Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша
РОЗДІЛ XLIII, де оповідається втішна історія молодого погонича та інші незвичні пригоди, що в корчмі приключились
Я моряк, моряк любові,
І в її пучині бурній
Я блукаю і не знаю,
Чи до берега приб'юся.
Я пливу й дивлюсь на небо,
Бачу зірку золотую:
Ні, така прекрасна й світла
Не сіяла Палінуру!
А куди веде та зірка,
Я не знаю і мандрую,
І до неї, все до неї
Пориває мою душу.
Раз у раз зухвала скромність
І дурна благорозумність
Вид ясний її від мене
Закривають, ніби тучі.
Зоре ясна, світлосяйна,
Ти життя мені даруєш!
Як сховаєшся за хмари,
То від розпачу помру я...
Дослухавши пісні до сього місця, подумала Доротея, що жаль буде, коли Клара не дізнає приємності, проспавши такий чудовий спів; от вона поторсала туди-сюди сусідку, розбуркала її і каже:
- Даруй мені, дитино, що я тебе розбудила: се я для того зробила, щоб послухала ти собі на втіху прехороший голос, якого, може, зроду ще й не чула.
Клара не розібрала спросонку, що їй казала Доротея, і перепитала в неї, а та повторила; тоді авдиторівна молода наставила вуха; як же почула, сердешна, перші два рядочки, що співак далі вивів, зараз затремтіла цілим тілом, ніби пропасниця перемінна на неї раптом напала, притулилась до Доротеї, пригорнулась і зашепотіла:
- Ох, панійко моя пишна та люба, навіщо ви мене розбудили? Краще-б мені була доля очі склепила і вуха заклала, щоб я не бачила й не чула того безталанного музики.
- Що-бо ти кажеш, дитино? Отямся, таж то співає погонич мулів!
- Ні, не погонич,- заперечила Клара,- а володар маєтнастей [280] шляхетських і серця мого дівочого: довіку воно йому належатиме, хіба що сам кине.
Здивувалась Доротея, що дівчина така молоденька таким напрочуд розумним і проречистим словом до неї обізвалась, і сказала їй:
- Ви так висловлюєтесь, панно Кларо, що я нічого не збагну. З'ясуйте мені, будь ласка, по щирості, що то ви говорили про маєтності, серце і про того співака, що голос його так вас бентежить... Але ні, краще не кажіть зараз нічого, а то мені доведеться заспокоювати вас, а я так би хотіла ще тим співом порозкошувати, тим більше що він уже іншої завів - і пісня якась нова, і голос не той.
- Нехай! - сказала Клара і, щоб не чути співу, заткнула собі вуха руками, чим знову здивувала Доротею, а та, прислухавшись пильно, вловила ось які слова:
Ясна моя надіє,
Ми шлях важкий самі собі обрали;
Іди ж назустріч мрії
Крізь ніч і тьму, крізь хащі і завали
І будь безстрашна, люба,
Хоть жде тебе на кожнім кроці згуба.
Не осягне лінивий
Почесного тріумфу й перемоги,
Не буде той щасливий,
Хто сам до щастя не шука дороги,
А згорне руки кволі
І жде знічев'я милості від долі.
Любовні насолоди
Високу ціну мають справедливо;
Амур свої клейноди
Оберігає пильно і ревниво;
Одвіку так ведеться:
Нікчемне те, що дешево дається.
Незламність духу може
В коханні осягнути неосяжне,
Вона мені поможе
Амура міць поборювать звитяжно,
І сподіватись треба,
Що я з землі таки дістану неба.
Тут спів урвався, і почулися знов Кларині ридання. Доротея ще дужче загорілась дізнатися, в чому причина того ніжного співу й того сумного плачу, і вона знов почала допитуватись у дівчини, проти чого вона їй допіру оті слова сказала. Тоді Клара, боячися, щоб її не почула Люсінда, ще ближче присунулась до Доротеї і зашепотіла їй над саме вухо - тепер уже ніхто сторонній не міг би її підслухати:
- Той співак, пані моя люба, то син уродженого шляхтича з королівства Арагонського, властителя двох маєтків, а живе він тепер у столиці, якраз навпроти будинку мого татка. І хоть у нас у домі всі вікна взимку фіранками полотняними заслонені, а влітку віконницями ґратчастими, кавалер той, що в столиці навчається, побачив таки мене - чи то в церкві, чи ще десь, не знаю. Ну, побачив та й закохався [281] і давай із своїх вікон знаками різними та сльозами ревними те кохання своє мені освідчувати - мусила я йому хоч-не-хоч повірити і сама його покохала, не знаючи навіть гаразд, хто він такий. Найчастіше він мені ось який знак подавав: руку з рукою з'єднає, мовби хоче сказати, що думає зі мною одружитись. Я б тому була рада, та коли ж сирота, матері немає, то нікому й поради дати. От я ніби й нічого, хіба тільки часом ось яку ласку йому робила: як татко мій із дому вийде, та і в нього так само, тоді відслоню, було, фіранку або віконницю відхилю та й покажуся йому вся - а він то вже такий радий, такий щасливий тоді був, що аж шалів із радощів. Та ось надійшов час, що таткові виїжджати треба, і юнак про те довідався - не од мене, певна річ, бо я ніяк не могла вістки йому переслати. Довідався та й захворів, сердешний, мабуть що з горя, так я не побачила його перед від'їздом, не попрощалась хоч би очима. Проїхали ми отак день, другий, завертаємо до двору заїжджого в одному посіллі, за день дороги звідсіля, аж бачу - він стоїть коло воріт у перевдязі парубка-погонича, та так же ловко одягнувся, що й не впізнала б, якби образ його навіки в мою душу не врізався. От упізнала я його, здивувалась і зраділа, а він тільки глянув на мене крадькома, щоб татко не постеріг - він усе від нього ховається, як ми зустрічаємось десь на шляху або в заїзді. Знаю добре, що він мене любить і з тої любові пустився йти пішки, труд такий великий приймає, а я аж гину з жалю, і куди він ступенем ступить, туди й моє око біжить. Не знаю, що він собі думає і як йому вдалось від батька свого втекти, бо батько дух за ним ронить - адже то його єдиний син і такий юнак, що вартий найніжнішої любові; ви самі в тому переконаєтесь, як його побачите. А ще скажу вам, що пісні оті він сам придумав - говорено мені, що добре вчиться і до віршування вельми дотепний. І ще одне: скоро побачу його чи почую, як співає, зараз тремчу вся від страху та тривоги, боюся, щоб татко його не впізнав і про наші любощі не здогадався. За весь час я й словечком із ним не перекинулась, а так люблю, що жити без нього негодна. От і все, люба моя пані, що можу я розповісти вам про цього співака, котрого ви так уподобали за голос: із самого голосу вже знати, що то не простий собі парубок-погонич, як ви сказали, а володар маєтностей і сердець, як сказала я.
- Годі, годі вже, панно Кларо,- обізвалась тоді Доротея, виціловуючи дівчину,- не кажіть мені більше нічого, а ждіть тихо ранку: маю в Бозі надію, що доведу вашу справу до щасливого кінця, якого вона заслуговує за такий поштивий початок.
- Ох, пані! - зітхнула панна Клара.- Чого там мені ждати, коли батько його такий родовитий і багатий, що йому здається, ніби я його синові не то за дружину, а й за слугиню не годжуся? А потай свого татка я теж нізащо в світі не вийду заміж... Одного я хочу: нехай сей юнак покине мене і вертається додому, може, розлука й далека сторона, в якій я житиму, загоять мою сердечну рану, хоча знаю, що ліки ті дуже непевні!.. Не можу збагнути, яка це мара мене обмарила, як те кохання в серце моє закралось - адже ми обоє такі ще молоденькі. Ми з ним, здається, одної верстви, а мені ще й шістнадцяти немає; каже татко, що на Михайла якраз шістнадцять мине. [282]
Доротея аж посміхнулася, почувши ті дитячі міркування панни Клари.
- Відпочиньмо трохи, панночко,- сказал вона,- вже й ночі тієї мало зосталось, а дасть Бог світ, все буде як слід. Не я буду, коли вашої справи не залагоджу!
Тут вони заснули обидві, і в усій корчмі запанувала глибока тиша. Не спали в ній тільки-но корчмарівна та наймичка Маріторна: наслухавшись про Дон Кіхотові химери і знаючи, що він вартує при брамі кінно і збройно, вони вирішили пожартувати з ним трохи або хоч посміятися з його чудної балаканини.
У всій корчмі, треба сказати, не було жодного вікна, що в поле б виходило, за виїмком відтулини в амбарі, кудою солому надвір викидали. Коло сього ж то віконця причаїлись дві полудіви і стали дивитись на Дон Кіхота, як він сидів на коні і, спершись на списа, зітхав час від часу так тяжко та смутно, ніби з кожним зітханням душа йому з тіла відлітала. А ще почули, як промовляв він тихим, чулим та любосним голосом:
- О володарко моя, Дульсінеє Тобоська, вершино краси людської, глибино й безодне мудрості, скарбнице люб'язності, виталище доброчесності, взоровзоре всього непорочного, благовісного й відрадісного, що тільки є на світі! Скажи, чим у сій хвилі бавиться твоя велич? Може, зносиш ти мислі свої високі до вірного твого рицаря, що з вольної своєї волі, аби лише тобі услужити, на різноракі і незчисленні небезпеки життя своє наражає? Повідай мені про неї хоч ти, о вночішнє три-образне світило! Можливо, споглядаєш ти нині заздрим оком на її незрівнянний образ, як вона походжає собі по кружганку пишного свого палацу або, злігши на балкон грудьми, про те гадає, як би, честі своєї не вронивши і гідності не вщербивши, втишити муку палкую, що безталанне серце моє з її причини приймає, про те думає, яке б мені дати блаженство за страждання мої, яку відраду за мою журбу, яке життя за смерть мою, яку, врешті, нагороду за вірную мою супроти неї службу! А ти, о Фебе-Аполлоне, що, певне, спішиш уже запрягти коні свої золотії, аби з самого рання виїхати назустріч володарці моїй, як тільки узриш її - благаю, вклонися їй од мене низенько. Та дивлячись на неї і вітаючи ЇЇ, не важся торкатися устами ланит її, бо я запалаю ревнощами дужче, ніж ти колись палав до вітроногої гордівниці, що за нею вганявся єси до знемоги чи то по долинах Фессалійських, чи то по берегах Пенея,- не пам'ятаю вже гаразд, якими світами ти гасав тоді, закоханий і ревнивий...
Та на сім слові корчмарівна перебила жалібне Дон Кіхотове просторікування; вона озвала рицаря й сказала:
- Пане мій і добродію, чиніте ласку і під'їдьте сюди!
На той озив її і оклик Дон Кіхот повернув голову і при місяці, що саме на всю свою ясоту розсвітився, побачив, що гукають його з амбару, а отвір той здавався йому вікном, та ще й з позлотистими ґратами - інакше, на його думку, й не могло бути в такому пишному замкові, за який він мав ту корчму,- і в його божевільній уяві, як і минулого разу, виник образ чарівливої панянки, дочки власниці того замку, яка, не маючи більше змоги поборювати в собі пристрасть [283] любовну, знову домагається його кохання. З сією думкою, щоб ніхто не смів закинути йому неґречності або невдячності, він підібрав повіддя Росинантові, під'їхав до отвору і, побачивши двох дівчат, промовив:
- Жаль мені за вас превеликий, ясновельможна панно, що помисли ваші любовні до того спрямовані серця, котре не має можності такими почуттями назустріч озватися, яких заслуговують краса ваша і цнота,- лише не виніте за те нещасливого мандрованого рицаря, котрому Амур заборонив зносити мислі до будь-якої іншої особи, крім тієї, що від хвилі, коли він скинув на ню очима, сталася єдиною над його серцем царицею. Даруйте мені, ласкава панно, вертайтеся до вашого покою і не ясуйте мені почуттів ваших, аби не мусив я знову невдячником показатися. Як же з любові до мене ви бажаєте, щоб я прислужився вам у іншій якійсь, не любовній справі, то скажіть мені - клянуся йменням далекої і солодкої ворогині моєї, що я тут же вчиню вашу волю, дістану вам, коли хочете, навіть пасмо Медузиного волосся, того ворушкого гадюччя, а як скажете, то й проміння сонячного, що в кришталі ув'язнене.
- Моїй пані нічого такого не треба, пане лицарю,- відповіла йому на те Маріторна.
- А чого ж вашій пані треба, о мудра дуеньє? - спитав Дон Кіхот.
- Тільки вашої прекрасної руки,- сказала Маріторна,- аби, доторкнувшись до неї, остудити хоч трохи палку жагу, що привела її до сього вікна з немалою для честі її небезпекою, бо як застане її панотець, то пошаткує на капусту, що й вуха цілого не лишиться.
- Хотів би я бачити, як він се зробить! - вигукнув Дон Кіхот.- Нехай бережеться, як не хоче добутися найганебнішої смерті, якою будь-коли помирав отець, що важився піднести злочинну руку на ніжне тіло закоханої дочки своєї.
Маріторна була впевнена, що рицар таки подасть руку, якої від нього зажадали, і, обміркувавши наперед, що мала робити, скочила од віконця того хутенько до стайні, взяла там обротьку Санчового осла і миттю назад вернулася. Дон Кіхот тим часом став уже ногами Росинантові на сідло, силкуючись дотягтися до того, мовляв, грато-ваного вікна, за яким у його уяві стояла зранена любов'ю панянка, простягнув їй руку і промовив:
- Возьміте, панно, сюю руку, вірніше кажучи, сюю покарницю всякого ледарства на світі; возьміте, кажу, сюю руку, до котрої ніколи ще не приторкалась жіноча рука, навіть рука обранниці моєї, якій належу я цілим тілом і душею. Не на те вам подаю її, абисте її цілували, іно на те, абисте поглянули на сплетіння її сухожиль, на зчеплення мишиць, на розгалуження тугих та широких її жил і спізнали з того, яке могутнє мусить бути рам'я, що до тої руки належить.
- Зараз побачимо,- одказала Маріторна. Зробила зашморг на оброті, накинула йому на зап'ясть, а тоді підбігла до воріт амбарних і прикрутила другим кінцем до засовня. Відчувши на кісточці жорсткість ременя, Дон Кіхот промовив:
- Здається мені, що ваша милость не гладить мою руку, а наче шкребе. Не будьте до неї жорстокою, адже вона не винна в тій жорстокості, [284] якою моє серце до вас обернулось, тож не зривайте свого серця на сій малій частині замість цілого. Ще ж і на те нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не мститься так підступно. Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив'язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то й потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йому на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Ро-синант у нього такий був смирняга і плохута, що й цілий вік, здається, простояв би нерушиме. Побачивши вкінці, що він таки прив'язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку він дістав лупки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Він проклинав себе подумки за необережність свою та необачність: ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити в нього вдруге, хоч то для мандрованих рицарів певна ознака й пересторога - якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцювався він тією рукою, туди й сюди крутив, чи не одв'яжеться, та шкода було заходу - надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Роси-нанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш - або стій, або руку собі вирви.
Давай він тоді жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла в світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санча Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про рідну маму свою забув; давай гукати чародія Ліграндея та мудрого Алькіфа, щоб порятувати його, давай узивати до доброхітниці своєї Урганди, щоб помочі йому дала... Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш з бентеги та відчаю волом ревів, не сподіваючись, що день принесе мукам його якусь пільгу, бо гадав, що вже його на віки вічні заклято. На ту думку наводив його і Росинант, що стояв, мов уритий, і не ворушився. І ввижалося гі-дальгові, що так він і нидітиме разом із конем своїм, не ївши, не пивши і не спавши, поки не минеться лиховісна дія світил небесних, або поки могутніший якийсь чарівник не розіб'є тих зловорожих чарів...
На щастя, він помилився в тих своїх думках, бо як тільки зоря вранішня зазоріла, до корчми під'їхало четверо вершників, добре одягнених і споряджених, з мушкетами при сідлах. Загрюкали вони щосили До брами заїзду, бо ще зачинена була, і Дон Кіхот, що навіть у такому стані вважав себе за вартового, покрикнув до них дужим і гордим голосом:
- Рицарі чи зброєносці, чи хто ви там єсте, не годиться вам до брами сього замку ґвалтом добуватись, бо річ ясна, що такої ранньої години всі замчани ще спочивають, та й не подоба фортецям одчи- [285] нятися, поки сонце праведне проміння свого на весь світ не розпросторить. Тож звертайтеся й чекайте, аж день білий настане, тоді ми ще подивимось, чи варто вас упускати, чи ні.
- Де той у біса замок, де фортеця? - гукнув один вершник.- Не гайте нас цими дурними церемоніями! Якщо ви господар заїзду, то кажіть нам одчинити: тільки коні тут погодуємо та й далі рушимо, бо спішно нам діється.
- Чи вже ж то, рицарство моє, скинувся я на господаря заїзду? - спитав Дон Кіхот.
- Не знаю, на кого ви так скинулись,- одказав другий вершник,__
тільки знаю, що дурниці мелете, називаючи цю корчму замком.
- Бо се і єсть замок,- заперечив Дон Кіхот,- і то найкращий на всю околицю, бо властителі його тримали в руках берло, а на голові корону носили.
- А може, навпаки: на голові берло, а на руках корону? - спитав єхидно подорожній.- Певне, в сьому заїзді кумедіянти якісь отаборилися, що звикли носити берла й корони, про які ви говорите. Не думаю, щоб у таку задрипану корчму, в такий загумінок завертали коли особи, гідні справжнього берла й справжньої корони.
- Не знаєте ж ви світові ладу,- сказав тоді Дон Кіхот,- коли вам невідомо, які пригоди трапляються мандрованим рицарям.
Товаришам вершника, який розпочав розмову з Дон Кіхотом, набридло слухати ті теревені, і вони загрюкотіли у ворота ще дужче, аж корчмар пробудився та, либонь, і всі його постояльці. Господар устав і спитав, хто там стукає. Тут як на лихо одна з кобил, котрі були під подорожніми, наблизилась понюшки до Росинанта, що, сумно опустивши вуха, смирнесенько стояв під витягнутим своїм паном. Хоть же й здавалося, що кінь той дерев'яний, та живчика все-таки якогось мав і собі давай нюшкувати, хто там до нього лащиться; та ледве зворухнувся трохи, як ноги Дон Кіхотові роз'їхались і з сідла виковзнули - щоб не був за руку прив'язаний, то певно беркицьнувся б додолу. І так же йому сильне заболіло, мов хто руку в зап'ясті різав або плече з суглоба викручував: висів так низько, що пальцями ніг от-от, здається, землі дістане, та то було для нього ще гірше, бо тужився щосили ступнями на землю стати, і все не міг дотягнутись, як от буває до диби кого припнуть, а він дригається, бідолашний, сподіваючись до долу якось досягнути, і тим тільки збільшує свою муку.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
