Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша

Слухав усе те Санчо, і жаль непомалу огортав йому душу: всі його надії на титул високий танули й розвіювались димом, бо прекрасна королівна Обізіяна обернулась раптом у Доротею, велетень став любісінько [240] доном Фернандом, а пан його Дон Кіхот спав собі твердим сном і гадки не мав про те, що тут сталось. Доротея не могла ще ніяк повірити, що теє щастя їй не приснилось, Карденіо стояв як очманілий, та й Люсінда не прийшла ще цілком до пам'яті. Дон Фернандо складав дяку Всевишньому, що він, милосердний, вивів його з того безвихідного, здавалось, лабіринту, в якому він мало не згубив життя свого й доброї слави, та і всі. подорожні, що в корчмі зібрались, раділи та втішались із щасливої розв'язки тієї безнадійно заплутаної справи. Парох, яко чоловік зналий і дотепний, зумів пояснити гаразд, як, що і до чого і віншував кожного зосібна щасливою долею. Та найдужче раділа, мабуть, корчмариха, бо Карденіо й священик пообіцяли їй, що відшкодують із чохом усі ті втрати, яких вона зазнала з Дон Кіхотової причини. Один тільки Санчо, як ми вже сказали, був сумний та невеселий; з понурим видом підійшов він до свого пана, який саме зо сну прокинувся, і сказав:

- Можете спати, пане Рицарю Сумного Образу, скільки заманеться вашій милості: не треба вам більше ані велетня жадного вбивати, ані принцизні царства повертати, бо всій тій справі, як то кажуть, уже кінець і вінець.

- І я так думаю,- обізвався Дон Кіхот.- Ох і довелося ж мені з тим велетнем поморочитись! Не знаю, чи ще випаде коли на мою долю другий такий запеклий та завзятий бій. Я як кресонув - раз! - і голова йому з пліч, а крові з нього стільки виточив, що по землі дзюр-ками бігла, як та вода.

- Певніше сказати, як те червоне вино,- поправив Санчо.- Як вашій милості ще, може, невідомо, то знайте: той зарубаний велетень - то бордюг пробитий, кров - то шість гарців червоного вина, що в його череві було, а голова - то пся мама, що мене вродила... А, бодай же йому все зле-лихе!

- Що ти мелеш, навіжений? - обурився Дон Кіхот.- Чи ти з умом, чи без ума?

- Уставайте, пане,- сказав Санчо,- та гляньте самі, що ви тут на-броїли: немало, видно, доведеться нам за те заплатити. Та подивіться заразом і на королицю, що вже на звичайну собі панійку перекинулась, Доротеєю дражнять,- і ще тут багато такої всячини наробилося, що здивуєте, як самі побачите.

- А от і не здивую,- заперечив Дон Кіхот.- Я ж тобі, Санчо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химо-роди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи.

- Може б, я й повірив,- сказав Санчо,- так добре знаю, що як гойдано мене в ковдрі, то були ніякі не чари й не химери, а все уявки й насправжки діялось. Я ж сам бачив, як оцей самий корчмар тримав ковдру з одного кінця і підкидав мене вгору до самого неба так хвацько і шпарко, що аж ну, ще й реготів на всі заставки. І хоч я собі грішним ділом чоловік простий, проте певно знаю, що як там були знайомі люди, то вже ніяке не чарування, а лихої години шурування, та й годі.

- Ну, нічого,- заспокоїв його Дон Кіхот,- якось-то воно буде. Дай мені в що одягтися, вийду та погляну, які там новини та переміни, що ти оце понарозказував. [241]

Санчо подав панові одежу, і той почав одягатись; поки те діялось, парох розповів дону Фернанду та іншим подорожнім про Дон Кіхотове божевілля і про ті хитрощі, за допомогою яких вони виманили його з Бідної Скелі, де він покутував нібито погорду, що мав од своєї сеньйори; не забув же згадати й за ті пригоди, про які почув од джури. Слухачі дуже тому чудувались і добре сміялись; їм здавалося, як і всім іншим, що про те раніш чували, що такий дивочний блуд не охмарював ще, певно, жодної макоцвітної голови. Парох сказав далі, що тепер, коли Доротеїні справи обернулись так щасливо, вони вже не можуть довершити свого заміру, тож треба знов вигадати й вимислити іншу якусь штуку, аби сердешного гідальга так чи сяк додому допровадити. Карде-ніо зохотився довести попередній задум до кінця, а ролю Доротеї, казав, може перебрати на себе Люсінда.

- Ні,- заперечив дон Фернандо,- нехай уже Доротея далі своє провадить; якщо до села сього доброго гідальга не надто звідси далеко, я радий буду причинитись до його рятунку.

- Буде туди яких два дні дороги.

- Та хоч би й більше було - заради такого доброго діла не жаль і круга накинути.

Тим часом Дон Кіхот вийшов із своєї комірчини у повній озброї, з Мамбріновим шоломом на голові (хоч і добре вже погнутим), щитом в одній руці і ратищем чи сулицею у другій. Чудернацький вигляд рицаря вразив дона Фернанда і всю компанію; уп'явшись очима в те видовжене на півмилі худе й пожовкле обличчя, в ту недомірну збрую, що так не пасувала до його гордої постави, всі мовчали й чекали, що ж він скаже. Він же з великою повагою і гідністю звів очі на прекрасну Доротею і промовив:

- Довідався я од зброєносця мого, препишна сеньйоро, що величність ваша нанівець зійшла, а вся ваша істота відмінилась, бо з королеви й вельможної володарки сталися ви звичайною собі дівицею. Коли те вдіялось силою чарів родителя вашого, короля і чаклуна, який боявся, що я не зможу подати вам потрібної і належитої допомоги, то мушу вам сказати, що він неук і невіголос, несвідомий зовсім рицарської справи. Якби він був пильніше розчитався в рицарських історіях, якби простудіював їх уздовж і впоперек, як я, то мав би дізнатися, що й рицарям меншої проти мене слави траплялося звершати трудніші подвиги, аніж убити якогось там великанчика; хоч би яким грізним і зухвалим він не здавався. Небагато годин уплило від тої хвилі, як я з одним таким зустрівся, і... Не буду казати далі, щоб не подумали, ніби я величаюсь, але непохибний час, виявлювач усіх на світі таємниць, сам колись розкаже за мене всю правду.

- Зустрілися ви не з одним великанчиком,- упав йому в річ господар заїзду,- а з двома винними бордюгами.

Та дон Фернандо зацитькав його, щоб не перебивав мови рицареві, і Дон Кіхот провадив далі:

- Тим я й говорю вам, висока, хоч і визута з своєї предківщини володарко, щоб ви не давали віри отцю вашому, як він дійсно одмінив з вишменованої причини вашу істоту, бо немає на сім світі такої небезпеки, через яку не проклав би собі дороги мій меч: ним одрубав [242] я і поверг у прах голову супостата вашого, ним же в недовгім часі покладу на вашу голову корону вашого царства.

Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, чекаючи на відповідь принцеси; Доротея ж, знаючи, що дон Фернандо погодився довести всю штуку до кінця, аби рицаря якось додому спровадити, обізвалася до обранця свого урочисто і воднораз ласкаво:

- Хоч би хто вам сказав, зацний Рицарю Сумного Образу, ніби я одмінила суть свою і істоту, він увів вас в очевисту оману, бо ким я була вчора, тим лишаюсь і нині; щоправда, трапився мені в межичасі один щасливий випадок, що несподівано подарував мені сподіване благо і певною мірою змінив мою подобу, але попри ту зміну я зосталась такою самою, як перше була, і ту саму маю в серці думку: хочу, як і перше хотіла, правом потужної вашої правиці вернути собі право-правні свої володіння. Тим-то, добродію і пане мій любий, нехай ваше добродійство поверне честь отцю моєму, котрий мене спородив, визнавши його за чоловіка мудрого та обачного, бо то саме він наукою своєю знайшов певний і легкий порятунок на мою біду: адже якби не ви, добродію, то ніколи б не бачити мені щастя, яке випало нині на мою долю. Правдивість моїх слів можуть засвідчити оці віри годні панове, що тут присутні. Вкінці скажу, що в дорогу маємо рушити завтра, бо сьогодні вже все одно далеко не заїдемо. Сподіваюся, що з Божого призвоління і з допомогою мужнього вашого серця розпочата вами справа дійде нехибно до щасливого кінця.

Таку орацію виголосила бистроумна Доротея; вислухавши її, Дон Кіхот обернувся до Санча і сказав спересердя:

- Слухай же тепер, Санчисько, що я тобі скажу: друге таке лайда-чисько, як ти, навряд чи знайдеться ще в цілій Гишпанії. Ах ти ж, брехуняко всьогосвітній! Чи не ти говорив мені оце щойно, ніби з сієї королівни вчинилась якась там дівчина Доротея, а голова, що я одтяв велетневі, то вже ніби твоя пся мама, і цими дурницями так мені памо-роки забив, як ніхто ніколи. Клянусь... (тут він звів очі до неба і зціпив зуби), я тобі такого дам перегону, що стане того пам'яткового на всіх брехливих джур, котрі служитимуть при мандрованих рицарях до кінця світу!

- Упиніть ваше серце, мій пане,- одказав Санчо.- Може, я й справді щось не так блявкнув про переміну пані принцизни Обі-зіяни, а що вже про ту голову великанську чи про ті бордюги розпороті та про вино порозливане, що то не кров - от їй же Богу моєму, що існісіньку правду сказав! Хоч і самі на ті понівечені бордюги гляньте, вони там у вас у головах, і вина досі калюжа стоїть на помості. От як доведеться вам капшуком брязнути, тоді й самі повірите, як господар плати спитає. А що пані принцизна яка була, така є, то мені ж самому воно краще: моє, виходить, од мене не втече!

- Ну що ж, Санчо,- промовив Дон Кіхот,- даруй мені на цім слові, але скажу тобі, що дурень єси, та й годі!

- І правда, що годі,- підхопив дон Фернандо,- облишмо краще сю розмову. Коли вельможна принцеса волить їхати завтра, а не сьогодні, задля пізньої доби, то так і маємо вчинити. А поки ще до зав-трього, ми можемо згаяти цілу ніч у приємній бесіді, а зранку виїдемо і [243] всі будемо супроводити пана Дон Кіхота, бо хочемо бути самовидцями небачених і нечуваних подвигів, які він звершить у сій нелегкій справі, що лягла йому на плечі. .

- Це я повинен вам служити і супроводжувати вас,- чемно заперечив Дон Кіхот.- Я глибоко вдячний вам за вашу до мене щиру приязнь, за вашу про мене добру думку, яку я постараюсь виправдати хоч би й ціною власного життя, або ще й дорожчою ціною, якщо це взагалі можливо.

Дон Фернандо й Дон Кіхот устигли обмінятися ще кількома компліментами та ввічливими висловами, та потім розмова їх урвалася, бо до заїзду завернув новий якийсь подорожній. З одягу було знати, що то християнин, який визволився щойно з мавританської неволі: на ньому був куцополий каптан синього сукна, з полурукавцями і без ковніра, шаровари тож сині, тільки вже полотняні, на голові шапчина того самого кольору, на ногах полуботки цинамонові, на перекинутому через плече шабельтасі мавританська кривуля. За ним верхи на ослі їхала жінка, вбрана так само з-мавританська: лице запиналом запнуте, на голові чепчик альтембасовий, халат на ній довгий, аж до самих п'ят. Чоловік був із себе показний, кремезний, років мав так сорок із чимось, на виду смаглюватий, вуса довгі, борідка викохана - якби краще був одягнений, всякий узяв би його за людину значну, іменитого роду, таку мав шляхетну поставу. Як увійшов до корчми, зараз спитав кімнати і засмутився непомалу, коли дізнався, що нема. Тоді підійшов до тієї ніби мавританки і зсадив її на руках додолу.

Люсінда, Доротея, господиня з дочкою та Маріторна зразу обступили мавританку - цікаво їм було розглянути її дивовижне вбрання, що досі ніде такого не бачили. Помітивши Доротея, що новоприбульці посмутились, бо нема їм кімнати, обізвалась до мавританки приязно, чемно й розсудливо (таку вже мала вдачу):

- Не журіться, пані моя, що не знайшлося вам тут вигоди - то в заїздах річ звичайна. Коли ваша ласка, то переночуйте разом із нами (тут вона показала на Люсінду): ми вас приймемо так доброзичливо, як дай Боже, щоб усі вас по дорозі приймали.

Жінка під запиналом нічого на те не відповіла, тільки підвелася з місця і, схрестивши руки на грудях, уклонилася в пояс на знак подяки. А що вона при цьому не промовила й слова, всі вирішили, що вона таки справді мавританка і не розуміє християнської мови. Тут надійшов до гурту невольник, що доти клопотався чимсь іншим, і, побачивши, що жінота обстала його товаришку, а вона їм не до мови, пояснив:

- Бачите, добродійки мої, ся паночка ледве розуміє по-нашому, а говорити вміє лиш по-своєму і більш ні по-якому, тим вона не відповіла та й не відповість на ваші питання.

- А ми її ні про що й не розпитували,- сказала Люсінда,- тільки запрошували на ніч до свого гурту: у сій кімнаті знайдеться місце й для неї, ми вже постараємось улаштувати її якнайзручніше, бо то, знаєте, приємна повинність - услужити при потребі чужоземцям, особливо коли йдеться про жінку.

- За неї й за себе цілую вам ручки, пані моя,- одказав неволь- [244] ник.- Я високо ціную запропоновану ласку - вона справді подвійно велика: і тим, що дає нам несподіваний порятунок, і тим, що виходить від таких шляхетних, бачиться, осіб.

- Скажіть, пане,- спитала тоді Доротея,- чи ся панночка християнка, чи магометанка? її вбрання, а надто її мовчання примушують нас думати, що вона не зовсім така, як би нам хотілось.

- Одягом і родом вона мусульманка,- одказав невольник,- проте душею щира християнка, бо аж горить до нашої віри.

- Виходить, вона нехрещена? - спитала Люсінда.

- Поки що не трапилось нам слушної нагоди,- одказав невольник.- Відколи вона покинула свій рідний Алжір, над нею, хвала Богові, ще не нависала небезпека смерті, аби ми мали її охрестити, не ознайомивши спочатку з усіма обрядами, яких вимагає свята наша мати церква. Та скоро вже охрестимо її з Божою поміччю, і то урочисто й гідно, як личить її станові - бо він у неї значно вищий, ніж то можна судити з її та й з моєї одежі.

Ці останні слова справили чимале враження на слухачів: їх уже знімала цікавість дізнатися, що ж то за люди такі - той невольник і та мавританка, але ніхто не важився питати, бо, річ ясна, подорожнім треба дати спершу спочити, а тоді вже можна й розпитувати. Доротея взяла гостю за руку, посадовила ЇЇ обіч супутника, ніби питала очима, що се їй кажуть і що вона має чинити. Він переказав їй по-арабськи, що просять, аби вона зняла покривало, тож хай так і зробить. Дівчина відслонилася, і всі побачили чудове личко: Доротеї вона здалась кращою за Люсінду, а Люсінді кращою за Доротею, інші вважали, що мавританка може рівнятися повабною вродою з цими двома красунями, а дехто думав навіть, що вона їх переважила. А тим що врода має силу і владу прихиляти до себе душі й серця, всі щиро прагнули услужити вродливій мавританці й запобігти її ласки.

Дон Фернандо спитав у невольника, як мавританку звати; той одказав, що наймення її - Лела Зораїда. Як вона те почула, зрозуміла про що питав християнин, і приємним голосом, у якому чулась тривога, сказала шпарко:

- Зораїда ні - Марія, Марія! (Тобто, бачите, хотіла сказати, що її звати вже не Зораїда, а Марія).

Почувши ті слова, вимовлені з таким хвилюваням, дехто з присутніх мусив і сльозу втерти, найпаче з жінок, що з натури своєї бувають чулі та жалібливі. Люсінда обняла її ніжно й промовила:

- Так, так, Марія, Марія. Мавританка повторила за нею:

- Так, так, Марія... Зораїда маканш! (Тобто, по-їхньому, «ні»). Тим часом уже добре звечоріло, і з наказу дворян, що супроводили

дона Фернанда, корчмар зладив вечерю, так уже дбав і старався, щоб догодити якнайліпше, коли настав час і всі посідали до столу (він був довгий, як у чернечій трапезні чи в челядні, бо круглих чи квадратних столів у корчмі не водилось), на покуті посаджено Дон Кіхота, хоч він і одмагався. Наш гідальго зажадав, аби поруч нього сіла принцеса Обізіяна, котрою він опікується. Далі посідали Люсінда й Зораїда, напроти - дон Фернандо й Карденіо, потім невольник і прибічні [245] дворяни, а до паній підсіли парох із цилюрником. Усі заходились коло вечері і їли в охотку, та ще охотніше було їм слухати Дон Кіхота. На нього знов найшло таке натхнення, як під час вечері з козопа-сами, коли він ушкварив широкомовну орацію. Так і тепер: їв-їв, а потім раптом зупинився і почав глаголати:

- Воістину можна сказати, панство моє, що великі й нечувані речі доводиться часами тому вбачати, хто обрав собі долю мандрованого рицаря. Якби не так воно малося, то хто з живущих нині на землі, увійшов до брами сього замку і побачивши нас у такому от вигляді, хто, кажу, подумав би й повірив, що ми - це справді ми? Хто сказав би, що отся пані, котра сидить обіч мене, є велика можновладниця, як нам усім відомо, а я - той Рицар Сумного Образу, про якого світами лунає тисячоуста слава? Тим-то немає жодного сумніву, що се ремесло переважує й перевищує геть-чисто всі заняття, які повигадували люди, і його треба шанувати тим більше, чим з більшими воно зв'язано небезпеками. Нехай же сховаються в кут тії, котрі. говорять, ніби вченість варта більше над військову справу: хоч би хто проголошував таку єресь, я йому скажу, що він сам не знає, що верзе. Вони, бачите, підпирають ту свою думку ось яким переконливим (по-їхньому) доказом: розумова праця нібито вище стоїть за мускульну, а для військової справи нібито досить самої лишень тілесної сили. Так наче воїни то якісь поденні робітники, що аби тільки здоровий був та дужий, так наче в військову справу, чи, коли хочете, воєнне мистецтво, не входять також героїчні подвиги, для звершення яких треба неабиякого розуму, так наче полководець, що веде до бою свою рать чи обороняє обложене місто, витрачає тільки тілесні зусилля і не напружує своєї думки! Зважте самі, чи то можебна річ - зрозуміти й розгадати ворожі наміри, задуми, хитрощі воєнні, виявити засідки, передбачити й відвернути небезпеку, чи можна зробити те все з допомогою самих лише тілесних сил? Ні, і ще раз ні, тілесні сили тут ні до чого, це справа розуму передусім і перш за все. Отож військова справа не меншого потребує розуму, аніж наука. Погляньмо ж тепер, чиєму розумові більша припадає робота - розуму вченого чи розуму войовника, а се від того залежить, яку ціль і яку мету ставить перед собою сей чи той: у кого благородніша мета, у того й помисел вищої вартий пошани. Мета і ціль наук (я не говорю тут про науку віри, що має підносити й провадити наші душі до неба, а з такою нескінченно високою метою не може зрівнятись ніщо на світі), отож, кажу, мета світських наук полягає в тому, щоб установити право й справедливість, віддавати кожному належне, дбати й пильнувати, щоб усі дотримували справедливих законів. Мета, безперечно, висока, шляхетна й гідна великої похвали, та все ж таки не такої, на яку заслуговує військова справа, завданням і ціллю якої є мир - найвище благо людства на сій землі. Недарма ж благою вістю, що її почули земля і люди, була та, котру принесли янголи тієї ночі, яка стала нам ясною дниною; виспівали ж її хори небесні ось якими словами: «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління». Недарма ж і Божественний Учитель навчав учеників і вірних ближніх своїх, аби, до дому вступаючи, таким вітанням вітались: «Мир дому сьому», і сам говорив їм не раз: «Мир зоставляю вам; мир,мій [246] даю вам; мир вам». Се єсть клейнод і скарб, уділений і доставлений нам його благосною рукою, достояння, без якого жадного не може бути добра ні на небі, ні на землі. Так отсей мир і є кінцевою метою війни, а значить і войовників. Виходячи отож із постулату, що метою війни є мир і що тим самим ця мета вища за мету науки, розгляньмо тепер і дослідімо, які тілесні зусилля випадають на долю вчених з одного боку, а вояків з другого, і побачимо, де вони більші.

Отак розважно і дотепно провадив Дон Кіхот свої міркування, і ніхто з слухачів не міг би тепер сказати, що він божевільний; навпаки, більшість із них була шляхтичами, тобто людьми, причетними до воєнного ремесла, і вони залюбки слухали ті речі; він же, побачивши теє, вів далі:

- Отож які труднощі стоять перед тим, хто вчиться на вченого? По-перше, бідність. Певна річ, не всі вони бідні, я тут беру крайній випадок, та сказавши, що студент бідує, я можу нічого вже більше не говорити про його нещасну долю, бо бідному ніде нема добра. Він приймає всяку нужду: голод, холод, наготу, а часом то і все заразом. Проте він має все-таки що до рота вкинути, хоч, може, їсть і в пізнішу годину, ніж заведено, хоч живиться недоїдками з багацького стола, бо в убожестві їхньому доводиться отим школярам по мантули ходити, як вони це самі називають. Десь їм знаходиться місце і в добрих людей при коминку посидіти - як не зігріє душі, то принаймні не замерзне і спить не надворі, а таки під дахом. Не буду вже казати про всякі дрібниці: сорочок у них мало, взуття небагато, одягу недостача, і той притертий та приношений; змовчу й про те, як вони часом жеруть, мов не в себе, коли дурничка трапиться. Такими ото крутими й тернистими стежками, спотикаючись і падаючи, встаючи і знову зриваючись, доходять вони нарешті до жаданого вченого ступеня. А як того ступеня досягнуто, як пройдено всі ті мілизни, обійдено всі Сцілли і Харібди, як зичлива фортуна підставить свої крила, не раз ми бачимо тих колишніх бідаків, як вони сидять у кріслах і судять та рядять усім білим світом. Голод обернувся їм на ситість, мороз на любу прохолоду, голодранство - на пишні шати, рогожа, на якій спали,- на тонкі голландські полотна й делікатні адамашки,- усе то нагорода за терпіння їхнє й витривалість. Але порівняйте й поміряйте їхні труднощі з трудами й нуждами вояцтва, то далеко вони залишаться позаду, як я вам зараз доведу.

Додати в закладки

  
Переклад Translate