Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша
РОЗДІЛ XXV, де оповідається про дивні речі, які приключились хороброму рицареві з Ламанчі в Моренських горах, та про покуту, що він собі накинув, наслідуючи Милосума
Дон Кіхот попрощався з козопасом і, сівши знову на Росинанта, сказав Санчові, щоб за ним їхав; хоч і не хотілось того джурі, та мусив коритись. Скоро забились вони між найдикіші кручі та стромовини, і Санчові вмерло забажалось із паном побалакати, та, боячися порушити його наказ, він усе ждав, що, може, рицар обізветься перший. Врешті не витерпів гніту мовчанки і сказав:
- Пане мій Дон Кіхоте, благословіть мене і одпустіть з душею: вернуся я краще додому, до жінки своєї й діточок, хоч наговорюся там і набалакаюсь із ними досхочу. А то що ж виходить - тиняйся з вами день і ніч по отсих нетрищах і словом не обізвись, коли побалакать охота? Це все одно, що живцем у домовину лізь! Якби ще воно так діялось, як за царя Гісопа, коли всяка твар говорити вміла, то я погомонів би собі з осликом та й розбив свою тугу. А то ж так тобі прикрутило, що просто витерпу нема - блукаєш отак безперестану, пригод шукаючи, дістається всього - і кулаків, і носаків, і товчеників і гойдаників, і паліччя й камінюччя, а ще як на те і рот тобі зашито, не вільно сказати, що на серці маєш, мов ти німтур який, прости Господи!
- Розумію, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- тобі притьмом забажалось, щоб я скасував заборону, що наклав тобі на язик. Гаразд, можеш уважати, що я її вже скасував, говори все, що на думці маєш, але знай, що я даю цей дозвіл лише на той час, поки ми з гір не виберемось.
- Добро п'яниці крапля,- сказав Санчо,- хоч тепер поговорю, бо що далі буде, Бог святий знає; маючи дозвіл, спитаю першим словом у вашої милості - чого се ви так розпинались за ту королеву Мудасі-му, чи як там її? Хіба вам не однаково, чи гуляла вона з Лисопетом, чи ні? Ви їм не суддя, і щоб ви були тоді змовчали, той навіжений провадив би своє оповідання і нам би не довелося скуштувати ні каміння того, ні носаків, ні потилишників. [144]
- Далебі, Санчо,- промовив Дон Кіхот,- коли б ти знав, як се знаю я, яка поштива і обичайна була та королева Мадасіма, то ти, безперечно, сказав би, що я повівся аж надто стримано: інший, будучи мною, тут же на місці врізав би язика, з якого зірвались такі блюзнірські слова, бо хто скаже чи навіть подумає, ніби королева пристає собі з лікарем, то вже велике блюзнірство. Насправді ось як було діло: того доктора Елісабата, про якого згадував божевільний, чоловіка мудрого і доброго дорадця, королева тримала при собі за лікаря й напутника, а щоб вона була йому коханкою,- то вже дурниця, за яку не слід по головці гладити. Ще ж і на те зваж, що Карденіо сказав це, як на нього вже шал напав: він сам не знав, що говорить, от собі блудив словами.
- І я ж кажу,- впав у річ Санчо,- не треба на те уваги звертати, що божевільний блягузкає. Щастя ваше, пане, що та каменюка не в голову вам улучила, а в груди, а то мали б собі цяцю, і все через ту королеву, що ви заступились, бий її сила Божа! А тому Карденію нічого б і не було, сказано - несамовитий.
- Усякий мандрований рицар,- почав Дон Кіхот,- повинен завжди ставати на оборону честі будь-якої жінки, незалежно від того, чи зневажник при своєму розумі, чи ні, тим паче, коли йдеться про таку чеснородну і доброзвичайну даму, якою була королева Мадасіма, котру я високо шаную за її відмінні прикмети. Вона-бо не тільки вродою пишною сіяла, а й розумом своїм славилась та ще незліченними злигоднями, яких їй довелось зазнати; саме завдяки радам і допомозі доктора Елісабата вона могла ті труднощі долати і ті нещастя мужньо й терпли-во зносити, що й дало привід нетямущій і зловільній черні говорити й думати на неї, ніби вона була йому коханкою. Брешуть вони всі, і ще раз кажу - брешуть, хоч би їх було дві сотні й більше; всякий бреше, хто таке говорить і думає.
- Та я ж, пане, такого не говорю й не думаю,- виправдувався Санчо,- хіба ж я що? Чиє мелеться, той і біжи з ковшем. Як вони собі, може, й бахурували, то Бог їм суддя. Я не тутешній, я нічого не знаю. Хто там що робить, мені без інтересу, а ще кажуть - хто дуже крутить, той сам іскрутиться. А я собі яко наг, яко благ, родився без сорочки, помру без штанів, мене воно не студить і не гріє. У сусіда, славлять, повна бод-ня сала, а в нього й бодні нема. Та рот, кажуть, не город - не загородиш. Люди -Божі собаки: на кого хочуть, на того й брешуть.
- Боже ти мій Господи! - вигукнув Дон Кіхот.- Що се ти, Санчо, мелеш, що се ти плещеш? Оті всі приказки, що ти нанизуєш, мов те намисто, зовсім до нашої справи не тичуться. На Бога, Санчо, мовчи вже краще і гляди свого осла та не сунь носа, куди не слід. Зрозумій нарешті і затям собі раз назавжди: все, що я робив, роблю й будь-коли робитиму - все те цілком розумне й повністю відповідає регулам рицарським, які я знаю краще за будь-якого іншого рицаря в світі.
- А се, пане, хіба по-рицарському,- спитав Санчо,- валасатися отут у горах по безпуттю та бездоріжжю, шукаючи того божевільця? Ану ж як ми його знайдемо, а йому заманеться скінчити, що почав - не повість свою доказати, а доламати вашій милості голову, а мені ребра, що тоді? [145]
- Кажу ж тобі, Санчо, помовч,- зацитькував його Дон Кіхот.- Щоб ти знав, у ці хащі мене пориває не лише охота віднайти того шаленця, а й бажання звершити в них подвиг, що вкриє моє ім'я нев'яду-щою славою і розголосить його по всьому широкому світі. Сей подвиг буде вінцем і вершиною всього, чого тільки може досягти найславетні-ший і найдосконаліший мандрований рицар.
- А він дуже небезпечний, цей подвиг? - спитав Санчо Панса.
- Та ні, не дуже,- відповів Рицар Сумного Образу,- а втім, усяко може бути, як уже нам кість випаде - куць виграв, куць програв. Все буде залежати од твоєї старанності.
- Од моєї, кажете, старанності? - перепитав Санчо.
- Авжеж,- відповів Дон Кіхот.- Якщо ти повернешся скоро звідти, куди я гадаю тебе послати, то скоро скінчаться мої злигодні і скоро почнеться пора моєї слави. Щоб же ти не довго пробував у невіданні і непевності щодо моїх замірів і задумів, чиню тобі відомо, друже, що преславний Амадіс Гальський був одним із найкращих мандрованих рицарів. Що це я кажу - одним із найкращих? Ні, він був перший, єдиний і неповторний між усіма, що за його часу жили на світі. Чого вартий той хвалько дон Бельяніс, чого варті всі ті, що казали, ніби вони в чомусь дорівняли Амадісові? То все брехня і бридня, щоб я так жив! Скажу тобі ще ось яку річ: коли якийсь маляр прагне прославитись у своїм мистецтві, то бере собі за взірець твори найвиборніших митців, яких він тільки знає; це саме правило дійсне і для всіх інших благородних занять та професій, що суть оздобою людської громади. Той, наприклад, хто хоче зажити слави мудрого й витривалого мужа, має наслідувати і справді наслідує Одіссея, що в його образі Гомер дає нам живий взоровзір людської мудрості і витривалості; так само в образі Енея Вергілій малює перед нами уособлену синовню любов, а також полководчу мужність, поєднану з обачністю,- причім один і другий малювали й живописали своїх героїв не такими, якими вони справді були, а такими, якими вони мали бути, щоб потомним поколінням ті герої правили за зразок чеснот. Отож і Амадіс був провідною зорею, яскравим світочем, осяйним сонцем усім хоробрим і щиролюблячим рицарям, і ми всі, що боремось під прапорами рицарства й любові, повинні наслідувати його і брати собі за взірець. А коли справа мається саме так, а не інакше, то я вважаю, друже Санчо, що хто з мандрованих рицарів найбільше наслідуватиме Амадіса Гальського, той найдужче наблизиться до ідеалу рицарства. Особливу ж мудрість, і мужність, і доблесть, і стійкість, і щирість, і вірність появив Амадіс тоді, коли, згор-дований од сеньйори Оріани, він накинув на себе покуту й подався на Бідну Скелю, прибравши ймення Милосума; се промовисте ймення дуже добре пасувало до того способу життя, що він обрав собі з вольної волі своєї. І мені набагато легше наслідувати його саме в цьому, аніж рубати велетнів, стинати голови драконам, убивати песиголовців, громити цілі війська, потопляти флоти чи розбивати чари. А що для такої покути ці місця дуже підходящі, то нерозумно було б не скористатися з цієї нагоди, що сама наставляє мені кучерика - тільки хапай.
- А що ж саме,- спитав Санчо,- що саме збирається ваша ми-лость робити у сій глушині? [146]
- Я ж тобі вже сказав, Санчо,- відповів Дон' Кіхот,- буду наслідувати Амадіса, буду шаліти, скаженіти, навісніти взором завзятого Роланда, котрий, побачивши сліди коло джерела, здогадався, що то Анджеліка Прекрасна вчинила там мерзотний гріх з Медором, і з того відчаю збожеволів - вивертав з коренем дерева, каламутив воду в прозорих струмках, убивав пастухів, нищив отари, палив колиби, валяв будинки, заганяв табуни і витворяв тисячі інших нечуваних каверз, гідних возвеличення і увіковічення в письмі і в слові. Зрозуміла річ, я не думаю геть у всьому наслідувати Роланда (чи Орланда, чи Рольдана - його і так, і так називають) і відтворювати кап-у-кап всі його безумні вчинки, слова і мислі, а візьму з того саму лише квінтесенцію, те, що становить грунт і основу. Можливо, я задовольнюся наслідуванням одного тільки Амадіса, що без того буяння і бешкету, самими лише слізьми і чулістю зажив собі такої слави, як ніхто інший на світі.
- Мені здається,- зауважив Санчо,- що ті двоє рицарів не просто так собі покуту справляли і дурня клеїли, а то горе їхнє таке витворяло, причина, виходить, була. Ну, а вашій милості з якої речі божеволіти? Що, може, скажете, дама вами згордувала, чи ви знайшли якісь признаки, що ваша Дульсінея Тобоська зробила глупство з яким-не-будь мавром або християнином?
- У тім же якраз уся й сила,- відповів Дон Кіхот,- у тім і суб-тельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини - яка ж то честь, яка заслуга? Ні, ти збожеволій без причини - ото штука! Нехай твоя дама зрозуміє, що коли й так. з доброго дива, ти вже шалієш, то що ж буде, як тобі допечуть? Щоправда, певні підстави до того я вже маю, бо віддавна живу в розлуці з довічною володаркою моєю Дульсінеєю Тобоською, а ти ж чув, як ото пастух Амбросіо казав: закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить. Тим-то, друже Санчо, шкода розраювати мене од такого надзвичайного, вишуканого і витонченого наслідування. Я шалію і шалітиму доти, доки ти не вернешся з відповіддю на листа, що я гадаю послати тобою до володарки моєї Дульсінеї. Якщо відповідь її буде така, на яку заслуговує моя вірність, то шаленство скінчиться, а з ним і покута; як же ні, тоді я збожеволію всправжки і негоден буду нічого сприймати. Чи так, чи інак, а оці мої терзання й боріння душевні вгамуються: будучи при своєму розумі, я радітиму добрій вісті, що ти мені принесеш, а збожеволівши, не страждатиму більше од лихої. Та скажи мені, Санчо: в тебе ще цілий той Мамбрінів шолом? Бо я бачив, як ти підняв його, коли той невдячник хотів його розтрощити, але так і не зміг, що свідчить про міцний гарт того металу.
- На Бога, пане Рицарю Сумного Образу,- відповів йому Санчо,- часом ваша милость каже мені такі речі, що просто нетерпій слухати, і тоді мені здається, що всі оті балачки про лицарію та про завойовані царства й моцарства, про острови та інші всякі нагороди й милості, що нібито бувають у мандрованому пригодництві, що все те, вибачайте, брехня й бридня, кози в золоті, на вербі груші. Якби хто почув, що ви називаєте Мамбріновим шоломом мідницю до гоління і за чотири дні не розібрали, що воно є, то неодмінно подумав би, що тільки безклепкий та безглуздий може таке говорити. Мідниця та в мене в торбі, вона вся [147] погнулась: дома я її розпрямлю та й буду голитись, як дасть Господь милосердний при жінці і дітях пожити.
- Ех, Санчо, Санчо! - сказав йому Дон Кіхот.- Ти забожився, то і я забожусь, що такого, як ти, тупого й недоумкуватого джури ніде нема й ніколи не було на світі. Невже ж таки за весь цей час, коли ти зі мною мандруєш, ти й досі не помітив і не збагнув, що все, що оточує мандрованих рицарів, здається химерним, безглуздим, несправжнім, поставленим сторч головою? І не тому, що так воно і є, а тому, що за нами повсякчас в'ються роєм усякі чаклуни та чарівники, які по своїй уподобі підміняють, перетворюють і перечаровують усі ці речі на краще чи на гірше, залежно від того, чи вони нам добра зичать, чи лихим духом на нас дишуть. Ось чому те, що тобі видається голярською мідницею, мені уявляється Мамбріновим шоломом, а комусь іще чимось. І то дуже мудро вигадав прихильний до мене чарівник, що ця річ, яка насправді є Мамбріновим шоломом, усім іншим показується мідницею чи тазом, бо якби люди знали, яка то дорогоцінність, усяке поривалось би її в мене відняти; а так бачать, що таз, та й байдуже - от хоч би й той чоловік, що хотів був поламати шолома, а тоді кинув об землю і не взяв. Повір мені, якби він знав, що воно таке, він би зроду його не зоставив. Ну, гаразд, друже, нехай той шолом тим часом у тебе побуде, бо поки що він мені не потрібний,- навпаки, я думаю зняти зараз із себе увесь обладу-нок і залишитись у чому мати породила, як мені, може, захочеться в покутуванні більше з Роланда, ніж з Амадіса, приклад брати.
Так розмовляючи, приблудились вони попід круту гору, що над усі-ми кругом вивишалась: з одного боку сливе прямовисне урвище, з другого положистий схил, потічок по ньому в'ється, а попідгір'ю лучка зелена, сочиста, хоть очі на ній паси, ще ж і древа лісовії, зела всякі та квіти додавали тій містині принади. Отсей-то кут і облюбував собі для покутування Рицар Сумного Образу; скоро його вгледів, почав просторікувати гучним голосом, мов несамовитий:
- Се врочище, о небо, я обрав і ухвалив для того, щоб оплакувати в ньому нещастя, яке ти мені само ниспослало! Вологою очей моїх доповнятиму я води сього бистреня, безнастанними моїми глибокими зітханнями колихатиму без угаву листя сих нагірних древес на свідкування і ознаку страждань, що терпить заблукане моє серце. О ви, недовідомі сільські богове, що домуєте на сьому безлюдді, слухайте жалів і скарг бездольного закоханця, котрого довготривала розлука та уявні ревнощі поривають у сі нетряві тіснини плакатися і ускаржатися на жорстокість моєї прекрасної невдячниці, що являє собою вінець і зеніт усякої краси людської. О ви, дріади й ореади, що пробуваєте в сих гірських хащах, нехай не бентежать вашого любого впокою прудконогі і хтиві сатири, безнадійно у вас залюблені,- ридайте посполу зі мною над гіркою моєю недолею, а ні, то принаймні вчувайте спочутливим ухом мої ридання! О Дульсінеє Тобоська, днино моєї ночі, насолодо моєї муки, провіднице путів моїх, зірко моєї долі, хай небо пошле тобі талан щасливий і дасть усе, чого душа твоя бажає: подумай, благаю, про те, до чого довела мене розлука з тобою, і подай невольникові твоєму достойну надгороду за вірність його і щирість! О пустинні дерева, що відтепер будете товаришами моєї самотності, лагідним коливанням [148] віт подайте мені ознаку, що моя присутність не видається вам немилою! О ти, мій джуро, вірний мій товаришу в добрій і лихій годині, затям і запам'ятай усе, що я тут робитиму, щоб потім розповісти й розказати єдиній причинниці сієї покути!
По сій мові зліз із Росинанта, миттю зняв із нього вуздечку й сідло, а тоді ляснув по крижах і промовив:
- О коню, рівно знакомитий ділами своїми і своєю лихою долею! Нині дає тобі волю той, хто сам її не має! Біжи ж тепер куди знаєш: на чолі тобі написано, що не збіжить проти тебе ані Астольфів Гіпо-гриф, ані сам славетний Фронтин, що так дорого став Брадаманті!
Тут упав йому в річ Санчо:
- Поздоров Боже того, хто тепер за нас розсідлує Сірого, а то б і я свого ослика оце по спині пожалував і наговорив би йому всякої хвали. Еге, якби він тут був, я нікому не дав би його розсідлати, з якої речі? Адже його пан (тим паном був я, поки Бог рачив) зовсім не збирається гинути з розлуки та любовної розпуки. А знаєте, пане, якщо вам і справді випадає тут шаліти, а мені в дорогу рушати, то годилось би знову осідлать Росинанта, хай би мені за Сірого послужив, так би я швидше обернувся, бо пішки, звісно, поки туди, та поки назад, а ходільник із мене, без сорома казка, абиякий.
- Добре, Санчо,- погодився Дон Кіхот,- хай буде, як ти кажеш: придумано нібито й незле. Тільки от що: поїдеш не зараз, а за три дні, бо маєш перш побачити й почути, що я тут заради неї робитиму й казатиму, а тоді вже подаси їй про все звістку.
- Та хіба я мало набачився? - заперечив Санчо.- Яке ще неви-дальце ви можете мені показати?
- Диви, який розумний! - сказав Дон Кіхот.- Зараз я ще одяг на собі роздеру, збрую розкидаю, битимусь головою о скелі і ще всяку таку покажу тобі чудасію.
- Боже-світе! - сплеснув руками Санчо.- Ви ж, пане, як будете головою о камінь товктися, то глядіть, будьте обережні, а то можна з першого разу на такого гостряка наскочити, що буде по всій покуті. А як уже, по-вашому, без цього діла ніяк не мона, то я, бувши вами, трохи йнакше зметикував би (воно ж усе одно вигадка, примха, жарт, так, аби-то): бився б головою в воду чи в щось м'якеньке, бавовну абощо. А я вже, не бійтесь, скажу вашій володарці, що ваша милость билась головою у пруг скелі, такої твердої, як діамант.
- Дякую тобі за добру пораду, друже Санчо,- сказав Дон Кіхот,- але, щоб ти знав, я роблю це все не на жарт, а насправжки, інакше я зламав би рицарський закон, що під страхом розсвячення забороняє нам усяку лжу, а робити замість одної речі другу - се та сама лжа. Отож я битимусь головою о скелі дійсно, по правді і по щирості, без жодних там софістичних викрутів та вивертів. І ти лиши мені про всяк випадок трохи корпії на перев'язку, коли вже лиха доля судила, що бальзам наш пропав.
- Кат його бери, той бальзам,- відповів Санчо,- гірше, що осел пропав, а з ним разом корпія і ще всяка всячина. Тільки нехай ваша милость при мені не згадує більше того триклятого трунку, бо зразу отут коло серця млоїть і на воміти бере... І ще одне: вважайте, пане, що [149] я вже вибув тут ті три дні і ваші всі шаленства бачив, що хоч і в протокол списати не гріх - я про них такого нашій пані розкажу, що тільки ну! Отож пишіть мерщій листа і шліть мене не гаючись, бо мені страх як хочеться швидше сюди вернутись і вас із цього чистилища порятувати.
- Так по-твоєму, Санчо, се чистилище? - спитав Дон Кіхот.- Ба ні, се радше пекло, а може, ще й гірше од пекла, коли взагалі можна уявити собі щось гірше.
- Хто попав у пекло, то вже ви золу немає,- зауважив Санчо.
- А що таке «визолу»? - спитав Дон Кіхот.- Не розумію.
- Визолу немає,- пояснив Санчо,- се значить, як попадеш у пекло, то довіку тебе чорти золитимуть, а вийти зась. Ну, а з вами інша річ, аби тільки мої ноги справні були, щоб Росинантові острогами охоти додавати. Майну в Тобосо і зразу плюсь до володарки моєї Дульсінеї та й розкажу їй про ті шаленства чи блазенства (воно ж усе на одно виходить), що ви, ваша милость, заради неї тут витворяєте; так розкажу, що хоч би вона була, як дуб, непохилиста, зразу шовкова стане, хоч у вухо бгай. Діставши од неї відповідь, та ще яку - на солодкім меду, я примчусь сюди, як той чародій на хмарі, і визволю вашу милость із сього чистилища, яке вам за пекло здається, а воно, як хочете, таки не пекло: бо з пекла рятунку нема, сього й ви, пане, не заперечите, а звідси ще є надія на волю дістатись.
- Правда твоя,- притакнув йому Рицар Сумного Образу.- Та як же нам цидулку написати?
- І квитка ослячого, ви ж не забудьте,- нагадав Санчо.
- Все зробимо, не бійся,- заспокоїв його Дон Кіхот.- От тут немає паперу, то нам би можна було, взором людей старожитніх, написати послання на листку з дерева або на вощаній табличці - а втім, де ти тепер її знайдеш? Ну, та я вже надумав, на чому писати: добре буде, ще й як добре. Адже у нас є записна книжечка, що колись Кар-денійова була, там і напишем, а ти вже, їдучи, даси переписати десь у селі вчителеві, або й дякові, на доброму папері й гарним письмом, тільки не давай писарям, бо ті такого понагрундзьовують, що й сам чорт не вчитає.
- А як же буде з підписом? - допитувався Санчо.
- Амадіс ніколи не підписував своїх листів,- відповів Дон Кіхот.
- Це-то нехай,- сказав Санчо,- а от квитка треба конче підписати, а як хто перепише, то скажуть, що підпис фальшований, і замість ослят я матиму дулю.
- Квитка я напишу в тій самій книжечці за своїм підписом; ти тільки покажи його моїй небозі, і вона без жодної вимовки все зробить так, як я велю. Щодо любовного листа, скажи його так підписати: «Ваш до гробу Рицар Сумного Образу». ї то нічого, що підпише за мене чиясь чужа рука, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і зроду не бачила ні почерку мого, ні жодного мого листа; зрештою, і кохання наше було цілком платонічне і не сягало понад сором'язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що від дванадцяти років я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, і за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки - Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова.
- Ц-ц-ц-ц! - зацмокав язиком Санчо.- То себто, виходить, Ло-ренса Корочка донька, Альдонса Лоренсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська? От воно що!
- Так, се вона,- підтвердив Дон Кіхот.- І я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу.
- Та я ж її добре знаю,- сказав Санчо,- як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою - всім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне - враз почули, мов під самою дзвіницею стояли. ї ще добре, що вона дівка не маніриста, пблегка - всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки. Отож, пане Рицарю Сумного Образу, я вам скажу, через таку не то ошалієш, а й сказишся і повісишся, то ніхто не здивує, що продаси чортові душу. Я б оце хоч і зараз уже їхав, кортить так на неї глянути, бо таки давненько вже не бачив. Мать, вона дуже за сей час ізмінилась, бо, знаєте, все на полі, на сонці та на вітрі, а то білій челяді церу псує. Мушу признатись вам по правді, пане мій Дон Кіхоте, що я до сії хвилі дуже обмилявся і гадав, бачите, ніби та сеньйора Дульсінея то якась прин-цизна, що в неї ваша милость закохалась; така парсона, що заслуговує на пишні гостинці, котрі ваша милость до неї посилала - і того біскайця, і отих галерників, і ще різні різнощі, бо ваша милость, я думаю, багатьох ворогів у бою перемогли й подужали ще перед тим, як я до вас за джуру став. А тепер я так собі оце міркую: на що воно здалось сеньйорі Альдонсі Лоренсовій, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобось-кій, щоб перед нею падали на коліна ті, що ваша милость їх перемагає і шле до неї? Може, прийдуть вони до неї, а вона саме льон тіпає чи на току збіжжя молотить, то їм буде ніяково, а вона з того гостинця насміється або ще й розсердиться на вас.
- Я вже не раз казав тобі, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- що ти надто на язик лепетливий і, хоч на розум тупуватий, можеш часом і гостре слівце вкинути. Щоб же тобі показати, який ти дурний і який я мудрий, розповім зараз одну коротеньку приповість. Жила колись на світі вдовичка, з себе гарна, молода, вільна і багата, а на вдачу дуже весела, та й полюбила молодого бентега монастирського, здорового такого опецька. Як дізнався про те отець настоятель, став він ту добру вдовичку по-душпастерськи угрущати: «Дивуюсь я,- каже - панійко, що така шляхетна особа, така вродниця і багатійка, як ваша милость, та полюбила такого простака, йолопа і неотесу, як сей ім'ярек. Адже в нашій обителі стільки богословів, і магістрів, і докторів, ви могли б із-межи них собі до мислі котрогось узяти, мов огірочки перебираючи: сього хочу, сього ні». На те вдовичка одказала грайливо й невимушено: «Ви помиляєтесь, велебний отче, і зразу видно, що ви чоловік старої [151] дати, коли думаєте, ніби я неслушний вибір вчинила, полюбивши такого, як ви кажете, простака. У тому ділі, що мені од нього треба, він такий філософ, що куди вашому Арістотелю!» Отак, Санчо, і в мене: за що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі. Зваж іще й на те, що не всі дами, яких оспівують поети під різними вигаданими йменнями, суть справжні і дійсно сущі істоти. Невже ти думаєш, що всі оті Амарілли, Філіди, Сільвії, Діани та Гала-теї, яких повно скрізь по книжках і романсах, по цилюрнях і театрах,- що всі вони насправді живі жінки й дівчата, облюблениці тих, що славили їх і славлять дотепер? Певна річ, що не так воно є; їх здебільшого вимріяли поети, аби було про кого вірші складати, аби всі гадали, що вони когось кохають і чийогось кохання варті. Ось через що й мені досить думати і уявляти, що добра Лоренсова Альдонса прекрасна і цнотлива, а до роду її мені байдуже - вона в черниці не збирається, то нема чого до того доскіпуватись, а для мене вона, може, найчес-нородніша в світі принцеса. І якщо ти, Санчо, сього ще не знаєш, то знай, що до любові дві речі найбільше спричиняються - хороша врода й добра слава, а в Дульсінеї ми бачимо досконале поєднання сих двох ознак, бо вродою ніхто проти неї не вийде, а славою мало хто зрівняється. Вкінці зауважу тільки, що все попереду сказане є щирісінька правда, тут нічого не викинеш і не докинеш; мені на думці малюється вона такою, як сам хочу: і красою своєю пишною і чеснотою високою заломить вона Гелену і переважить Лукрецію, нема їй рівні між славними жінками старожитніми, ані грекинями, ані римлянками, ані варварками. А люди хай собі що-хотя говорять: невіглас мене огудить, але й найсуворіший суддя не осудить.
- Правда, паночку, все правда,- сказав Санчо,- ви мудра голова, а я віслюк. Та чого це мені раптом таке слово з губи злетіло? Того, мабуть, що голодній курці просо на думці. Давайте вже мерщій листа, та я поїду.
Дон Кіхот видобув записника і, одійшовши трохи набік, заходився компонувати листа. Як написав, підкликав Санча і сказав, що хоче йому того листа вголос прочитати, нехай напам'ять вивчить, а то ще буває загубить десь по дорозі - од такого нерозторопи всього можна сподіватись. Та Санчо одказав йому:
- Хай краще ваша милость перепише листа в цій-таки книжечці кілька разів та й дасть мені так, я зроду не згублю, а щоб я його з голови читав, то шкода й гадати. Пам'ять у мене як дощечка, де був сук, там дірочка - часом забуваю, як мене дражнять, не то що. А листа ви мені таки прочитайте, залюбки послухаю, бо то, мабуть, чудо, а не лист.
- То слухай же,- сказав Дон Кіхот,- ось що я написав:
ЛИСТ ДОН КІХОТА ДО ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОІ
«Достохвальна і можновладна сеньйоро!
Зранений вістрям розлуки і вжалений жалем у саме серце, найсолодша Дульсінеє Тобоська, зичить тобі щастя й здоровля той, хто сам їх не має. Якщо краса твоя мною гордує, якщо цнота твоя мною нехтує, якщо зневага твоя мене к землі прибиває, то хоч [152] я собі й терпливий удався, не здолаю більше тої муки зносити,.що не тільки важка понад силу, а й довго понад усяку міру триває. Вірний мій зброєносець Санчо розповість тобі докладно, прекрасна невдячнице, кохана ворогине моя, в який розпач я упав з твоєї причини. Якщо рачиш порятувати мене - твій єстем, а ні, то чини собі як сама знаєш, а я, збавивши собі віку, задовольню жорстокість твою і моє жагуче прагнення.
Твій до гробу Рицар Сумного Образу».
- Присягаю на душу панотця мого,- сказав Санчо, вислухавши листа,- що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А, бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все те виповіли, як добре пасує сюди той підпис - Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат: геть-чисто все на світі знаєте!
- Що ж,- мовив Дон Кіхот,- у мене така професія, що мушу все знати.
- А тепер,- нагадав Санчо,- напишіть, будьте ласкаві, на другім бочку квитка на трьох ослят, та підпишіть його так розбірно, щоб усяке глянуло, і враз пізнало, чия то рука.
- Гаразд, - погодився Дон Кіхот.
І, написавши цидульку, прочитав од слова до слова:
«Сим скриптом своїм власноручним доручаю і наказую панні небозі моїй, аби рачила видати листсподавцю, джурі моєму Санчові Пансі, трьох ослят із тих п'яти, що лищив-єм на господарстві під опікою їмості. Тих вищеписаних трьох ослят видати йому за таку саму скількість, що тут отримав-єм од нього натурою, як покаже листа сього і поквитує.
Дано в нетрях Моренських гір 22-го серпня року біжучого».
- Оце по-моєму! - гукнув Санчо.- А тепер, пане, ще й підмахніть.
- Повного підпису не треба,- сказав Дон Кіхот,- досить буде одного розчерку, якби навіть се був квит не на трьох ослят, а на цілих три сотні.
- Здаюся, пане, на ваше слово,- сказав Санчо,- а тепер подо-звольте мені осідлати Росинанта - засягнувши панського благословення, поїду вже, не буду дивитись на шаленства, що ваша милость витворятиме, я їх і так уже донесхочу набачився, а їй усе, як слід, розкажу і розмажу.
- Стривай, Санчо, ти повинен - так я хочу, і так воно годиться - повинен, кажу, подивитись хоч на кільканадцять шалених витворок, що я витворю гольцем: се забере нам не більше як півгодини. А тоді вже, як ти їх на власні очі побачиш, можеш із чистим сумлінням присягнути, що отаке й таке бачив, додавай уже від себе що-хотя. Та запевняю тебе, скільки ти там не нарозкажеш, я тут іще більше нави-творяю.
- Богом милим прошу вас, пане, не розбирайтесь при мені, бо як я побачу вашу милость гольцем, то мені зразу стане сумно і плачно. А я вчора по свому Сірому так наплакався, що и досі в голові гуде, то де мені на новий плач тієї сиди набратись... Та як ви вже, пане, так напосідаєте, то встругніть кілька штучок, тільки не роздягайтесь, і швидше давайте, які надумаєте. Бо мені воно, сказано, без інтересу, а хочеться [153] боржій туди й назад управитись, принести вісточку, якої ваша милость так жадає і на яку цілком заслуговує. А як ні, то нехай тая сеньйора Дульсінея начувається! Як не дасть бажаної відповіді, то песький син буду, коли не виб'ю з неї, чого треба, кулаками й носаками - душу з її витрясу! Чи то виданська річ, щоб отакий славетний мандрований лицарюга, як ваша милость, та мав ні сіло ні впало рішатись ума через якусь там... Краще нехай вона мене до того не доводить, а то, їй же Богу святому, геть-чисто все про неї скажу, не подивлюсь. Такий і Санчо, щоб ізмовчати! Еге, не знає вона ще Санча, якби знала, то б шанувалась!
- Слово гонору, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- ти майже такий самий шалений, як і я.
- Я не такий шалений,- заперечив Санчо,- тільки, вибачайте, палений. Та годі вже про се, скажіть мені краще, пане, чим ви тут живитись будете, поки я не вернуся? Невже вступите в сліди тому Кар-денію і виходитимете на дорогу пастухів рабувати?
- За цим не журися,- відповів Дон Кіхот,- якби в мене й були тут харчі, я все одно заживлявся б самими лопуцьками та овочами, що їх постачить мені ся лука й сі дерева, бо в мою покуту входить і постування, і ще всякі недогоди.
- А знаєте, ваша милость, чого я боюся? - сказав Санчо.- Що як я, буває, вертаючись, не знайду вас, не втраплю до цього застума.
- А ти запам'ятай добре околишні прикмети,- відповів Дон Кіхот.- Щодо мене, то я постараюся нікуди звідси не одвихатись, хі-бо що вилізу на найвищий вершок тебе виглядати, як поворітьма будеш їхати. А найкраще ось що зроби: стинай віття тернове (тут скрізь того терну до гибелі росте) та й кидай по дорозі на признаку, поки з нетрів не виберешся, а назад їхатимеш, то знайдеш уже до мене дорогу по тому віттю, як Тезей по нитці в крітському лабіринті.
- Так я й зроблю,- сказав Санчо Панса.
І, наламавши віття тернового, попросив благословенства од пана та й попрощався з ним: не обійшлося ж тут без сліз обопільних. Тоді Санчо сів на Росинанта, за яким Дон Кіхот велів йому глядіти, як за самим собою, і попрямував по рівнині, час від часу розкидаючи за па-новою радою віття на признаку. Дон Кіхот упрохував його подивитись бодай на дві шалені витворки, та він спершу не хотів; проте не проїхав і ста кроків, як завернувся і сказав:
- А воно, мабуть, правду ви, пане, кажете: щоб не кривити мені душею, оповідаючи про ваші божевільні штучки, треба хоч на одну подивитись. Хоча, як на мене, і те вже дурниця немала, що ви тут лишаєтесь.
- А що, не я казав? - зрадів Дон Кіхот.- Стривай, Санчо, я в три мига що-небудь таке витворю.
Тут наш гідальго стягнув мерщій із себе штани і вже в самій сорочці спершу підскочив кілька разів угору, ляскаючи долонями в п'яти,, а тоді пішов у переверти, світячи грішним тілом. Санчові того було вже задосить; він торкнув Росинантові повід і пустився в дорогу - тепер йому не гріх буде забожитись, що пан його справді з глузду з'їхав. Отут же ми з ним і розстанемось на малу часину, поки назад не поверне. [154]
ЗМІСТ
На попередню
|
|
