Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша
Розділ XXIX, де оповідається, яким хитрим і мудрим способом одзволено нашого закоханого рицаря від суворої покути, що він на себе накинув
- Отеє вам, панове, і вся правдива повість моїх злигоднів - глядіть же й судіть тепер самі, чи не маю я достатньої причини для ще тяжчих зітхань, ще буйніших сліз, ще гіркіших слів, ніж ті, що ви тут бачили й чули. Пізнавши достоту, яке велике моє страждання, ви не будете марно втішати мене, бо ліків на нього немає. Я ж вас лише одного прошу (се ви легко можете і мусите зробити) - порадьте, де б мені довікувати віку без обави і опасу, що мене тії знайдуть, котрі так пильно шукають. Хоч і знаю я, що отець-мати люблять мене щиро і приймуть з дорогою душею, так соромно ж мені й подумати, що я з'явлюсь перед ними такою - краще десь світ за очі змандрувати, аніж бачити, як вони журяться, що я їм слави наробила, рутвяного віночка не доносила...
Сеє сказавши, Доротея замовкла і вся на личку спаленіла - зразу знати, що була то чула й сором'язлива душа. А послухащі душі жалем живим пойнялися і дивом великим дивували, що яка то вона нещасна. Парох хотів уже був словами своїми подати їй ради й розради, та Карденіо похопився поперед нього і спитав:
- То ви, сеньйоро, і єсть, виходить, красуня Доротея, єдина донька багатого Кленарда?
Здивувалась Доротея непомалу, почувши ім'я батька свого з уст такого злиденника (ми вже казали, що Карденіо в рам'ї ходив), і спитала в нього:
- А ви ж хто такий, чоловіче добрий, що знаєте, як панотця мого [179] звати? Адже я, здається, оповідаючи про свою недолю, жодного разу його ймення не назвала.
- Я той безталанний,- відповів Карденіо,- що його Люсінда, як ви самі, сеньйоро, сказали, нарекла своїм мужем; я бездольний Карденіо, якого той самий лиходій, що вас у неславу ввів, ось бачите до чого довів - я обідраний, голий, безутішно сумовитий і, ще гірше од того, несамовитий: адже я тільки тоді при доброму розумі буваю, коли небо завволить повернути мені його на малу часинку. Я той, Доротеє, хто був свідком злочину, зробленого доном Фернандом, хто чув, як Люсінда дала згоду стати його малжонкою. Я той, кому не стало зваги діждатися, поки вона опритомніє, і дізнатися, що написано в листі, знайденому в неї на грудях, бо душа моя не здоліла всіх тих нещасть заразом винести. Терпець покинув мене - і я покинув той дім, лишивши господареві моєму листа, що він мав передати Люсінді, та й подався в ці пустельні місця, щоб тут уже й життя моє скінчити, що стало мені як смерть осоружне. Та доля не відібрала мені життя, лиш розум - може, вона берегла мене для сієї щасливої нагоди, що я з вами зустрівся. Коли правда все те, що ви тут розповіли (а я в тім не сумніваюсь), то дуже можливо, що нам обом судилося від неба по наших злигоднях таке щастя, якого ми й не сподівались; раз Люсінда не може одружитися з доном Фернандом, бо вона моя, і сама про те ясно заявила, а дон Фернандо не повинен її брати, бо він ваш, то маймо певну надію, що небо поверне нам наше: права наші залишаються в силі, вони ще не скасовані й не відчужені. І якщо є в нас така потіха, не на марній надії фундована, не на хибній уяві грунтована, то благаю вас, сеньйоро, дайте інший напрям благородним думкам вашим, перемініть наші наміри, як я гадаю перемінити свої, і сподівайтесь кращої долі. Присягаю вам словом рицарським і вірою християнською що не покину вас, поки ви не поєднаєтесь із доном Фернандом; якщо він по-доброму не захоче виконати свого супроти вас обов'язку, то, кори-стаючи з вольності своєї шляхетської, я викличу його на поєдинок, щоб у правому бою покарати його неправність; про власну кривду я не згадаю, нехай карає за неї праведнеє небо, мені ж тут на землі аби за вашу помститись.
Великим дивом дивувала Доротея, почувши, що сказав Карденіо; не знаючи, як подякувати йому за таку великодушність, вона вже хотіла до ніг йому припасти, щоб поцілувати, та він того не дозволив. Тоді зняв слово священик; похваливши Карденія за його благородний намір, він став обох їх просити і умовляти, щоб вони поїхали з ним до його села і там запаслися всім потрібним, а потім уже можна буде вирішити, чи їм шукати дона Фернанда, чи Доротею до батька-матері одвезти, чи як там уже краще прирозуміється. Карденіо і Доротея подякували йому і прийняли ті його ласкаві запросини.
Цилюрник, що до всього того пильно прислухався, теж докинув своє слово і з не меншою, ніж священик, готовністю запропонував їм свої послуги, а потім розповів коротенько про те, чого вони сюди заїхали, та про химерне Дон Кіхотове божевілля; тепер, казав, треба лиш почекати на джуру, що пішов по свого пана. Карденіо пригадав немов крізь сон свою сутичку з Дон Кіхотом і розказав про неї товариству, [180] от забув тільки, з якої причини вона сталась. В цю хвилю вони почули якесь гукання, і священик з цирюльником зразу впізнали Санчів голос,- не знайшовши своїх супутників на тому місці, де він із ними розстався, джура кликав їх тепер гучно та зично. Вони рушили йому назустріч і спитали, що там чути з Дон Кіхотом; Санчо повідомив, що його пан, худий, блідий, голодний і напівголий (бо лише в самій сорочці), зітхає по володарці своїй Дульсінеї, і хоч він сказав, що Дульсінея велить йому негайно покинути ті гори і їхати до неї в Тобосо, рицар заявив, що не стане перед ясні її очі, допоки не звершить діянь, гідних і достойних її правдивої милості; як воно й далі так діятиметься, то не бачити йому ані імператорства, на яке він цілком заслуговує, ані того архієпископства, що пасувало б йому в крайньому разі,- отож нехай добре подумають, як його Звідси випровадити. Священик заспокоїв джуру: нехай він, мовляв, не турбується, бо вони таки визволять його звідси, чи по волі, чи по неволі. Тоді він розповів Карденієві та Доротеї, що надумали вони з цилюрником для того, аби вилікувати Дон Кіхота чи, принаймні, доправити його додому; на се Доротея сказала, що вона може вдати з себе скривджену панянку багато краще, ніж цилюрник; є в неї і вбрання відповідне, то все вийде дуже натурально. Тож нехай вони доручать їй цю роль, і вона успішно доведе той їх замір до скутку, бо читала багато рицарських романів і вельми добре знає, якими словами промовляють скривджені панянки, шукаючи оборони у мандрованих рицарів.
- Коли так,- сказав священик,- то нумо братися за діло. Доля вочевидячки сприяє нам: неждано-негадано одчинивши двері до вашого, панове, рятунку, вона воднораз і наше завдання непомалу полегшила.
Тоді Доротея добула хутенько з свого клунка пишну вовняну сукню та зелену альтембасову мантилью, а з шкатулки дістала коралі коштовні на шию та ще деякі клейноди; як убралася у все те, зразу на вельможну і багату панію схожа стала. Тії вбори і ще дещо, казала, захопила вона з дому про всяк випадок, тільки досі вони їй ще ні разу були не знадобились. Всі любували на неї, що яка то вона гарна та ладна, та гожа, і казали, що дон Фернандо дуже, мабуть, нетямущий чоловік, коли од такої кралі одкинувся; та найбільше дивувався Санчо Панса, бо йому здавалось (та так воно справді й було), що зроду ще такої красуні не бачив, тож і почав допитуватись у пароха, що то за сеньйора така вродлива і чого вона шукає в сих нетрях та хащах.
- Ся вродлива сеньйора, брате Санчо,- відповів парох,- то, щоб ти знав, по мужеському коліну пряма спадкоємиця великого царства Обізіянського; шукає ж тут вона твого пана,, бо хоче прохати у нього ласки і оборони: бачиш, її скривдив і образив якийсь лихий велетень, а що рицарська слава твого пана по всьому світу барзо оклична, то ся принцеса приїхала шукати його з самісінької Гвінеї.
- То добрий захід і щасливий знахід,- сказав на те Санчо Панса,- особливо як удасться моєму панові за ту кривду й наругу оддячити й одомстити, убивши того вражої матері велетня, що ваша велебність [181] каже, а він його таки вб'є, як тільки де зустріне, хіба що то буде привиддя, бо привиддя мій пан не втне ані гич. Тільки знаєте, чого я хочу в вашої велебності ще попросити? Зробіть так, щоб панові моєму не захотілось іти в архієпископи, бо я того опасуюсь непомалу. Порадьте йому одружитися негайно з сією принцизною, тоді вже годі буде йому на архієпископство висвячуватись, одна дорога зостанеться - тільки на імператоря, а мені ж не чого й треба. Бо я вже, знаєте, туди й сюди думкою кидав: таки не випадає панові мойму на архієпископа йти, бо яке ж буде церкві з мене пуття, коли я чоловік жонатий, а заходжуватись тепер розлуку брати, щоб на хліби духовні сісти, то клопоту не обберешся: як не кажіть, а жінка, діти... Одне слово, панові мойму притьмом випада з сією принцизною оженитися,- не знаю, вибачайте, як її величають, то так і кажу.
- Зовуть її,- сказав парох,- принцеса Обізіяна; а як же ще має зватись, коли вона з Обізіянського царства?
- Та вже ж,- мовив Санчо,- не раз і я чув, що люди по тому місцю, де народились, прозиваються: того дражнять Педро де Алкала, сього Хуан де Уведа, а ще когось Дієго де Вальядолід. Тож, мабуть, і в тій Гвінеї цариці по свому царству йменуються.
- Певно що так,- сказав парох.- А щодо одруження твого пана, то я вже все, що можу, зроблю.
Санчо так зрадів із цієї обіцянки, як парох здивувався з джуриної простоти: отак уже запали йому в голову ті самі дурниці, що й Дон Кіхотові, коли й на хвильку не сумнівається, що пан його імператором стане.
Тим часом Доротея сіла вже на священикового мула, а цирюльник приладнав собі до лиця бороду з волового хвоста і сказав Санчові, щоб вів їх до Дон Кіхота. Вони попередили джуру, щоб той і знаку не подавав, що знає цилюрника й священика, бо від того залежить, чи стане його пан імператором, чи ні. Карденіо й священик не хотіли їх туди супроводити: юнак побоювався, що Дон Кіхот може пригадати їхню суперечку, священик вважав, що його присутність поки що не потрібна,- тож вони пропустили тих трьох уперед, а самі пішли назирцем позаду. Священик дав при цьому останні напутіння Доротеї, що їй робити; та відказала, хай не турбується, бо вона вчинить усе до цяти стеменно так, як вимагають і приписують рицарські романи.
За три чверті милі звідти серед безладного скалля та бескеття знайшли вони Дон Кіхота: наш рицар був уже вдягнений, лише не при збруї. Як побачила його Доротея (Санчо їй сказав, що то він і є), зразу вдарила свого ступака нагайкою, а за нею слідком потрюхикав бородатий голйборода; коли ж вони зблизились до Дон Кіхота, слуга зіскочив із мула і допоміг ізсісти Доротеї. Вона спішилась легко і жваво і тут же стала навколішки перед Дон Кіхотом, що марно силкувався її підвести. Не встаючи, вона такими промовила до нього словами:
- Я не встану з місця, о славетний і зацний рицарю, допоки ви з добротливості й великодушності своєї не приречете мені одної ласки, що буде за честь і славу персоні вашій і за велике благо найбарзо невтішній і наймоцно скривдженій дівиці на білому світі. Якщо й справді міць потужної вашої правиці відповідає розголосу несмертельної [182] вашої слави, то повинні єсте вчинити ласку безталанниці, що з такого далекого краю прийшла на сяєво преславного імені вашого шукати ради й поради в своїй недолі.
- Я не дам ні слова одповіту, ясна панно,- одрік Дон Кіхот, і не буду слухати далі справи вашої, поки не рачите з землі встати.
- Ні-бо, не встану, пане рицарю,- сказала скривджена дівиця,- аж поки достойність ваша не прирече мою волю вчинити.
- Прирікаю і обіцяю,- промовив тоді Дон Кіхот,- якщо тільки од того не буде ущербку і шкоди королю моєму і рідному краєві, а також тій, що тримає в своїй руці ключ од мого серця і свободи моєї.
- Ані шкоди, ані ущербку жодного їм од того не станеться, пане мій і добродію! - відповіла бездольна дівиця.
Тут Санчо Панса підійшов до свого пана і сказав йому тихенько над ухо:
- Ваша милость сміло може обіцяти їй ту ласку, бо то, прошу пана, не яке й велике діло - убити якогось там велетюгу, а благає ж то вас ясновельможна принцизна Обізіяна, володарка царства Обізіянського із самої Ефтіопії.
- Хоч би хто вона була,- відповів Дон Кіхот,- я повинен так чинити, як велить мені рицарський мій обов'язок.
І, обернувшись уже до дівиці, промовив:
- Хай ваша пишна врода встане, бо я зволяю на тую ласку, о яку вашмость мене просити рачила.
- А прошу я у вас ось чого,- сказала дівиця.- Хай ваша великодушність їде за мною не гаючись, куди я її поведу, пообіцявши перше не шукати іншої якоїсь пригоди і не здаватись на інше якесь прохання, поки не помститься за мене на віроломцеві, що, знехтувавши всяке право людське і Боже, завладнав підступно моїм царством.
- Іще раз кажу, що ладен вашу волю вчинити,- проголосив Дон Кіхот,- отож, ясна панно, віднині ви можете забути журбу, що вас сушить, і підживити та підбадьорити вашу знебулу надію: з Божою помочею ся потужна правиця поверне вам незабавом царство ваше, і ви знову обіймете престол старожитньої і могутньої держави вашої, насукір і на зло всім супостатам, котрі хотіли б тому противитись. Нумо ж братися до діла, бо загай, кажуть, велику біду чинить.
Скривджена дівиця притьмом поривалась поцілувати йому руки, та Дон Кіхот яко ґречний і поштивий кавальєро не хтів того жодною мірою допустити: він підвів її і обійняв з великою ґречністю і поштивістю, а потім сказав Санчові підтягнути негайно на Росинантові попруги та подати всю збрую лицарську. Санчо миттю зняв ту лицарію, що на дереві, мов трофеї які, висіла, і, підтягнувши на коню попруги, узброїв не гаючись свого пана, а той, уже при повнім обладунку бувши, промовив:
- Ну, Боже благослови, рушаймо на допомогу сій ясновельможній панні!
Цирюльник стояв іще й досі навколішках і душив у собі сміх, що розбирав його, та, знай, притримував бороду, бо якби вона відпала, то, може, весь їхній добрий задум нанівець ізвівся б. Побачивши, що [183] Дон Кіхот призволив уже на ту ласку і поривався якнайшвидше спевнити свою обіцянку, він підвівся і, підтримуючи другою рукою свою нібито пані, разом із Дон Кіхотом підсадив її на мула. Тоді Дон Кіхот скочив на Росинанта, а цирюльник ізліз на мула й собі, тільки Сан-чо мусив іти пішо: тут ізнов згадав він про Сірого, що йому вкрадено, але не вельми вже тим журився, бо гадав, що пан його туж-туж імператором стане, бо певне що ожениться з тою принцизною і сяде принаймні на обізіянський царський престол. Одне тільки його непутило, що царство теє десь аж у муринській землі і всі його підданці будуть чорні наголо; він, правда, хутко додумався, як тому лихові зарадити. «Що з того,- казав він собі,- що мої підданці будуть чорні? Наладую їх на кораблі, привезу в Гишпанію, продам за добрі гроші, готівкою візьму, вже ж не як, а за тії гроші куплю собі титул чи уряд який та й буду панувати в достатках до кінця віку. Тут, бра, тільки не зівай, а розуму та сприту в мене стане, щоб таке діло зорудувати; продам тих підданих як не тридцять, то, може, хоч десять тисячів душ, аби тільки добути, то вже легко збути, чи малих, чи великих. Хай і чорна то все чорнота, а матиму за них і срібла, і злота! Такий і Санчо, щоб грушку в попелі заспав, аякже!» І так його ті думки радували й тішили, що й піхотою чалапати заіграшки здавалось.
Карденіо й священик дивились на все те із-за хащуватих скель і не знали, як їм краще до них приєднатись; та із священика був неабиякий вигадько, і він хутко прирозумів, як їм із клопоту вийти: узяв ножиці, що носив із собою у піховці, обстриг швиденько Карденію бороду і дав йому свого сірого плаща та чорний пристібний ковнір, а сам зостався в одних штанях та камізельці,- і Карденіо так супроти колишнього змінився, що й сам себе в дзеркалі, певно, не впізнав би. Поки вони перевдягались, ті вже вперед поїхали, та вони все-таки перші на шлях вибрались, бо вершникам було не так-то й легко по хащах та бездоріжжю правитись. Одне слово, пішоходи вийшли з ущелини на рівнину, а як виїхав із гір Дон Кіхот із супутниками своїми, священик став приглядатись до нього пильно, немовбито впізнавав, а впізнавши, кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи:
- Видом видати доброго земляка мого, Дон Кіхота з Ламанчі! Чолом даю зерцалові рицарства, взоровзорові благородства, обороні й покрову всіх знедолених і скривджених, цвітові мандрованих витязів!
Кажучи сеє, він тулив собі до грудей ліве коліно Дон Кіхота; рицар же наш, здивований його словами і вчинками, став і собі пильно до нього придивлятися, а впізнавши, ніби аж перелякався і чимдуж силкувався злізти з коня, та священик не пускав його. Тоді Дон Кіхот промовив:
- Дозвольте, пане ліценціате: не випадає мені верхи їхати, коли така шановна особа, як ваша велебність, має йти пішки.
- Не можу на те жодною мірою пристати,- заперечив йому священик.- Вашій достойності саме й подобає на коні сидіти, бо, сидячи на коні, ви звершаєте діяння і подвиги, небачені досі в нашому [184] віці; мені ж, смиренному священнослужителеві,' досить буде й на забедри сісти до одного з сих добродіїв, що з вашою милостю на мулах мандрують (певна річ, коли вони на те погодяться),- і я уявлю собі, що підо мною крилатий Пегас чи зебруватий бахмат, на якому гуляв колись знаменитий мавр Мусарак, що лежить тепер, заворожений, в надрах Соломонової гори непоодаль від преславного города Комплута.
- Се мені якось не спало на думку, пане ліценціате,- сказав Дон Кіхот,- але я гадаю, що ясновельможна принцеса з ласки своєї велить слузі відступити вашеці сідло, а слуга й на забедрах може сісти, якщо тільки мул видержить.
- Гадаю, що видержить,- озвалась принцеса,- та, мабуть, я й не повинна сього моєму джурі наказувати, бо він у мене такий штивний і поштивий, що не попустить, аби духовна особа йшла пішки, коли є спромога верхи їхати.
- Безперечно,- погодився цилюрник.
Він зіскочив швиденько з мула й запропонував священикові сісти в сідло, що той і зробив, не чекаючи дальшої припрохи. Та мул той, на жаль, був найманий, а це все одно, що сказати - лихий на вдачу: коли цилюрник хотів сісти йому на крижі, він так вихонув задом, так бриконув ногами, що якби попав у груди чи в голову, майстер Ніколас прокляв би навіки оту виправу по Дон Кіхота. З переляку беркицьнувся цилюрник додолу, не дбаючи вже про бороду, а вона взяла й одлетіла; побачив він таке діло (що робити?) - затулив лице руками та й ну бідкатися, що зуби йому вибило. А Дон Кіхот, побачивши ті пелехи без шкіри й без крові на добрій відстані від лежачого слуги, вигукнув здивовано:
- Що за чудасія, Боже милий! Чи ти ба, як йому мул бороду зняв - мов одрізав, так гладко та рівно!
Побачивши священик, що хитрощі його можуть наяв вийти, підняв хутенько ту бороду й підбіг із нею до майстра Ніколаса, котрий іще лежав та знай бідкався, схопив його за голову, притулив собі до грудей ізнов бороду та й почав над ним слова якісь мимрити - нібито замову, щоб борода приросла, от побачать, мовляв, як добре все буде. Причепивши ж, одійшов од нього, а той ніби слуга і справді став такий здоровий і бородатий, як перше був. Здивувався тому Дон Кіхот непомалу і попросив священика, щоб той навчив його колись тії замови, бо вона, мабуть, не лише на відірвані бороди помічна, а й на щось інше: адже на місці вискубаних пелехів мали бути якісь подряпини чи садна, а вже ж то воно загоїлось, як борода приросла.
- Авжеж,- сказав священик і пообіцяв навчити його при нагоді тої замови.
Вони домовились, що зараз сяде на мула сам священик, а ті троє будуть мінятися з ним по черзі, поки доїдуть до корчми - до неї залишилось іще миль зо дві. От одна трійка - Дон Кіхот, принцеса й парох - сіла на ступаків своїх, а друга - Карденіо, цилюрник та Санчо Панса - пішки йти налагодилась; тоді Дон Кіхот обізвався до дівиці:
- Хай ваша велич, пані моя, обійме провід і веде нас, куди сама знає.
Та перше ніж вона заговорила, упав у річ священик:
- До якого царства гадає правитись ваша ясновельможність? Чи часом не до Обізіянського? Мабуть, що так, а як ні, то я нічого в тих царствах не тямлю.
Доротея, що вже раніше була з ним.ізмовилась, догадалась, що треба їй притакнути, і одрікла не вагаючись:
- Атож, пане, саме до цього царства і лежить мій шлях.
- А коли так,- похопився словом священик,- то ми проїдемо через наше село, а там ваша милость ізверне вже на Картагену, де з Божою помочею сяде на корабель і, як вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев'яти років, як ви допливете до великого Сцитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера,- од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги.
- Помиляєтесь, пане добродію,- заперечила принцеса,- ще нема двох років, як я звідти виїхала, і, хоч погода весь час була мені супротивна, я, як бачите, таки прибула сюди й знайшла того, кого так палко прагнула бачити - пана Дон Кіхота з Ламанчі, що його ім'я дійшло до слухів моїх, заледве я ступила на гишпанську землю; се ж то й порушило мене розшукати його, аби звіритись на його ласку і доручити мою справедливу справу мужності його звитяжної правиці.
- Годі про се,- промовив тут Дон Кіхот,- не треба мені хваління, бо на лестощі я не жадний; як же се й не лестощі, то все одно такі речі ображають мої цнотливі уші. Одне тільки можу сказати вам, пані моя: яка б уже там не була моя мужність, а коли вона в мене є, мушу вам служити, хоч би й душею мав наложити. Та то нехай на потім, а тепер я попрошу вас, пане ліценціате, поясніть мені з ласки вашої, як ви сюди втрапили отак-о - сам-один, без челяді, ще й легкома,- аж дивно мені якось.
- На се я відповім коротенько,- одказав священик.- Отож, пане мій Дон Кіхоте, знайте, що я разом із майстром Ніколасом, нашим спільним другом і цилюрником, рушив був до Севільї, де мав отримати гроші, котрі переслав мені родич один, що вже хтозна-відколи в Америку подався, і то гроші неабиякі: шістдесят тисяч песет, було б чим набити не один кисет. І от, як їхали ми вчора десь отут, напали на нас грабіжники і обдерли геть до шерстиночки - бачите, майстер Ні-колас мусив собі фальшиву бороду почепити, а сього молодика,- тут парох указав на Карденія,- то й зовсім догола обібрали. Подейкують околишні люди, що то були галерники, яких визволив десь отут-о якийсь одчайдушний сміливий чоловік: адже при них вартовики йшли з комісаром, а він їх усіх розпутав і розпустив. То був, напевне, якийсь божевільний або такий самий гультяй, як вони, лайдак без честі й поваги: адже він пустив вовків між вівці, лисиць на курей, а мух на мед. Насмілився, одне слово, зламати право і встати проти короля, свого природного пана й володаря, коли порушив отак мудрі його накази, надумав лишити галери без рук, без ніг, а ще й до того Святу Германда-ду наполохати, що вже стільки літ тихо спочивала,- укоїв таке діло, що й душі пагуба, і тілові пожитку нема. [186]
Санчо, бачите, зразу ще розповів парохові та цилюрникові про пригоду з галерниками, що так славно випала його панові, і парох навмисне говорив отак, без обрізків, щоб подивитися, що скаже чи зробить Дон Кіхот. Наш рицар при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший звільнив ту чесну компанію.
- Отож вони нас і пограбували,- закінчив свою розповідь священик,- нехай Господь милосердний простить тому, хто одвернув од них справедливую кару.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
