Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
ПОХОРОНИ
Маркольф. Федр.
Маркольф. Звідки йдеш, Федре? Чи не з печери Трофонія?
Федр. Чому так питаєш?
Маркольф. Тому що ти незвичайно сумний, брудний, неголений, похмурий. Одне слово, твій вигляд суперечить твоєму імені.
Федр. Коли хто побуде в майстерні мідника, то в нього почорніє обличчя. Нема чого дивуватися, що я так посумнішав, коли стільки днів провів біля двох хворих, дивився на їхню смерть, нарешті поховав. Особливо, якщо зважити, що обидва були моїми кращими друзями.
Маркольф. Про кого це ти говориш?
Федр. Ти знав Георгія Балеарського?
Маркольф. Лише по імені. З лиця ні.
Федр. Другий тобі, певне, зовсім незнайомий. Це - Корнелій Монтій. Нас довгі роки єднала тісна дружба.
Маркольф. Мені ніколи не довелось бачити, як умирає людина.
Федр. А мені - частіше, ніж хотілося б.
Маркольф. Чи це правда, що смерть така страшна, як загально вважають люди?
Федр. Дорога до смерті болючіша, ніж сама смерть. І якщо хтось викине з душі цей страх перед нею і її образ, то значною мірою звільнить себе від страждань. Одне слово, все болюче, що є в хворобі і в смерті, може людина перенести набагато легше, якщо повністю здасться на волю божу. Що стосується самого відчування смерті в ту хвилину, коли душа покидає тіло, то мені думається, що його або немає взагалі, або чуття цілком притупляється, бо сама природа, поки настане смерть, усипляє і притупляє всі відчуття.
Маркольф. Ми народжуємося, зовсім нічого не відчуваючи.
Федр. Зате мати відчуває.
Маркольф. Чому ж ми не вмираємо, як при [238] народженні, не відчуваючи цього? Чому Бог допустив, щоб смерть стала такою болісною?
Федр. Волею Бога пологи тяжкі й небезпечні для матері, щоб вона палкіше любила свою дитину, а смерть Бог забажав зробити страшною для кожного, щоб люди поголовно не накладали на себе руки. Адже ми бачимо, скільки людей кінчає самогубством у наш час; подумай тільки, що було б, якби смерть не викликала такого жаху? Що було б, якби кожного разу, коли хазяїн віддубасив слугу або батько сина, коли дружина нагнівалась на чоловіка, або в когось пропало багатство, або трапилось якесь тяжке лихо, люди відразу ж вдавались до зашморгу, прохромлювали себе мечем, кидались у річку, стрибали у прірву або приймали отруту. А так страх смерті приневолює нас дорожити життям, особливо якщо зважити на те, що, коли вже віддаси Богові душу, ніякий лікар не приверне тебе до життя. Зрештою, як не всі приходять на світ однаково, так і не всі однаково вмирають. Одних смерть заскакує несподівано, інші конають довго й повільно. Опановані сонною хворобою або вкушені змією поринають в непробудний сон і вмирають, не приходячи до пам'яті. Але я усвідомив таку істину: жоден вид смерті не є настільки страшний, щоб не можна було його перенести, якщо ти постановив мужньо піти з життя.
Маркольф. Хто з твоїх двох друзів помирав, на твою думку, найбільше по-християнськи?
Федр. Мені думається, що почесніше вмирав Георгій.
Маркольф. Що я чую? І в смерті є своє честолюбство?
Федр. Ніколи я не бачив, щоб два чоловіки в хвилину смерті поводилися так по-різному. Якщо в тебе є час, то я опишу тобі кончину обох, і ти сам оціниш, яка смерть більш личить християнину.
Маркольф. Якщо тобі не важко, розкажи, дуже прошу. Послухаю з найбільшою увагою.
Федр. Отож насамперед послухай про Георгія. Коли ознаки смерті стали очевидними, купа лікарів, які довго лікували хворого і приховували безнадійність його стану, тепер почали вимагати плати за лікування.
Маркольф. Скільки було цих лікарів?
Федр. Інколи десять, часом дванадцять, але ніколи менше шести чоловік. [239]
Маркольф. Цього вистачило б прикінчити навіть здорову людину.
Федр. Після того, як лікарям було заплачено, вони потай повідомляють рідних, що смерть уже близька і що треба потурбуватися про все, що стосується спасіння душі хворого, бо на тілесне видужання надії ніякої вже немає. Найближчі друзі обережно замовляють хворого, щоб той турботу про тіло довірив Богу, а сам подбав про те, щоб спокійно піти з цього світу. На ці слова Георгій втупив навдивовижу грізний погляд на лікарів, немов обурений тим, що вони від нього відсахнулись. Ті почали йому тлумачити, що вони лікарі, а не боги, і все, на що здатне їхнє мистецтво, вони зробили, а проти фатальної необхідності будь-яке лікування безсиле. З цими словами вони виходять у сусідню кімнату.
Маркольф. Як? Не збираються геть, навіть одержавши плату?
Федр. Між ними не було одностайної думки щодо виду хвороби. Один твердив, що це - водянка, інший - що тимпаніт(1), ще інший - що це виразка в кишках, одне слово, кожний називав іншу хворобу. Такі запеклі суперечки вели вони між собою безперестанку під час лікування хворого.
(1) Тимтніт - запалення барабанної перетинки вуха.
Маркольф. Щасливий хворий! Стільки думок про нього!
Федр. Для того, щоб нарешті покласти край цій суперечці, вони просять дружину Георгія звернутись за дозволом розтяти його тіло після смерті. Запевняли, що, по-перше, це почесно, бо заради почесті розтин виконується тільки на особах знатного походження, по-друге, це буде на користь багатьом, що, зрозуміло, примножить кількість заслуг покійного, і, по-третє, вони, лікарі, обіцяють замовити тридцять на свої кошти заупокійних богослужінь, які будуть корисні померлому. Під впливом улесливих намовлянь дружини і рідних Георгій після довгих вагань врешті-решт погодився на розтин. Домігшись свого, загін лікарів вийшов, мовляв, вони як охоронці життя не повинні бути свідками або брати участь у похороні. Негайно викликають ченця бернардинського ордену, чоловіка, як тобі відомо, вельмишановного, який здійснював нагляд за францисканцями, щоб він висповідав [240] Георгія. Тільки-но закінчилася сповідь, як дім умираючого наповнився юрмою ченців з чотирьох орденів, яких звичайно називають жебрущими.
Маркольф. Стільки шулік на одного трупа!
Федр. Потім покликали місцевого пароха, щоб він учинив над умираючим миропомазання і причастив його.
Маркольф. Благочестиво.
Федр. Що з того, коли ледь не спалахнула кривава війна між священиком і ченцями.
Маркольф. Біля ліжка хворого?
Федр. І навіть на очах у Христа.
Маркольф. А що викликало таке сум'яття, до того ж так раптово?
Федр. Коли парох дізнався, що хворий вже висповідався францисканцю, він заявив, що таїнства миропомазання не виконає, умираючого не причастить і не дозволить похорон, якщо не почує сповіді Георгія власними вухами: він-бо як парох відповідає за свої овечки перед Богом, а цього він не може зробити, якщо не знає, що ховається в їхніх серцях.
Маркольф. І що ж із цього вийшло? Хіба люди не вважали, що він правий?
Федр. У всякому разі не вважали ченці. Всі вони рішуче заперечували, особливо ж Бернардин і домініканець Вінцентій(1).
(1) Припускають, що згаданий тут домініканець Вінцентій - не хто інший, як Вінчені Теодорічі, богослов Сорбонського університету, потім від 1517 р. - Лованського, нещадний критик Еразма і його творів.
Маркольф. J як вони це заперечували?
Федр. Лаяли священика останніми словами, називали його ослом, гідним лише того, щоб бути пастирем свиней. «Я, - верещав Вінцентій, - бакалавр священного богослов'я, незабаром стану ліценціатом, згодом здобуду навіть ступінь доктора! А ти ледве Євангеліє читаєш - куди тобі пізнавати таємниці совісті? Якщо ти такий цікавий, розвідай, чим займається вдома твоя жінка, твої діти-виродки!» Багато ще дечого такого він наговорив, але повторювати це соромно.
Маркольф. А що на це парох? Мовчав?
Федр. Чи мовчав, питаєш? Навпаки, як трав'яний коник, якого піймали за крило! «Я, - кричав, - таких бакалаврів, як ти, та й набагато кращих, гороховими [241] стеблами зв'яжу! Де засновники ваших орденів, Домінік і Франциск, вчились філософії Арістотеля, доказів Фоми чи розмірковувань Скота? Де здобули звання бакалавра? Розбрелись ви по світу, ще сповненому довіри до вас, але тоді вас була жменька смиренних ченців, деякі освічені й побожні. Ви почали поселятись по селах і посадах, але скоро перебрались в найбагатші міста, в найбільш квітучі його частини. Скільки є сіл, які не можуть прокормити свого пастира, ось там і ваше місце, там і трудіться! А тепер ніде вас не побачиш, хіба що в палацах багатіїв! Ви чванитесь ласкою римських пап, але ваші привілеї нічого не важать без згоди єпископа, пароха або його заступника. Поки я живу, ніхто з вас не вийде на амвон у моєму храмі. Я не бакалавр, не був бакалавром і святий Мартин, але єпископом став. Якщо мені бракує вченості, то не у вас мені її брати. Невже ви гадаєте, що світ і тепер такий дурний, щоб, побачивши рясу Домініка або Франциска, він повірив, начебто святість залежить від одежі? Не ваша справа, що робиться в моїй хаті. А як ви поводитеся у своїх лігвах, як ви обходитеся з черницями - це навіть простий народ знає. Відомо також усім і кожному, що домам багатіїв, які ви частенько відвідуєте, далеко до моральної чистоти і достоїнства».
Усе інше, Маркольфе, що він наговорив, я не зважуюсь тобі переповісти, взагалі він ганив високоповажних отців без будь-якої поваги до них. І не було б цій сварці кінця-краю, якби Георгій не дав знаку рукою, що він хоче щось сказати. Ледве вдалося сяк-так утихомирити пересварених духовних осіб. Тоді хворий так озвався: «Хай буде мир між вами! Тобі, моєму священику, я висповідаюсь повторно. Раніше, ніж ти вийдеш з цього дому, тобі заплатять і за церковний дзвін, і за похоронний спів, і за пам'ятник, і за похорон; я не допущу, щоб ти мав яку-небудь підставу нарікати на мене».
Маркольф. Парафіяльний священик, певно, не відкинув такої вигідної пропозиції?
Федр. Прийняв її. Бурмотів щось трохи сповідь, від якої він звільнив Георгія. «Навіщо, - казав, - втомлювати хворого і священика повторюванням того ж самого? Якби він своєчасно висповідався мені, то й заповіт, певна річ, склав би праведніше, а тепер ви за все відповісте». Це слушне рішення хворого дуже не сподобалось ченцям, які були незадоволені через те, що частина здобичі переходить до священика. Але тут я втрутився і поклав [242] край суперечці. Священик виконав маслосвяття, причастив вмираючого і, одержавши гроші, вийшов.
Маркольф. Отже, на зміну бурі прийшла тиша?
Федр. Де там! За однією бурею прийшла друга, ще лютіша.
Маркольф. Що стало причиною, скажи!
Федр. Зараз почуєш. У дім влізли ченці чотирьох жебрущих орденів, а до них приєдналися ще і з п'ятого ордена - хрестоносці. Проти цих останніх, немов незаконнонароджених, зняли галас оці чотири ордени. Вони глузливо запитували: «Чи бачив хто-небудь віз із п'ятьма колесами? Яка безсоромність вимагати, щоб жебрущих орденів було більше, ніж євангелістів! На такій підставі приведіть сюди всіх злидарів, що старцюють біля мостів і на роздоріжжях!»
Маркольф. Що відповіли на це хрестоносці?
Федр. У свою чергу вони запитали, як рухався вперед віз церкви, коли не було жодного жебрущого ордена, як потім - коли був один, і коли стало їх три? «Що ж до євангелістів, - говорили, - то вони мають стільки спільного з орденами, що з гральною кістю, в якої чотири кути. Хто приєднав до жебрущих орденів августинців, хто - кармелітів? Коли просив милостині Августин або пророк Ілля?» (їй-бо, вважають ті засновниками своїх орденів). Такі та подібні доводи наводили хрестоносці, відважно обороняючись, але нападу чотирьох бойових загонів витримати не змогли й відступили, не щадячи погроз.
Маркольф. Отже, нарешті, засяяла благодатна тиша?
Федр. Аж ніяк! Союз проти п'ятого ордену перетворився в бій гладіаторів. Францисканець і домініканець уперто доводили, що ні августинці, ні кармеліти - не справжні жебрущі, а незаконнонароджені або підкидьки. Сварка настільки розгорілася, що я вже боявся, аби часом не дійшло до бійки.
Маркольф. І як оце все переніс хворий?
Федр. На щастя, вони сварились не біля його ліжка, а в сусідній кімнаті. Але всі голоси доходили до хворого, бо ченці не шептали, а верещали зо всіх сил, до того ж слух у хворих, як тобі відомо, завжди загострюється.
Маркольф. Цікаво, як закінчилась оця війна?
Федр. Хворий повідомив через дружину, щоб вони втихомирились на хвилину, бо він хоче владнати чвари. І [243] попросив августинців і кармелітів поки що покинути дім, запевняючи, що їм не станеться ніяка кривда. Він обіцяв послати їм додому стільки харчів, скільки одержали б, якби залишились на місці. В похороні велів узяти участь усім орденам, включно з п'ятим, із тим, щоб грошей одержали вони всі порівну; поминок просив не влаштовувати, щоб не вийшла на них нова сварка.
Маркольф. Розторопна людина - навіть у хвилину смерті - зуміє владнати стільки складних справ.
Федр. Це зрозуміло! Адже він багато років командував військом, а там щодня виникають запеклі чвари між загонами.
Маркольф. Отже, він був багатий?
Федр. Дуже.
Маркольф. Але багатство було набуте, як воно звичайно буває, нечесним способом: грабунком, святотатством, здирством?
Федр. Так звичайно чинять воєначальники, і я не насмілився б поклястися, що Георгій дотримувався інших засад. Але наскільки я його знаю, він радше примножив свої маєтності спритністю, аніж насильством.
Маркольф. Чому ти так думаєш?
Федр. Він умів прекрасно лічити.
Маркольф. І що з того?
Федр. Що з того? А те, що перед князем налічував до тридцяти тисяч солдатів, у той час як було їх заледве сім тисяч. До того ж багатьом нічого не платив.
Маркольф. Нічого не скажеш - чудодійна арифметика.
Федр. Далі, він навмисно затягував війну, звик був брати собі щомісячну плату як з ворожих, так і із своїх міст і сіл: від ворогів - за те, що не ставали жертвою воєнних дій, а від своїх - за те, що їм дозволялося жити в мирі з ворогами.
Маркольф. Пізнаю загальновідомі солдатські прийоми, але розповідай далі.
Федр. Отже, залишились при хворому Бернардин і Вінцентій з декількома товаришами з ордену. Усім іншим харчі було послано додому.
Маркольф. А між тими, що залишилися на варті, згода була?
Федр. Не дуже. Мурмотіли щось про свої привілеї на основі папських грамот, але, щоб не перегинати палки, вдавали, що не чують один одного. Ось уже показують [244] заповіт і в присутності запрошених свідків оголошуються суми, про які було домовлено між ними раніше.
Маркольф. Цікаво послухати про це.
Федр. Розповім тобі в загальних рисах, бо це історія дуже довга. В Георгія була дружина, жінка винятково порядна й розумна, років тридцяти восьми, два сина, один дев'ятнадцяти років, другий п'ятнадцяти, і дві дочки, обидві малолітні. Заповітом передбачалося, щоб дружина, оскільки вона рішуче відмовилася стати черницею, вдягла плащ бегінки (це щось проміжне між черницями й мирянками). Старшого сина не можна було намовити, щоб став ченцем...
Маркольф. Як кажуть: стару лисицю в капкан не заманиш!
Федр. Відразу ж після похорону батька він повинен був вирушати в Рим і там, ставши за окремим дозволом папи священиком раніше законного віку, кожний день протягом цілого року правити молебни за душу покійного у Ватіканському соборі. Крім того, кожної п'ятниці підійматися уверх на колінах по священних сходах Латеранського храму.
Маркольф. Чи син охоче прийняв ці умови
Федр. Так само охоче, як осел, на спину якого навалюють поклажу. Молодший син повинен був посвятити себе святому Францискові, старша дочка - святій Кларі, молодша - Катерині Сієнській. Стільки вдалось домогтися, хоч первісно Георгій задумав, щоб здобути собі більшу прихильність Бога, розділити всіх п'ятьох членів своєї сім'ї, що залишались після його смерті, між п'ятьма жебрущими орденами. Наполягали там на цьому зо всіх сил, але дружина і старший син були в такому віці, що мали право самі вирішувати свою долю і не піддались ні улесливим намовлянням, ні погрозам.
Маркольф. Такий заповіт - це свого роду позбавлення спадщини.
Федр. Весь маєток розподілився таким чином, що після сплати витрат на похорон одна частка діставалася дружині з тим, що половина усієї суми призначалась їй на утримання, друга - тому монастиреві, який вона собі вибере; якщо ж вона передумає й покине монастир, тоді гроші повністю стають його власністю. Друга частка відписувалась старшому синові, якому мали негайно виплатити гроші на дорогу, купівлю папської грамоти і річне проживання в Римі. Якщо ж він змінить свій намір і [245] відмовиться від сану священика, його частка буде поділена між францисканцями й домініканцями. Боюся, що воно так і буде, таку відразу відчуває цей молодий чоловік до священства. Дві частки відходять монастирю, який прийме молодшого сина, стільки ж мали отримати монастирі, які приймуть дочок, але за умови, що якби діти не захотіли дати чернечі обіти, гроші будуть їм повністю повернені. Одну частку одержував Бернардин, одну - Вінцентій, половина частки діставалась картезіанцям, за причетність до всіх добрих діл, які цей орден взагалі творить. І останнє - півтори частки взагалі треба роздати прихованим біднякам, тим, яких Бернардин і Вінцентій визнають гідними такої милості.
Маркольф. Відповідно до звичаю правознавців ти повинен був уточнити: «біднякам чоловічої й жіночої статі».
Федр. Отже, після цього всього затверджується заповіт у таких словах: «Георгію Балеарський, чи ти, живий і в здоровому умі, підтверджуєш цей заповіт, який вже давно склав згідно зі своєю волею?» «Підтверджую». «І це твоя остання й незмінна воля?» «Так». «Чи призначаєш мене, присутнього тут, і бакалавра Вінцентія виконавцями твоєї останньої волі?» «Призначаю». Тоді велять йому підписатися.
Маркольф. Чи міг він ще писати?
Федр. Бернардин водив рукою хворого.
Маркольф. Чи Георгій що-нрбудь дописав?
Федр. «Хай гнів святого Франциска і святого Домініка спаде на того, хто намагатиметься будь-що тут змінити».
Маркольф. Чи не було побоювання, що заповіт буде визнано недійсним?
Федр. Позови такого роду не мають місця, якщо маєток присвячується Богу, та й нікому самохіть у голову не прийде з Богом судитися. Затим дружина й діти вмираючого по черзі подають йому праву руку і клянуться виконати умови заповіту. Відтак почалось обговорення справи похорону. І тут не обійшлося без суперечки. Нарешті взяла верх думка, щоб від кожного з п'яти орденів у похороні взяло участь по дев'ять ченців - на честь п'яти книг(1) [246] Мойсеевих і дев'яти сонмів ангельських(2). Кожний орден повинен іти попереду похоронного походу із своїм хрестом і співати похоронні пісні. Крім рідні, за домовиною мали йти тридцять найманих смолоскипників у жалобних шатах (за стільки срібняків був проданий Христос).
(1) П'ять книг Мойсеевих - т. зв. П'ятикнижжя Мойсееве: Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону.
(2) Дев'ять сонмів ангельських - у творі Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V ст. н.е.) «Про небесну ієрархію», який користувався великою популярністю в середні віки, ангели розподілялись на дев'ять розрядів: херувими, серафими, престоли, панування, сили, влади, початий, архангели, ангели.
Маркольф. Похорон, безперечно, почесний, але надто дорогий. У Венеції простого поденника хоронять з більшою шаною при менших витратах. Цех дає гарні ноші й інколи за однією труною йдуть шістсот ченців у жалобних плащах і фелонах.
Федр. І я таке бачив і сміявся з безглуздого честолюбства бідняків. Попереду йдуть сукновали й чинбарі, позаду поденники, посередині ченці. У глядача складається враження, що це не похоронний похід, а якісь проводи. Те саме стосується й похорону Георгія, ти був би такої ж думки, якби побачив його похорон власними очима. Георгій, передбачаючи, що францисканець і домініканець можуть посваритися за перші місця в поході, велів вирішити це питання жеребом. Подібно, щоб запобігти безпорядкові, повинні були вдатись до жеребкування й інші учасники походу. Парох і його причет мали замикати похід, що також вважалось почестю. На ніщо інше не погоджувались ченці.
Маркольф. Виходить, Георгій умів не тільки вишиковувати бойові лави а й процесію.
Федр. Було передбачено також, щоб заупокійний молебен у парохіальній церкві супроводився музикою заради почесті. Поки розглядалося це питання та інші справи, хворий почав дубіти. Це були незаперечні ознаки, що настала його остання година. Отже, готується останнє дійство.
Маркольф. То це ще не сам кінець?
Федр. Оголошено папську грамоту, яка обіцяла відпущення всіх гріхів і повністю звільняла від страху перед чистилищем. Надто був визнаний законним весь його маєток.
Маркольф. Придбаний грабунком?
Федр. У всякому разі придбаний правом війни і [247] згідно з солдатським звичаєм. Випадково серед присутніх був законодавець Філіпп, швагер Георгія. Він помітив у грамоті місце, викладене не так, як належить, і засумнівався в її достовірності.
Маркольф. Не в пору це зробив. Навіть якби й була помилка, слід було її приховати, щоб це не відбилося шкідливо на здоров'ї хворого.
Федр. Правильно. Хворий настільки схвилювався, що близький був до відчаю. Тут Вінцентій виявився на висоті завдання. Він казав Георгію заспокоїтись, запевняючи, що має право виправляти й доповнювати будь-які помилки і пропуски в грамотах. «Якби, допустимо, - сказав він, - тебе грамота обманула, я вже тепер готовий негайно замінити твою душу своєю, щоб твоя душа пішла до неба, а моя - у пекло».
Маркольф. Чи приймає Бог такий обмін душами? Якщо і приймає, то чи Георгій визнав його досить надійним при такій запоруці? А якщо душа Вінцентія й без обміну приречена була пеклу, що тоді?
Федр. Розповідаю тобі лише те, що і як відбувалося. Так чи інакше, Вінцентій домігся свого: у хворого піднявся настрій. Потім оголошено гарантії, які обіцяли Георгію співучасть у всіх добрих учинках, які здійснюють чотири жебрущі ордени і п'ятий - картезіанський.
Маркольф. Я боявся б, щоб часом не потрапив у пекло, якби мені довелось нести на своїх плечах такий тягар.
Федр. Я маю на увазі добрі вчинки, а вони не більше обтяжують душу, яка відлітає на небо, ніж пір'я - птахів.
Маркольф. А кому відписують свої погані вчинки ченці?
Федр. Німецьким найманцям.
Маркольф. Яким правом?
Федр. Посилаються на Євангеліє, де сказано: «Хто має, тому буде дано»(1). Водночас оголошено було кількість обідень і псалмів, які будуть супроводжувати душу померлого; а була вона, оця кількість, безконечною. Потім умираючого ще раз сповідали і благословили.
(1) «Хто має, тому буде дано» - Євангеліє від Матвія. XIII. 12.
Маркольф. І тоді він спустив дух?
Федр. Ще ні. На підлозі розстелено очеретяну мату, [248] яка з одного боку була згорнута, утворюючи неначе узголов'я.
Маркольф. Що далі?
Федр. Оцю мату посипають злегка попелом і кладуть на неї вмираючого; зверху накривають його францисканською рясою, освятивши її попередньо молитвами і свяченою водою. Під голову підкладають капюшон (Георгію не вистачило сили, щоб себе вдягнути) і поруч кладуть папську грамоту і орденські гарантії.
Маркольф. Дивний вид смерті!
Федр. Загально вважається, що злі духи не мають влади над тим, хто так помирає. Так між іншими, кажуть, померли святий Мартин і святий Франциск.
Маркольф. Так, але їх чесне життя відповідало такій смерті. Проте розповідай далі, дуже прошу, що було далі.
Федр. Вмираючому простягають хрест і воскову свічку. Дивлячись на простягнутий хрест, він промовив: «На війні я звик був захищатися щитом, а тепер, завдяки отакому щиту, буду убезпечений від ворога». І, поцілувавши хрест, приклав його до лівого боку. А, поглянувши на свічку сказав: «Колись, бувало, я прекрасно орудував списом у бою. Тепер цей спис метну в ворога людських душ».
Маркольф. Цілком по-військовому сказано.
Федр. Це були останні його слова. Скоро язик його заціпенів, і вмираючий почав задихатися. Справа над умираючим нахилився Бернардин, зліва Вінцентій. Обидва вголос промовляли молитви. Один показував зображення святого Франциска, другий - Домініка. Інші ченці розійшлись по спальні і жалісливим голосом мимрили псалми. Бернардин оглушливо горлав у праве вухо, Вінцентій - у ліве.
Маркольф. Що саме вони кричали?
Федр. Бернардин приблизно говорив таке: «Георгію Балеарський! Якщо й тепер схвалюєш те, про що ми домовились, поверни голову вправо!» Повернув. У свою чергу Вінцентій почав своє теревенити: «Не бійся нічого, Георгію! За тебе заступаються Франциск і Домінік. Будь спокійний! Подумай, скільки в тебе заслуг, яка грамота від папи! Надто зваж, що я віддав свою душу в запоруку на випадок будь-якої небезпеки. Якщо усвідомлюєш це і схвалюєш, поверни голову вліво!» Повернув. Знову обидва ще щось подібного роду плели і знову: «Якщо ти це [249] чуєш, потисни мені праву руку!» Той потиснув. І ось за такими повертаннями голови то туди, то сюди і потисками рук пройшло майже три години. Коли ж Георгій перестав рухатись, Бернардин випростався і проголосив відпущення гріхів. Але не встиг він договорити, як Георгій сконав. Було це десь близько півночі. Вранці зроблено розтин.
Маркольф. Що він виявив?
Федр. Добре, що ти нагадав. У діафрагмі застряв осколок свинцю.
Маркольф. Звідки він там узявся?
Федр. Дружина Георгія розповідала, що він колись був поранений снарядом з бомбарди. З того лікарі зробили висновок, що саме часточка рідкого свинцю залишилась усередині. Відтак покалічене тіло сяк-так одягають у францисканську рясу. Після обіду відбувся похорон. Похід рухався точно в такому порядку, як було домовлено.
Маркольф. Ніколи не чув про більш клопітку смерть, ні про більш честолюбивий похорон. Гадаю, що ти не маєш на думці розголошувати цю історію.
Федр. Чому ти так думаєш?
Маркольф- Щоб не дратувати шершнів.
Федр. Нема чого боятися. Якщо те, про що я розповідаю, благочестиве, то їм самим буде на руку, щоб про це знали люди. Якщо ж справи мають протилежну ознаку, то всі чесні з-поміж ченців будуть мені вдячні за те, що я вивів це на світло денне, щоб, почувши мою розповідь, інші з сорому не поводилися так, як згадані, а всі простодушні люди старались не допуститися таких помилок. Адже й серед ченців є люди розумні і справді побожні, вони часто нарікали передо мною, що забобонність або розбещеність малої жменьки накликає ненависть до всього ордену.
Маркольф. Зауваження слушне і сміливе. А тепер, нарешті, я хочу почути, як помер Корнелій.
Федр. Як за життя, так і в хвилину смерті він не спричинив нікому клопоту. Хворів він хронічною лихоманкою, яка поверталася щороку в ту саму пору. Вона чи внаслідок похилого віку (йому вже перевалило за шістдесят), чи з інших причин докучала йому більш, ніж звичайно, і він, видно, сам відчув, що наближається фатальний день. Так ось за чотири дні до смерті (була якраз неділя) він пішов у церкву, висповідався перед своїм парохом, побув на богослужінні, вислухав загальну [250] проповідь, з благоговінням прийняв тіло Христове й вернувся додому.
Маркольф. А до лікарів не звертався?
Федр. Тільки до одного, причому той не просто добрий лікар, а й прекрасна людина. Звуть його Яків Каструцій.
Маркольф. Так, я його прекрасно знаю. Немає чеснішої людини.
Федр. Яків сказав, що не відмовляє другові в допомозі, але, на його погляд, у такому стані радше слід покладати надію на Господа Бога, аніж на лікарів. Корнелій це твердження сприйняв погідно і спокійно, начеб йому дано тверду надію на довге життя. Хоч він у міру своїх засобів був завжди щедрий перед убогими, тепер усі гроші, які залишаться після задоволення найнеобхідніших потреб дружини й дітей, велів роздати бідним, причому не нахабним старцям, які зустрічаються повсюдно, а людям чесним, які тяжко заробляють на шматок хліба, змагаючися з бідою. Я просив Корнелія, щоб він радше приліг і покликав до себе священика, ніж виснажувати і без того немічне тіло. Але він відповів мені на це, що впродовж усього життя старався по змозі допомагати друзям, ніж обтяжувати їх просьбами про послуги, і не бажає зрадити свої засади в хвилину смерті. Лежав він тільки останній день і частину ночі, в яку на той світ переставився. Від немочі він ходив, спираючись на палицю, або сидів у кріслі і рідко лягав у ліжку, і то одягнений, тримаючи голову піднесеною. У цей же час він або давав різні розпорядження, дотичні бідняків, особливо добре йому знайомих або близьких сусідів. Читав Святе письмо, зокрема ті місця, які вселяють у нас віру в Бога і засвідчують його любов до нас. Якщо ж через утому не міг читати сам, просив читати вголос друга. Часто з незвичайною ніжністю закликав домочадців до взаємної любові, сімейної злагоди, турботи про справжнє благочестя. Напрочуд ласкаво втішав їх, опечалених його близькою смертю. Раз у раз нагадував їм, щоб не забули сплатити всі борги.
Маркольф. А заповіту не склав?
Федр. Зробив це задовго до смерті, коли був ще зовсім здоровий. Він твердив, що заповіт, що його складає вмираюча людина, це плід не здорового глузду, а його занепаду.
Маркольф. Монастирям або жебракам нічого він не відписав? [251]
Федр. Ані шеляга. «Я, - сказав він, - свій скромний маєток роздавав, як міг, а тепер передаю його іншим з правом розпоряджатись відповідно до їхньої волі. Переконаний, що мої спадкоємці будуть розпоряджатися ним краще, ніж це робив я».
Маркольф. І не викликав благочестивих ченців, як Георгій?
Федр. Жодного. Крім членів сім'ї і двох найближчих друзів, біля нього нікого не було.
Маркольф. Цікаво, що він думав у той час?
Федр. Він казав, що при смерті не хоче завдавати клопіт більшій кількості людей, ніж при своєму народженні.
Маркольф. Чекаю закінчення цієї історії.
Федр. Зараз почуєш. Настав четвер. Він уже не вставав, відчуваючи повне виснаження всього тіла. Викликаний священик учинив над ним обряд миропомазання і знову причастив його, на цей раз без сповіді. Бо помираючий твердив, що совість у нього чиста. Потім священик заговорив про похорон, де і як він бажає бути похованим. «Хорони мене так, - відповів Корнелій, - як ти хорониш найскромнішого християнина. Мені цілковито байдуже, де покладеш моє тіло, яке в день Страшного суду все одно буде знайдене, де б ти його не поховав. Врочистий похорон мені не потрібний». Священик згадав про дзвони, про тридцять заупокійних молебнів, про щорічні поминальні богослужіння, про папську грамоту, про купівлю права на співучасть у заслугах. На це хворий відповів так: «Ох, мій пастире, мені від цього гірше не стане, якщо жоден дзвін не задзвонить, досить буде того, якщо удостоїти мене хочби однією заупокійною відправою. Якщо є ще якісь обряди, яких, згідно із звичаєм Церкви і без незадоволення з боку слабких духом пропустити не можна, віддаю на твій розсуд. Мені не хочеться ні скуповувати чиїхось молитов, ні віднімати в будь-кого його заслуги. Досить заслуг у Христа, і я вірю, що молитви і заслуги всієї Церкви допоможуть мені, якщо тільки я справді живий її член. Вся моя надія лежить на двох грамотах. Одна - це список моїх гріхів, яку глава всіх пастирів, Господь Ісус, знищив, прибивши до хреста; друга, яку сам Ісус написав і скріпив найсвятішою своєю кров'ю, вселяє в наші серця віру у вічне спасіння за умови, що всі надії наші покладемо на нього одного. Отже, я далекий від того, [252] щоб, запасшися заслугами і грамотами, закликав Господа мого прийти на суд з рабом його, бо я впевнений, що не виправдається перед Господом Богом ніхто з живих. Тим-то від справедливості Христа я звертаюсь до його милосердя, бо воно безконечне і несказанне». Після цих слів священик пішов. Корнелій, немов пройнятий твердою надією на спасіння душі, радісний і бадьорий, каже прочитати йому ті місця із Святого письма, які підтримують віру у воскресіння і надію на безсмертя як нагороду за чесно прожите життя. Йому прочитано було розповідь з Ісайї про врятування Єзекії(1) від смерті разом з подячною піснею, потім п'ятнадцятий розділ з «Першого послання Павла до корінфян», далі про смерть Лазаря з Євангелія від Іоанна(2), особливо ж історію мук Христових з Євангелій. З яким зосередженим виразом обличчя він слухав, то зітхаючи, то дякуючи, із складеними руками, то радіючи незмірно, то перебиваючи читання короткою молитвою. Після обіду він задрімав, поспав трохи і, проснувшись, велів прочитати з Євангелія від Іоанна двадцятий розділ до кінця. Тут можна було сказати, що він під впливом читання цілком перетворився і наповнився новим духом.
Вже сутеніло; він покликав дружину й дітей і, підвівшись, наскільки мав сил, так озвався: «Дорога моя дружино, колись Бог з'єднав нас з тобою, а тепер розлучає, але тільки тілесно, до того ж на короткий час. Турботи, любов і відданість, які ти досі звикла ділити поміж мною і любими нашими дітьми, тепер повністю перенеси на них. Не думай, що можна в інший спосіб заслужити прихильність Бога, як виростити, випестити й виховати дітей, яких як плоди нашого одруження дарував нам Бог для того, щоб вони стали достойними Христа. Тим-то подвой свою материнську любов до них, пам'ятаючи, що й моя частина обов'язків ляже тепер на твої плечі. Якщо ти так зробиш, - у цьому я не сумніваюсь, - діти не будуть мати підставу вважати себе сиротами. Якщо ти знову вийдеш заміж...» При цих словах дружина його залилася сльозами й почала клястися, що ніколи навіть [253] не подумає про повторне одруження. На це Корнелій відказав: «Дорога сестро моя в Христі, якщо Ісус Христос ласкаво пошле тобі такий намір і силу духу, не відмовляйся від небесного дару. Якщо в інший бік штовхне тебе слабість тіла, знай, що моя смерть звільняє тебе від подружніх зобов'язань, за винятком одного: турбуватися за мене і за себе про наших дітей. Що стосується одруження, користуйся свободою, яку тобі дав Бог. Про одне-єдине прошу тебе і благаю: вибери собі чоловіка такої вдачі і сама будь з ним такою, щоб він, керуючись власною добротою або під твоїм впливом, був здатний полюбити пасинків. І ще одне: гляди, щоб ти не зв'язала себе ніякою обітницею. Бережи свою свободу для Бога й дітей наших. Виховуй їх у благочесті, але дивися, щоб вони не приймали ніякого нерозважливого рішення щодо своєї долі до того часу, поки вік і життєвий досвід не дозволять їм обрати праведний життєвий шлях». Відтак Корнелій, звертаючись до дітей, радив їм бути благочестивими, слухатись матері, заохочував до взаємної любові і злагоди. Після цих слів він поцілував дружину, а дітей поблагословив знаком хреста і побажав їм доброго розуму і Христового милосердя. Затим поглянув на всіх присутніх і сказав: «Завтра вдосвіта Христос, який воскрес на світанку, із свого милосердя зволить покликати мою душу, забираючи її з могили тіла й мороку смертності до небесного світла. Не хочу ніжний вік утомлювати без-потрібним неспанням. Хай усі інші також сплять по черзі - досить з мене й одного вартівника, який читав би мені вголос Святе письмо». Коли закінчилась ніч, о четвертій годині всі зібрались біля його ліжка. Корнелій велів прочитати повністю псалом, який проказав Христос на хресті. Потім попросив подати йому хрест і свічку. Взявши свічку, промовив: «Господь - моє світло і моє спасіння; чого мені боятись?» Поцілувавши хрест, він сказав: «Господь - твердиня мого життя, - кого мені лякатися?» Трохи перегодя він молитовно склав руки на грудях, звів очі до неба і мовив: «Ісусе Христе, прийми душу мою!» і відразу ж заплющив очі, немов з наміром заснути. І в цю мить, легко зітхнувши, спустив дух. Можна було подумати, що він заснув, а не вмер.
(1) Книга пророка Ісайї XXXVIII. Цар Єзекія смертельно захворів і пророк Ісайя від імені Бога повідомив його, що він помре. Тоді Єзекія молився і ревно плакав, через те Бог пожалів його. Подячна молитва Єзекії належить до найкращих зразків біблійної лірики.
(2) Євангеліє від Іоанна, XI, 1-45 (про смерть і воскресіння Лазаря).
Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
