Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Вільям Вордсворт Поезія Переклад Юрія Швайдака, Олександра Мокровольського, Максима Стріхи та інших
Вільям Вордсворт Поезія Переклад Юрія Швайдака, Олександра Мокровольського, Максима Стріхи та інших
© William Wordsworth
© Ю.Швайдак, О.Мокровольський, М.Стріха (переклад з англійської), 1991, Олена О'Лір, 2006, Р.Кисельов, 2005, М.Губко, 2003
Джерела: Всесвіт. №5 1991. 240 с. - С.: 171-177; http://www.gak.com.ua/creatives/2/99; "Літературна Україна" 13 лютого 2003;
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004, 2006; http://ukrlib.com
ЗмістСемірко нас. Переклад О.Мокровольського
"Немов самотня хмара, брів...". Переклад М.Стріхи
Люсі Грей, або Самотність. Переклад М.Стріхи
Сонет ("Відклав я вбік перо і дослухав..."). Переклад М.Стріхи
До прекрасного. Переклад М.Стріхи
"Де курс тому проляже кораблеві..." Переклад М.Стріхи
Сонет, написаний на Вестмінстерському мості 3 вересня 1803 року. Переклад М.Стріхи
До Туссена-Лувертюра. Переклад М.Стріхи
"О ні, про це і думати дарма..." Переклад М.Стріхи
Сонет ("І келія простора для черниці..."). Переклад М.Стріхи
Сутність благочестя. Переклад О.О'Лір
У каплиці Королівського коледжу, Кембридж. Переклад О.О'Лір
"Жив якось хлопець...". Переклад Р.Кисельова
Сонет. Натяки безсмертя у спогадах раннього дитинства . Переклад Р.Кисельова
"Серед несходжених стежок...". Переклад М.Губко
Рядки, написані за декілька миль від Тінтернського абатства, коли я вдруге подорожував до берегів ріки Уай 13 липня 1789 року
Пройшли роки; п'ять швидкоплинних літ
Між довгих зим. І ось я знову чую
Грайливий шум води гірських джерел,
Що злився з тихим пошептом долини,
Я споглядаю велич скель стрімких, -
Вони, самотні й дикі, викликають
Чуття самотності і з'єднують в одне -
Життя землі та вічний спокій неба...
Сьогодні я відпочиваю знов
Під тінню сикомору і дивлюся
На клаптики полів і на дерева,
Які іще з нестиглими плодами,
В однаково зеленому вбранні
Ховаються в чагарниковій хащі.
Я знову бачу плетиво гілок
Густого лісу. Пасторальні ферми
Зелений вир по двері поглина
І кучерявий дим пливе понад дерева.
Уява легко намалює тут
Нетяг, що вийшли із безлюдних нетрів,
Чи в келії святій біля вогню
Самітника, що молиться.
Ніколи
Час не зітре краси. Вона не стане
Лиш згадкою сліпця, що втратив зір.
В робітні тихій, чи поміж людей
Я вдячний був красі за те, що гнала
Вона утому і живила дух,
І кров мені обігрівала серце
Й забуте повертала... В ті хвилини
Найвищу насолоду я спізнав:
Не ту, буденну, ту, котра, можливо,
І важить щось в щоденному житті
Маленької людини і керує
її чуттями й пристрастями. Ні,
Завдячую красі я іншим даром,
Що важить більше,- даром, що дає
Душі той стан, де таїни тягар,
її провина, вічна й невичерпна,
Якою гнітить невідомий світ,
Спадає раптом. У пориві цьому
Надії власні ніжно нас ведуть,
Аж поки наше дихання тілесне
І навіть крові невгамовний рух
Не стихнуть майже, поки сон не зборе
Нам тіла; та не спатиме душа
І силою гармонії ясної
Зуміє роздивитися вона
Життя глибинне.
Хай це - тільки
Теорія пуста; але не раз
У темряві чи в багатьох відмінах
Смутного світла дня, у суєті,
В марноті прикрій, вічній лихоманці,
Як серце вільно битись не могло,
Не раз думками повертавсь до тебе,
Уай лісистий! Лісовий мандрівче,
Не раз до тебе линули думки!
І нині в мерехтінні дум пригаслих
Між образів затертих, нечітких,
Що тлом їм пролягла моя розгуба,
Картину пам'ять відкриває знов;
Я тут стою, вчуваючи не тільки
Цієї миті щастя, а й знання,
Що в цій хвилині є життя й пожива
На дальші роки. Все ще вірю я,
Хоч, певно, й зовсім інший став, відколи
Я вперше мандрував між цих узгір'їв...
Тоді, як олень, міг перестрибати
Річки глибокі й чисті ручаї,
Тоді, бувало, мчав, мов страхом гнаний,
Біг без дороги, мов шаленець той,
Що прагне власне щастя наздогнати...
(Минулись насолоди юних днів,
Де й ділися легкі звірині рухи.)
Тепер уже не можу й пригадать
Себе в ті дні... Тоді гук водоспаду
Мене, мов пристрасть, гнав. Гора чи скеля,
Чи нетрів таємнича глибина,-
В мені і кольори, і форми їхні
Дражнили апетит,- просте чуття,
Якому невластива чарівливість,
Народжена роботою ума,
Яке байдуже до всього на світі,
Невидимого оком. Той час минув,
І всіх його веселощів нема,
Та я не нарікаю. Бо сплатило
Життя за все, що відійшло навік,
Мені сповна. Бо я навчився бачить
Природу не такою, як колись,
За юності бездумної. Ні, часто
Я в ній вбачаю людяність смутну,
Я бачу не огром, а мудру силу,
Що підкоряє нас. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я не ризикнув назвати цей вірш Одою, але сподіваюся, що в переходах сповненої пристрасті музики його рядків убачатимуть основні вимоги до такого роду творів.
В. Вордсворт.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
