Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
ПАЛОМНИЦТВО
Менедем. Огігій(1).
Менедем. Що за зустріч! Невже це мій сусіда Огігій, якого добрих шість місяців ніхто не бачив? Подейкували, що його в живих немає. Так, це він власною особою, якщо тільки з глузду я не зсунувся! Підійду й поздоровкаюсь. Здоров будь, Огігію!
Огігій. Здоров і ти, Менедеме!
Менедем. З яких країв ти до нас живим і здоровим вертаєшся? Бо розійшлася сумна чутка, начебто ти переплив Стігійську драговину.
Огігій. Нічого подібного, я, слава Богу, ніколи ще не почував себе так добре, як останнім часом.
Менедем. Бажаю тобі завжди так переконливо розвіювати нісенітні чутки. Але що це за дивовижний убір у тебе? Ти обсипаний жолобчатими черепашками, обліплений олов'яними і свинцевими образками, обвішений солом'яними намистами, на руці - зміїні яйця(2).
Огігій. Я побував у храмі Якова Компостельського, потім - відвідав у Англії славнозвісний храм Богородиці Приморської(3). Точніше кажучи, побував там удруге, а вперше там був три роки тому.
(1) Менедем - по-грецьки «домосід». Зміїні яйця - так Еразм називає бусики чоток.
(2) Храм Якова Компостельського - див. прим, до бесіди «Необачна обітниця».
(3) Храм Богородиці Приморської знаходився в Уолсінгемі, який Еразм відвідав двічі - в 1512 і 1514 pp.
Менедем. Для розваги, певне, подорожував?
Огігій. Ні, спонуканий благочестям.
Менедем. Чи не грецькі книги вселили в тебе це благочестя?
Огігій. Моя теща дала обіт, що, якщо її дочка вродить здорове немовля чоловічої статі, я піду особисто вклонитись і подякувати святому Якову.
Менедем. І ти привітав святого тільки від себе й від тещі? [207]
Огігій . Ні, від імені всієї сім'ї.
Менедем. На мій погляд, якби ти залишив Якова без поклоніння, то це не принесло б ніякої шкоди твоїй сім'ї. Однак, скажи, будь ласка, що відповів святий на твою подяку?
Огігій. Ні словечком не озвався. Коли я йому підніс дар, мені здавалося, що він усміхнувся і злегка кивнув головою. Водночас простягнув мені оцю жолобчасту черепашку.
Менедем. Чому саме такий подарунок він підносить, а не інший?
Огігій. Тому що цих черепашок у ньогб вдосталь, а беруться вони з поблизького моря.
Менедем. Який ласкавий святий! І породіллям помагає, і про гостей турбується. Все ж що за новий спосіб давати обіти з тим, щоб самому нічого не робити, а всі клопоти перекласти на інших? Якби ти (допустимо таке) дав обіт, що для успішного завершення справи, яку ти почав, я буду постити двічі у тиждень, як гадаєш, чи виконав би я твій обіт?
Огігій. Гадаю, що не виконав би, навіть якби обіцяв від свого імені: пускати туман в очі святим тобі в забаву. Але тут ідеться не про кого іншого, а про мою тещу: треба було підкоритися. Сам знаєш жіночі примхи. Та й мені самому це було потрібно.
Менедем. А чого ти боявся, якби не виконав обіту?
Огігій. Подати в суд на мене святий, звичайно, не міг би, але на майбутнє міг би стати глухим на мої молитви або нишком-тишком заподіяти лихо моїм близьким. Сам знаєш норови власть імущих.
Менедем. Скажи, як поживає вельмишановний муж Яків?
Огігій. Далеко гірше, ніж звичайно.
Менедем. У чому причина? Старість?
Огігій. Глузуєш, адже ти знаєш, що святі не старіються. Ні, виною тут нові погляди, які розповсюджуються в світі. Вони спричинились до того, що храм Якова відвідують паломники щораз менше. Якщо навіть до нього приходять, то з одним лише поклонінням, а дарувати - нічого святому не дарують, хіба що якусь там дрібницю, виправдовуючись тим, що гроші краще вжити на допомогу біднякам.
Менедем. Нечестиві погляди.
Огігій. І ось такий великий апостол, який, бувало, [208] сяяв самоцвітами і золотом, тепер весь стоїть дерев'яний, і навіть лойова свічка не завжди перед ним горить.
Менедем. Якщо є правдою те,- що мені доводиться чути, то постає загроза, щоб і інших святих не спіткала така ж доля.
Огігій. Мало того, нарозхват читають послання, яке з цього приводу написала Діва Марія.
Менедем. Яка Марія?
Огігій. Та, що має прізвисько «Кам'яна».
Менедем. Якщо не помиляюсь, ідеться про ту, що в Базелі?(1)
Огігій. Саме вона.
Менедем. Отже, про кам'яну святу ти говориш? Ну, і кому вона написала?
Огігій. Ім'я подано в посланні.
Менедем. А з ким його послала?
Огігій. Безперечно, що з ангелом. А він поклав послання на кафедру, з якої проповідує той, кому воно написано. Щоб ти не думав, що тут має місце обман, побачиш оригінал послання.
Менедем. Ти що, так добре впізнаєш почерк ангела, секретаря Марії?
Огігій. Ще б пак! Відмінно знаю його.
Менедем. За якими, однак, прикметами?
Огігій. Я читав епітафію Беди, викарбувану ангелом. Обриси букв цілком збігаються. Читав я також записку, послану святому Егідію(2), і ці прикмети збігаються. Хіба цього недостатньо?
(1) Йдеться про чудотворне скульптурне зображення Діви Марії в місті Маріаштейн (досл. Марійський камінь) біля Базеля.
(2) За легендою, пустельник Егідій, який згодом став святим, просив відпустити гріхи імператорові Карлу Великому, і ангел поклав на вівтар листок пергамента, о якому повідомлялось, що прохання Егідія виконане.
Менедем. Можна поглянути?
Огігій. Можна, якщо поклянешся, що будеш мовчати.
Менедем. О, начебто ти говорив до каменю.
Огігій. Але ж є й камені з сумною славою, які не здатні нічого приховати.
Менедем. Якщо не довіряєш каменю, говори до німого.
Огігій. За цієї умови я згоден прочитати. А ти нашорош обидва вуха.
Менедем. Уже нашорошив. [209]
Огігій. Читаю: «Марія, Мати Ісуса, вітає Главкоплута(1)!
(1) Главкоплут (грецьке слово: главк - сова, плутос - багатство) являє собою грецький переклад німецького імені Ульріх. Бразм Роттердамський має на увазі Ульріха Цвінглі, швейцарського релігійного реформатора, який у 1512 р. провів церковну реформу в Цюріху, зокрема, усунув з храмів ікони й статуї. У 1512 р. Реформація перемогла і в Базелі, де в той час жив Еразм.
Слідом за Лютером ти із запалом переконуєш людей, що звертатись до святих - марна справа; знай, що цим ти здобув мою особливу і щиру прихильність. Досі смертні замучували мене своїми нахабними благаннями. Від мене однієї вимагали всього, немовби мій син усе ще був немовлям (таким його зображають на моєму лоні живописці і скульптори), неначе надалі смиренно слухається він матері і ні в чому не сміє мені відмовити, боячись, певне, щоб я з помсти не відмовила йому в материнських грудях, коли буде голодний. Нерідко в мене - діви - просять таке, чого сором'язливий юнак ледве насмілився б просити у звідниці. Соромно мені писати про це в листі. Так, інколи купець, який заради наживи збирається в дорогу в Іспанію, доручає мені оберігати цнотливість своєї коханки. Ось черниця, скинувши рясу, готується до втечі, а мені доручає пильнувати славу своєї непорочності, яку сама ж замишляє зганьбити. Підлий вояка-найманець, якому платять за різню, звертається до мене: «Пресвята Діво, пошли мені багату здобич!» Звертається картяр: «Посприяй мені, Богородице, - половина виграшу буде твоя». І якщо не пощастить кому-небудь, лають мене і проклинають за те, що не помогла у злочині. Звертається до мене та, що ганебно торгує своїм тілом: «Дай щедрий прибуток!» Досить мені відмовити, як відразу ж чую у відповідь: «Тоді ти більше не милосерда Мати». Бажання інших не стільки нечестиві, скільки недоречні. «О Маріє, дай мені вродливого й багатого жениха!» - волає незаміжня. «Маріє, дай мені гарне потомство!» - волає заміжня жінка. «Дай мені легкі пологи!» - волає вагітна. «Дай прожити довгі літа без кашлю і спраги!» - волає стара бабуся. «Відмолоди мене!» - волає старик, який вижив з розуму. «Дай змогу розв'язати невирішені питання!» - просить філософ. «Дай багату парохію!» - волає священик. «Опікай мою церкву!» - волає єпископ. «Пошли попутні вітри!» - волає моряк. «Покажи мені свого сина, поки я ще живу!» - [210] волає правитель. «Дай висповідатися щиросердно у смертну годину!» - волає придворний. «Пошли дощ своєчасно!» - волає селянин. «Збережи худібку й домашню птицю!» - молиться селянка. Якщо відмовлено їй у чомусь, тут же чую закид, що я жорстока. Якщо відправляю до сина, чую таке: «Чого бажаєш ти, того - і він». Як я одна - жінка й дівиця - спроможна помагати і морякам, і воякам, і породіллям, і торговцям, і картарям, і женихам, і сатрапам, і царицям, і селянам?» Все ж те, що я згадала, лише крихітна частка моїх страждань. Але тепер турбот стало далеко менше, і я була б за це дуже вдячна, якби оця полегша не привела за собою нову, ще гіршу невигоду. Спокою в мене менше, - менше і почестей, і менше багатства. Раніше до мене зверталися: «Царице небесна!», «Володарко світу!» Тепер мало хто каже «Радуйся, Маріє!» Раніше мене прикрашали самоцвітами і золотом, у мене колись було удосталь різних шат, мені приносили дорогоцінні дари, тепер ледь прикривають половиною плаща, до того ж погризеного мишами. Річний доход такий мізерний, що насилу вистачає його на прожиток сіромі-воротареві, щоб він запалював перед моєю статуєю лампадку або лойову свічку. Зрештою, це ще можна б було стерпіти, якби не подейкували, що в тебе на умі щось більше. Так, кажуть, ти схильний вигнати із храмів усіх святих, скільки і де б вони не були. Ще і ще раз поміркуй гарненько, що ти робиш. Іншим святим вистачає сили, щоб відплатити тобі за їхню кривду. Петро, вигнаний з храму, за цю зневагу зачинить перед тобою двері в царство небесне. Павло тримає меч, у Варфоломія - ніж, Вільгельм, хоч і в чернечій рясі, озброєний з ніг до голови, надто в руці в нього тяжкий спис. А чи спростаєш ти, Юрію, вершнику, у панцирі із списом і грізним мечем? І Антоній не безборонний: він жахає священним вогнем. Також усі інші святі мають напоготові або зброю, або біди, які вони насилають на кого захочуть. Навіть мене, справді беззахисну, ти не проженеш інакше, як разом із сином, якого тримаю на руках. Я не допущу ніколи, щоб мене з ним розлучили. Або виженеш мене разом з ним, або нас обох залишиш, хіба що волієш мати храм без Христа. Ось що я хотіла тобі повідомити. А ти гарненько подумай, яку дати мені відповідь, бо ця справа не дає спокою моєму серцю.
Відправлено з Кам'яного нашого храму першого серпня року від народження мого замученого сина, 1524.
Власноручно написала Кам'яна Діва». [211]
Менедем. Справді грізне і страшне послання. Главкоплут, гадаю, буде надалі обережніший.
Огігій. Якщо має голову на плечах, звичайно.
Менедем. Чому і предобрий Яків не написав таке ж послання?
Огігій. Точно не знаю. Може, тому, що він перебуває набагато далі, а всі листи в наш час перехоплюються.
Менедем. Але що за Бог знову привів тебе в Англію?
Огігій. Заохочував мене до цього навдивовижу вітер попутній - це одне. Далі. Я обіцяв колись святій Діві Приморській відвідати її ще раз через два роки.
Менедем. І про що ти мав намір її просити?
Огігій. Про нічого особливого, про що всі люди просять: про здоров'я сім'ї, багатство, довголіття, радість на цьому світі і вічне блаженство в майбутньому житті.
Менедем. А в нас Діва-Мати не могла тобі того самого дарувати? Адже в Антверпені храм її набагато величавіший, ніж у Уолсінгемі.
Огігій. Мабуть, могла б, не заперечую, але в різних місцях вона дарує щось інше: чи так їй зручно, чи у своїй доброті достосовується до наших побажань.
Менедем. Про Якова я чув багато раз, але, будь добрий, опиши мені царство цієї Приморської.
Огігій. Постараюсь розповісти тобі про це якомога стисліше. Ця місцевість славна на всю Англію, і ледве чи знайдеш на цілому острові людину, яка б плекала надію на успіхи в житті, не вшановуючи її водночас щорічно дарунком, хочби скромним, відповідно до своїх засобів.
Менедем. Де ця місцевість?
Огігій. На північно-західному краю острова(1), неподалік від моря, на відстані приблизно трьох тисяч кроків. Жителі села заробляють на прожиток майже цілком завдяки напливу паломників. Є тут також обитель кано-ників, званих «статутними». Займають вони середнє становище між ченцями і так званими білими або «мирськими» каноніками(2). [212]
(1) Насправді Уолсінгем розташований у східній частині Англії у графстві Норфолк.
(2) Займають вони середнє становищі.- - Августинці, або чорні каноніки, були орденом священиків-ченців. Первісно орден складався з общин, в які об'єднувався причет одного храму («білі каноніки»), приймаючи добровільне зобов'язання жити згідно із статутом на зразок монастирського.
Менедем. Це щось схоже на амфібію, як, наприклад, бобер.
Огігій. І крокодил сюди належить. Але залишмо жарти, і я в трьох словах поясню тобі те, що ти хочеш знати. Коли справи йдуть погано, вони - каноніки, коли успішно - ченці.
Менедем. Ти ще одну загадку підкидаєш мені.
Огігій. Зараз додам математичні докази. Якби так папа римський почав метати блискавки на ченців, тоді ці одразу сказали б: «Ми не ченці, ми каноніки». I, навпаки, якби він дозволив ченцям брати собі дружин, то вони вмить усі стануть ченцями.
Менедем. Нечувана доброзичливість! О, якби вони захотіли взяти й мою заодно.
Огігій. Однак - до суті розмови. Обитель ця не має інших прибутків, крім щедрості Богородиці. Великі пожертви зберігаються на майбутнє, а готівка й речі невеликої цінності йдуть на утримання братії й ігумена, якого вони величають пріором.
Менедем. Чи живуть вони праведно?
Огігій. Заслуговують похвали: благочестям вони багатші, ніж річним прибутком. Храм там красивий і чепурний, але Діва Марія не живе в ньому; цю святиню вона на знак пошани віддала своєму синові. Є в неї власний храм, побудований так, щоб мати була справа від сина.
Менедем. Справа? А Ісус куди звернений лицем?
Огігій. Доречно ти нагадав. Якщо син глядить на захід, то мати праворуч від нього, якщо повертається на схід, то вона ліворуч. Однак Богородиця ще не живе в своєму храмі, бо його будова ще не закінчена. Звідусіль крізь незасклені вікна і відчинені навстіж двері дують вітри, до того ж неподалік Океан, батько вітрів.
Менедем. Кепсько. Все ж таки де Богородиця проживає?
Огігій. У цьому незакінченому храмі є тісна капличка, збита з дощок. З обох боків вузькі дверцята пропускають до неї богомольців. Світла тут обмаль, хіба що від воскових свічок; приємні пахощі освіжують ніздрі відвідувачів.
Менедем. Усе це личить божому храмові.
Огігій. Ох, Менедеме, якби ти заглянув туди, то сказав би, що це справжня оселя богів, так усе там сяє самоцвітами, золотом, сріблом.
Менедем. Слухаючи тебе, я запалююсь бажанням вирушити туди. [213]
Огігій. Не пошкодуєш, запевняю тебе.
Менедем. А священного єлею там зовсім немає?
Огігій. Йолопе! Священний єлей сочиться лише з гробниць святих, наприклад, святого Андрія і святої Катерини. А Діва Марія, як тобі відомо, не була похована.
Менедем. Так, признаюсь, я помилився. Але кінчай розповідь.
Огігій. Щоб ширше розповсюдився страх божий, в різних місцях показують різні чуда.
Менедем. Певне, з метою, щоб люди щедріше жертвували, відповідно до слів: «Швидко здобич росте, коли багато рук гребе(1)».
(1) Цитата з твору Овідія «Любовні елегії». І, 8, 92.
Огігій. Завжди до послуг відвідувачів напоготові провідники по святинях.
Менедем. З-поміж каноніків?
Огігій. Де там! їх ніколи не запрошують, щоб не відволікати їх від благочестя і щоб вони, віддаючи шану Діві Марії, турбувались про власну чистоту. Тільки у внутрішній капличці, яка, як я сказав, є оселею святої Діви, стоїть біля вівтаря канонік.
Менедем. Навіщо?
Огігій. Щоб приймати пожертви й пильнувати їх.
Менедем. А чи дають такі, що не мають такого бажання?
Огігій. Ні. А втім, бувають такі люди, які не пожертвували б нічого без свідків, але коли хтось стоїть поруч, то благочестивий сором спонукає їх щось дати; а то є й такі, що дають більше, ніж думали дати.
Менедем. Цю рису, властиву кожній людині, я по собі знаю.
Огігій. Трапляються, однак, паломники так віддані пресвятій Діві, які, вдаючи, що кладуть дарунок на вівтар, з неймовірною спритністю потягають те, що поклали інші.
Менедем. А якби так ніхто й не стежив, невже Діва не вразила б громом крадія на місці?
Огігій . Чому пресвята Діва може щось більше зробити, ніж сам Отець небесний, якого безсоромні крадії не бояться обдирати з усіх прикрас, не вагаючись проломлювати стіни храму?
Менедем. Не знаю, чому більше дивуватися: їхній нечестивій самовпевненості чи божій лагідності. [214]
Огігій. З північної сторони знаходяться ворота, але вміщені не в стіні храму, а в огорожі, яка оточує всю храмову ділянку. У воротях - невеличка хвіртка, схожа на ті, що в будинках і замках знаті, і якщо хтось хоче увійти, то спершу мусить висунути далеко вперед ногу, а потім, низько схилившись, просунути голову.
Менедем. їй-бо, входить до ворога через отаку хвіртку - смертельна небезпека.
Огігій. Ти правий. Розповідав мені провідник, що в давнину один вершник завдяки їй уникнув погоні ворогів, які ось-ось мали його схопити. Нещасний, зневірившись уже в можливість врятуватися, враз згадав святу Діву і довірив їй своє життя: він вирішив шукати захистку побіля її вівтаря, якби хвіртка пропустила. І тут сталося чудо: миттю вершник разом з конем опинився на храмовій ділянці, а ворог у безсилій злобі шалів іззовні.
Менедем. І така дивовижна історія знаходила віру?
Огігій. Аякже.
Менедем. Але тебе, філософа, переконати в її достовірності було нелегко.
Огігій. Провідник показав мені мідну таблицю, прикріплену до воріт, з зображенням врятованого лицаря в одязі, який носили англійці в давні часи і який ми бачимо на старовинних картинах. І якщо ці картини не брешуть, то в той час погано жилося цирюльникам, фарбувальникам і ткачам.
Менедем. Чому?
Огігій. Тому що в лицаря борода була, мов у козла, а на всьому одязі не видно було ні однієї складки; оскільки ж лицар був не високий на зріст і худорлявий, то тісний одяг ще підкреслював його худорлявість. Була там ще одна дошка, на якій був зображений вигляд і розміри святині.
Менедем. Сумніватися більше вже не личило.
Огігій. Під хвірткою була залізна решітка, яка може пропустити лише пішого. Бо не годиться, щоб кінь зневажав копитами місце, яке той вершник посвятив Діві.
Менедем. Цілком слушно.
Огігій. На схід від цього місця розташована капличка, повна чудесних предметів. Подаюсь туди. Приймає мене інший провідник. Ми тут проказали коротку молитву. Потім провідник показав суглоб людського пальця, найбільшого з трьох. Я поцілував реліквію й запитав, чия це моща. Провідник пояснив, що святого Петра. На моє запитання, чи апостола Петра, він відповів ствердно. Розглядаючи [215] із здивуванням суглоб такого розміру, що міг належати велетню, я голосно зауважив: «Як видно, святий Петро був велетенського зросту». На ці слова хтось із моїх супутників розсміявся. Мені стало ніяково. Якби цей паломник змовчав, прислужник показав би нам усі реліквії, нічого не приховуючи. А так нам ледве вдалося заспокоїти нашого провідника, всунувши йому кілька драхм.
Перед капличкою стояв будиночок, який, за словами прислужника, був принесений сюди раптово і здалека, взимку, коли все довкіл було засипане снігом. Під його дашком були два колодязі, заповнені до самого верху водою. Кажуть, що це джерело присвячене Богородиці. Вода в ньому навдивовижу холодна і помагає проти болів голови і шлунка.
Менедем. Якщо холодна вода лікує болі голови і шлунка, то, певне, скоро пожежі можна буде гасити олією.
Огігій. Адже це чудо, диваку! Інакше що за чудо було б, якби холодна вода тамувала спрагу.
Менедем. Не тільки чудо, а й часточка вистави.
Огігій. Твердили, що це джерело раптово вийшло з глибини землі за велінням пресвятої Діви. Я все довкіл уважно оглядаю й запитую, скільки років минуло з того часу, як цей будиночок сюди перенесено. Прислужник відповідає, що декілька століть. «Але ж стіни не схожі на старі», - озвався я. Він не заперечив. «І не старі оці дерев'яні стовпи», - додав я. Прислужник підтверджує, що їх поставлено недавно, про що свідчить, до речі, сам їх вигляд. Далі я зауважив: «А ця солома й очерет, що покривають дах, настелені, видно, недавно». Той погоджується. «Та й оці поперечні балки і крокви, які підтримують покрівлю, покладені недавно», - сказав я. Прислужник і з цим погодився. Коли таким чином виявилося, що немає ні однієї старої частини в цій хатині, я запитую: «Звідки ж, отже, відомо, що ця халупка принесена здалека?»
Менедем. Будь добрий, розкажи, як прислужник виплутався з цієї петлі?
Огігій. Він поквапом показав нам на старезну ведмежу шкуру, прикріплену до балок, і мало не посміювався з нашої сліпоти, що ми не помічаємо такого очевидного свідоцтва старості хатини. Тим-то ми й дали себе переконати і просили пробачення за нашу нездогадливість. Потім ми пішли подивитись на небесне молоко блаженної Діви.
Менедем. О, мати цілком схожа на свого сина! Він залишив нам, земним, стільхи своєї крові! А вона - [216] стільки молока, скільки (неймовірна річ!) ледве могли б дати груди однієї жінки, яка один раз родила, навіть якби немовля не випило з них ні краплини.
Огігій. Те саме стосується і хреста Христового. Його показують у храмах і приватних будинках, взагалі в стількох місцях, що якби всі ці уламки зібрати разом, то, безперечно, можна б заповнити вщерть вантажне судно. А втім, Христос сам ніс свій хрест.
Менедем. А це тобі не здається ще одним чудом?
Огігій. Незвичайним можна б це назвати, але чудовим - ні в якому разі, бо Господь, який примножує частинки хреста на свій розсуд, - всемогутній.
Менедем. Ти, ясна річ, пояснюєш це як людина благочестива. А я боюся, чи багато такого не вигадано, бува, прямо-таки для прибутку?
Огігій. Не думаю, щоб Господь дозволив терпіти такий глум над собою.
Менедем. Все ж, коли святотатці грабують пожертви, зібрані і Матері, і Синові, і Отцю, і Духу святому, ті ніколи навіть не поворухнуться, щоб прогнати злодіїв хочби кивком голови, хочби галасом. Така-то вже божа благість.
Огігій. Це правда. Але послухай далі. Це молоко зберігається на головному вівтарі. Посередині стоїть ікона Ісуса Христа, праворуч від неї - молоко Матері, на знак пошани. Бо молоко знаменує собою Матір.
Менедем. Отже, його можна побачити?
Огігій. Звичайно, але закритим у кришталеву посудину.
Менедем. Значить, воно рідке?
Огігій. Про яке рідке може бути тут мова, коли воно налите тисячу п'ятсот років тому? Воно згусло, це, можна сказати, розтерта крейда, змішана з яєчним білком.
Менедем. Чому ж тоді показують його в закритому посуді?
Огігій. Щоб молоко Діви не осквернялось поцілунками чоловіків.
Менедем. Це зрозуміло. Бо могли б, гадаю, торкатись його губи ані чисті, ані непорочні.
Огігій. Побачивши нас, прибігає охоронець цього місця. Він одягається в льняну шату, на плечі накидає епітрахиль, благочестиво преклоняє коліна і проказує молитву. Потім протягує нам для цілунку пресвяте молоко. Тут ми, в свою чергу, падаємо на коліна на першій сходинці вівтаря. Попервах ми помолилися Христу, потім [217] звернулись до Діви з короткою молитвою, умисно для цієї цілі приготовленою: «Діво і Матір, ти, яка удостоїлась годувати своїми дівочими грудьми владику неба й землі, сина свого, Ісуса, вчини, просимо тебе, щоб ми, очищені його кров'ю, досягли того блаженного дитинства, сповненого голубиної простоти, далекого від злоби, обману, підступу, яке прагне напитись молока євангельського вчення, поки не станемо дорослими й досконалими, задивлені на подобу Христа, присутністю якого ти насолоджуєшся. Навіки-віків разом з Отцем і Духом святим. Амінь».
Менедем. Воістину благочестива молитва. А що на це Діва Марія?
Огігій. Мені здавалося, що обоє - і Мати і Син - злегка підтакнули, хіба що мене зір обманув, і священне молоко ворухнулось, а святі дари засяяли ще сильніше. Тим часом підійшов до нас охоронець святого місця і мовчки простяг дерев'яну тацю, схожу на ті, на які в Німеччині збирають мито за переїзд через міст.
Менедем. Справді, подорожуючи по Німеччині, я не раз проклинав ці жадібні й нахабні таці.
Огігій. Ми поклали кілька драхм, які він підніс Діві Марії. Потім через перекладача, який прекрасно володів англійською мовою (звали цього красномовного юнака, якщо не помиляюсь, Робертом Олдриджем), я запитав якомога якнайввічливіше, які є в нього докази, що це молоко Діви Марії. Я хотів знати, керуючись, розуміється, найблагороднішою побожністю, щоб можна було затулити рота різним нечестивцям, які мають звичку насміхатись над будь-якими реліквіями. Спочатку провідник насупився і мовчав. Тоді я просив перекладача ще раз запитати, причому ще ввічливіше. Той звернувся до провідника так поштиво, що навіть Мати відразу ж після пологів не почувала б себе ображеною. Але провідник, опанований якимсь збудженням, втупився в нас остовпілим поглядом, немов проклинав блюзнірські слова, і сказав: «До чого ці запитання, коли є достовірний запис?» І, певно, вигнав би нас як єретиків, якби наші драхми не пом'якщили його лють.
Менедем. Ну, а як ви повелися?
Огігій. Ми? Як ти думаєш? Пішли звідти немов вишмагані батогом або вражені громом, покірно вибачаючись за своє нахабство, як це личить чинити, коли мова заходить про справи, які стосуються віри. Потім ми подались до каплички - господи святої Діви. По дорозі зустрівся нам священик із числа так званих менших [218] братів. Він уважно приглядався до нас, немов хотів когось розпізнати. Ледве ми пройшли трохи вперед, з'явився ще один, який також пильно на нас дивився, незабаром надибали й третього.
Менедем. Може, вони хотіли тебе намалювати?
Огігій. Ні, я запідозрив щось гірше.
Менедем. Що саме?
Огігій. Що якийсь святотатець поцупив щось із прикрас святої Діви й підозра впала на мене. Тим-то, коли я увійшов до каплички, звернувся до Богоматері з такою молитвою: «О, єдина між жонами, Діво пречиста, ось тепер ми, гріховні, приходимо до тебе з вітаннями і вшановуємо тебе вбогими нашими пожертвами. Хай твій син ощасливить нас, щоб ми, наслідуючи найсвятіші твої чесноти, через благодать Духа святого удостоїлися сприйняти в найпотаємніших глибинах душ наших науку Господа Ісуса і, раз сприйнявши, ніколи її не втратили». Відтак я поцілував вівтар, поклав декілька драхм і, не затримуючись, пішов геть.
Менедем. А що на це Діва? Жодним кивком голови не дала знати, що почула твою молитву?
Огігій Я вже тобі казав, світло там тьмяне, а ікона Діви стояла вся в темноті праворуч від вівтаря. До того ж зауваження попереднього провідника так мене збентежило, що я не смів звести очі.
Менедем. Значить, кінець цього паломництва не був дуже веселий?
Огігій. Навпаки - найщасливіший.
Менедем. Ну, ти мене порадував! А то, за висловом Гомера, в мене вже «душа в ноги упала»(1).
(1) Гомер. «Іліада». XV, 279.
Огігій. Після сніданку ми вернулись до храму.
Менедем. Як ти зважився на це? Адже тебе підозрювали у святотатстві?
Огігій. Можливо, але сам я ні в чому себе не підозрював, а чиста совість не знає страху. Не давала мені спокою жадоба побачити запис, до якого відправляв нас охоронець священного молока. Ми довго його шукали і нарешті після довгих розшуків знайшли. Він був так високо прибитий, що не кожні очі могли його прочитати. У мене зір такий, що Лінкеєм мене не можна назвати, але короткозорим теж не назвеш. І поки Олдридж читав, [219] я стежив очима невідривно за ним, не дуже довіряючи навіть йому в такій важливій справі.
Менедем. І твої сумніви розвіялись?
Огігій. Так, мені стало соромно, що я засумнівався; настільки там усе достовірно було подано: ім'я, місце й перебіг випадків. Одне слово, ніщо не було пропущено. Згаданий там був Гільом, родом з Парижа, людина вельми благочестива й особливо невтомна в пошуках святих реліквій по всьому світу. Об'їхав він багато країн, всюди відвідував монастирі і храми, аж нарешті опинився в Константинополі, де його брат був єпископом. Коли він уже збирався в дорогу додому, єпископ звернув його увагу на те, що в місті є одна черниця, яка зберігає молоко святої Діви. Вважав, що це було б велике щастя, якби брату вдалося чи просьбою, чи за гроші, чи, нарешті, підступом придбати хоч яку-небудь частиночку цього скарбу. Всі-бо реліквії, які Гільом досі зібрав, ніщо порівняно зі священним молоком. І Гільом не заспокоївся, поки не випросив у черниці половину цього молока. З цим скарбом він вважав себе багатшим від Креза.
Менедем. Це зрозуміло. Тим паче, що ця реліквія дісталась йому несподівано.
Огігій. Гільом поспішив прямо додому, але по дорозі захворів.
Менедем. О, яке короткочасне й недосконале людське щастя!
Огігій. Бачачи небезпеку, Гільом кличе до себе тайкома одного француза, найвірнішого зі своїх супутників, зобов'язує його врочистою клятвою берегти таємницю й довіряє йому молоко з умовою, щоб, на випадок щасливого повернення на батьківщину, покласти скарб на вівтар святої Марії, яку шанують у Парижі в знаменитому храмі(1). Там Діва дивиться на води Сени, яка омиває храм з двох сторін, немовби сама ріка з пошани віддає належне величі Діви. Щоб коротко розповісти цю історію: Гільома похоронено, а його товариш рушив у дальшу дорогу, але тяжко захворів. Француз, втративши надію на видужання, передає молоко іншому супутнику, англійцеві, якому велів поклястися, що той виконає те, що він сам мав намір виконати. Після смерті француза англієць кладе молоко на вівтар Богоматері в Парижі в присутності каноніків того храму, яких тоді називали ще «статутними», як сьогодні [220] каноніки святої Женев'єви. Від них він одержує половину молока, перевозить в Англію і, кінець кінцем, доставляє в Уолтінгем, куди його скерував святий Дух.
(1) Мова про Нотр-Дам - собор Паризької Богоматері.
Менедем. Нема що казати: гарненьке оповіданнячко!
Огігій. Мало того: щоб не виникло ні тіні сумніву, перелічено імена вікарних єпископів, які паломникам, що навідувались у храм з молоком, зробивши при тому скромні пожертви, давали відпущення гріхів у міру даної влади.
Менедем. На скільки ж часу?
Огігій. На сорок днів, не більше.
Менедем. Чи і в пеклі є день?
Огігій. У всякому разі є там час.
Менедем. А якщо єпископ за один раз вичерпає повністю відпущену йому міру, то інших він уже не зможе нічим обділити?
Огігій. Нічого подібного: все, що він витратить, негайно поповнюється, і відбувається щось протилежне тому, що робиться в бочці Данаїд. Бо бочка їхня, хочби її безперестанку поповнювали, завжди порожня, а тут, хочби ти черпав без перерви, менше не стає.
Менедем. Якщо за сорок днів роздано ста тисячам, скільки ж одержав кожний зокрема?
Огігій. Стільки ж - сорок днів.
Менедем. А якби хто-небудь одержав сорок днів до сніданку і в обідню пору попросив ще сорок, чи й тоді буде що-небудь напохваті?
Огігій. Буде, хочби він вимагав десять раз на годину!
Менедем. Ой, якби в мене вдома була така скриньочка! Досить було б для мене трьох драхм, аби тільки вони ніколи не переводились.
Огігій. А чому тобі б не захотіти стати золотим з ніг до самісінької голови? З однаковим успіхом сповниться те жадання. Але вертаюсь до моєї розповіді. Нам наводили ще один доказ - свідчення щирої побожності: молоко Діви, яке показують у багатьох інших місцях, щоправда, заслуговує достатньої пошани, але не такої, як це тут молоко, бо всі інші зіскріблено з каменів, в той час як це спливло прямо з грудей Діви Марії.
Менедем. Звідки таке відомо?
Огігій. Таке розповіла константинопольська черниця, яка подарувала молоко.
Менедем. А їй, либонь, повідомив святий Бериард.
Огігій. І я так гадаю. [221]
Менедем. Йому, вже не молодому, пощастило скуштувати молоко з тої самої груді, яку ссав Ісус, будучи немовлятком. Тому диву даюся, що Бернард має прізвисько «медоточивий»(1), а не «молокоточивий». Але чому називають «молоком Діви» те, що ніколи не стікало з її грудей?
Огігій. І воно також стікало з грудей із тим, щоб краплі, які падали на камінь, на якому випадково сиділа Богоматір, годуючи дитятко, застигали, а згодом божим велінням примножувались.
Менедем. Гаразд. Веди далі.
Огігій. Коли, після прочитання запису, ми вже збирались до від'їзду, а тим часом проходжувались туди й сюди, розглядаючись, чи немає ще чогось вартого уваги, раптом знову з'явились провідники. Вони дивились на нас косо, нишком пальцями робили один одному таємничі знаки, то підходили до нас, то відходили, вертались, хитали головами. Склалось враження, що вони хочуть до нас заговорити, але не сміють.
Менедем. І тут ти вже зовсім не боявся?
Огігій. Анітрохи. Мало того, я повернувся до них лицем, усміхався й дивився на них так, немов заохочував заговорити до мене. Нарешті один з них підійшов ближче й запитав, як мене звати. Я сказав. Тоді він запитав, чи це я два роки тому прибив табличку з обітницею єврейською мовою. Я підтвердив, що так - прибив.
Менедем. Ти вмієш писати по-єврейськи?
Огігій. Ні, але все, чого вони не розуміють, називають «єврейським», Відразу ж, гадаю, вони викликали свого наставника, і він миттю з'явився.
Менедем. Що це за звання? Хіба в них нема абата?
Огігій. Нема.
Менедем. Чому?
Огігій. Тому що вони не знають давньоєврейської мови(2).
(1) Таке прізвисько одержав св. Бернард за приємний стиль своїх промов і послань.
(2) Слово «абат» походить від арамейського «батько». Еразм неправильно вважає, що воно давньоєврейського походження.
Менедем. А єпископа?
Огігій. Також немає.
Менедем. З якої причини? [222]
Огігій. Тому що Діва ще забідна, щоб купити патерицю й дорогу мітру(1).
Менедем. Так, може, хоч настоятеля мають?
Огігій. Навіть і цього немає.
Менедем. А що стоїть цьому на заваді?
Огігій. Те, що «настоятель» - це посада, а не ознака святості. Ось чому колегії каноніків відмовляються від слова «абат», а охоче користуються назвою «пріор»(2).
Менедем. Але що це за звання «protos-hysteros»(3) - «перший наступник» - я ще ніколи не чув!
Огігій . Отже, ти нічого не тямиш у граматиці.
Менедем. Мені відома назва hysteron-proteron - риторичний троп(4).
(1) Патериця й мітра - атрибути єпископської влади.
(2) Пріор (латин, prior - перший, найважливіший) - настоятель у католицьких чоловічих монастирях.
(3) Protos-hysteros (грецьке) - досл. перший і останній.
(4) Hysteron-proteron - грецький термін з галузі риторики (досл. перше на місці останнього); «Фігура мови», яка полягає в тому, що те, про що слід було б сказати спочатку, викликається пізніше.
Огігій. Ось, ось! Хто йде за пріором, тобто за першим, той і є «перший наступник».
Менедем. Тепер мені зрозуміло: ти говориш про помічника пріора.
Огігій. Він поштиво привітався зі мною, розповів, як багато паломників намучились, щоб прочитати ці вірші, скільки окулярів протиралось даремно. Кожен раз, коли прибував у храм якийсь старенький богослов або доктор права, його негайно приводили до цієї таблички. Дехто твердив, що це арабські букви, дехто - що вигадані. Кінець кінцем знайшовся хтось, що прочитав заголовок. Він був написаний по-латині, латинськими буквами, але великими. Грецькі вірші були написані грецькими великими буквами, які на перший погляд нагадують латинські великі букви. На прохання ченців я передав зміст віршів латинською мовою, перекладаючи слово в слово. Я рішуче відмовився прийняти винагороду за цю мізерну послугу, запевняючи, що немає такого важкого завдання, якого б я не виконав з превеликою охотою для хвали пресвятої Діви, навіть якби вона й веліла мені доставити лист з Англії в Єрусалим.
Менедем. Чи є потреба, щоб ти став листоношею, [223] коли стільки ангелів у Діви можуть слугувати писарями й посланцями?
Огігій. Тоді чернець добув з гаманця тріску з балки, на якій колись сиділа Богородиця. Дивний запах, що розійшовся довкруг, засвідчив, що йдеться про особливі святощі. Я впав на коліно, з непокритою головою шанобливо поцілував декілька раз дорогоцінний дар і сховав його у свій гаманець.
Менедем. Можна його подивитись?
Огігій. Як на мене - можна. Але якщо ти не натщесерце або якщо ти минулої ночі мав зносини з жінкою, я не радив би тобі дивитись на цю святу річ.
Менедем. Покажи! Небезпеки ніякої немає.
Огігій. Ось тобі, подивись!
Менедем. Який ти щасливий! Володілець такого подарунку!
Огігій. По правді кажучи, цю малюсіньку трісочку я не проміняв би на все золото ріки Тахо. Я оправлю її в золото, причому так, щоб вона просвічувала крізь кришталь. Тим часом помічник пріора, бачачи, з яким радісним благоговінням я прийняв цей дар, вирішив, що я достойний побачити ще важливіші речі. Він запитав, чи я бачив коли-небудь таємниці Діви. Слово «таємниці» мене вельми схвилювало, але я не насмілився запитати, що за таємниці він має на увазі, бо в справах священних навіть обмовка може виявитись небезпечною. Я відповів, що ніколи не бачив тих таємниць, але хотів би побачити. Іду за ним, опанований якимсь божественним натхненням. Він запалює одну воскову свічку, потім другу, показує образок Богоматері, який не відзначався ні розмірами, ні матеріалом, ні виконанням, але від якого віяло незвичайним благородством і силою.
Менедем. Якщо йдеться про чудесні предмети, то розміри тут ні при чому. Я бачив у Парижі святого Христофора, не велетенського, не колосального, а прямо-таки заввишки з гору. Але щоб він якимись чудесами себе уславив - мені не відомо.
Огігій. Біля ніг Діви лежить самоцвіт, для якого ні грецької, ні латинської назви не існує, а французи назвали його жаб'ячим каменем, тому що він виглядом своїм схожий на жабу настільки, що жодне мистецтво не спроможне було б досягти цього. I, що особливо вражає: самий-то камінчик невеличкий і зображення жаби не опукле, але видно її немов замкнену в середині самого каменю. [224]
Менедем. Може, людям тільки і ввижається тут схожість з жабою, як, наприклад, нам уявляється орел у розрізаному корені папороті. А чого тільки не бачать діти, розглядаючи хмари? Драконів, які вивергають полум'я, вогнедишні гори, бій озброєних воїнів.
Огігій. Знай, жодна жива жаба не так схожа на себе, як ота, відтворена в камені.
Менедем. Досі я терпеливо слухав твої казочки, а тепер пошукай собі такого наївного, щоб повірив у твою розповідь про жабу.
Огігій. Нічого дивного, Менедеме, що ти так настроєний. Бо і я сам не повірив би, навіть зібранню богословів, якби не побачив власними очима, оцими двома очима, - повторюю, не побачив, не роздивився, не пересвідчився. А ти, маю враження, зовсім байдужий до явищ природи.
Менедем. Звідки ти таке взяв? Тому що не вірю, начебто осли літають?
Огігій. Невже ти не бачиш, як художниця-природа грайливо надає будь-яким предметам розмаїття кольорів і різного вигляду, особливо ж дорогим каменям? До того ж якими предивними властивостями наділяє вона ці камені, прямо-таки неймовірними, якби безпосередній досвід не казав нам повірити в це чудо? Скажи-но, чи міг би ти повірити, що сталь притягується і відштовхується магнітом на певну віддаль, якби ти не бачив цього власними очима.
Менедем. Звичайно, ні, навіть якби мені десять Арістотелів у цьому поклялися.
Огігій. Раз так, то не кричи: «Казочки!» - якщо почуєш про щось, ще не маючи досвіду. В керавнії бачимо відображення блискавиці, в пиропі - живого полум'я, в халазії - відбився вигляд і твердість граду, які не втрачаються, навіть коли камінь кинути у вогонь, в ізумруді відобразилась глибина й прозорість морської хвилі. Кар-пінія наслідує морського рака, ехіт - гадюку, скарит - рибу скару, гієракіт - яструба. Гераніт нагадує журавлину шию, егофтальм - козяче око; є камінь, схожий на око свині, є такий, що зображає троє людських очей. Лікофальм відтворює вовче око з чотирма кольорами: рудим, криваво-червоним, чорним посередині, білим по краях. Якщо розламати чорну кіамею, - всередині знайдеш біб. Дріїт нагадує стовбур дерева і навіть горить, як дерево. Ціссіт і нарциссіт зображують плющ. Астрапія з білої або синьої середини метає промені, схожі на блискавиці. Всередині флегоніта міститься вогонь, який не може вихопитись [225] назовні. В антракітіді видно немов іскри, які розбігаються. Крокій передає колір шафрана, родит - рожі, халькіт - міді. Аетит зображає орла з білим хвостом; на таосі видніє малюнок павліна, на хелідонії - аспіда, на мірмекіті - повзучої мурашки. Кантарія сповна відтворює гнойового жука, скорпіт цілком схожий на скорпіона. Але навіщо перелічувати всі види каменів(1)? їх незліченна кількість, бо немає в природі таких першооснов, рослин, тварин, які б та ж природа, немов граючись, не відбила в самоцвітах. А ти ще дивуєшся, що в камені відображена жаба?
(1) Ці відомості з галузі мінералогії почерпнуті Еразмом з твору Плінія «Природнича історія». XXXVII, II, 72-73.
Менедем. Я просто дивуюся, звідки в природи стільки часу, щоб граючись займатися наслідуванням всіляких речей.
Огігій. Вона забажала загострити людську допитливість і хоч би таким чином вирвати нас із стану бездіяльності. А ми при тому всьому, немовби нічим було нас розважити, вкрай захоплені виступами блазнів, грою в кості, штучками фокусників.
Менедем. Слушне зауваження.
Огігій. Деякі люди, причому вельми поважні, твердять, що якщо того роду самоцвіт опустити в оцет, то жаба буде в ньому плавати, рухаючи лапками.
Менедем. Але чому святій Діві підносять жабу?
Огігій. Тому що Діва поборола, розтоптала, знищила всіляку нечисть, ущипливість, гордість, хапчивість та інші земні пристрасті.
Менедем. Та ба! Скільки гидких жаб ми носимо в наших серцях!
Огігій. Ми очистимось, якщо будемо ревно вшановувати Діву Марію.
Менедем. Яка ж пошана їй до вподоби?
Огігій. Ти порадуєш її якнайповніше, коли будеш наслідувати її чесноти.
Менедем. Ти правий, але це дуже важко.
Огігій. Звичайно, але разом з тим і найпрекрасніше завдання.
Менедем. Ну, а тепер ти, будь ласка, розповідай далі.
Огігій. Потім він показував нам золоті і срібні [226] статуї. «Ось ці, - говорив він, - з чистого золота, а ці - із позолоченого срібла». Подавав при кожній її вагу, ціну й ім'я дарителя. Коли я, сповнений подиву щодо кожної речі, радів дивовижному багатству Діви, провідник сказав: «Ти, як видно, справді благочестивий відвідувач, і гадаю, що я не повинен нічого перед тобою приховувати. Ти побачиш іще найпотаемніші речі Діви». З цими словами він знімає з вівтаря дивну шату. Якби я захотів описувати її детально частину за частиною, то і цілого дня не вистачило б на розповідь. Таким чином, це паломництво закінчилось для мене якнайщасливіше. Я надивився досита і везу з собою безцінний дарунок, одержаний від самої Діви як доказ її опіки надо мною.
Менедем. Чи ти ще не випробував, яку силу має твій кусочок деревини?
Огігій. Я вже випробував: позавчора в заїзді я застав якогось несповна розуму, якому вже готували кайдани. Ми непомітно підсунули йому під подушку мою тріску. Він заснув глибоким і тривалим сном, а вранці піднявся із здоровим глуздом.
Менедем. Може, це не було божевілля, а всього-на-всього похмілля від випитого вина? Від такої недуги сон дуже помагає.
Огігій. Якщо ти маєш охоту жартувати, Менедеме, то пошукай собі, будь ласка, інший предмет для своїх жартів. Глузування із святих нечестиве та й небезпечне. Мало того, той чоловік розповідав, що уві сні йому явилася жінка невиданої краси і простягла чару.
Менедем. Либонь, з чемерицею.
Огігій. Цього я не знаю. Зате що розум до нього вернувся, знаю достеменно.
Менедем. А Фому, архієпископа Кентерберійського, ви не обминули?
Огігій. Що ти! Це найсвятіше паломництво!
Менедем. Охоче послухаю, якщо тобі не набридло розповідати.
Огігій. Навпаки. Мені буде приємно, якщо ти мене вислухаєш. Кентом зветься та частина Англії, яка звернена до Франції і Фландрії. Головне місто її - Кентербері. В ньому є два монастирі, розташовані майже поруч, обидва належать бенедиктинцям. Той монастир, що має ім'я блаженного Августина, либонь, старіший, а той, що тепер називають монастирем святого Фоми, був, здається, резиденцією архієпископа, який там проживав з небагатьма [227] вибраними ченцями. Так само і тепер єпископи мають житло в сусідстві з церквою, але окремо від житла інших каноніків. Колись як єпископ, так і каноніки бували, як правило, ченцями. Це підтверджують безперечні свідчення. Храм святого Фоми піднімається до неба так велично, що вселяє благоговіння в серця людей, які дивляться на нього здалеку. Своїм блиском він затьмарює красу сусіднього будинку і немов затінює це з давніх-давен шановане місце. Дві велетенські дзвіниці здалеку вітають відвідувачів. Предивний їх дзвін розходиться далеко і широко по всій околиці. У переддвер'ї храму, зверненого на південь, стоять три вирізьблені з каменю статуї озброєних воїнів, які своїми нечестивими руками вбивають найс-вятішого мужа. Подано також їх родові імена: Туск, Фуск, Берр. Чому така честь випала негідникам?
Огігій. Це така сама шана, як Іуді, Пілату, Каліафі, когорті злочинних солдатів, яких уміло вирізьблено на позолоченому вівтарі. Подано їхні імена для того, щоб ніхто не згадував їх з пошаною. Вони у всіх на видноті, щоб у майбутньому ніхто з придворних не зважився підняти руку на єпископа, ні посягати на володіння церкви, бо ці три рицарі, вчинивши злодіяння, збожеволіли, і розсудок повернувся до них не раніше, аж поки не вимолили для себе милість у тричі святого Фоми.
Менедем. О, безмежне милосердя мучеників!
Огігій. Коли увійдеш у середину храму, вражає великий простір і велич будівлі. Ця частина храму доступна кожному.
Менедем. А гідного уваги там нічого немає?
Огігій. Нічого, опріч громаддя будови й декількох книг, прикріплених до колон, серед яких «Євангеліє від Никодима»(1). Є там також якась гробниця, але не знаю чия.
Менедем. Що далі?
Огігій. Вхід перегороджений залізною решіткою, через яку видно простір між кінцевою частиною храму і так званим «хором» . На хор ведуть сходи з багатьма ступенями, під якими є склепистий перехід у північну частину. [228] Там міститься дерев'яний вівтар, присвячений Діві Марії, невеличкий, нічим не примітний, хіба що роздумами про скромну старовину картає пишноту нинішнього часу. Кажуть, що там, за переказом, святий Фома сказав Богородиці останнє «прости», коли почув подих смерті. На вівтарі лежить вістря меча, яким убивця розсік череп велебного єпископа і викинув з нього мозок, щоб смерть була певніша. З любові до мученика ми благоговійно поцілували священну іржу на цьому мечі. Звідти ми спустилися в підземний склеп, де були свої провідники. Там показують подірявлений череп мученика, який весь покритий сріблом; тож тільки маківка відкрита для цілування. Показують також свинцеву плиту, на якій викарбувано напис: «Фома з Акри»(3). Там же висять у темряві волосяниця, волосяний пояс і мотузка, якою славетний єпископ приборкував свою плоть. Сам вигляд цих речей проймає страхом і докоряє нам за нашу розніженість і розкіш.
(1) «Євангеліє від Никодима» - апокрифічне Євангеліє (тобто не включене церквою в канон Нового завіту) про муки й воскресіння Ісуса Христа.
(2) «Хор» - тут хор не має нічого спільного з хором у православних церквах, це частина католицького храму, відведена для духовенства і півчих, була звичайно на певному узвишші.
(3) За переказом, мати святого була сарацинкою, уродженкою міста Акри.
Менедем. Може, докори совісті відчувають і ченці?
Огігій. На це не можу відповісти ні ствердно, ні заперечно, бо для мене це не важливо.
Менедем. t правильно.
Огігій. Із склепу ми вернулись на хор. У північній його частині зберігаються мощі в потайному приміщенні. Неймовірна річ, скільки винесли кісток, черепів, щік, зубів, пальців, кистей, цілих рук. Кожній реліквії ми віддали честь і поцілували. Цим оглядинам не було б кінця-краю, якби один з моїх супутників, людина не дуже ввічлива, не остудив запалу провідника, який нам усе це показував.
Менедем. Хто це такий?
Огігій. Англієць на ім'я Граціан Пулл(1), чоловік освічений і благочестивий, але до цієї частини релігії, як мені думається, не уважний...
Менедем. Припускаю, що це прихильник учення Вікліфа.
Огігій. Не думаю. Хоча книги Вікліфа(2) він, не знати як, роздобув і читав. [229]
(1) Йдеться про Джона Колета, який у 1514 р. разом з Еразмом відвідав Уолсінгем.
(2) Джон Вікліф (1324-1387) - англійський богослов, предтеча Реформації, виступав проти папи римського, церковної ієрархії, сповіді, його згодом було визнано єретиком.
Менедем. Так що: він образив провідника?
Огігій. Нам показали руку із ще кривавим м'ясом. Англієць жахався її поцілувати і навіть на його обличчі відобразилось почуття огиди. Провідник без загайки сховав реліквію. Потім ми оглянули вівтарну ікону і прикраси вівтаря, опісля те, що було сховане під вівтарем. А там - величезні багатства. Якби ти побачив, скільки там золота і срібла, то ти вважав би злидарями навіть Мідаса і Креза.
Менедем. Тут нічого ви не цілували?
Огігій. Ні, але бажання іншого роду опанувало мене.
Менедем. Яке саме?
Огігій. Я зітхав, що жодних того роду реліквій немає в моєму домі.
Менедем. Святотатственне бажання!
Огігій. Визнаю це. І я відразу, ще до того, як вийти з храму, просив смиренно у святого пробачення. Потім нас повели в ризницю. Боже милий! Яка там сила-силенна чудових шовкових шат! Яка безліч золотих підсвічників! Там же ми побачили єпископський посох святого Фоми. Нам показали тростину в срібних піхвах. Вона дуже легка, простої роботи, заввишки до пояса, не вище.
Менедем. Без хреста?
Огігій. Не бачив жодного. Показали нам рясу, щоправда шовкову, але грубої пряжі, не прикрашену ні золотом, ні дорогими каменями. Була там також хустинка, яка зберегла сліди поту, стертого з шиї, з явними слідами крові. Ми радо поцілували ці пам'ятки старовинної простоти.
Менедем. Цих речей, очевидячки, будь-кому не показували?
Огігій. Що ти, друже мій! Звичайно, ні.
Менедем. Звідки ж таке довір'я до тебе, чому нічого перед тобою не приховували?
Огігій. Я трохи знайомий з превелебним отцем Вільямом Ворхемом, архієпископом, який дав мені короткого рекомендаційного листа.
Менедем. Від багатьох я чув, що це людина виняткової доброти.
Огігій. Більше того. Якби ти з ним познайомився, сказав би, що це втілення доброти. А крім того, в ньому така вченість, така чистота звичаїв, таке благочестя, що, їй-право, він наділений всіма чеснотами досконалого єпископа. Відтак нас повели наверх. Заголовним вівтарем ми немов входимо в інший храм. Там в одній капличці [230] показували паломникам вирізьблений образ святого, позолочений і прикрашений великою кількістю дорогих каменів. А втім, один несподіваний випадок ледь не розвіяв цей піднесений настрій.
Менедем. Чекаю з напруженням, що за лихо скоїлося.
Огігій. Мій супутник, згаданий Граціан, повівся, м'яко кажучи, неграціозно. Після короткої молитви він запитав провідника, який нас обслуговував: «Чи це правда, предобрий отче, що святий Фома за життя був дуже ласкавий і щедрий до бідних?» «Це щира правда», - підтвердив чернець і почав згадувати багацько прикладів добродійності святого по відношенню до простолюддя. На це Граціан: «Це почуття, по-моєму, в його серці дедалі набирало більшої сили». Чернець підтакнув. Тоді Граціан: «Якщо цей святий муж відзначався таким милосердям у ті часи, коли він був сам ще бідний, коли сам не мав грошей для заспокоєння найнеобхідніших потреб, то чи не здається тобі, що тепер, коли він такий багатий і не знає нестатків, не пристане охоче на те, якби якась бідна жінка, в якої вдома голодні діти або дівчата без приданого і через те наражені на втрату цнотливості, або хворий чоловік, позбавлений засобів до існування, - так ось якби ця нещасна жінка, заздалегідь попросивши пробачення, забрала часточку з цього величезного багатства для порятунку своєї родини, беручи, неначе за його згодою, як дарунок або позику?» На це охоронець золотого лику не відповів нічого. А Граціан, людина напористої вдачі, сказав: «А я глибоко переконаний, що пресвятий муж був би навіть радий, що навіть після смерті може своїми статками облегшити гірку долю бідняків». Тут чернець нахмурився, закопилив губу і подивився на нас поглядом Горгони. Він би, поза всяким сумнівом, вигнав нас із храму, плюючи й ганьблячи, якби не знав, що за нас заручився єпископ. Я, як міг, угамував його гнів ласкавими словами запевнення, що Граціан не говорив цього поважно, а, за своєю звичкою, жартував. Одночасно я поклав на тацю кілька монет.
Менедем. Далебі, я цілком і повністю схвалюю твою побожність. Однак не раз всерйоз задумуюсь над питанням, як можна виправдати тих людей, які без будь-якої міри тратять тьму-тьмущу грошей на побудову, прикрашування і збагачування храмів. Безперечно, священні шати і храмовий посуд повинні відзначатися певною пишнотою, яка б відповідала змістові того чи того обряду. Я хочу, щоб [231] і сама будова відзначалась величчю. Але навіщо стільки підсвічників, стільки золотих статуй? Навіщо витрачати скажені гроші на органи? До того ж ми не задовольняємось одним органом. Яка користь з верескливої музики, за яку доводиться стільки платити, в той час як брати і сестри наші, живі храми Христові, марніють від голоду і спраги?
Огігій. Кожна благочестива і розсудлива людина прагне, щоб у таких речах була певна міра. Але оскільки такі надмірні витрати походять з безмежної побожності, на них слід поблажливо дивитись, особливо коли мати на увазі протилежну крайність - тих, що грабують церковні багатства. Адже переважно це пожертви вельмож і монархів, які в гіршому випадку були б витрачені на гру в кості й війну. Якби, однак, привласнити собі що-небудь із цих багатств, то, по-перше, назвуть тебе святотатцем, по-друге, це означає зв'язати руки тим, хто звик щедро давати на церкву, і, по-третє, заохочувати до грабунку інших. Тим-то духовні особи у згаданому випадку є радше вартовими, аніж володільцями церковного добра. І, нарешті, я волію бачити храм сяючим розкішною обстановкою, ніж, як це інколи буває, голим, брудним, більш схожим на конюшню, ніж на дім божий.
Менедем. Все ж читаємо, що колись хвалили тих єпископів, які продавали священний посуд і вирученими грішми допомагали бідним.
Огігій. Хвалити то й тепер хвалять, але не більше, а наслідувати приклад тих людей, на мою думку, не можна, та й бажання ні в кого немає.
Менедем. Але я перервав твою розповідь. З нетерпінням чекаю розв'язки.
Огігій. Послухай, закінчу її в кількох словах. Появляється головна особа.
Менедем. Хто такий? Тамтешній абат?
Огігій. І мітра в нього, і прибутки, як у абата, бракує тільки імені абата. Величають його пріором(1), тому що за абата тут сам архієпископ. Бо в давнину хто стояв на чолі цієї єпархії, був заодно ченцем.
(1) Був це Фома Голдстон, пріор у роках 1514-1517.
Менедем. Щодо мене, то я не заперечував би, щоб мене називали хоч би й верблюдом, аби тільки прибутки були гідні абата.
Огігій. Мені принаймні він видається і благочестивим, [232] і розумним, і обізнаним із Скотовим богослов'ям. Він показав нам труну, в якій, як твердять, спочивають тлінні останки святого.
Менедем. І ти бачив кістки?
Огігій. Це заборонено. А якби навіть дозволили, треба б приставити драбину. Дерев'яна труна вміщала золоту; її підняли на мотузках, і нашим очам відкрився безцінний скарб.
Менедем. Що ти кажеш!
Огігій. Найдешевшою частиною його було золото. Все сяяло, яскріло, блищало рідкісними і надзвичайно великими самоцвітами, деякі були більші від гусячого яйця. Навкруги труни стояло кільце ченців з виразом глибокої пошани на обличчі. Коли зняли дерев'яний покров, усі ми попадали ниць. Пріор білою паличкою показував нам кожний камінь, подаючи його французьку назву і називаючи ціну і прізвище дарителя, при чому найцінніші були подаровані монархами(1).
(1) Особливо щедрим був французький король Людовик VII.
Менедем. Чудова, видно, в нього пам'ять!
Огігій. Це правда, хоч помагала йому в цьому вправа, бо він часто показував цю труну, звідти він повів нас у склеп. Там житло пресвятої Діви, дещо темне, обведене подвійною залізною решіткою.
Менедем. Чого вона боїться?
Огігій. Гадаю, що лише злодіїв. Бо ніколи я не бачив такого нагромадження багатств.
Менедем. Але ж ти кажеш, що там було темно.
Огігій. Коли приставили ближче лампи, ми побачили видовище більш ніж царське!
Менедем. Виходить, вона багатством затьмарює Богородицю Приморську?
Огігій На вигляд вона значно багатша, а що ще сховано - знає лише вона сама. Цю Богоматір показують тільки вельможам або найближчим друзям. Насамкінець нас знову привели в ризницю. Там добули скриньку, оббиту чорною шкірою, поставили її на стіл, відкрили, а ми всі віддали їй шанобливий поклін.
Менедем. І що було всередині?
Огігій. Якесь порване полотняне шмаття, із слідами слизу на кожній шматинці. Кажуть, що цими шматинками святий Фома витирав лице і шию від поту, шмарклі [233] під носом та іншу подібну нечисть, якої не бракує жодному людському тілу. Тут мій Граціан удруге не виправдав свого імені. Йому як англійцеві, до того ж людині відомій і впливовій, пріор хотів подарувати одну шматинку, впевнений, що зробить приємність гостю цим подарунком. Але невдячний Граціан, не приховуючи відрази, кінчиками пальців узяв хустинку і зневажливо поклав на попереднє місце, витягнувши губи неначе для свисту. Така була в нього звичка, коли щось він сприймав як гидке і гідне презирства. Мені стало водночас і соромно, і лячно. Але пріор, людина розторопна, зробив вигляд, начебто нічого не помітив, почастував нас вином і ґречно з нами попрощався. Коли ми верталися в Лондон...
Менедем. Навіщо було туди їхати? Адже тобі треба було дістатися до моря, а морський берег був уже близько.
Огігій. Слушно, але я з великою охотою тікав від того берега, якому шахрайства і грабунки принесли більшу неславу, ніж Малеї потрощені кораблі. Тепер розповім тобі, що я бачив під час недавньої переправи через Протоку. З міста Кале нас у великій громаді на барці підвезли до більшого корабля. Серед подорожан був один молодий француз, бідний і обірваний. Перевізники вимагали від нього півдрахми, стільки-бо здирають з кожного за коротесенький перевіз. Той просив вибачення, посилаючись на бідність. Тоді перевізники для сміху почали його обшукувати, стягнули з ніг черевики і під підметкою знайшли десять чи дванадцять драхм. Гроші вони безцеремонно забрали, не жаліючи «проклятому французові» образливих насмішок.
Менедем. А що на це юнак?
Огігій. Що мав робити? Плакав з розпуки.
Менедем. Чи перевізники мали на це право?
Огігій. Таке саме, як право красти в подорожан клунки або гаманці при будь-якій нагоді.
Менедем. Мене дивує те, що вони зважились на таке зухвале злодіяння при стількох свідках.
Огігій. Вони до цього звикли і вважають, що так має бути. З корабля дивились на це неподобство багато людей, на барці було декілька англійських купців, які обурювались, але нічого з цього не вийшло. А перевізники чванились, що піймали «проклятого француза», немов придумали якусь сміховинку.
Менедем. Я таких морських грабіжників із кпинами і посміхом розіп'яв би на хресті.
Огігій. Що ж, такими розбишаками кишма кишать [234] обидва береги. Тут мені нагадай: що робити хазяям, коли злодії знахабніли? Тепер, після цього всього, я волію будь-яку обхідну дорогу, аніж оцю пряму. Подібно до того, як до пекла легко зійти, але вибратись назад неможливо, так прибути в Дувр не дуже просто, а відплисти звідти - неймовірно важко. У Лондоні затримались декілька моряків з Антверпена, і я постановив пуститися в море разом з ними.
Менедем. Чи це місто славиться такими чесними моряками?
Огігій. Як мавпа - завжди мавпа, моряк - завжди моряк, але порівняно з тими гультяями, що навчилися жити з грабунку, вони - справжнісінькі янголи.
Менедем. Запам'ятаю це на той випадок, якщо коли-небудь візьме мене охота відвідати цей острів. Вернись, однак, на дорогу, з якої я тебе збив.
Огігій. Ось так ми й подалися у Лондон і, ледве минувши Кентербері, виїхали на дорогу, дуже вузьку, з вибоями, з обох боків обведену стрімкими схилами, що зійти з неї неможливо та й вибрати іншу, обминаючи цю, також не можна. Ліворуч від дороги стоїть халупа, в якій живуть декілька старих злидарів. Як тільки вони почують цокіт кінських копит, негайно хтось із них вибігає на дорогу, скроплює вершника свяченою водою й показує верх черевика з мідною облямівкою, до якої прикріплене скельце, схоже на брильянт. Подорожани цілують цей черевик і жертвують дрібну монету.
Менедем. На такій дорозі я й волів би зустрітися з престарілими жебраками, аніж із зграєю дебелих розбійників.
Огігій. Граціан їхав зліва від мене, ближче до жебрака. Скроплювання водою він сяк-так стерпів, але коли жебрак підсунув йому черевик, Граціан запитав, що це значить. Жебрак пояснив, що це черевик святого Фоми. Граціан упав у лють і, звертаючись до мене, сказав: «Що надумала ця худоба, змушуючи нас цілувати всіх добрих людей? Чому б таким же правом не давати нам для цілування і харкотиння та інші екскременти?» Але я зглянувся над старцем і потішив його дрібною монетою.
Менедем. На мою думку, Граціан спалахнув гнівом не без причини. Якби черевики й сандалії зберігались як свідчення простоти життя, я не мав би нічого проти цього, але совати всім підряд для цілування старі черевики, сандалії і штани - це здається мені безсоромністю. Звичайно, [235] коли хтось цілує ці предмети самохіть, під впливом особливої побожності, - такому можна простити.
Огігій. Правду кажучи, краще, щоб взагалі не було такого звичаю, але якщо вже не можна чогось відразу поправити, я завжди стараюсь віднайти в ньому хоч дрібку добра. Мені припала до душі думка, що добра людина схожа на вівцю, а зла - на шкідливу тварюку. Здохла гадюка вжалити не може, але отруює повітря смородом і гнилизною. Вівця, поки живе, годує нас своїм молоком, одягає вовною, дає численне потомство, а мертва дає шкуру й поживне м'ясо. Подібно зухвалі, віддані благам цього світу люди за життя пакостять усім, а після смерті набридають ревом дзвонів і пишнотою похорону. Деколи вони завдають клопоту виступами своїх спадкоємців, інакше кажучи, накладанням нових податків. Зате люди чесні приносять різну користь усім. Наприклад, оцей святий. Поки він жив, своїм прикладом, вченням, настановами закликав до благочестя, втішав прибитих лихом, помагав убогим; а від мертвого навіть ще більше користі: він побудував дуже багатий храм, він домігся того, що духовний сан по всій Англії користується величезною повагою і, нарешті, клаптем черевика живить гурт жебраків.
Менедем. Воістину, благочестивий розум... Але дивно, що, маючи такі погляди й почуття, ти ще не побував у печері святого Патрика. Про неї ходять диковинні чутки і, по-моєму, прямо-таки неймовірні.
Огігій. Немає такої дивовижної оповіді, якої дійсність не зуміла б перевершити.
Менедем. Виходить, ти й туди добрався?
Огігій. Так, я переплив справжнісіньке Стігійське болото й перебрався через Авернську тіснину. Я бачив усе, що діється в пеклі.
Менедем. Ти мене ощасливиш, якщо не відмовиш мені розповісти про це.
Огігій. Хай це буде запрошенням до нашої, як гадаю, довгої розмови. А тепер я спішу додому й велю подати їжу, я-бо ще й досі не снідав.
Менедем. Чому? Постиш з благочестя?
Огігій. Нічого подібного, з ненависті.
Менедем. Ненавидиш власний шлунок?
Огігій. Ні, хижацьких трактирників, які не хочуть подавати гостям те, що треба, а не пече їх сором вимагати від них те, чого не повинні. Мщу їм здебільшого так. Якщо є надія ситно повечеряти або в знайомого, або в заїзді, [236] де краще й чистіше, то вже й за обідом стає моєму шлунку погано. А якщо доля подарує обід, який би я охоче з'їв, шлунок відчуває болі перед вечерею.
Менедем. І не соромно тобі, Огігію, мати славу мерзенного скнари?
Огігій. Повір мені, Менедеме, хто витрачає сором на такі дрібниці, непотрібно тратить гроші. Я навчився зберігати свій сором для іншого вжитку.
Менедем. Я дуже хочу почути продовження твоєї розповіді, тому чекай мене сьогодні з вечерею. За столом розповідати буде зручніше.
Огігій. Велика дяка тобі за те, що сам напрошуєшся в гості у той час, як багато хто відмовляє моїм запрошенням. Проте буду тобі вдячний подвійно, якщо сьогодні повечеряєш у себе, бо цей час використаю на те, щоб привітати й побалакати з сім'єю. Зрештою, є в мене пропозиція, зручна для нас обох. Запроси завтра на обід мене й мою дружину, і тоді зможу вести мою розповідь хоч до вечері, поки сам не скажеш, що вже досить цього, а якщо воля, затримаєш до вечері. Чому чухаєш потилицю? Підготуйся, а ми прийдемо напевно.
Менедем. Мені більше до шмиги не куплені розповіді. Але хай буде так, приготуємо невеликий обід. Однак він буде несмачний, якщо ти не приправиш його цікавими оповідками.
Огігій. Ага, згадав! А тебе самого не вабить пуститися в таке паломництво?
Менедем. Може, й візьме мене така охота, коли ти договориш свою подорож до кінця. А поки що досить з мене «римських варт», які треба обійти всі підряд.
Огігій. Яких «римських»? Адже ти ніколи в Римі не бував.
Менедем. Скажу, в чому річ. Я роблю обхід усього дому, заглядаю в дівочу кімнату, турбуючись про цнотливість дочок. Звідти йду в майстерню, дивлюсь, як працюють робітники й робітниці, далі - в кухню, аби що-небудь нагадати або перевірити. Потім заходжу в інші місця. Цікавлюсь, що роблять діти, що дружина. Дбаю, щоб усюди був лад. Це і є моїми «римськими вартами».
Огігій. Але ж про це міг би замість тебе потурбуватись і святий Яків?
Менедем. Святе письмо вчить, що кожний господар сам особисто повинен займатись такими справами, а щоб доручати таку турботу святим - такого я ніде не читав.
Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
