Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Чужа дитина Переклад Євгена Поповича
ЩО БУЛО ДАЛІ В ЛІСІ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ПРОГНАЛИ ПАНА ЧОРНИЛА
Фелікс і Кристліб відітхнули з полегкістю, наче їм важкий камінь звалився з душі. А найперше вони подумали про те, що тепер, коли мерзенний Пепсер утік від них, чужа дитина напевне повернеться і гратиметься з ними, як завжди. Сповнені радісної надії, вони подалися до лісу. Але там було тихо, наче все навколо вимерло, не чути було пісень зябликів і чижиків, не шуміли дерева, [130] не дзюрчав струмок, тільки немовби злякане зітхання зринало в повітрі. Бліде сонце майже не прозирало крізь імлу. Скоро все небо вкрилося чорними хмарами, заревів вітер, десь далеко гнівно загуркотів грім, високі ялини загули й зарипіли. Кристліб, тремтячи зі страху, притулилася до Фелікса. Він сказав їй:
- Чого ти так боїшся, Кристліб? Це надходить буря, і нам треба вертатися додому.
Вони кинулись бігти, але, самі не знаючи, як так вийшло, замість вибратися з лісу, ще далі заглибилися в нього. Навколо ставало все темніше й похмуріше, по листі залопотіли великі краплі, на небі, розтинаючи його, засичали блискавки. Діти опинилися перед густими заростями кущів.
- Кристліб, - сказав Фелікс, - залізьмо в кущі й пересидьмо тут бурю, вона довго не триватиме.
Кристліб заплакала зі страху, але послухалася Фелікса.
Та тільки-но вони вмостилися в кущах, як почули позад себе бридкий рипучий голос:
- Дурні діти! Зневажили нас... не знали, що з нами робити... А тепер сидіть без іграшок, йолопи!
Фелікс озирнувся навколо, і йому стало моторошно, коли він побачив мисливця й музику, що вийшли з заростей, у які він закинув їх, і, вимахуючи руками, втупились у нього мертвими очима. Музика провів пальцями по струнах, і вони неприємно забряжчали, а мисливець націлився у Фелікса зі своєї рушниці. І обидва захрипіли:
- Стривайте, стривайте, і ти, хлопче, і ти, дівчино, ми слухняні вихованці пана Чорнила, [131] зараз він буде тут, і тоді вже ми помстимося за вашу впертість!
Нажахані діти, забувши про дощ, що лив як з відра, про гуркіт грому, про бурю, яка гула в ялинах, кинулися звідти навтіки й опинилися на березі ставка, що межував із лісом. Та тільки-но вони прибігли туди, як із очерету вигулькнула подарована колись Кристліб лялька, яку туди закинув Фелікс, і відразним голосом заквакала:
- Дурні діти, ви зневажили мене, не знали, що зі мною робити, а тепер сидіть без іграшок, йолопи. Стривайте, стривайте, і ти, хлопче, і ти, дівчино, я слухняна вихованка пана Чорнила, зараз він буде тут, і тоді ми вже помстимося за вашу впертість!
І бридка лялька хлюпнула в обличчя дітям, що й так уже змокли до рубця на дощі, цілий струмінь води.
Феліксові несила вже було витримувати ту маячню, бідолашна Кристліб ледве дихала, але вони побігли далі. Та скоро від страху й утоми попадали серед лісу додолу. Враз позад них щось загуло й зашуміло.
- Це йде магістр Чорнило! - крикнув Фелікс, але тієї миті обоє вони знепритомніли.
Коли Фелікс і Кристліб прокинулися з глибокого сну, то побачили, що лежать на м'якому моху. Буря минула, на небі ясно й привітно сяяло сонце, а на блискучому листі кущів і дерев висіли краплі дощу, немов мерехтливі коштовні камені.
Найбільше здивувало дітей те, що їхнє вбрання було зовсім сухе й вони не відчували ані вологи, ані холоду. [132]
- Ох, це нас чужа дитина оберігала! - сказав Фелікс, простягаючи руки вгору.
І обоє, Фелікс і Кристліб, гучно крикнули, аж луна пішла лісом:
- Ох, люба дитино, прийди знов до нас, ми так тужимо за тобою, ми не зможемо жити без тебе!
Їм здалося, ніби у кущах замерехтів ясний промінь, і квітки, яких він торкався, підіймали голівки. Та хоч скільки гукали діти свою гостю з країни фей, усе сумніше й сумніше, більше перед їхніми очима ніщо не з'явилося. Вони зажурено пішли додому, де батьки зустріли їх з великою радістю, бо дуже хвилювалися за них через негоду.
- Добре, що ви вже тут, - сказав пан фон Бракель. - Признаюся вам, я боявся, що магістр Чорнило й досі вештається по лісі й напав вам на слід.
Фелікс розповів про все, що сталося в лісі.
- Все це безглузді вигадки, - сказала пані фон Бракель. - Якщо вам у лісі сниться така маячня, то я більше не пущу вас туди, сидіть собі вдома.
Звичайно, так тривало недовго, бо діти знов почали просити:
- Мамо, люба, пустіть нас до лісу, хай ми трішки побігаємо.
І пані фон Бракель зглянулася на них:
- Ну йдіть, тільки не верзіть казна-чого, як повернетесь.
Але сталося так, що діти невдовзі самі перехотіли ходити до лісу. Ох! Чужа дитина більше не з'являлася, а як тільки Фелікс і Кристліб зважувались зайти глибше в зарості [133] чи наблизитися до ставу, мисливець, музика і лялька починали глузувати з них:
- Дурні, неотесані діти, тепер сидіть без іграшок, як не вміли шанувати нас, чемних, вихованих людей! Дурні, неотесані діти!
Таке важко було витримати, і діти воліли сидіти вдома.
ЗАКІНЧЕННЯ- Не знаю, що зі мною таке, - сказав одного разу пан фон Бракель своїй дружині. - Ось уже кілька днів я почуваюся якось дивно. Я вже ладен подумати, що це лихий магістр Чорнило щось наслав на мене, бо відтоді, як я його влучив ляпачкою і прогнав, у мене все тіло ніби свинцем налите.
Справді, пан фон Бракель ставав із кожним днем блідіший і кволіший. Він більше не ходив у поле, як звичайно, не порядкував і не порався в господі, а годинами сидів, поринувши в глибоку задуму, і часом просив Фелікса й Кристліб розповідати про їхні пригоди з чужою дитиною. Діти захоплено говорили про дива, почуті від чужої дитини, про чарівне, прекрасне королівство, в якому вона жила, а пан фон Бракель сумно всміхався, і на очах у нього з'являлися сльози. Але Фелікс і Кристліб були дуже невдоволені тим, що чужа дитина тепер не приходить до них і вони наражаються на кпини мерзенних ляльок у заростях та біля ставу, а тому не зважуються більше й поткнутися до лісу.
І одного ясного чудового ранку пан фон Бракель сказав: [134]
- Ходімо, діти, разом до лісу, лихі вихованці магістра Чорнила не зроблять вам ніякої шкоди!
Він узяв дітей за руки й подався з ними до лісу, де того дня все блищало, співало й духмяніло, як ніколи.
Вони посідали на м'яку траву під пахучими деревами, і пан фон Бракель почав так:
- Любі діти, я більше не можу приховувати від вас того, що в мене лежить на серці. Мушу сказати вам, що я так само, як і ви, знаю чарівну чужу дитину, яка показала вам тут у лісі стільки всього гарного. Коли я був такого віку, як ви, вона так само відвідувала й мене і гралася зі мною в дивовижні ігри. Я зовсім не пам'ятаю, як вона мене потім залишила, і не можу зрозуміти, як я міг так забути її, що нітрохи не вірив вам, коли ви розповідали про її появу, хоч не раз мені в душу закрадалася думка, що це таки правда. Та кілька днів тому я так виразно пригадав свої прекрасні дитячі роки, як уже віддавна не міг пригадати, і тоді чужа дитина постала в моїй пам'яті такою гарною, сповненою дивовижного чару, як я її бачив колись, і я відчув таку саму тугу за нею. Але серце моє не витримало тієї палкої туги й надірвалося! Я відчуваю, що востаннє сиджу тут, під цими чудовими деревами й кущами, що я скоро покину вас, любі мої діти! Тільки твердо тримайтеся милої чужої дитини, коли я помру!
У Фелікса й Кристліб серце стислося з горя, і вони заплакали й залементували:
- Ні, тату, ви не помрете, не помрете, ви ще довго-довго житимете з нами і так само, як ми, гратиметеся з чужою дитиною! [135]
Та вже через день після того панові фон Бракелю стало так погано, що він зліг. З'явився високий худий чоловік, помацав йому пульс і сказав:
- Це минеться!
Але це не минулося, і на третій день пан фон Бракель помер. Ох, як голосила пані фон Бракель, як заламували руки діти і як вони кричали:
- Ох, татоньку, любий наш татоньку! Невдовзі після того, як четверо селян із
Бракельгайма віднесли свого пана на кладовище, в садибі з'явилося кілька бридких чоловіків, майже таких самих на вигляд, як магістр Чорнило. Вони заявили пані фон Бракель, що мають описати весь маєточок і все, що є в домі, бо небіжчик пан Тадеус фон Бракель заборгував усе це, та й не тільки це, панові графу Ципріанусові фон Бракелеві і той тепер хоче забрати своє. Отож пані фон Бракель стала тепер злидаркою і змушена була кинути прекрасний хутір Бракельгайм. Вона вирішила податися до родичів, що жили недалеко звідти, і зв'язала в клуночок трохи білизни й сякий-такий одяг, залишений їй. Те саме зробили й Кристліб із Феліксом, і вони, вмиваючись рясними сльозами, вийшли з дому.
Ось вони вже почули гучний шум потоку, через який мали перейти кладкою, коли раптом пані фон Бракель з великого жалю впала непритомна додолу. Фелікс і Кристліб опустилися біля неї навколішки і, хлипаючи, заволали:
- Бідні ми й нещасливі! Невже ніхто не зглянеться на наше горе? [136]
Тієї ж миті далекий шум потоку немовби обернувся в приємну музику, кущі зашелестіли, наче в якомусь передчутті, і враз весь ліс осяяло чарівне мерехтливе світло. З-під духмяного склепіння дерев вийшла чужа дитина, оточена таким сліпучим сяйвом, що Фелікс і Кристліб аж очі заплющили. Та ось чужа дитина лагідно торкнула їх рукою, і вони почули її милий голос:
- О, не журіться так, мої дорогі друзі! Хіба я не люблю вас? Як же мені кинути вас напризволяще? І в ваших очах також світиться любов до мене. Тому я завжди літатиму навколо вас і допомагатиму вам, чим тільки зможу, щоб ви довіку були радісні й щасливі. Будьте мені вірні всім серцем, як були досі, і тоді ні лихий Пепсер, ні жодна інша нечиста сила не зможуть вам нічого заподіяти! Тільки завжди вірно любіть мене!
- О, ми тебе завжди любитимем, завжди! - вигукнули Фелікс і Кристліб. - Любитимем усім серцем!
Коли вони знов спромоглися розплющити очі, чужа дитина вже зникла, але весь їхній смуток розвіявся, і вони відчули, що серце їм заливає неземна радість.
Нарешті пані фон Бракель також поволі підвелася і сказала:
- Діти, мені снилося, що ви стояли з голови до п'ят убрані в блискуче золото, і коли я побачила вас такими, то зраділа і на серці в мене якось дивно полегшало.
Очі в дітей сяяли захватом, щоки полум'яніли. Вони розповіли, як до них щойно прилітала [137] чужа дитина і втішала їх. І тоді мати сказала:
- Я й сама не знаю, чому сьогодні вірю у ваші казки й чому раптом забула всі свої жалі і тривоги. А тепер спокійно ходімо далі.
Родичі зустріли їх привітно, а потім було так, як обіцяла чужа дитина. Все, до чого бралися Фелікс і Кристліб, їм якнайкраще вдавалося, вони з матір'ю жили весело й щасливо і ще й дорослими уві сні гралися з чужою дитиною, яка й далі приносила їм усілякі дивовижі зі своєї батьківщини.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Чужа дитина Переклад Євгена Поповича
ЗМІСТ
На попередню
|
|
