Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша
РОЗДІЛ XXXIX, де невольник оповідає про життя своє і пригоди
Рід мій бере початок з одної осади на Леонськім підгір'ю і славиться не так своєю маєтністю, як тією шляхетністю, хоч у нашій околиці такі кругом злидені села, що панотця мого всі за багатого мали,- і, може, справді був би він багатий, якби так до дому дбав, як із дому. А відки, спитаєте, у нього та гойність і марнотратність? Бо за молодечих літ у вояках був, а вояччина то така школа, де скупий стає щедрим, а щедрий гайновитим; як же вийметься коли з-поміж вояків скнара, то всі на нього мов на рарога дивляться. Панотець же мій мало сказати щедрець був, скорше марнотратець, хоч воно не годилося б тому, хто має жінку й діти, що треба їм у спадок імення й звання лишити. А нас у панотця було троє синів і вже таких, що пора до якогось діла ставати. Побачив він, що вже своєї натури не переставить (так сам, було, каже), та й надумав так ізробити, щоб не було чим гайнувати та циндрити, себто збутися майна, бо як його нема, то й сам Олександр Македонський мимоволі скупієм стане. От укликав він одного разу нас трьох до себе в кімнату і почав до нас більше-менше такими словами промовляти:
- Сини мої! Нема чого питати, чи я вас люблю: авжеж, люблю, на те ви мої діти. Та люблю я вас, ніде правди діти, не зовсім так, як годило б ся, бо не бережу добра вашого, не можу своєї натури впинити. Щоб же вам показати, що люблю вас отецькою, а не вітчимовою любов'ю, що зичу вам добра, а не зла, вирішив я по довгій розвазі та по зрілому намислі ось яку річ ізробити. Ви вже в мене дійшли літ, то пора ж вам і на стану стати, якесь діло собі обібрати, щоб жити згодом у пошані і в достатках. Так от, усе своє майно я розпаюю нині вже на чотири частки: три вам оддам, обділю кождого по щирості, а четверту собі лишу, аби було з чого віку, скільки вже там Господь подовжить, довікувати. Од вас же я хочу, щоб, діставши кожен свою [250] діленицю, пішов по такій чи такій стежці життьовій, що я вам зараз покажу. У нас в Гишпанії є одна приповідка, дуже, по-моєму, вірна й правдива (як, зрештою, і всі інші прислів'я, що короткими словами підсумовують довгий людський досвід). Маю на думці ту, що то каже: «Чи в церкву, чи на корабля, чи на службу до короля», себто - як хочеш у люди вийти і багатства доскочити, то або духовне звання добудь, або по морю торгом плавай, або королю служити йди, чи до двора, чи до війська, бо сказано: «Краще од короля лата, як од магната шата». Се я до того річ веду, що хай котрийсь із вас у науку йде, другий у торгівлю, а третій королю у війську служити, бо до двора доступитись не легко, а при війську хоч і не вельми збагатієш, зате честі й слави швидше добудеш. На тім тижні дістаньте кожен свій пай готовими грішми, що до останнього шеляга - самі побачите. А тепер скажіть мені, чи до вподоби вам моя рада і чи згодні ви мою волю вчинити.
Мені як старшому випало відповідати першим. Я просив панотця, щоб він не розділяв добра і не біднив себе, а тратив скільки заманеться, бо ми, мовляв, молоді і ще собі всього добудемо. Вкінці сказав, що ладен учинити його волю - піду до війська, послужу Богові й королю. Середульший брат спочатку просив батька, як і я, а потім сказав, що поїде в Америку і там оберне свої гроші на якусь торговельну справу. Найменший же брат (і, по-моєму, найрозумніший) сказав, що піде в священики або поїде до Саламанки докінчати університетську науку.
Як ми отак домовились і обрали діло кожен до своєї любості, панотець обійняв нас сердечно; не довго ж довелось нам і ждати обіцяного - як сказав, так усе впору й зробив. Оддав він нам у руки кожному його частину (скільки я пригадую, припало по три тисячі дукатів на брата з тої суми, що дістав батько за продану посілість, а продав він її дядькові, аби не перейшла до чужих), і того ж самого дня попрощались ми всі троє з добрим панотцем нашим. Перед тим, правда, подумав я, що негоже залишити його на старощах із таким малим засобом і вмовив, щоб він узяв собі з моєї частки дві тисячі дукатів, бо з мене й одної стане на всю вояцьку виправу. Дивлячись на мене, обидва брати також одступили батькові з своїх пайок по тисячі дукатів. Таким чином, йому зосталось чотири тисячі дукатів готовими грішми та ще на три тисячі нерухомості, що йому раніше на пай припала, себто та частина маєтку, що він не продав, а за собою лишив.
Отож попрощалися ми з батьком і з тим дядьком, що я казав; не обійшлося ж там без сліз і жалів обопільних. Батько просив нас, аби не забували вісті про себе подавати, чи добре там чи зле нам у світах діятиметься; ми пообіцяли, він обійняв нас і благословив на дорогу. Один брат подався до Саламанки, другий до Севільї, а я до Аліканте - прочув, що звідти має плисти до Генуї корабель, ладований вовною.
Уплило ось уже двадцять і два роки, відколи я покинув отчий дім, і хоть за сей час я не раз до панотця листами озивався, сам жодної не мав вістки ні од нього, ні од братів моїх. Розкажу вам коротенько, як мені весь той час велося.
Сів я ото в Аліканте на корабель і доплив щасливо до Генуї. Звідти подався я в Мілан і придбав там собі всю вояцьку справу та мундирів [251] пару і хотів уже найнятися затяжцем у п'ємонтське військо, але по дорозі в ту, мовляв, солом'яну Олександрію почув, що великий дук Альба рушає походом на Фландрію, передумав і пристав до його полків. Я відбув усю ту кампанію, бився у всіх боях, бачив, як карали на горло графа Егмонта і Горна, і став укінці хорунжим у преславного капітана з Гвадалахари на ймення Дієго де Урбіна. Через деякий час по моїм прибутті до Фландрії дійшла туди чутка, що блаженної пам'яті найсвятіший отець папа Пій V уклав пакт із Венецією та Гишпанією проти спільного ворога - турка, що під той час флотом своїм здобув преславний острів Кіпр, підвладний доти Венеції: втрата справді тяжка і невіджалувана.
Стало запевне відомо, що верховним рейментарем над усіма союзними військами буде найясніший Дон Хуан Австрійський, неправолож-ний брат доброго нашого короля Филипа, всі говорили про якісь незви-"ийні воєнні готування, і я загорівся душею - поривало мене й самого в тому очікуваному поході участь узяти. Хоч мені там у Фландрії спершу натякали, а потім і прямо вже обіцяли, що при першій же нагоді поставлять мене на капітана, я вирішив покинути те все й податись до Італії; як же надумав, так і зробив. Добре мені повелося, що під ту якраз хвилю Дон Хуан Австрійський прибув до Генуї, а звідти збирався рушати до Неаполя, щоби з'єднатися там з венецькими потугами; насправді він з'єднався з ними пізніше під Мессіною. Словом, довелось мені бути в тому славетному поході вже в чині піхотного капітана - і доскочив я його не стільки заслугами своїми, скільки щасливим випадком. І того самого дня, що приніс християнству превелику славу, показавши народам усього світу, як вони помилялись досі, вважаючи, що турки на морі непереможні, того самого дня, коли пиха й гординя оттоманська була поскромлена, серед стількох щасливих (бо ті християни, що в бою тоді лягли, щасливші були за переможців, що при життю лишились) один тільки я був нещасним, бо замість вінця морського, якого я міг би сподіватись собі за римських часів, дістав я вже ввечері по тому вікопомному дню ланцюги на ноги й кайдани на руки. Діло ж було ось як: алжірський дей Улудж-Алі, зухвалий і удачливий корсар, напав на адміральську галеру Мальтійського ордену й погромив її, так що зосталось на ній всього троє лицарів, та й ті тяжко поранені; тут кинулась їй на виручку галера Джаннандреа, на якій був і я з своїм загоном. Я зробив так, як і годиться в таких випадках - скочив на ворожу галеру, та вона зуміла одірватись од нашого судна і вояки мої за мною не вспішились. Зостався я один серед тиску ворожого і, певна річ, не довго зміг протриматись - був увесь посічений і мусив здатися. Як вам, панове, мабуть, добре відомо, Улудж-Алі із усією своєю батовою утік, уникнувши поразки, і я залишився бранцем у його руках. Скільки тоді люди веселилося, жадану волю свою святкуючи - п'ятнадцять тисяч галерників християнських одби-то в той день у турчина, лиш я один був сумний-невеселий, невольник серед вольних...
Мене повезено до Стамбула, де султан турецький Селім іменував мого господаря капудан-башею, бо він у тім бою виконав свою повинність і привіз на доказ хоробрості своєї прапор Мальтійського ордену. [252]
Наступного (себто сімдесят другого) року, веслуючи на триліхтарній адміральській галері, я був самовидцем Наварінського бою. Помітив я там, яку чудову нагоду втратили наші: можна було захопити в гавані геть увесь турецький флот, бо всі турки, що були на суднах, і левантинці, і яничари, певні були, що на них нападуть у самій гавані, і вже тримали напоготові манатки свої та башмаки (черевики б то по-їхньо-му), щоб у разі чого суходолом утікати, у бій навіть не вступаючи - так вони тоді нашої потуги морської боялись. Не так воно, одначе, сталось - і то не з вини того, хто нашими силами верховодив, а, певне, за гріхи миру хрещеного: з Божого допусту все над ними мусить бути якийсь кат, аби карав нас. Улудж-Алі відступив до Модону (єсть острівець такий коло Наваріна), висадив людей на землю, ошанцював підступи до пристані і сидів там, поки Дон Хуан геть не одплив. Під час тої виправи захопили наші галеру під назвою «Здобич», котрою орудував син знакомитого корсара Рудобородька, взяла ж її неаполітанська адміральська галера «Вовчиця», що нею командував перун війни, солдатський батько, таланистий і незвитяжний капітан дон Альваро де Басан, маркіз де Санта-Крус. Цікаво, гадаю, буде вам знати, як ту «Здобич» здобуто. Той Рудобородьків син такий був жорстокий, так над бранцями своїми знущався, що веслярі-невольники, скоро помітили, як «Вовчиця» за ними женеться і вже галеру наздоганяє, зараз покидали гребки всі, як один, і порвались до капітана, що, на чардаку стоячи, покрикував на них, аби дужче на весла налягали. Схопили та й покотили перевертом по всіх лавах, од корми до самої прови - такого гарту катюзі дали, що поки до головної щогли докотили, він уже й душу в пекло визівнув. Сказано, докатувався, що всі вже на нього важким духом дихали.
Ми повернулись до Стамбула, а ще за рік (тобто сімдесят третього року) пройшла чутка, що Дон Хуан здобув Туніс, вигнав з того краю турків і посадив на престол мулея Ахмета, відібравши тим самим усяку надію на панування у мулея Гаміда, що був над усіх маврів у світі жорстокий та хоробрий. Султан вельми жалкував за сією втратою і, бувши хитрим та підступним, як і всі володарі його династії, замирився з венеціанцями, які прагнули покою більше, мабуть, ніж він сам, а наступного, сімдесят четвертого, року напав на Голету і на фортецю, що Дон Хуан почав був ставити під Тунісом, та так і не встиг довершити. Поки те все діялось, я сидів прикутий до весла і жодної вже не мав надії на рятунок; щоб визоволитись за викуп, я про те й не думав, бо вирішив не подавати звістки панотцеві про свою недолю. Врешті вороги здобули Голету, здобули й фортецю, бо таки вельми потугами їх були обложили - самого регулярного війська турецького прийшло туди сімдесят і п'ять тисяч, та ще затяжців мавританських і арабських з усієї Африки понад чотириста тисяч, а за тією хмарою люду - обоз незліченний з припасом і арматою; самого грабарства стільки було, що якби кожен по жмені землі кинув, засипали б заіграш-ки і Голету й фортецю. Першою впала Голета, хоть її доти за неприступну вважали, і оборонці в її упадку не винні - вони чесно виконували свій обов'язок: боролись до останньої снаги. Річ у тім, що в тих пустельних пісках, як виявилось, дуже легко вали насипати: в інших [253] місцях копнеш, було, на дві долоні вглиб, дивись - уже й вода, а там турки й на два локті заглиблялись, та й сухо, і поуз наші рови такі височенні окопища вигнали, чувалів із піском понаскладавши, що піднялися понад мури фортечні - годі ж було нашим обложенцям що вдіяти, коли на них ізгори стріляли.
Багато хто гадає, що не треба було нашим у Голеті замикатись - краще було, мовляв, у чистому полі висадку ворожу зустрінути. Та то тільки збоку так здається людям, котрі тих речей несвідомі. Адже в Голеті і в тій недокінченій фортеці війська було заледве сім тисяч; хоч би які вони були завзяті, чи могла б та жменька устояти в полі проти незліченної потуги ворожої? Та чи можна було й твердиню оборонити, коли нема нізвідки підмоги, а лютий ворог хмарою кругом обліг, на своїй таки землі воюючи? Але чимало людей (і я в тім числі) інакшу думку держать: велика то була милість і ласка Божа для Гишпанії, що згладилася з лиця землі та кузня й комора всякого лиха, та губка несита, та шашіль жеруща, та міль ненатла, що поглинала без пуття величезні гроші - і для чого ж? Аби тільки згадку зберегти, що то, мовляв, завоював колись святої пам'яті непереможний Карло V,- нібито для його нерушимо-вікопомної слави треба ще аж тієї купи каміння!
Упала ж і нова фортеця, та мусили її турки п'ядь за п'яддю добувати, бо оборонці бились так хоробро й завзято, що за двадцять і два приступи, які на них обрушились, більше, мабуть, ніж двадцять п'ять тисяч невірних трупом уклали. З трьохсот вояків, що ворог живими взяв, жодного не було цілого й здорового - з того вже ясно знати, як мужньо й одважно вони боролись, як цупко боронились, як самовіддано до останньої змоги стояли. Здалась і ще одна маленька фортеційка чи, власне, вежа на Циновому острові, яку тримав дон Хуан Саногера, валенсійський шляхтич і знакомитий войовник. Дон Педро Пуертокарреро, комендант Голети, зробив усе, що міг, для оборони фортеці, але теж попав у полон; з того великого горя й помер по дорозі до Стамбула, куди його разом з іншім ясиром везено. Зайнято в неволю й того, хто в новій фортеці старшував: був то міланський шляхтич Габріеле Червеллоне, великий мистець у будуванні і войовник незгірший. Багато ще видатних людей у тих фортецях загинуло, як-от Пагано Дорія, рицар ордену Йоаннітів, благородної душі людина, що виявилось хоч би у його ставленні до брата, славнозвісного Джаннан-дреа Дорія. Смерть його була тим жальніша, що прийняв він її з рук арабів, яким був довірився, побачивши, що фортецю годі втримати. Вони вбрали його в мавританську одіж і взялись допровадити до Табарки, невеличкої пристані чи, вірніше, факторії, куди генуяни їздять на коралові лови, а потім відрубали йому голову й понесли до турецького капудан-баші. Тільки ж турок учинив з тими арабами по нашій кастільській приказці, що, каже, «із зради скористай, а зрадника скарай»: велів він їх за той гостинець повісити, бо не привели йому того рицаря живого.
Серед тих християн, що зайнято їх у полон при облозі фортеці, був такий собі дон Педро де Агілар, родом десь із Андалузії; у війську він був хорунжим, і всі мали його за хороброго й розумного вояка, щсж до [254] того і на віршування був мастак неабиякий. Я тому про нього згадав, що припав він з примхи долі в ясир до мого хазяїна, на ту галеру, де й я був, на одній лавці з ним сиділи. Перш ніж ми з тої пристані в море виплили, склав він дві такі епітафії в формі сонета, одну про Голету, а другу про нову фортецю. Я вам зараз розкажу їх, коли хочете, бо знаю напам'ять: гадаю, що матимете з віршів більше втіхи, аніж зануди. Коли невольник назвав імення дона Педро де Агілара, дон Фернандо переглянувся з своїми супровідниками і всі троє посміхнулись. Оповідач хотів уже читати сонета, коли один із них сказав:
- Стривайте хвилиночку з віршами і скажіть мені з ласки вашої, що сталося з тим доном Педром де Агіларом, котрого ви оце згадали?
- Про те мені небагато відомо,- сказав невольник.- Знаю тільки, що пробув він у Стамбулі два роки, а потім перебрався за арнаута і втік із якимось грецьким шпигом. Чи він добувся на волю, чи ні, напевне не знаю, але мабуть-таки що добувся. Грека того я через рік ізнов у Стамбулі побачив, тільки не вдалось розпитати, як їм тоді вті-калось.
- На волю він таки вийшов,- сказав тоді той, що питав.- Сей дон Педро - мій рідний брат, він живий-здоровий і гараздує собі в наших краях із жінкою своєю та дітьми, вже трьох має.
- Хвала тобі, Боже, за превелику ласку! - вигукнув невольник.- Нема в світі більшої радості, так я гадаю, як одзискати втрачену волю.
- Між іншим,- сказав ізнов той шляхтич,- я теж знаю братові сонети.
- То нехай же вашець їх і продекламує,- запропонував невольник,- певне, воно краще вийде, ніж у мене.
- А чом же й ні,- погодився шляхтич.- Слухайте ж той, що про Голету:
ЗМІСТ
На попередню
|
|
