Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша
РОЗДІЛ XXXV, де оповідається про небувало жорстоку битву Дон Кіхота з бордюгами червоного вина і докінчається повістю про безрозсудно-цікавого
Небагато вже зосталося до кінця повісті, коли раптом із комірчини, де спочивав Дон Кіхот, вискочив перестрашений Санчо Панса, волаючи:
- Агей, панове, біжіть-но швидше сюди та поможіть мойму панові! Там така йде битва, така битва, що другої такої завзятої та запеклої я зроду ще не бачив... Як рубонув він того велетня, ворога принцизни Обізіяни, так Боже ж ти мій: одітнув йому одним махом голову, чисто тобі як ріпу!
- Що се ти мелеш, братику? - перебив його парох, одриваючись од читання.- Ти, Санчо, певне, не при собі. Де в біса таке може бути, коли той велетень відціля за дві тисячі миль?
Та тут усі вони почули за стіною гармидер якийсь і гучні Дон Кіхо-тові крики:
- Ага, попався, розбишако, латриго, злодію! Тепер ти в моїх руках, і кривуля твоя тобі не поможе!
А тоді ніби по стіні, чи що, з усієї сили - кресь, кресь!
- Та годі вже дослухатися,- сказав Санчо,- ідіть краще та розбороніть їх або підсобіть мойму панові. Тільки, мать, уже не треба, бо велетень лежить напевняка мертвий та Богові за свої гріхи одвіт держить, що на віку нагрішив. Я сам бачив, як кров по помосту цебеніла й голова долі валялась, убільшки з добрий винний бордюг.
- Бог мене побий,- обізвався тоді корчмар,- коли той Дон Кіхот чи Дон Анциболот не порубав міхів із червоним вином, що в головах йому стояли! Отож, мабуть, вино розлилося, а сей молодець дума, Що то кров!
Та й кинувся мерщій до комірчини, а за ним і всі - ото була дивовижа! Дон Кіхот у самій сорочці, не дуже довгій, бо спереду ледве вище колін, а ззаду ще на шість пальців куціша, ноги худющі, волохаті, і не сказати, щоб вельми чисті; на голові йому корчмарева ярмівка, [229] червона та засмальцьована, на ліву руку накинута ковдра, та сама, що добре ввірилась Санчові з відомої нам причини, а в правій - голий меч; тим мечем рицар вимахував на всі боки з грізним гуканням, наче й справді бився з яким великолюдом. Очі йому були, щоправда, заплющені, бо він таки спав і снив, що з велетнем воює: так йому вбилася в тяму пригода, в яку він удався, що зразу примарилось, ніби він уже прибув у царство Обізіянське і сточив бій із лютим ворогом. Отож він і затинав мечем по бордюгах, думаючи, що рубає велетня, аж уся комірчина вином підпливла. Скоро корчмар теє побачив, зараз кинувся люто на Дон Кіхота з кулаччям,- якби Карденіо з священиком не відтягли його, то зле скінчилося б ота гігантомахія... А бідолашний гідальго аж тоді прокинувся, як цилюрник приніс із колодязя цілий цебер холодної води і вивернув на нього одним разом. Глипнув очима Дон Кіхот, та й ще не зовсім прочумався - не тямив, де він і що. Доротея збентежилась, побачивши свого обранця в такому куцому і, сказати б, неповному вбранні, то не зайшла навіть подивитись, як він із її недругом воював. А Санчо лазив по помосту та все шукав ту вели-канську голову і, не знайшовши нічого, сказав:
- Таки правда, що в усьому заїзді всяке чаромуття діється. Оногди якась мара кулачила й батожила мене о'сьдечки-о, на цьому самому місці, а допіру та голова десь ізслизла, що я на власні очі бачив, як її одрубано, ще й кров із тіла дзюрком лилася...
- Яка кров, мерзеннику, яким дзюрком, окаяннику? - кричав корчмар.- Чи тобі засліпило, паскуднику? То ж бордюги мої понівечені, то ж вино моє порозливане, чорти б його батька нівечили, вогонь пекельний залляв би його душу!
- Нічого я не знаю,- одказав Санчо,- знаю тільки одно: як не знайду тої голови, то вже мені готове безголов'я, бо ляснуло моє грап-ство!
Хоть же й не спав Санчо, та блудив словами незгірше сонного Дон Кіхота - так заморочили йому голову панові обіцянки. Корчмар аж казився од Санчової незрушливості та од шкоди, що наробив йому Дон Кіхот, та все клявся-божився, що тепер вони не одгетькаються од нього, як минулого разу, що й за нічліг не заплатили - не поможуть їм уже ніякі лицарські привілеї, стягне він із них і за той, і за сей раз, ще й за латки до бордюгів що треба візьме.
Священик тримав Дон Кіхота за руки, а той, думаючи, що він уже звершив свій подвиг і стоїть оце перед принцесою Обізіяною, впав навколішки і промовив:
- Віднині, вельможнопишна панно, ваша врода може жити певне й безтривожне, бо ся злохижа потвора жадної більше не вчинить вам шкоди; я ж від сьогодні можу вважати себе вільним від слова, що вам заприсяг-єм, бо з ласки Всевишнього Бога і з надиху тієї, котрою я дишу й живу, я вже того слова дотримав.
- А що, не я казав? - зрадів на ту мову Санчо.- А ви вже, надісь, думали, що то я сп'яну... Доброго завдав мій пан чосу тому велетню! Наша бере, грапство моє - тільки що не видко!
Хто б не сміявся з обох тих химерників - із лицаря та джури його? Сміялися всі, один тільки господар заїзду чортихався. Та врешті [230] цилюрник, парох і Карденіо вгамували-таки гуртом Дон Кіхота і вклали його в ліжко: стомлений і змучений, він незабаром заснув. Усі вийшли з комірчини, щоб його не тривожити, і, ставши перед брамою, почали втішати Санча Пансу, що так і не знайшов велетневої голови. Важче було заспокоїти корчмаря, який оплакував наглу смерть своїх бордюгів, та жінку його, що все, знай, лементувала:
- У злий час, у лиху годину завітав до моєї господи сей мандро-ваний лицар, бодай би його була довіку не бачила! Той раз ночував, то не заплатив за вечерю, за постіль для себе й джури, ані за обрік для шкапи та осла, бо, каже, пригод шукає, побила б його пригода на гладкій дорозі з усім його лицарством-махлярством,- нам, каже, платити не треба, бо так, каже, прописано в табличках тієї волоцюжної лицарії... А тоді ще отсей пан прийшов до мене (а все через нього) та взяв мою мохнатицю і геть-чисто обшморгав її, що вже як чоловікові треба теє, то й нема куди... А це знов бордюги мені геть подіркував та вино з них повипускав, кишки б йому з живота повипускало! Та вже ж нехай як собі хоче - клянусь костьми панотця мого і вічним спасінням паніматки моєї, мусить заплатити мені все до 'станнього шеляга, нехай те та се, коли з нього не здеру!
Отак примовляла розгнівана господиня, а Маріторна й собі до неї підпряглася. Молода корчмарівна мовчала, тільки осміхалася вряди-годи. Вкінці парох утихомирив якось те корчемне гукання, пообіцявши заплатити за все - і за постояле, і за бордюги з вином, і, головне, за того хвоста обшморганого, що стільки крику через нього було. Доротея тим часом потішала Санча Пансу: коли виявиться, що пан його справді втяв голову тій потворі, вона, вступивши в мирне володіння своїм царством, одразу ж надасть джурі його найкраще графство. Санчо повеселів і запевнив принцесу, що хоч і забожитись - сам бачив ту великанову голову, а на ній ще борода довжелезна була, до пояса, мабуть, сягала; а що голова десь запропастилась, то немає дива, бо в цьому домі все по-химородному ведеться, він, Санчо, на собі ще минулого разу тих чар дознав. Доротея сказала, що вірить йому, тож хай він більше не турбується, бо все буде гаразд - що задумали, те й зробиться.
Коли всі нарешті заспокоїлись, парох зохотився читати повість далі, бо небагато там її й лишилось. Карденіо, Доротея і всі, що там були, попросили його, щоб таки дочитав до кінця. Щоб догодити їм, а заодно й свою цікавість задовольнити, парох ізнов почав читати з того місця, на якому їх перервали.
...Отож, переконавшися в честивості малжонки своєї, зажив Ансель-мо в довіллі та упокої. Камілла нарочито кривим оком позирала на Лотарія, щоб приховати од мужа справжні свої почуття, а Лотаріо й собі, щоб товариша ще більше впевнити, попрохав у нього дозволу не ходити до них у гості, бо видно вже, що Камілла його ані на оч. Проте обдурений муж умовив його все-таки, щоб ходив до них по-давньому. Отак на тисячні лади виклепував Ансельмо ганьбу свою, гадаючи, що кує собі щастя. А Леонелла зраділа, що пані їй у всьому попускає, бо не сміє виказати, а навпаки, ладна повсякчас покрити [231] й попередити, та й загуляла вже без оглядків, дбаючи лише про власну втіху. І ось одної ночі Ансельмо вчув у покоївчиній кімнаті чиїсь кроки; він до дверей, аж двері хтось ізсередини тримає. Се йому ще більшої додало охоти, наліг дужче - двері розчинились і в ту мить, як він зайшов до кімнати, якийсь чоловік, вистрибнув із вікна на вулицю. Хотів Ансельмо за ним навздогін бігти, щоб упіймати або хоч дізнатись, що то за один, та Леонелла схопила його за руку й не пустила.
- Заспокойтеся,- каже,- мій пане, не ґвалтуйте і не біжіть за тим, що то вискочив. То до мене - сказати б, мій чоловік.
Ансельмо не хтів їй вірити; в бсліпі гніву добув із піхов кинджала та до Леонелли - скажи, мовляв, правду, бо як не скажеш, уб'ю. Дівчина злякалась і почала говорити вже сама не знала що:
- Ой, не вбивайте мене, паночку! Я вам усе-все розкажу, таке, що ви й не думали!
- Кажи зараз,- гримнув Ансельмо,- а ні, то тут тобі й смерть!
- Зараз не можу,- лебеділа дівчина,- бо все на мені труситься, нехай уже вранці. Таке почуєте, що уздивитесь! А той, що через вікно втік, то хлопець один із нашого города,- божився, що має мене сватати.
Ансельмо вгамувався і вирішив почекати до ранку, бо він і в гадці собі не клав, що про Каміллу щось недобре почує, так уже на ЇЇ цноту вповав і впевнявся. Тож вийшов од Леонелли, замкнув двері на ключ і сказав, що доти не випустить, доки вона йому всього не розкаже. Тоді пішов до Камілли й розповів їй, що там із дівчиною приключилось, і про те не забув сказати, що обіцяла вона йому якусь многоважну річ виявити. Годі й питати, чи злякалась Камілла, чи ні. Посіла її смертельна тривога, як подумала вона (та як було й не думати?), що Леонелла хоче розказати панові про її зраду. Не хотіла навіть чекати, чи справдиться та підозра, чи ні, а підстерегла хвилю, коли Ансельмо заснув, узяла свої найдорожчі клейноди та грошей скільки там, викралась потай миру з дому та й побігла мерщій до Лотарія. Розказала коханцеві, що отак і так: сховай мене, каже, або тікаймо кудись удвох, аби тільки Ансельмо не знайшов.
Збентежився з того Лотаріо, та й непомалу, і довго не міг чогось розумного врадити. Нарешті поклав одвезти Каміллу в монастир панянський, де за настоятельку його рідна сестра була. Камілла на те пристала, і він, як того вимагала справа, одвіз її, не гаючись, у монастир, а сам теж кудись із міста з'їхав, не сказавши про те нікому ні словечка.
Заледве світ настав, Ансельмо схопився і, не помітивши навіть, що Камілли побіч його немає, побіг мерщій до кімнати, де він замкнув покоївку: так, бачите, кортіло дізнатись, що ж то вона йому скаже. Одчиняє двері, заходить - аж Леонелли там уже нема, лиш до вікна простирадла прив'язані, певно ж то по них дівчина спустилась і втекла. Сумний та невеселий вернувся Ансельмо, щоб дружині про те сказати - аж і її не видно, ні в ліжкові, ані в усьому домі. Злякавшися ще дужче, давай він у слуг допитуватись - ніхто сном-духом нічого не знає. Коли се, шукаючи Камілли, дивиться - аж скрині її повідчиню- [232] рані, клейноди щонайдорожчі десь забрані: тут уже почав про горе своє здогадуватись, урозумів, що не Леонелла була в сій справі головною причиною. Не одягнувшись навіть до ладу, пішов він, як був, зажурений та замислений, до друга свого Лотарія, сповістити його про те нещастя,- аж і того десь нема. Сказали слуги, що виїхав кудись раптово сеї ночі і гроші всі з собою забрав. Мало не збожеволів од тієї новини Ансельмо, а на довершення всього, вернувшись додому, не застав із челяді своєї ані душі живої - дім стояв пусткою.
Не знав уже, що думати, що казати, що робити,- чув тільки, що в голові йому мішається. Розглянеться, подивиться: як це так? В одну мить не стало в нього жінки, друга, челяді. Небо од нього одвернулось, і, що найгірше,- честь його навіки втрачена із зникненням Камілли...
По довшій надумі вирішив податись на село до того приятеля, що з гостювання в нього і почалася, власне, вся та нещаслива пригода. Позамикав у домі всі двері, сів верхи на коня і рушив з тяжким серцем у дорогу. Чи проїхав півдороги, чи ні, як облягли його чорні думки: мусив ізсісти з коня і прив'язати його до дерева, а сам сів під тим деревом, схилився і став тяжко-важко зітхати та стогнати. Сидить собі, аж і ніч насувається. Коли дивиться - їде хтось верхи з міста; от він привітався з вершником і питає, що там нового діється у Флоренції. А той йому й каже:
- Діється так, що давно вже люди не чували. Скрізь тільки про те й мови, що Лотаріо, великий друг того багатого Ансельма, що коло церкви святого Іоанна живе, викрав сеї ночі Каміллу, Ансельмову жінку, та й сам Ансельмо не знати куди дівся. Це все розказала Каміллина служебниця, котру привели до подестй, бо застали її вночі, як вона по простирадлах через вікно з Ансельмового дому вилазила. Не знаю достеменно, як уже воно там було, знаю тільки, що все місто дивом дивується: ніхто такої оказії ніколи не сподівався, знаючи, як щиро й вірно ті двоє між собою дружили; на них іще всі казали нерозлийвода.
- А чи відомо хоч,- спитав Ансельмо,- куди подався Лотаріо з Каміллою?
- Та де, ніхто не знає,- одказав міщанин.- Подеста, правда, розпитував і розшукував, та ба...
- Ну, що ж, добродію,- сказав Ансельмо,- їдьте собі з Богом.
- Зоставайтеся з Богом і ви,- відповів чоловік і поїхав далі.
Од таких розпачливих вістей не довго було Ансельмові не то розум, а й саме життя втеряти. Насилу встав сердега й добрався якось до приятеля, що не знав іще про його непорадну годину, та як побачив, який він жовтий, худий та марний, зразу догадався, що якесь тяжке лихо так його прибило. Ансельмо попрохав, щоб йому постелили й принесли приладдя до письма. Так же й зробили, уклали його в постіль і повиходили всі, бо він так хотів, ще й двері замкнули. Зоставшись у кімнаті сам-один, так пройнявся весь своїм нещастям, що непохибно відчув близьку свою кончину, тож і надумав з'ясувати на письмі, що довело його до нагальної смерті. Почав писати, та так і не дописав до кінця, бо духу вже не стало: сконав, сердега, з того жалю, що напитав собі безрозсудною своєю цікавістю. А господар ждав, ждав, що вже ніби [233] пізно, а гість усе голосу не подає, та й увійшов до Ансельма в кімнату глянути, чи не погіршало йому, аж він лежить долілиць, половиною тіла на ліжку, а другою на столі, коло списаного паперу, ще й перо з руки не випало. Господар підійшов до нього, окликнув спершу - не озивається, схопив за руку - аж вона холодна: вмер. Без міри здивований і засмучений, покликав він домівників своїх, аби вони були свідками нещастя, яке спіткало Ансельма, а потім прочитав листа, написаного, як він упізнав, власною рукою небіжчика. В листі ж тому ось що стояло.
«Безглузде й безрозумне бажання збавило мені віку. Коли звістка про мою смерть дійде до Камілли, нехай вона знає, що я прощаю її: несила була їй чудеса творити, і я даремно вимагав сього од неї. А якщо я сам був причинцею своєї ганьби, то немає рації...»
Ось поти було Ансельмового письма - в тій хвилі, не докінчивши речення, докінчив він дні свої. Назавтра господар дому переказав сумну звістку родичам покійного - ті вже знали про його лихо, знали також, що Камілла перебуває в монастирі і ледве не помандрувала слідом за своїм мужем на той світ - та не за ним вона жалкувала, а журилася, що коханець десь іщез. Кажуть люди, що, вдовою ставши, не хотіла вона ані з монастиря виходити, ані постригу приймати, та через деякий час дійшла до неї чутка, що Лотаріо загинув у бою, що сточив пан де Лотрек із преславним отаманом Гонсалом Фернандесом Кордов-ським (було се в Неаполітанському королівстві, куди подався невірний друг із запізнілим каяттям своїм). Як дізналась про те Камілла, одягла черниче вбрання та й померла невдовзі з жалю і смутку великого. Отак із божевільного почину дійшли всі троє дочасного кінця.
- Повість мені сподобалась,- промовив священик,- от тільки зроду не повірю, щоб так воно і справді було. А коли ся історія вигадана, то вигадано її не дуже вдало: не можна собі уявити, щоб де знайшовся такий нерозумний муж, як Ансельмо, і робив отакі ризиковані випроби. Нехай би ще коханець вивіряв отак коханку, то річ можлива, але щоб муж свою жону - то вже ніколи в світі. Ну, а сама розповідь така добра, нічого не скажеш.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
