіків довкола, і про публіку. Мою увагу захопило чарівне видіння. Розкривши обійми й сумовито всміхаючись, до мене йшла донья Саломе. Запевняю, спершу її поява викликала в пам'яті лише хвилюючі спогади про любе мені подружжя. Аж тут зі мною щось зробилося, справжня метаморфоза, і все моє єство нестримно потяглося до доньї Саломе.

Нема потреби переповідати, що сталося далі - про це всім відомо. Відчуваю, втім, що газети, які не славляться поміркованістю, відчутно спотворили події. А втім, як це не важко і не соромно, я все визнаю. Проте не згоден, що за все мушу відповідати, як це дехто силкується довести. Вважаю, що моя провина лише в тому, що вчасно не збагнув самоочевидної речі. Як і Колумб свого часу, Абреу й собі зробив дивовижне відкриття, але відкрив зовсім не те, що шукав. Вище ми згадували кілька випадків, які підтверджують таку думку. Якщо ж хтось воліє ще доказів, то їх він знайде в останньому повідомленні преси. Консула в Багдаді, того самого, який умив руки в справі з Абреу, було заарештовано. За спробу зґвалтувати посеред вулиці літню жінку в національному одязі, з обличчям під чадрою.

Про автора

Адольфо Біой Касарес (нар. 1914 р.) - відомий аргентинський письменник, один з найпомітніших представників філософсько-фантастичної прози. Довгі роки дружби й творчого співробітництва поєднували А. Біоя Касареса з іншим видатним аргентінцем Хорхе Луїсом Борхесом, у співавторстві з яким вони створили кілька збірок оповідань та кіносценаріїв. Смерть X. Л. Борхеса глибоко вразила А. Біоя Касареса, котрий на кілька років відмовився давати інтерв'ю, порушивши мовчання лише минулого року в зв'язку з присудженням йому найпрестижнішої іспанської літературної нагороди - премії «Сервантес». «Я завжди захоплювався ним як письменником і поважав як людину»,- написав про Біоя Касареса свого часу Хуліо Кортасар.

Адольфо Біой Касарес автор романів «Винахід Мореля» (1940), «План втечі» (1945), «Сон героїв» (1954), «Хроніка різанини свиней» (1969), «Спати на сонці» (1973), «Пригоди фотографа в Ла-Платі» (1985), збірок оповідань «Підступи небесні» (1948),

«Переддень Фауста» (1949), «Чарівна історія» (1956), «Гірлянда історій про кохання» (1959), «Тіньовий бік» (1962), «Великий серафим» (1967), «Герой жінок» (1978), «Незвичайні історії» (1986), «Російська лялька» (1990) та ін. А. Біой Касарес - лауреат кількох національних премій, італійської міжнародної премії «Монделло» за кращу книжку іноземного автора (1984).

Українською мовою твори А. Біоя Касареса перекладаються вперше. Переклад здійснено за збіркою «Незвичайні історії» з дозволу автора.

Про перекладача

Буценко Олександр Алімович (нар. 1954 р.) - перекладач, поет, критик. Член Спілки письменників СРСР, очолює відділ інформації в журналі «Всесвіт». З іспанської та англійської переклав романи X. Солера Пуїга, Д. Хемметта, Д. Дідіон, Е. Берджесса, а також оповідання Р. Шеклі, X. Кортасара, О. Кіроги та ін.

© Aerius, 2004




Текст з ae-lib.org.ua

Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка

ЗМІСТ

1. Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
2. ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ Коли мені кажуть про соматичність як...
3. ТРІЙЦЯ 1. Хоанна Люблю читати мемуари, певно,...
4. НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ Поки він приготує мені чай (бажано б...
5. ШЛЯХ ДО ІНДІЙ Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate