Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
ЗАЛИЦЯЛЬНИК І ДІВЧИНА
Памфіл. Марія.
Памфіл. Здрастуй, жорстока, здрастуй, залізна, здрастуй, сталева!
Марія. Здоров і ти, Памфіле, стільки раз, скільки сам забажаєш і під яким завгодно означенням. Але мені здається, що ти призабув моє ім'я. Мене звуть Марією.
Памфіл. А треба б звати тебе Марсією.
Марія. Чому так, скажи, будь ласка! Що спільного в мене з Марсом?
Памфіл. Те, що тобі, як і цьому богу, вбивати людей - просто-таки забава. До того ж ти куди жорстокіша від Марса і губиш навіть того, хто тебе любить.
Марія. Отакої! А де купи трупів моїх жертв? Де кров убитих?
Памфіл. Одного трупа побачиш, якщо тільки поглянеш на мене.
Марія. Що я чую? Небіжчик розмовляє і ходить? О, якби страшніших від тебе привидів не довелось мені ніколи зустріти.
Памфіл. Мало того, ти ще й глузуєш, а тим часом у нещасного забираєш життя. Вбиваєш мене жорстокіше, ніж якби ти прохромила списом. Ось тепер я нещасний, гину в повільних муках.
Марія. Гей, привиде, скажи-но, скільки вагітних жінок скинули, побачивши тебе?
Памфіл. Все ж блідість обличчя мого говорить про те, що я мертвіший від тіні померлого.
Марія. Але твоя блідість кольору левкої. Ти такий блідий, як спіла вишня або багряне гроно винограду.
Памфіл. Ох, як нещадно насміхаєшся ти з безталанного!
Марія. Якщо мені не віриш, поглянь у дзеркало.
Памфіл. Іншого дзеркала не визнаю: те, в яке я дивлюсь, бездоганне, кращого не існує.
Марія. Яке ж дзеркало ти маєш на увазі?
Памфіл. Твої очі. [128]
Марія. Сиплеш дотепами, як завжди! Але як доведеш, що ти небіжчик? Хіба тіні мертвих щось їдять?
Памфіл. їдять, але не відчувають смаку, як, наприклад, я.
Марія. Отже, що вони споживають?
Памфіл. Мальву, порей і люпин.
Марія. Але ти не цураєшся ні каплунів, ні куріпок.
Памфіл. Це правда, однак вони смакують мені так, неначе б я жував мальву й буряк без перцю, вина і оцту.
Марія. Ох ти, бідолашний! Незважаючи на це, ти такий товстунець? Скажи-но, чи небіжчики розмовляють?
Памфіл. Так, як я - ледь чутним голосом.
Марія. Але коли ти нещодавно ганьбив свого супротивника, то голос твій зовсім не був слабенький. Ага! Скажи ще, дуже прошу, чи тіні мертвих прогулюються, одягаються, сплять?
Памфіл. Усе це роблять, тільки на свій лад.
Марія. Ой, неабиякий з тебе жартівник!
Памфіл. А що скажеш, якщо я, вдаючись до доказів Ахілла(1), доведу, що я мрець, а ти - вбивця?
(1) Докази Ахілла - тобто найпереконливіші і неспростовні докази, від імені найсильнішого з героїв «Іліади» - Ахілла.
Марія. Борони Боже, Памфіле! Зрештою приступай до свого софізму.
Памфіл. По-перше, ти погодишся, гадаю, зі мною, що смерть - це ніщо інше, як розлука душі і тіла.
Марія. Погоджуся.
Памфіл. Але так, щоб не відступати від того, на що ти вже погодилась.
Марія. Хай буде!
Памфіл. Далі. Ти не можеш заперечити, що той, хто в іншого забирає душу, є вбивця.
Марія. Не заперечую.
Памфіл. Погодься ще з тим, що твердять найповажніші автори і що доведено протягом стількох століть, а саме, що душа людська не перебуває в тому, чиє тіло вона оживляє, а в тому, кого любить.
Марія. Поясни доступніше, бо не досить розумію, в чому річ.
Памфіл. Через те я і найбільш нещасливий, що ти відчуваєш і думаєш не так, як я.
Марія. А ти постарайся, щоб усе було однаково. [129]
Памфіл. Спершу постарайся, щоб сталь відчувала.
Марія. Я все-таки дівчина, а не сталь.
Памфіл. Так, але ти твердіша за сталь.
Марія. Продовжуй свої доводи.
Памфіл. Хто опанований божественним натхненням, той не чує, не бачить і не відчуває нічого, хочби його й різали.
Марія. Так, таке я чула.
Памфіл. А яка, на твою думку, причина цього стану?
Марія. Скажи сам, філософе.
Памфіл. Причиною такого, безперечно, є те, що дух, покинувши тіло, перебуває на небі поруч того, кого він полум'яно любить.
Марія. Що далі?
Памфіл. Що далі, жорстока? А з того якраз і випливає висновок, що я мрець, а ти вбивця.
Марія. І де твоя душа?
Памфіл. З тією, кого любить.
Марія. Отже, хто відняв у тебе душу? Чому зітхаєш? Скажи щиро - скажеш безкарно.
Памфіл. Одна дуже жорстока дівчина, якої я, хоч і померлий, не можу ненавидіти.
Марія. Яка благородна в тебе натура! Але чому ти, в свою чергу, не віднімеш душі в неї, відплачуючи їй, як то кажуть, тією ж монетою?
Памфіл. Не було б для мене більшого щастя від такого обміну, якби душа її переселилася в мої груди, а моя - повністю перейшла в її тіло.
Марія. Чи можна і мені виступити в ролі софіста?
Памфіл. Софістки - треба сказати.
Марія. Чи можливо, щоб те саме тіло було водночас і живе, і без душі?
Памфіл. Ні, водночас ні в якому разі.
Марія. Коли душі немає, тоді тіло мертве?
Памфіл. Мертве.
Марія. Отже, людина живе тільки тоді, коли має душу?
Памфіл. Само собою розуміється.
Марія. Що ж тоді виходить: душа, хоч перебуває в тому, кого любить, оживляє покинуте тіло? І якщо живе також, коли душа любить когось, хто перебуває далеко, чому померлим називаєш тіло, яке насправді не позбавлене життя? [130]
Памфіл. Говориш, як справжнісінький софіст, але мене в таку пастку не впіймаєш. Душа, яка якимось чином керує тілом люблячого, душею зветься неточно: бо насправді це лише мізерні залишки душі. Подібно до того, що запах троянди залишається на пальцях, коли відкласти саму квітку.
Марія. Як бачу, не легко піймати лисицю в сильце. Але дай відповідь ще на таке запитання: той, хто вбиває, діє?
Памфіл. Ще б пак!
Марія. А той, кого вбивають, зазнає дії?
Памфіл. Безперечно.
Марія. В такому разі, як пояснити таке: люблячий діє, а кохана зазнає дії, а ти твердиш, начебто убиває та, яку люблять, адже радше люблячий убиває себе сам?
Памфіл. Навпаки, люблячий зазнає дії, а та, яку кохають, діє.
Марія. Таким доводом не переконаєш ареопаг граматиків.
Памфіл. Не біда. Зате вийду переможцем перед амфіктіонами діалектики.
Марія. Не відмов відповісти мені ще на одне запитання: добровільно ти любиш чи проти волі своєї?
Памфіл. Добровільно.
Марія. Отже, якщо є свобода любити й не любити, то, певне, той, хто любить, - самовбивця, і дівчину він звинувачує безпідставно.
Памфіл. Але дівчина не вбиває тому, що її хтось любить, а не тому, що вона не любить взаємно. Адже вбиває той, хто може врятувати, але не рятує.
Марія. А якщо юнак любить особу, яку не повинен любити, наприклад, чужу жінку або дівчину-весталку, чи вона повинна його своєю любов'ю рятувати?
Памфіл. Але в цьому випадку любов юнака виправдана, благородна, чесна і чиста, і все-таки він гине! А якщо звинувачення у вбивстві не досить переконливе, я дам на тебе позов у чаклунстві.
Марія. Борони боже! Нову Цірцею хочеш з мене зробити?
Памфіл. Ні, ти жорстокіша від неї. Бо я волів би бути ведмедем або свинею, ніж тим, чим я є тепер, тобто мертвяком.
Марія. Яким чаклунством я гублю людей?
Памфіл. З допомогою уроків. [131]
Марія. Значить, на майбутнє не дивитись мені на тебе моїми заворожуючими очима?
Памфіл. Навпаки, ще більше мене зачаровуй!
Марія. Якщо в мене погляд зловорожий, то чим пояснити те, що не чахнуть інші люди, на яких я дивлюсь? Гадаю, що чаклунством наділені не мої очі, а твої.
Памфіл. Мало тобі вкорочувати віку Памфілові, ти ще й глумишся над ним?
Марія. Дотепний небіжчику! Коли ж відбудеться твій похорон?
Памфіл. Швидше, ніж думаєш, якщо, звичайно, не прийдеш з допомогою.
Марія. Хіба це в моїх силах?
Памфіл. У твоїх силах навіть мертвому вернути життя, причому без особливих зусиль.
Марія. Либонь, тоді, коли мені хтось подарує панацею.
Памфіл. Не потрібно ніякого чарівного зілля - ти тільки полюби взаємно. Що може бути легше і заодно справедливіше? Інакше від убивства тобі не очиститися.
Марія. Який суд буде розглядати мою справу? Може, ареопаг?
Памфіл. Ні, суддею буде Венера.
Марія. Кажуть, ця богиня поблажлива.
Памфіл. Навпаки, ніхто від неї не страшніший і не безпощадніший у гніві.
Марія. На її озброєнні блискавки?
Памфіл. Ні.
Марія. Тризубець?
Памфіл. Ні.
Марія. Спис(1)?
Памфіл. Також ні. Але вона - володарка моря...
Марія. Я по морю не плаваю.
Памфіл. ...і є в неї синочок...(2)
(1) На її озброєнні блискавки... тризубець, спис. - Блискавка - зброя Зевса (Юпітера), тризубець - його брата Посейдона (Нептуна), володаря мерів, спис - бога війни Арея (Марса).
(2) ...I є в неї синочок... - Мова про Купідона або Амура (у греків - Ероса).
Марія. Він - малятко; нічого мені його боятись.
Памфіл. Але він мстивий і впертий.
Марія. Що він може мені зробити? [132]
Памфіл. Що може зробити? Хай бережуть тебе всі боги всевишні! Не хочу віщувати лиха тій, якій бажаю добра.
Марія. Все ж скажи, я не забобонна.
Памфіл. Гаразд, скажу. Якщо ти нехтуєш тим женихом, який, на мій погляд, якнайбільше заслуговує взаємного кохання, то, будь певна, цей хлопчик за наказом матусі проштрикне тебе списом, вмоченим у найжахливішу отруту, і ти закохаєшся до нестями в якогось нікчему, причому без взаємності.
Марія. На які ж то пекельні муки прирікаєш мене! Краще вмерти, ніж шалено закохатися в виродка, не зустрічаючи взаємності.
Памфіл. Нещодавно таке нещастя спіткало одну дівчину, і це може служити повчальним прикладом для інших.
Марія. Де це трапилось?
Памфіл. В Орлеані.
Марія. Скільки років минуло?
Памфіл. Скільки років? Ледве десять місяців спливло.
Марія. Як звали дівчину? Не знаєш?
Памфіл. Знаю її так добре, як тебе.
Марія. Чому тоді не назвеш її імені?
Памфіл. Бо це погана ознака. Якби ж то вона звалась якось інакше! Але в неї таке ж саме ім'я, що і в тебе.
Марія. Хто був її батько?
Памфіл. Він і досі живе, визначний правознавець, дуже багатий.
Марія. Його ім'я?
Памфіл. Маврікій,
Марія. А прізвище?
Памфіл. Аглаіус(1).
(1) Аглаіус - грецьке слово, що означає «блискучий», «славний».
Марія. А мати його живе?
Памфіл. Недавно пішла на той світ.
Марія. Від якої хвороби?
Памфіл. Від якої хвороби, питаєш? Від гризоти. Та й батько її, хоч людина напрочуд і міцна, ледь не віддав Богові душу.
Марія. А ім'я матері можна знати? [133]
Памфіл. Аякже. Усі добре знали Софронію! Але що значить цей допит? Невже ти гадаєш, що я вигадую казку?
Марія. З якої речі мені підозрювати тебе у вигадці? Таке підозріння виправдане було б, якби це розповідала жінка. Однак, розкажи, що сталося з дівчиною.
Памфіл. Дівчина була, як я вже згадав, з хорошої родини, багата, винятково вродлива. Чого ж іще? Достойна вийти заміж за князя. І залицявся до неї жених до пари.
Марія. Як його звали?
Памфіл. Гай-гай! Погана призвістка! Він звався також Памфіл. Хоч як він, бідолаха, не старався, а дівчина вперто від нього відверталася. Юнак від туги марнів і нарешті пішов з життя. А трохи згодом вона почала марніти з любові до якогось чоловіка, а точніше, до мавпи.
Марія. Що ти верзеш!
Памфіл. І так жахливо, що описати годі!
Марія. Така красуня здуріла задля такої потвори!
Памфіл. Так, так! Голова з гострим тім'ям, волосся рідке і скуйовджене, незачесане, все в гнидах і парші, більша частина черепа світила лисиною; сам косоокий, кирпатий, з ніздрями, виверненими наверх, рот аж до вух, зуби гнилі, підборіддя шолудиве; тіло вкрите суціль струпами; а ще ж він гикавий, горбатий, пузо випнуте вперед, ноги криві.
Марія. Форсіта якогось ти мені описуєш.
Памфіл. До того ж із одним вухом.
Марія. Одне, певне, втратив на війні?
Памфіл. Нічого подібного - в мирний час.
Марія. Хто насмілився відрізати йому вухо?
Памфіл. Кат Діонісій.
Марія. Але, либонь, багатство врівноважувало його зовнішню потворність?
Памфіл. Де там! Він усе розтринькав і загруз у боргах по самі вуха. З таким ось чоловіком свій вік вікує ця незвичайна жінка, та ще й не раз дістається їй від його, кулаків.
Марія. Який жах!
Памфіл. Але ж це правда. Така, очевидячки, воля Немезіди, яка мстить їй за цього юнака, знехтуваного і зневаженого.
Марія. Я воліла б загинути від удару грому, ніж терпіти такого чоловіка! [134]
Памфіл. Тож не спокушуй Немезіду - відповідай любов'ю люблячому.
Марія. Якщо знайдеться хтось гідний, то полюблю його.
Памфіл. Але я хотів би, щоб ця любов була постійною і тривкою: я-бо шукаю дружину, а не подружку.
Марія. Це не підлягає сумніву. Разом з тим треба гарненько подумати, перше ніж прийняти відповідальне рішення, бо раз прийняте вже не зможеш відмінити.
Памфіл. Що стосується мене, то я довго над цим роздумував.
Марія. Все-таки зваж, щоб любов не стала для тебе поганою порадницею. Кажуть-бо, що вона сліпа.
Памфіл. Вона зряча, якщо родиться з розсудливості. Не тому здається мені такою, що я тебе люблю, але тому й люблю тебе, що побачив, якою ти є.
Марія. Все ж подумай, чи ти добре приглянувся. Взуєш чобіт - тільки тоді почуєш, де він тисне.
Памфіл. Доведеться кинути жереб. Хоча з багатьох прикмет доходжу думки, що все буде гаразд.
Марія. Ти ще й ворожбит?
Памфіл. Так, ворожбит.
Марія. А за якими прикметами ти ворожиш? Може, за польотом сови(1)?
Памфіл. Сова літає для дурнів.
Марія. Може, з правого боку надлетіла пара голубів(2)?
(1) Сова - птах, присвячений Афіні, богині мудрості.
(2) Голуб - птах Венери (Афродіти); з правого боку, тобто щасливе знамення.
Памфіл. Нічого подібного. Уже багато років, як я пізнав добропорядність твоїх батьків. Це перша і не маловажна прикмета - твоє хороше походження. Далі, я достеменно знаю, в яких розумних правилах і на яких прикладах вони тебе виховали. А добре виховання більше важить, ніж благородне походження. Ось тобі і друга прикмета. До того ж мої батьки - люди, якщо не помиляюсь, не погані, - вже віддавна дружать з твоїми; звідти ми обоє і знаємо одне одного змалечку. У нас з тобою вік більш-менш однаковий, та і в наших батьків маєток, становище, знатність однакові. Далі. В дружбі [135] особливо важливе - твої погляди на життя цілком збігаються з моїми. Буває таке, що двоє людей самі собою хороші, але ладнати одне з одним не можуть. Наскільки моя вдача подібна до твоєї, це я вже знаю. Оці прикмети, моє сонечко, вселяють у мене надію, що наше подружжя буде щасливе, тривке, радісне, аби тільки ти не заспівала мені лиховісної пісні.
Марія. Якої ж то пісні ти від мене чекаєш?
Памфіл. Я заспіваю: «Я - твій», - а ти відповідай: «Я - твоя».
Марія. Пісенька, щоправда, коротка, але її приспів довгий(1).
(1) Пісенька, щоправда, коротка... - За канонічним правом, обмін такими зобов'язаннями був рівнозначний взяттю шлюбу, майже настільки законного, що скріплений обрядом вінчання.
Памфіл. Немає значення, довгий чи короткий, аби тільки був радісний.
Марія. Ти мені не настільки байдужий, щоб я була рада, аби ти здійснив учинок, в якому потім розкаювався б.
Памфіл. Облиш, не накликай на себе біди. Марія. Може, ти побачиш мене іншою, коли хвороба або старість змінять мій вигляд?
Памфіл. Та й моє тіло, дорога моя, не весь час буде однаково молоде і міцне. А я милуюсь не тільки тією прекрасною і квітучою оселею, - набагато миліший мені її хазяїн.
Марія. Який хазяїн?
Памфіл. Твоя душа, якої краса з роками дедалі більше зростатиме.
Марія. Воістину ти зіркіший від самого Лінкея, якщо під стількома покровами можеш побачити душу.
Памфіл. Душу бачу душею. До того ж ми не раз помолодіємо в наших дітях.
Марія. А тим часом безслідно промине незайманість!
Памфіл. Це правда. Але скажи мені таке: якби ти мала гарний сад, чи хотіла б, щоб там нічого не росло, окрім квітів? Чи рада була б, після того як відійдуть квіти, побачити дерева з гілками, обтяженими стиглими плодами?
Марія. Який же ти красномовний! [136]
Памфіл. Дай мені відповідь ще на таке: на що приємніше дивитись, чи коли виноградна лоза лежить на землі і загниває, чи коли, оповившись навколо тичини або в'язу, обтяжує дерево пурпуровими гронами?
Марія. Дай мені і ти відповідь, у свою чергу: що миліше для ока - троянда, яка сяє сліпучою білизною на своєму кущі, чи, зірвана людськими пальцями, повільно в'яне й марніє?
Памфіл. На мою думку, щасливіша та троянда, яка в'яне в руці людини, радуючи і очі наші, і ніздрі, ніж та, що старіється на кущі. Адже на кущі вона все одно мусить зів'янути. Так само щасливіше те вино, яке люди вип'ють, перш ніж воно прокисне. До того ж не відразу ж після заміжжя в'яне цвіт дівочої краси; навпаки, я бачив багатьох дівчат, які до шлюбу були і бліді, і мляві, немов чахли, і тільки в обіймах чоловіка набрали сили і аж тоді розцвіли.
Марія. А одначе всі хвалять і поважають дівоцтво.
Памфіл. Так, чудове явище юна дівчина, але немає нічого більш протиприродного, ніж стара діва! Якби твоя мати не втратила своєї квітки, то ми не милувалися б тепер оцією квіткою - тобою. Ось і ми, сподіваюсь, якщо наш шлюб не буде безплідний, замість однієї дівчини спородимо багатьох.
Марія. Кажуть, проте, що Богу наймиліша чистота.
Памфіл. Тим-то я й хочу одружитися з чистою дівчиною, щоб жити з нею чисто. Це буде радше союз душ, аніж тіл. Ми будемо родити для суспільства і для Христа. Чи таке подружнє життя набагато буде різнитися від, дівоцтва?- А з часом, можливо, ми заживемо так, як жили Йосиф з Марією. Але поки що ми повинні привчити себе зберігати чистоту, бо не відразу люди здобувають досконалість.
Марія. Що я чую? Щоб навчитись дівоцтва, треба його втратити?
Памфіл. А чому б і ні? Подібно як буває, коли ми, поступово випиваючи все менше і менше вина, привчаємо себе до тверезості. Хто, по-твоєму, більш стриманий - той, хто в гущі насолод уміє від них відмовлятися, чи той, хто далекий від насолод, які спокушають до нестриманості?
Марія. Той, мені думається, сильніший у стриманості, кого надмір спокус не може зіпсувати.
Памфіл. Кому з більшим правом повинна належати [137] хвала чистоти - тому, хто каструє своє тіло, чи тому, хто, цілий і здоровий, все ж сторониться Венери?
Марія. Я хвалу чистоти присвоїла б другому, а першого назвала б несповна розуму.
Памфіл. А хіба ті, що, зв'язані обітницею чистоти і відмовляються від шлюбу, цим не оскопляють себе?
Марія. В певному розумінні, так.
Памфіл. Не вступати у статеві зносини - це ще не чеснота.
Марія. Як це розуміти?
Памфіл. Так ось послухай. Якби не вступати у статеві зносини само по собі було б чеснотою, то вступати у такі зносини було б пороком. Але виходить, що порок - не вступати у статеві зносини, а вступати - чеснота.
Марія. Коли ж так буває?
Памфіл. Кожного разу, коли чоловік вимагає від дружини задовольнити його права, особливо коли він шукає обіймів, бажаючи мати потомство.
Марія. А якщо його спонукує одна хіть? Чи й тоді відмовляти не годиться?
Памфіл. Тоді годиться на добрий розум наставляти або, ще краще, ласкаво просити, щоб він угамував себе. Але вперто відмовляти, коли він наполягає, не годиться. Зрештою, такого роду скарги чоловіків на жінок почуєш рідко.
Марія. Все-таки свобода така солодка!
Памфіл. Навпаки, дівоцтво - великий тягар. Я буду твоїм царем, ти моєю царицею, будемо правити сім'єю за нашим розсудом. Чи вважаєш таке життя рабством?
Марія. Але загально називають одруження вуздою...
Памфіл . Справжньої вузди заслуговують саме ті, хто так вважає. Скажи мені, будь ласка, чи твоя душа зв'язана з тілом?
Марія. Зв'язана, звичайно.
Памфіл. Подібно, як пташка з кліткою. Однак, запитай її, чи хоче вона бути вільною? Вона заперечить - я певен. А чому? Тому що радо дала себе ув'язнити.
Марія. Майно в нас обох невелике.
Памфіл. Тим краще. Ти вдома будеш примножувати його своєю ощадливістю, яку не без підстав називають неабияким прибутком, а я поза домом - своєю працьовитістю.
Марія. Незліченні турботи приносять з собою діти. [138]
Памфіл. Але й незліченні радості, а з часом з лишком повертають батькам свій борг.
Марія. А й бездітність - страшна річ.
Памфіл. А тепер хіба ти не бездітна? Який смисл заздалегідь наворожувати собі біду, якщо кінця все одно не передбачиш? Скажи, чи воліла б ти взагалі не появлятись на світ, чи народитися, щоб потім померти?
Марія. Все-таки краще народитись, навіть якщо треба й померти.
Памфіл. А бездітність для жінки більше лихо, коли вона дітей не має і мати їх не буде. І ті, що жили на світі, щасливіші від тих, що не народились і ніколи не народяться.
Марія. Що це за люди, яких тепер нема і не буде в майбутньому?
Памфіл. Кожний піде з життя, хочби хотів чи не хотів переносити химери долі, якій в однаковій мірі підлягають усі люди, як злидарі, так і володарі. Що б нам у житті не трапилось - добре чи погане, тобі дістанеться менше половини, а більшу частину я беру на себе. Якщо зустріне нас радість, вона буде подвійною, а якщо лихо - наш союз на половину зменшить печаль. Для мене, коли покличе доля, буде втіхою вмерти в твоїх обіймах.
Марія. Люди легше переносять усе те, що випадає на їх долю за велінням загальних законів природи. Але я бачу, що деяким батькам більше горя завдає погана поведінка дітей, аніж їх смерть.
Памфіл. Щоб не сталося нічого подібного, все залежить передусім від нас!
Марія. Як це розуміти?
Памфіл. Річ у тім, що переважно від добрих батьків родяться добрі діти. Це згідно з законами природи. І голубка не виводить шулік. Тим-то докладемо всіх зусиль, щоб ми самі були добрими. Далі потурбуємося, щоб діти з молоком матері увібрали високі погляди і правила моралі. Дуже важливо, що наллєш у новий посуд. Подбаємо, нарешті, щоб вони вдома мали достойний приклад для наслідування.
Марія. Важке завдання.
Памфіл. Не дивина, воно ж благородне. (З тієї ж причини й тебе здобути справа не з легких). Тому з тим більшим запалом візьмімось за справу виховання наших дітей. [139]
Марія. Одержиш для цього податливий матеріал - тільки ж постарайся його вміло обробити.
Памфіл. А поки що вимови слівце.
Марія. Немає нічого легшого, але слова, мов птахи, раз із уст злетять, уже не вертаються. Дам тобі тепер пораду, корисну для нас обох: переговори спершу зі своїми батьками і з моїми, щоб усе відбулося за згодою двох сторін.
Памфіл. Ти кажеш мені просити про твою руку. Хоча можеш вирішити справу одним слівцем.
Марія. Навряд чи це в моїх силах: не від мене воно залежить. У давнину без згоди батьків молоді люди не побирались. Зрештою, так чи сяк, мені думається, що наш шлюб буде щасливішим, якщо він відбудеться з волі батьків. І вам, чоловікам, а не нам, жінкам, личить просити дозволу на нього. Дівчата раді схопленню і насильству, інколи навіть тоді, коли вони палко кохають.
Памфіл. Клопотатиму охоче, аби тільки ти не підвела мене своїм рішенням.
Марія. Не підведу, будь спокійний, мій Памфіле.
Памфіл. Надто ти зі мною сувора.
Марія. Попервах ти гарненько зваж свій вибір. Хай твоїм порадником буде не пристрасть, а розум. Що підкаже пристрасть, те скороминуще, що порадить розум, у такому виборі ніколи не шкодуватимеш.
Памфіл. Як прекрасно ти філософствуєш! Доведеться тебе послухатися.
Марія. Не пожалкуєш, що послухався. Зрештою, підожди-но, сумнів опановує мене і не дає спокою.
Памфіл. Геть сумніви!
Марія. Ти що, хочеш, щоб я вийшла заміж за мерця?
Памфіл. Борони Боже, я ж оживу!
Марія. Ось ти і прогнав мій сумнів. А тепер прощай і будь здоров, Памфіле.
Памфіл. Тепер усе від тебе залежить.
Марія. Бажаю тобі доброї ночі і приємних снів. Чого це ти зітхаєш?
Памфіл. Приємних снів бажаєш? Ах, якби ти подарувала мені те, про що я мрію.
Марія. Не поспішай, твоє жниво ще не спіле.
Памфіл. І нічим мене на прощання не порадуєш?
Марія. Візьми оцю пахучу кульку, хай вона звеселить твоє серце. [140]
Памфіл. Додай хоч один поцілунок.
Марія. Ні, я хочу віддати тобі мою незайманість цілою і недоторканою.
Памфіл. Хіба поцілунок відніме щось від неї?
Марія. Отже, ти не проти того, щоб я й іншим роздавала поцілунки?
Памфіл. Ні в якому разі! Усі поцілунки збережи для мене.
Марія. Для тебе і бережу. До речі, є ще інша причина, чому тепер не зважуюсь тебе поцілувати.
Памфіл. Яка?
Марія. Ти кажеш, що твоя душа майже вся переселилась у моє тіло; в тебе залишилась лише дрібна її частиночка. Тим-то я й боюсь, щоб разом з поцілунком той залишок не перекочував до мене і ти не спустив духу цілком. Тому подаю тобі мою руку - знак взаємного кохання - і прощай. Веди справу з глуздом, а я буду молитися Христу, щоб з його благословення прийшло до нас щастя й добро.
Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
