Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша

У Флоренції, пребагатому й преславному місті італійському, в провінції Тоскана, жили собі колись Ансельмо й Лотаріо, заможні й родовиті шляхтичі, і такі були між собою друзі, що всі, котрі їх знали, називали переважно не на ймення, а казали на них нерозлийвода. Обидва були нежонаті, молоді, одного віку й однакового звичаю,- усі ці обставини тільки зміцнювали їхню обопільну приязнь. Щоправда, Ансельмо вкидався в любощі дужче, ніж Лотаріо, бо той більше в полюванні кохався, та бувало, що Ансельмо кидав своє і йшов за Лотарієм, або, навпаки, Лотаріо забував свої уподобання, аби Ансельмові у слід уступити,- словом, думки і душі в них ішли в один лад, як коліщата в добре направленому годиннику.

Якось Ансельмо закохався напропале в препишну панянку з того ж таки міста; була вона доброго роду дитина і з себе кругом хороша, то й поклав юнак, порадившися перше з Лотарієм (бо в усякому ділі зважав, було, на його думку), тую панянку сватати. Не хто ж і за старосту став, як Лотаріо, і так добре в тій справі товаришеві услужив, що за малий час Ансельмо володів уже тим пожаданим скарбом, а Камілла, діставши собі такого любого мужа, не здякувалась Богові та й Лотарієві, яко ґречному, що вони їй таке велике щастя приспорили.

Перші дні по тому шлюбі (сказано, весілля) Лотаріо по-давньому заходив до свого приятеля в гості, якнайщиріше поздоровляв його, і звеселяв, і забавляв, та як уже весілля одгуляли, як весільчани пороз'їздились і віншувальники порозходились, він умислив навмисне рідше бувати в Ансельмовій господі, бо гадав (а розумна людина інакше гадати й не може), що як друг ожениться, то вже годі до нього вчащати, як за кавалерських часів бувало, бо хоч правдива й щира приязнь не може й не мусить викликати жодних підозр, проте подружня честь - така делікатна річ, що остерігайся врази і од рідного брата, не те що од товариша.

Постеріг Ансельмо те його ніби цурання і почав гірко на товариша свого нарікати: якби, каже, знав, що, женившися, муситиму з тобою розцуратись, то зроду був би не женився; поки я, каже, нежонатий ходив, то жили ми з тобою в злагоді, як одна душа, і люди нас недарма нерозлийвода прозивали,- то ми тепер мали б через надмірну обережність твою з доброго дива одбігти того славного і любого прізвища? Благаю ж (якщо тільки друг може благати друга), благаю, каже: заходь до мене, як перше, будь у господі моїй, як у себе вдома, а щодо малжон-ки моєї Камілли, то вона у всьому ту думку має, яка мені сподобна; знавши про щире товаришування наше, вона й сама дивується непомалу, чого се ти почав нас уникати.

На всі оці й подібні докази та вмовляння Лотаріо відповідав так розсудливо, розважно й розумно, що Ансельмо оцінив належно його Добрі наміри; друзі стали на тому, що Лотаріо приходитиме до новоженців у гості двічі на тиждень і, крім того, на свята. Хоч вони ж [205] і домовились, Лотаріо поклав собі завше так триматися, аби добрій славі Ансельмовій жодного ущербку не сталось,- йому-бо честь друга була дорожча над свою власну. Він гадав (і гадка та була цілком слушна) , що чоловік, якому Бог послав гарну дружину, мусить добре пильнувати, яких приятелів до дому свого запрошує, і за тим глядіти, з якими подругами жінка його водиться, бо чого не зробиш і про що не домовишся на вулиці, в церкві, на гулянні привселюдному чи десь на відпусті (одвідувати такі місця чоловік жінці не закаже), те легко може влаштуватися вдома у подруги чи родички якої любої та вірної. А ще, казав Лотаріо, жонатий повинен мати приятеля, що звертав би його увагу на деякі речі: а то, буває, з великої любові до жінки чоловік сам не каже їй, щоб не досадити, що роби отак, а отак-о не роби, а від того, гляди, й неслава яка стане; як же приятель зведе йому те на очі, то лихові завше можна зарадити. Тільки де ж узяти такого друга, вірного, мудрого і щирого, як Лотаріо каже? Гй-Богу, не знаю. Таким другом був хіба що сам Лотаріо. Він так дбайливо і ретельно пильнував честі свого друга, що всупереч домовленості всіляко намагався обмежити й скоротити свої одвідини, аби ледачі ґаволови та шепотинники-злоріки речей недобрих не кували та не плели, не судили - чого се, мовляв, такий багатий, шляхетний і достойний молодик (а Лотаріо й сам уважав себе за тако-х го), чого се він учащає до тієї красуні Камілли? Щоправда, добрі звичаї і скромність Ансельмової дружини могли хоч якому злому язику гамульця вправити, але Лотаріо не хотів давати зайвих приводів до пліток і в ті дні, коли мав іти до Ансельма в гості, все знаходив якусь нагальну роботу в себе вдома, через що друзям доводилось частенько сперечатись: один усе скаржився, а другий виправдувався. Раз якось гуляли вони вдвох за мурами міськими по полю, і Ансельмо звернувся до Лотарія такими словами:

- Ти можеш подумати, друже мій Лотаріо, ніби я не досить удячен Богові за ті премногі блага, якими він мене з ласки своєї ущедрив, учинивши мене сином таких достойних батьків, обдарувавши гойно природними, мовляв, дарами і добрами земними і давши мені надто тебе за друга, а Каміллу за жону - два скарби, що я їх ціную і не по повній, може, заслузі, лише по моїй спромозі. А проте, володіючи всіма цими благами, що звичайно роблять людей цілком щасливими, я почуваю себе таким злиденним і упослідженим, як, мабуть, ніхто в білому світі, бо вже не день і не два мучить і томить мене таке чудне й несамовите бажання, що я аж собі дивуюся, сам себе картаю й караю, гамую і тлумлю в собі те бажання, що незмога вже мені його в душі таїти, несила й людям виявити; та як уже судилось йому наяв вийти, то нехай я довірю свою таємницю архівам твоєї мовчазності,- сподіваюся, що під твоїм захистом і з твоєю щиродружньою допомогою я звільнюся незабаром од цієї навісної змори, і радості, яку мені принесе твоя турбота, не буде краю, як нема краю розпачі, до якої довело мене моє шаленство.

Ансельмові слова зачудували Лотарія; проти чого се, думав він, такий довгий вступ, така широка передмова? І туди, й сюди розкидав думкою, яке то могло бути бажання, що товариша його так тяжко мордувало, а влучити і близько не влучив; щоб же якось вийти з недомислу, що огорнув його, сказав Ансельмові: [206]

-- Вочевидь кривдиш ти дружбу нашу велику, що отак манівцями та науверти до мене говориш: вияви ж мені прямо твою потаємну думку і будь певен, що я знайду спосіб на твою гризоту, дам раду на твоє лихо. - Правду кажеш,- погодився Ансельмо.- Тож упевняючись на дружбу твою щиру, все тобі, Лотаріо, одкрию. Непутить мене, щоб ти знав, ось яка думка: чи справді дружина моя Камілла така честива й доброчинна, якою вона мені здається? А досвідчитись цього я можу лише взявши її чесноту на спиток, як ото золото вогнем на пробу беруть, бо я собі вважаю, друже мій єдиний, що цнота жіноча тоді тільки по-справжньому виявляється, як хто її на гріх підкушує, і та тільки жінка дійсно цнотлива, котра не дасться перелестити ані обіцянками, ані дарунками, ані слізьми, ані безнастанними зальотами настирних за-коханців. Велике діло, що жінка добра,- бо ніхто на лихе її не підбиває! Велике диво, що вона скромна й сором'язлива,- бо попуску їй нема, бо знає, що муж її скарає, як тільки на перелюбках ізловить! Тієї жінки, що чесна, бо боїться, або до гріха нагоди не має, ніколи я не шануватиму так, як ту, що за нею інші впадали, домагались її кохання, а вона з тої спокуси переможницею вийшла. З сієї ж то причини і ще багатьох інших, що я міг би тобі навести для підкріплення й підтвердження моєї думки, бажаю я, щоб дружина моя, Камілла, перейшла через усі ці труднощі, щоб чеснота її зазнала випробування в горнилі полум'яної пристрасті, і то з боку мужчини, гідного знести до неї мислі. Якщо вона вийде з цієї баталії переможницею (я гадаю, що так воно і буде), то я назву себе найщасливішою людиною в світі, скажу, що більше нема чого мені бажати, що доля послала мені за дружину ту, про яку мудрець глаголе: «Хто знайде жінку честиву?» Як же діло складеться не так, як я сподіваюсь, то свідомість того, що я вивірив правду, усолодить мені гіркоту сього аж надто дорогого досліду. Що ти мені не кажи, що не говори,- ніяка сила не одверне мене од цього задуму, я конче мушу його здійснити; отож, друже мій Лотаріо, жадаю я, аби саме ти стався знаряддям для переведення моєї думки в життя, і я створю для тебе всі умови, дам усе потрібне для того, щоб спробувати спокусити жінку скромну і чесну, доброзвичайну і безкорисливу. Коли я обирав тебе за виконавця сього небезпечного замаху, то керувався ще й тим міркуванням, що в разі твоєї перемоги над Каміллою, ти не доведеш тої перемоги до щирця, бо ми можемо вважати за доконане те, що легко могло б доконатись, отож ти образиш честь мою лише думкою і ця моя зневага буде похована в криївці твоєї мовчанки, що ж до мене самого, то я схороню таємницю до самої смерті. Поки не досвідчусь правди, то й життя мені не життя... Отож ставай не гаючись до сього любовного герцю, і то не мляво та оспало, а з усім палом і з усією пристрастю, якої вимагає моє рвійне бажання, з усією певністю й довірою, запорукою якої є наша дружба.

Отакії речі провадив Ансельмо, а Лотаріо слухав пильно, і ото тільки зразу озвався був словом, а після й губи не розмикав, поки той не скінчив; як же замовк Ансельмо, Лотаріо дивився на нього довгу хвилю здуміло й зачудовано, мов на невидальце яке, і врешті сказав:

- Чогось мені здається, друже мій Ансельмо, що це все ти мені на сміх говорив, а не насправжки; якби я був певен, що то не жарти, [207] я перебив би довгу твою річ і не дав би тобі зайти аж так далеко. Уже в мене й така думка роїться, що або ти мене не знаєш, або я тебе не знаю... Так ні ж, я добре знаю, що ти Ансельмо, а ти знаєш, що я Лота-ріо, біда лиш у тім, що ти вже, по-моєму, не той Ансельмо, що перше був, а я, по-твоєму, не той Лотаріо, за якого ти мене мав. Те, що ти мені сказав, немислимо було почути від колишнього мого друга Ансельма, того, що ти од мене вимагаєш, неможливо вимагати від Лотарія, котрого ти знаєш. Адже добрі друзі, мовляв поет, повинні випробувати одне одного й користатися взаємними послугами usque ad aras*, а се значить, що дружби не слід зловживати для богопротивних справ. Якщо такої гадки про дружбу був поганин, то християнин і поготів мав би знати, що яка б не була людська приязнь, не годиться заради неї втрачати приязні Божої. А як і припаде коли чоловікові занедбати спасіння власної душі, аби друга порятувати, на те вже не пуста і не блага має бути причина, от хіба коли йдеться про життя друга чи його честь. От ти й скажи мені тепер, Ансельмо: невже честі твоїй чи життю якась велика небезпека загрожує, що я мав би тобі на догоду зважитись на такий ганебний учинок? Авжеж, що ні! Насправді, як я подумаю, виходить так, що ти сам вимагаєш од мене, щоб я силкувався за всяку ціну позбавити честі й життя - тебе, мого друга, і воднораз себе самого. Адже як я позбавлю тебе честі, то тим самим одберу тобі життя, бо краще людині смерть, ніж безчестя, а коли я стану, як ти того хочеш, знаряддям твоєї згуби, то й сам добудуся безчестя, що рівнозначне смерті. Вислухай же мене, любий мій Ансельмо, май терпіння й не перебивай, поки не скажу всього, що я думаю про твій намір, а потім уже ти говоритимеш, а я слухатиму: буде ще в нас час.

* До вівтарів (латин.).

- Про мене,- погодився Ансельмо,- кажи все, що хочеш. І Лотаріо вів свою мову далі:

- Ти, Ансельмо, здається мені, міркуєш оце, як ті маври, що їх незмога переконати в неправдивості їхньої науки ані цитатами з Святого Письма, ані логічними умовиводами, ані символом віри, хіба що візьмеш якісь очевидні, показові, безсумнівні, достеменні, хоч рукою їх торкай, приклади, або наведеш незаперечні математичні докази, як от, приміром кажучи, такий: «Коли од двох рівних величин одняти рівні частини, то й остачі теж будуть рівні». А як словами їм нічого не докажеш (а так воно насправді й буває), то показуй хоч на мигах, хоч до самих очей піднось,- і все одно навряд чи впевниш їх у правдивості святої віри нашої. Таж мушу і я з тобою вдаватись до подібних способів і засобів, бо примха бажання, що заскочила тобі в голову, така неподобна й несосвітенно безглузда, що шкода праці зводити тобі на очі твої ж дурощі (інакше тут і не скажеш). Може, варто було б, щоб покарати тебе за лихий твій намір, і не розбивати твого недомислу, та дружба, що я до тебе маю, не дозволяє мені бути таким жорстоким і кидати напризволяще товариша, якому загрожує видима згуба. Зрозумій мене як слід. Чи не сам же ти, Ансельмо, казав мені, що я маю спокушати доброчесну, улещати доброчинну, задаровувати непідкупну, завойовувати неприступну? Сам казав. А як ти знаєш і вважаєш, що [208] жінка в тебе доброчесна й доброчинна, непідкупна й неприступна, то яка ж тобі ще недогода? Як ти гадаєш, що вона не дасться мені на підмову (а воно так і буде), то які нові, кращі титули додаси їй до тих, що вона вже нині має, яких нових достойностей вона в тебе набуде? Одно з двох: або ти маєш до неї інакшу думку, або сам не знаєш, чого хочеш. Якщо ти гадаєш, що вона не така, як ти кажеш, то навіщо ці випроби? На те хіба, щоб скарати її потім по своїй уподобі, яко жону нечестиву? Як же вона дійсно така добра, за яку ти її маєш, то з якої речі вивіряти саму щиру правду,- адже думка твоя про неї залишиться та сама, що й перше була. Тільки недоумки або одчайдухи (це вже крайній аргумент) зважуються на справу, од якої слід чекати скорше біди, ніж добра, особливо як їх ніхто до того не силує й не змушує, а про замір їхній можна загодя сказати, що він явно неслушний. Буває, правда, що люди йдуть на важкі, небезпечні справи заради Бога чи заради світу (або заради того й того воднораз): заради Бога подвизаються святі, провадячи життя янголів у людських тілах; заради світових благ інші борознять безмежні моря й океани, забиваються в хтозна-які краї, між різні предивні народи, аби собі фортуни запобігти; заради Бога і водночас заради світу вершать свої подвиги завзяті вояки: ледве загледять у мурі ворожім пролом од ядра гарматного, зараз забувають усякий страх і, не дбаючи про видиму небезпеку, окрилені єдиним бажанням - полягти за віру, рідний край і короля свого, ринуть безбоязно в саме пекло, назустріч смерті, що звідусіль на них чигає. Ото все справи, хоч і важкі та небезпечні, а варто їх підіймати собі на славу, честь і пожиток. А ти бач яку задумав - як і доведеш її до діла, то не матимеш ні слави в Бога, ні шани од людей, ні блага світового не придбаєш: навіть як усе випаде по-твоєму, не буде тобі ні втіхи, ні зиску, ні честі; коли ж, не дай Боже, станеться інакше, то нещаслива твоя доля: хоч ніхто й не знатиме про лихо, що тебе спостигло, радості од того буде мало,- досить, що ти сам про нього знатимеш, і будеш каратися й мучитися, поки віку твого. Щоб упевнити тебе в правдивості моїх слів, доточу прикінцеву октаву з першої частини «Сліз апостола Петра», що написав знакомитий поет Луїджі Тансілло. Ось що в ній говориться:

Отак же й тебе не врятує од муки таємниця - плакатимеш невтишимо якщо не очима, то кривавими слізьми серця, як той нерозумний лікар, що, повідає славний поета, пішов на спробу з чарою, од якої обачно відмовився мудрий Рінальдо: хоч то, може, й вигадка поетична, та містить вона в собі скриту моральну науку, яку треба зрозуміти, затямити й добре засвоїти. А тепер скажу тобі ще одну річ, аби ти остаточно переконався в хибності свого наміру. Уяви собі, Ансельмо, що з волі неба або ж просто з щасливої нагоди ти став паном і законним властителем [209] чудодивного діаманта, добротою й чистотою якого захоплювались би всі знавці-клейнодники, що його бачили, і славили б в один голос і в одну душу, що другого такого прикметного, добротного й шляхетного самоцвіта в природі бути не може, та й сам ти це знав, не мавши жодної причини до сумніву,- то скажи, чи гаразд би ти вчинив, якби поклав того діаманта під молотом на ковадлі та й почав його з доброго дива бити-дробити: ану ж, мовляв, чи справді він такий міцний та добрий, як люди славлять? Хай би навіть проба вдалася і діамант витримав цю дурну перевірку - від того цінність і слава його не зросла б, ну, а вже якби розбився (се теж річ можлива), тоді все пропало,- діаманта б не стало, а на його властителя всі казали б, що він несповна розуму. Вважай, Ансельмо мій любий, що й Камілла твоя :- то дорогоцінний діамант у твоїх і людських очах і що не слід наражати тої дорогоцінності на небезпеку, щоб не розбилась, буває, бо як лишиться цілою, то вартості їй од того не прибуде, як же не витримає і розіб'ється, то подумай тепер іще, як тобі житиметься без неї, як нарікатимеш сам на себе, і то по праву, що і її знівечив, і себе занапастив. Знай же, що немає в світі скарбу над жінку чесну та вірну і що в жінки честь - то добра слава, якою вона серед людей тішиться. А добра слава дружини твоєї, як сам здоров знаєш, така, що вищої бути не може,- то навіщо ж брати цю істину під сумнів? Не забувай, друже: женщина - істота недовершена, тож не годиться ставити їй на дорозі перепон, об які вона могла б спіткнутися і впасти, а слід, навпаки, усувати з-перед ЇЇ шляху всі такі спбтички, щоб легко й необтяжливо дійшла вона можливого ступеня досконалості, яка для неї полягає в цноті. Природознавці розповідають, що в горностая хутро біле-білісіньке, так от як полюють на се звірятко мисливці, то на ось які хитрощі беруться: вистежать усі його ходи та лази та й пообкидають їх геть болотом, а тоді вже виганяють його туди: побачивши грязюку, горностай спиняється як стій і дається зловити, аби тільки не забруднити, не скаляти білого вбрання свого, що він його цінує понад волю свою й саме життя. А чесна й вірна дружина - се той же самий горностай, чеснота її над сніг незайманий чиста і біла, отож хто хоче, щоб вона її вберегла, а не втратила без пуття, нехай не чинить робом тих, що на горностая полюють, нехай не підпускають її і близько до бруду нечесних подарунків та лестощів настирливих закоханців, бо можливо (та ще й дуже), що з природи своєї вона не досить тверда й стійка, щоб сама могла подолати чи обійти такі перешкоди,- отож треба прибрати їх з її дороги, щоб перед очима в неї лише цнота непорочно біліла да добра слава золотим сяйвом сіяла. А ще можна порівняти жінку честиву до свічада з ясного та чистого кришталю: чисте ж то воно та ясне, але дихни лишень на нього - зразу мутніє і тьмяніє. До жінки честивої так треба ставитись, як до святощів: поклоняйся, та не торкайся. А стерегти й шанувати її треба так, як стережуть і шанують садок, повний квіту рожевого: не дає господар нікому його топтати чи руками чіпати,- нехай люди лиш іздалеку, з-поза огорожі ґратчастої, на ту красу любують, тими пахощами втішаються. Вкінці нагадаю тобі ще вірші з новітньої комедії, що мені на думку спали і до теми нашої розмови якраз, по-моєму, приходяться. Там один старий і мудрий чоловік радить батькові молодої [210] дівчини, щоб добре пильнував її, стеріг і доглядав; багато всячини казав він про це, а між іншими і такі були слова:

Досі я говорив лише про те, що стосується тебе, Ансельмо; послухай тепер дещо з того, що належиться до мене; може, я й надто широко річ розводжу, та ти вже пробач: треба ж нам якось виблудитися з сього лабіринту, в який ти самохіть попав і з якого я маю тебе вивести. Ти вважаєш мене за свого друга - і хочеш позбавити мене честі, що зовсім несполучне з дружбою; мало того, ти жадаєш, щоб я в свою чергу зганьбив твою честь. Що ти хочеш мене зганьбити, се цілком ясно: адже як я послухаю тебе й почну впадати коло Камілли, вона подумає, що я чоловік безчесний і безпутний, раз дозволяю собі й допускаю вчинки несумісні з моїм становищем і з обов'язками нашої дружби. Що ти хочеш, аби я зганьбив тебе, річ так само певна: як помітить Камілла, що я до неї залицяюсь, вона подумає, що я побачив у ній щось легковажного, через те й насмілився одкрити їй своє гріховне жадання; як же вона буде, на її думку, знеславлена, то та неслава й на тебе впаде, бо ти належиш їй, а вона тобі. Так уже воно в світі ведеться, що як убреде чия жінка в гріх чужоложний, то хоч би чоловік про те й не знав і не давав жодної до того притоки, хоч би й не мав він змоги дбанням своїм і старанням тому лихові зарадити, люди прикладають до нього різні ганебні та принизливі прикладки; ті, що знають про зраду його жінки, дивляться на нього завжди з погордою, замість співчувати йому: адже та біда сталася не з його провини, лише з лихої натури його дружини. Коли хочеш знати, чому невірна дружина вводить у неславу свого мужа, навіть коли той не відає про зраду, сам до неї непривинний і непричетний, то слухай сюди, слухай терпляче й пильно, бо все те має вийти на твою користь. Коли Господь создав праотця нашого в раю земному, глаголе Святе Письмо, він наслав на Адама твердий сон, вийняв йому з лівого боку ребро і создав із того ребра праматір нашу Єву; як же прокинувся Адам і глянув на неї, зразу сказав: «Се ж кість од костей моїх і тіло від тіла мого». А Господь рече: «Оставить чоловік отця свого і матір свою та й приліпиться до жони своєї, і будуть удвох тілом одним». Тоді ж то й було встановлене священне таїнство шлюбу, узи якого може розірвати єдино смерть. І се чудовне таїнство таку велику силу й міць у собі має, що з двох душ робить одне тіло, а в добрім подружжі й надто: дві душі, а воля одна. [211]

А як тіло жони то одне тіло з мужевим, виходить, що як прикинеться в неї яка пляма чи сказа, воно й на мужеві окошиться, хоч би сам він, як я вже казав, і не був тому лихові причиною. Як болить людині нога чи ще там який сустав, біль той відчуває все тіло, бо воно ж тіло одно; як заниє кісточка, то й голові дошкуляє, хоч вона тому й не винна,- отак же й чоловік є причасником і причетником жінчиної ганьби, бо чоловік і жінка то одна спілка. А що всяка честь на світі і всяке безчестя береться з плоті і крові, то й ганьба жони нечестивої падає на голову мужеві і незнання не рятує його од неслави. Подумай же, Ан-сельмо, на яку ти наражаєшся небезпеку, хотячи збаламутити спокій доброї дружини твоєї, подумай, які недовідомі пристрасті може розбуркати оця марна й нерозважна цікавість у грудях цнотливої твоєї малжонки; зваж і на те, що виграш твій буде мізерний, а програти можеш стільки, що ніякими словами не скажеш і не злічиш. Як же все те, що я тобі говорив, неспроможне одвернути тебе від злощасного твого наміру, то пошукай іншого знаряддя ганьби твоєї і недолі, бо я не годен і не згоден стати таким знаряддям, хоч би навіть мав через те втратити дружбу твою,- а більшої втрати я собі не можу уявити.

Сеє сказавши, замовк доброчесний і обачний Лотаріо, Ансельмо ж стояв замислений і збентежений, довгу хвилю й до слова не міг прийти; вкінці відповів йому так:

- Пильно і уважно, ти сам це бачив, слухав я, друже мій Лотаріо, все те, що ти мені хотів сказати, і в усіх речах твоїх, прикладах і притчах бачив я велику мудрість твою і правдиву понад усяку міру приязнь твою до мене; добре бачу також і охоче визнаю, що як не прийму ради твоєї, а піду своїм трибом, можу одбігти блага й напитати собі лиха. Вже з цього мусиш ти пізнати, що напала на мене така хвороба, як ото часом на жінок нападає, коли їм притьмом хочеться їсти землю, глину, вугіль і ще всяку погань, що й глянути на неї гидко, не то що їсти. Отож треба добрати хитрого якогось способу, щоб мене уздоровити, і се можна буде зробити недорогим коштом: ти почни потроху залицятися до Камілли, так собі жартом, аби-аби - не така вже вона, думаю, легкодуха, щоб од першого натиску мала в цноті своїй схибнутися. Я задовольнюся цим першим початком, а ти виконаєш таким чином обов'язок дружби і знов мене на світ народиш, довівши, що мені не загрожує безчестя. Ти повинен погодитись на се хоч би тому, що я твердо наважився перевести таку випробу, а ти, ревно дбаючи про честь мою, не попустиш, щоб я наражав її на небезпеку, виявляючи мій шалений задум комусь чужому. Щоправда, твоя честь може спочатку вмалитися в очах Камілли, як станеш ти до неї лицятись, але згодом, як ми переконаємось у її вірності, ти сам їй щиро признаєшся про сю нашу змову, і честь твоя одновиться в своїх правах. Отож, як бачиш, ризик для тебе невеликий, а послугу ти мені можеш зробити неоціненну: погодься, хоч тобі, може, воно й незручно, бо кажу ж тобі, я ладен задовольнитися початком - тільки всієї й справи.

Побачив Лотаріо, що Ансельмо твердо й безповоротно на те діло наважився, що ніякими вже міркуваннями й притчами його несила розраяти і він може, як нахвалявся, звіритися комусь іншому - то й вирішив, аби уникнути більшого лиха, погодитись на його пропозицію, [212] хоч поклав собі в думці так справу повести, щоб і Ансельма задовольнити, і Камілли дарма не баламутити. Отож він попрохав свого друга, щоб нікому нічого не казав, бо ту справу він, Лотаріо, бере на себе і ладен розпочати її, коли тільки Ансельмо захоче. Міцно обійняв Ансельмо товариша свого вірного і дякував йому сердечне за ту його готовність, мов то була не знати яка ласка. Тут же вони й домовились удвох, що почнуть ту справу з завтрішнього дня; Ансельмо обіцяв усе так влаштувати, щоб Лотаріо мав час і змогу розмовляти з Каміллою на самоті, а також дати йому грошей та клейнодів усяких на подарунки. Він порадив також, щоб Лотаріо співав їй серенади та писав вірші на її честь, а якщо те дуже клопітно, то він, Ансельмо, сам їх складатиме. На все те Лотаріо погоджувався,- але думка в нього була не та, що в Ансельма.

От домовились вони про все та й пішли до Ансельма додому; там уже Камілла чекала на свого мужа з тривогою, бо того дня він вернувся пізніше, не так, як звичне. Незабаром Лотаріо пішов до себе додому, і на душі йому було якось маркітно: Ансельмо то тепер задоволений, але що йому робити, як із цієї халепи вискочити? Думав він про те цілу ніч та й надумав, якого способу ужити, щоб і Ансельма ошукати, і Каміллу нічим не образити.

Другого дня він прийшов обідати до Ансельма, і Камілла вітала й шанувала його вельми приязно, як найкращого мужового приятеля. Як уже пообідали й прибрали зі столу, Ансельмо попрохав Лотарія лишитися з Каміллою, бо йому, мовляв, набігла пильна справа і він мусить одвихнутися з дому на яких півтори години. Камілла попросила його, щоб не йшов, Лотаріо зохотився супроводжувати друга, але Ансельмо не хотів і слухати: сказав Лотарієві, щоб посидів і почекав тут на нього, бо має ще обговорити з ним одну важливу справу, а Каміллі припоручив розважати гостя, поки сам не вернеться,- одне слово, вдав, що вийти з дому примушує його конечна потреба (а може, безкінечна дурість?),- так добре вдав, що ніхто й не подумав би, що то навмисне.

Ансельмо пішов, і Лотаріо з Каміллою лишилися у їдальні самі, бо челядь уся порозходилась обідати. Отак із ласки вірного свого друга опинився Лотаріо як на бойовищі, а ворог же в нього перед очима такий був, що одною красою своєю цілий загін збройних рицарів міг би перемогти й підкорити,- судіть же самі, чи мав чогось боятись Лотаріо. Що ж він зробив? А ось що: зліг на поруччя крісла, підпер голову рукою і, перепросивши господиню за нечемність, сказав, що передрімне трохи, поки Ансельмо вернеться. Камілла запропонувала йому перейти до вітальні - там, мовляв, на канапі зручніше буде відпочивати, ніж у кріслі, можна й заснути. Проте Лотаріо залишився в їдальні, так і сидів, дрімаючи, в кріслі, поки не вернувся Ансельмо. Той як побачив, що жінка в себе в покої, а Лотаріо сонний сидить, подумав, що в його відсутність вони мали досить часу на розмову і навіть на спання, і не міг діждатися, коли вже той Лотаріо прокинеться, щоб вийти з ним на вулицю й розпитати, як там і що. Як.же хотів, так і сталося: Лотаріо встав, і вони зразу ж вийшли вдвох із дому. На Ансельмове питання Лотаріо відповів, що за першим разом йому [213] було наче якось незручно відкривати Каміллі своє бажання, отож він лише вихваляв її вроду та казав їй, ніби по всьому місту тільки й мови, що про красу її та розум,- то, здавалося йому, непоганий початок, щоб підійти їй під ласку, бо вдруге вона вже слухатиме його радніше і прихильніше. Так би то він хитро за діло взявся, як той дух лукавий, що праведну людину хоче спокусити: будучи пекельним демоном, він бере на себе постать ангела з раю, і лише вкінці, як свого допнеться, зриває з себе ту облудну личину, якщо підступ його не викриється з самого початку. Ансельмові дуже те все сподобалось, і він сказав Лотарієві, що тепер день у день даватиме йому змогу бачитись із Каміллою наодинці, для сього не треба навіть із дому йти, він усе якусь приключку знайде, аби од них одлучитись, а вона тих хитрощів і не постереже.

Так пройшло чимало днів, і Лотаріо, навіть словом не перемовившись із Каміллою, казав, проте, Ансельмові, що він до неї підлещався, та й досі не мав ніякого знаку, щоб вона була до чогось лихого схильна,- не подавала нібито ані найменшої тіні надії, мало того, погрожувала, що як він од неї не одчепиться, то вона все розкаже чоловікові.

- Ну, добре,- мовив Ансельмо,- досі Камілла не давалася звести себе словами, побачимо ж тепер, чи встоїть вона проти діл. Завтра я дам тобі дві тисячі золотих талярів, щоб ти їй подарував, та ще стільки, щоб накупив коштовностей усяких для принади. Адже нема такої жінки, хай хоч яка буде доброчесна, щоб не любила хороше ходити й чепуритися, а надто ще, як сама вродлива. Як витримає моя дружина і сю пробу, з мене буде цілком досить, і я вже більше не турбуватиму тебе.

На те одказав Лотаріо, що як він уже почав, то мусить довести справу до кінця, хоч і знає напевне, що скільки не битиметься, все одно нічого не доб'ється. На другий день дістав він чотири тисячі талярів, а з ними чотири тисячі смутків, бо довго не міг зміркувати, як йому далі викручуватись: вкінці надумав, що сказати: Камілла, мовляв, і до приносів та дарунків така саме байдужа, як до лестивої мови, тож не варто більше й клопоту собі завдавати, бо то все марна трата часу. Але доля, яка всі справи любить повертати по-своєму, втрутилася і тут: Ансельмо, залишивши своїм звичаєм Каміллу з Лотарієм, замкнувся нишком у сусідній кімнаті та й став крізь дірку од ключа підглядати й підслухувати, що вони там удвох роблять, аж бачить - за півгодини чи й більше Лотаріо до Камілли і словом не обізвався, та хоч би й сто років отак сиділи, то мовчки мовчав би. Тут і зміркував він, що всі оті Каміллині відповіді, про які Лотаріо йому переказував, вигадані й вибрехані від початку до кінця. Щоб же остаточно в тому впевнитись, вийшов зі своєї криївки, одкликав товариша набік і спитав, як там ідуть справи, в якому настрої Камілла. Лотаріо відповів, що далі вже гратися не хоче; вона присадила його так різко й рішуче, що в нього вже й духу нема до неї підмовлятись.

- Ех, Лотаріо, Лотаріо! - гукнув тоді Ансельмо.- Так отак, значить, ти виконуєш моє доручення, отак виправдовуєш мою довіру? Я ж зараз оце підглядав за тобою крізь замкову щілину і сам бачив, що ти й словом не зайняв Камілли, то, певно, ти і взагалі з нею ні про що [214] не говорив. Я не маю жодного сумніву, що так воно і є. Чого ж ти дуриш мене, коли так, чого хитрощами своїми позбавляєш мене можливості досягти жаданої мети з допомогою іншого якогось способу? Більше Ансельмо нічого не сказав, але й цих слів було досить, щоб присоромити й збентежити Лотарія. Тут уже йшлося про його власну честь - адже його на брехні зловлено! От і поклявся він Ансельмові, що тепер уже візьметься до діла по-справжньому, вслужить йому по щирості: хочеш, мовляв, друже, то, підглядаючи мене, зможеш сам у всьому переконатись, а краще, мабуть, не треба - моє пильне старання само тобі все скаже й покаже. Ансельмо повірив йому і, щоб дати другові більше простору для певної й безперешкодної дії, вирішив поїхати на тиждень до одного приятеля свого, що жив у підгород-ньому селі. О побіденний, необачний Ансельмо! Що ти коїш, що ти дієш, до чого прямуєш? Схаменися! Ти коїш лихо на свою голову, дієш проти власної честі, прямуєш до власної згуби! Дружина твоя Камілла - жінка честива, живе вона з тобою любо-мило, нема тобі ні в чому недогоди й перешкоди; ніколи вона й мислі не зносить поза стіни твого дому, ти для неї - рай на землі, втілена мрія, здійснене бажання, твоя воля для неї - закон, міра, якою вона міряє власну, підкоряючись завше твоїй - і Божій волі. Всі багатства, що криються в надрах її краси, честі, доблесті й слави - всі вони твої і даються тобі даром, то нащо тобі ще ритися та копатися, дошукуючись якихось нових, небачених досі скарбів, як від того вся копальня твоя може обвалитися,- адже все там тримається, кінець кінцем, на хистких підпорах делікатної її природи? Не забувай, що хто жадає неможливого, тому доля цілком слушно відмовляє і в можливому,- та про се краще послухай поета, що то каже:

Назавтра поїхав-таки Ансельмо в село, а Каміллі сказав, що в час його відсутності до них приходитиме Лотаріо - за домом доглянути та й обідати з нею, тож нехай вона шанує гостя, як би його самого. Прикро вразив доброчесну й розсудливу жінку такий од чоловіка наказ, і вона зосмілилась заперечити: негоже, мовляв, щоб хтось інший займав господареве місце за столом, як його дома нема; якщо ж він гадає, що вона не зможе сама в господі лад дати, то нехай лише сей раз іспро-бує - побачить, що вона й на більше здатна. Та Ансельмо сказав твердо, що така його воля - мусила Камілла схилити голову й скоритися наказові. Добре, сказала, зроблю так, хоч і не по своїй волі.

Другого дня по від'їзді Ансельма прийшов Лотаріо - Камілла прийняла його звичайненько та приязненько, але намагалась так усе [215] влаштувати, щоб ні на хвилю з гостем сам на сам не сидіти: весь час коло неї челядь крутилась, а покоївка Леонелла ходила за панею невідступно. Камілла дуже її любила, бо дівчина змалку росла з нею вкупі в отецькому домі, от вона і взяла її з собою, як за Ансельма віддалася.

Протягом перших трьох днів Лотаріо й словом не озивався до Камілли, хоч і мав часом нагоду, коли приберуть, було, зі столу і челядь розійдеться, щоб і собі пообідати нашвидку (так веліла їм господиня). А Леонеллі наказано було раніше обідати і потім од пані не одходити, та дівчині не те в голові було, мала вона деякі власні справи й справки і теж на них часу потребувала, то й не завжди робила, як пані загадувала, і лишала її іноді на самоті з гостем, наче їй так і наказано було. Та вигляд у Камілли був такий скромний, вираз обличчя такий строгий, вся поведінка така гідна, що язик Лотарієві мимохіть прилипав до гортані. Та оці ж самі Каміллині добрі прикмети, що занімили Лотарієві уста, вийшли обом їм на велику шкоду. Уста ж то німували, а думки не мовчали, споглядаючи любо всю тую вроду пишну та величну, перебираючи одну по одній всі ті високі достойності душевні, що і в статуї мармуровій кохання пробудили б, не то в живому серці. Замість розмовляти з Каміллою Лотаріо дивився весь час на неї і думав, яка то вона люба та мила, і думки ції почали вже й щиру його приязнь до Ансельма хитати; не раз і не два поривався він збігти геть із міста, зникнути другові з очей і Камілли довіку більше не бачити,- та вже мов прикипів до вродливиці, видно мусив дивитися на неї. Довго з собою отак боровся-перемагався, гнав із серця ту солодку спокусу, ту розкішну принаду, казав собі, що то божевілля, називав себе поганим другом, бо навіть недобрим християнином. Розкидав думкою туди й сюди, порівнював себе з Ансельмом, і все ніби на те виходило, що більше тут винна не власна його нетвердість у дружбі, а товаришів дурний розум та надмірна самовпевненість. Якби знав, що й перед Богом так може виправдатись, як перед людьми, не боявся б за свій гріх ніякої кари.

Так-то врода Каміллина і цнота її геть підірвала в Лотарія щиро-дружню вірність (немало ж до того й попуск спричинився, що попустив необачний Ансельмо). Якщо перші три дні юнак іще гамував у собі жадання, то на четвертий уже пустився берега і освідчився Каміллі так пристрасно й бурхливо, що вона підвелася з місця, вражена й збентежена, і пішла до свого покою, не зронивши ні слова на відповідь. Та ця її стриманість не знеохотила Лотарія, бо надія, відомо, родиться разом із коханням: Камілла стала йому після того ще миліша. Вона ж, не сподівавшися зроду од нього таких речей, не знала, що почати; або позбавити його іншої нагоди для таких негожих, на її думку, розмов, вирішила того ж вечора написати мужеві цидулку і переслати гінцем, а в тій цидулці стояло ось що: [216]

Додати в закладки

  
Переклад Translate