Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша

Повертаючись до того, що робив Рицар Сумного Образу, відколи зостався сам-один, історія каже ось що: наскакавшись і наперекидав-шись досхочу, голий од пояса до п'ят Дон Кіхот побачив, що Санчо вже поїхав, не бажаючи дивитись на дальші його вибрики, і виліз на самий верх високої скелі та й почав думати-гадати про одну річ, яку вже не раз собі обмірковував та й досі не зміг її так чи так вирішити: чи наслідувати йому Роланда з його бунтовливим божевіллям, а чи Амадіса з його тихою меланхолією?

- Усі вважають,- казав він собі в думці - що з Роланда був славний і хоробрий рицар, та воно й не дивина. Адже він був заворожений, і ніхто не міг його вбити, хіба що загнавши в п'яту циганську голку, а боти він носив на сімох залізних підметках: щоправда, ті хитрощі його не порятували, коли Бернардо дель Карпіо піймав його в Ронсевалі й задушив у своїх обіймах. Та буде вже про його одвагу, згадаймо краще, як і чого він став несамовитий. Безперечно, він знавіснів тоді, як знайшов сліди коло джерела і як пастух сказав йому, що Анджеліка двічі або й тричі спала в пообідню годину з кучерявим маврюком Медором, Аграмантовим джурою. А він і повірив усьому, гадав, що кохана окрила його такою неславою й ганьбою,- певно, що було чого божеволіти! А як же мені в його сліди ступити, коли не маю такої причини? Адже я ладен забожитися, що моя Дульсінея Тобоська жодного мавра зроду і в вічі не бачила, не знає, які вони й на масть, що вона й досі така невинна, якою її мати вродила. І то була б уже їй од мене зневага, якби, подумавши на неї щось негарне, я почав шаліти взором несамовитого Роланда... Знов же Амадіс Гальський, як мені відомо, з розуму не спадав і жодних химород не строїв, а залучив собі превеликої слави як найпалкіший закоханець, бо коли сеньйора Оріана, як повідає історія, згордувала ним і веліла на очі їй не навертатись, поки сама не скаже, то він подався разом із пустельником одним на Бідну Скелю, де розливався буйними сльозами і ревне молився Богові, аж поки в хвилю найглибшої його розпуки і відчаю небо не змилосердилось над ним. То з якої ж речі я маю роздягатись отут догола, нівечити дерева, що ніякого мені зла не заподіяли, каламутити прозорі струмочки, що, може, напоять мене в пригоді чистою своєю водою? Хай же вічно буде славна пам'ять про Амадіса, хай наслідує його по спромозі своїй Дон Кіхот з Ламанчі, про якого, може, скажуть колись так, як говорили про когось іншого: «Великих діл він не звершив, але до них жагуче рвався». І хоча Дульсінея Тобоська не згордувала мною і не знехтувала, то байдуже: досить, що я з нею в розлуці. Нумо ж братися до діла! Встаньте в моїй пам'яті, славні чини Амадісові, і нагадайте, що маю почати, щоб гідно вас наслідувати! А втім, я згадав уже, що він передовсім молився Богу та приручав себе його опіці,- так же зроблю і я.

За чотки при молитвах правили йому жолуді коркового дуба: він назбирав їх, котрі більші, і низав десяток до десятка. Його трохи збентежило, [155] що поблизу ніде не було якогось відлюдника чи пустельника, що сповідав би його і подавав йому розраду, тож у перерві між молитвами він ходив сюди-туди по луці і все вирізував на корі дерев та виводив на дрібному пісочку вірші, в яких виливав свою тугу та виславляв Дульсінею. З усіх тих віршів на той час, коли рицаря знайшли, збереглись цілком і були відчитані лише ось які:

Ті, що відшукали згодом цього вірша, дуже сміялися з додатку до імені Дульсінеї й казали, що то, певно, Дон Кіхот гадав, ніби без тих слів «із Тобоса» його поетичний плач буде незрозумілий; як признався потім сам рицар, так воно справді й було. Він понаписував іще багато всякої всячини, та, як ми вже сказали попереду, в цілості доховались і були відчитані лише ці три куплети. Отак віршуючи та зітхаючи, взиваючи фавнів та сильванів околишніх дібров, наяд річаних та журливу і плачливу німфу Луну, щоб вони вислухали його, потішили та одгукнулись до нього,- отак і пробавляв час наш гідальго, а ще ходив-шукав зілля якогось їстівного, аби було чим заживитись, поки Санчо повернеться; якби джура був забарився не на три дні, а на три тижні, то Рицар Сумного Образу напевне так би на виду був змінився, що й рідна мама його не впізнала б.

Нехай же він собі тут віршує та зітхає, а ми тим часом погляньмо, як Санчо Панса путь свою посельську верстає. Вибрався він ото на битий шлях і давай правитись на Тобосо, аж на другий день приїхав перед корчму, де його колись так ловко на ковдрі гойдали. Скоро вздрів її, зараз йому здалось, ніби він ізнов у повітрі літає. Через те й не хотів він до корчми завертати, хоч прибув туди саме під обіди і залюбки попоїв би чогось гаряченького, сидівши стільки днів на самій су-хіврі.

Ся потреба примусила його під'їхати до корчми ближче, хоч він іще довго вагався, чи йому заходити туди, чи ні. В ту хвилину з двору вийшло двоє чоловіків і зразу його впізнали.

- Послухайте, пане ліценціате,- обізвався один до другого,- чи то часом не Санчо Панса верхи на коні, той самий, що, як казала клюш-ниця нашого шукача пригод, повіявся кудись із своїм паном, ставши до нього за джуру?

- Він і є,- відповів ліценціат,- та й кінь під ним не чий, як Дон Кіхотів.

Впізнали ж вони його через те, що се були його односельці,- той самий священик і той самий цилюрник, що то оглядали колись Дон Кіхотову книгозбірню і творили над нею суд інквізиційний. Побачивши тепер Санча Пансу верхи на Росинантові і бажаючи розпитати дещо про Дон Кіхота, вони підійшли до нього ближче, і тут священик, озвав-ши його на ім'я, спитав:

- Друже Санчо, а де твій пан?

Санчо Панса теж упізнав їх одразу, та поклав собі потаїти од них, де і в якому стані його пан перебуває, тим і сказав лише, що пан його робить в одному місці якусь вельми важливу справу, а де і яку - того він, Санчо, зроду не виявить,- хоч би йому і очі з лоба виймали.

- Е ні, Санчо,- втрутився в розмову цилюрник,- як ти нам не скажеш, де він єсть, то ми подумаємо (та й тепер уже нам так здається) , що ти його десь убив і пограбував,- адже ти їдеш на його коні. Ану подавай нам сюди господаря сієї шкапи, бо буде тобі лихо!

- А ви не нахваляйтесь,- огризнувся Санчо,- не такий я чоловік, щоб людей грабувати і вбивати, нехай їх б'є лиха доля чи хоч і Божа сила. Пан же мій оце тепер одбуває собі любенько покуту ген там, у горах.

Та й випалив їм одним духом геть-чисто все, де і як він свого пана зоставив, які їм були пригоди і якого він листа везе сеньйорі Дульсінеї Тобоській, тобто доньці Лоренса Корочка, що в неї пан закохався, як чорт у суху вербу. Священик і цилюрник із дива не виходили, слухаючи Санчової оповіді: хоч і знали вони, що Дон Кіхот розумом схибнувся, що такий блуд на нього напав, та мусили знову й знову на його вчинки чудувати. Вони попрохали Санчо показати їм листа, що він віз до сеньйори Дульсінеї Тобоської. Той сказав, що лист записаний у пропам'ят-ній книжечці і що пан велів дати його переписати в першому селі, через яке їхатиме; та священик наполягав, хай усе-таки їм те послання покаже, а він його, мовляв, сам начисто перепише. Санчо Панса поліз по ту книжечку за пазуху, та так і не знайшов її - і шкода була того шукання, бо записник лишився в Дон Кіхота, він просто забув передати його Санчові, а той йому не нагадав. [157]

Як побачив Санчо, що книжечки там немає, враз аж пополотнів увесь. Лап туди, лап сюди - таки нема! Як не вчепиться ж він тоді сам собі в бороду, як не почне її теребити - тільки пелехи летять... Ще й кулаком разів із шість по виду себе вгатив, аж паюха з носа потекла. Тоді священик з цилюрником спитали, що йому сталось і чого се він так сам себе мордує.

- Як же мені не мордуватись,- одказав Санчо,- коли в одну мить аж три осли в мене пропало, як три ясні соколи... Отак: тьху - і нема!

- Як же се могло трапитись? - спитав цилюрник.

- А так,- одказав Санчо,- що загубив я книжечку пропам'ятну, де був лист до Дульсінеї і цидулка од мого пана до панночки небоги, де він велить їй за підписом своїм видати мені трьох ослят із тих чотирьох чи п'ятьох, що в нього у стайні стоять.

Та й розповів їм, як у нього Сірий пропав. Священик почав потішати його, що як знайдуть вони пана, той напише йому другого квитка вже на порядному папері, як заведено, бо по закону документи, написані в записничку, все одно неважні і неправосильні. Санчо тому дуже зрадів і сказав, що коли так, то лихо його бери того листа до Дульсінеї, адже він його напам'ять витвердив і може де завгодно й кому завгодно проказати.

- То прокажи його нам, Санчо,- сказав цилюрник,- а ми його вже на папір положимо.

Почав Санчо листа пригадувати: чухає потилицю, з ноги на ногу переступає, пучки собі гризе, очі то в землю встромить, то знов до неба зведе,-а священик із цилюрником стоять та ждуть, що ж він їм скаже. По довгій хвилі Санчо обізвався нарешті:

- Бігме, панотченьку, якась нечиста сила забила мені памороки; що й не пригадаю того листа. От тільки крутиться на думці, що так він починався: «Доставальна,- пише,- і мужоглядна сеньйоро!»

- Та не так,- поправив його цилюрник,- певне, що там стояло: «Достохвальна і можновладна сеньйоро», абощо.

- О, о,- підтвердив Санчо.- А далі прогасав... Як пак воно було, дай Боже пам'яті... Ага, далі, значиться, пише, що, зранений, і зболений, і сну позбавлений, цілує, нібито, ручки невдячній уродниці чи угодниці, що зичить їй, вважаєте, чи то здоровля, чи то хороби якоїсь - і ще різні такі різнощі, а наприпослідок прописує: «Твій,- кае,- до самого гробу Лицар,- кае,- Сумного Образу».

Обидва слухачі вподобали вельми сей переказ і похваляли Санча за його добру пам'ять та просили ще кілька разів листа переповісти, щоб вони могли його доладу затямити й записати; Санчо прослебізував те послання ще тричі і щоразу городив усе нові й нові нісенітниці. Тоді розповів їм про всякі панові пригоди, промовчавши, одначе, про те, як його самого в оцій корчмі гойдали, що він тепер і вступити в неї не наважувавсь. А ще сказав, що скоро пан дістане добру вістку од сеньйори Дульсінеї Тобоської, то не забариться стати імператором або так яким монархою, про се вже вони вдвох домовились, і то для нього не яка труднація, бо вдачу має завзяту, а правицю потужну; як же се справдиться, то пан одружить його, Санча (на той час уже вдівця), з хре-лівною своєї імператбриці, що дістане в спадок пребагаті володіння, [158] і то на суходолі, бо в тих островах та островенятах Санчо вже зневірився. Санчо говорив те все так поважно, сякаючи час од часу носа, і з такою певністю, що слухачі його мусили знов подивляти Дон Кі-хотове навальне божевілля, що й сей бідний розум за собою порвало. Та вони не завдавали собі клопоту розсіяти той туман, що окривав йому голову: нехай багатіє дурень думкою, а їм з тих балачок немала на серці утіха. Сказали йому тільки, хай молить Бога за здоров'я свого пана, бо то річ цілком можлива і навіть майже певна, що він стане, як каже, імператором або вийде принаймні на архієпископа чи ще якого високого чину доскочить. На те Санчо відповів їм:

- Панове добродійство, а що як і справді фортуна так поверне, що панові забандюриться не в імператорі піти, а в архієпископи? Скажіть мені, спасибі вам, чим дарують мандровані архієпископи джур своїх?

- Звичайно вони дарують їм якусь парафію на хліб духовний,- відповів священик,- або хоч паламарство; бо й за ту службу добрі гроші йдуть, ще й хавтур усяких багато.

- То для сього ж треба,- заперечив Санчо,- щоб той джура без-женним був і міг щось при службі Божій помагати, а я - бідна моя головонька! - жонатий, а до того ще й неписьменний, ні аз, ні буки не втну... Що ж тепер буде, як пан, буває, в архієпископи пошиється, а не в імператорі, як у мандрованих лицарів спрежду заведено?

- Не турбуйся, друже Санчо,- заспокоїв його цилюрник,- ми твого пана попросимо, розрадимо його, скажемо, що й сумління йому велить стати радше імператором, ніж архієпископом, та воно й легше буде, бо він більше хоробрий, аніж у письмі вчений.

- Та й мені воно так здається,- зауважив Санчо,- проте мушу сказати, що пан мій на все здалий. Та я вже благатиму Господа мило- ¦ сердного, аби він пана мого на таку посадив посаду, щоб і йому самому краще, і мені більша нагорода була.

- Ти говориш, як у дзвони дзвониш,- сказав священик,- і вчиниш, як щирий християнин. Тепер же нам треба щось придумати, щоб твого пана од тієї непотрібної покути одзволити, що він, як ти кажеш, справляє. То ходім, може, поміркуємо, як се Зробити, та й підобідаємо заразом у сій корчмі, бо воно вже ніби й пора.

Санчо одрік, що нехай ідуть самі, а він їх тут почекає; згодом він, мовляв, розкаже їм, чом він не пішов і чом йому не можна до корчми заходити, і ще попросив винести йому чогось гарячого, а Росинантові оброку. От вони й пішли, а Санчо зостався; через деякий час цилюрник приніс йому попоїсти. А священик із цилюрником довго ще обговорювали, як би їм зробити те, що задумали; врешті священик добрав, здається, способу, як можна підійти до Дон Кіхота, і виклав цилюрникові свій план. План же був ось який: священик мав перебратись за подорожню панянку, а цилюрник ніби за її джуру; тоді вони вдадуться разом до Дон Кіхота і та нібито покривджена панянка попросить у нього одної ласки, якої той, будучи правдивим мандрованим рицарем, не зможе їй відмовити. А ласки вони попросять у нього ось якої: Дон Кіхот має поїхати з нею, куди вона скаже, і помститися за наругу, яку вчинив їй певний недобрий кавальєро, притому попросить у нього, щоб не вимагав од неї відслонювати запинала і ні про що її не розпитував, поки тої помсти [159] не доконає. Священик сподівався, що Дон Кіхот без жодного сумніву на те прохання здасться і вони виманять його з тої пущі та припровадять до свого села, де вже будуть шукати якоїсь ради на те його незвичайне божевілля.

Додати в закладки

  
Переклад Translate