Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша

- Як вам це все подобається, панове добродійство? - сказав тоді цилюрник.- Чуєте, сі шляхетні люди затялись на тому, що це не мідниця, а нібито шолом!

- Авжеж, шолом! - вигукнув Дон Кіхот.- Коли хто з рицарів наважиться стверджувати противне, я скажу, що він бреше, а зброєносцеві скажу, що він бреше тисячу разів!

Тоді вже наш цилюрник, який теж був тут присутній і знав Дон Кі-хотову химерну вдачу, вирішив іще більше завзятого гідальга розтроюдити і зажартувати собі з нього, аби інших розсмішити.

- Пане цилюрнику, чи хто ви там такий,- звернувся він до власни- [292] ка мідниці,- я, щоб ви знали, теж голярним ремеслом бавлюсь, уже двадцять років буде з чимось, як на майстра вийшов, тож і все начиння голярське знаю, як свої п'ять пальців. А за молодого віку, вважайте, довелось мені й вояцького хліба скуштувати, тож я розбираюсь незгірше, де шолом, де шишак, де начілля - знаю, одним словом, усяку зброю і збрую вояцьку. От я й кажу (якщо я помиляюсь, то інші, може, поправлять мене), що ця от штука, яку цей пишний пан у руках тримає, то зовсім не мідниця голярська: вона так од неї одрізняється, як чорний колір од білого, а правда од брехні. Мушу, проте, заявити, що це хоть і справді шолом, але шолом незуповний.

- Авжеж, що так,- підхопив Дон Кіхот,- йому бракує спідньої частини, тобто наборідника.

- Так воно і є,- підтримав їх священик, зрозумівши намір свого приятеля. Те саме ствердив Карденіо й дон Фернандо з прибічниками своїми, авдитор теж пристав би, мабуть, до жарту, якби не поринув у глибоку задуму: та історія з дон Луїсом так його заклопотала, що він мало вважав на такі пусті витівки.

- Боже правий! - нетямився одурений голяр.- Чи то можебна річ, аби стільки поважних людей казало на мідницю, що то якийсь шолом? Та це ж така чудасія, що хоть цілий учений собор сюди поклич, то тільки ахне! Ну, та коли вже це шолом, а не мідниця, тоді ж і он то, мабуть, не сідло на осла, а на коня попона, як каже той добродій.

- На мої очі то все-таки сідло,- зауважив Дон Кіхот,- а втім, ця справа мене не обходить.

- Чи то сідло, чи попона,- сказав священик,- має визначити пан Дон Кіхот, бо мушу признатися, що на лицарії він розуміється далеко краще, ніж усі тут присутні, не виключаючи й мене.

- На Бога, панство моє любе,- промовив Дон Кіхот,- у цьому замку, де я оце вдруге вже опинився, стільки мені всякого непевного приключилось, що я не наважуюсь дати певної відповіді на будь-які питання щодо речей, котрі в згаданому замку обертаються, бо все в нім, здається мені, зачароване та зачакловане. За першим разом мордував мене заворожений мавр, що тут у замку виводиться, а прибічники його Санчові моєму немалого завдали клопоту: тепер же знов сю ніч години дві я провісив, за руку почеплений, не знаючи, як я в ту біду попав і чи воно взагалі було, чи ні. Тим я і вважаю, що було б дуже необачно з мого боку висловлювати якусь рішучу думку про такі сумнівні й непевні речі. Хто не вірив, що то шолом, а не мідниця, тим я вже відповів, а от вирішувати, чи то сідло, чи попона, я не беруся, нехай ваш-мості про те судять, як самі здорові знають. Можливо, саме через те, що вас, панове, не висвячено в рицарі, як мене, чаклуни, які тут живуть, не мають над вами сили - виходить, розум у вас вільний і ви можете міркувати про всі речі, які суть у цьому замку, згідно з власною вашою Думкою, а не з моєю уявою.

- Пан Дон Кіхот, безперечно, має цілковиту рацію,- обізвався дон Фернандо,- саме нам випадає вирішити се питання; аби ж його вирішити якнайгрунтовніше, я зберу таємні голоси всіх присутніх тут добродіїв і подам після того повний і докладний звіт.

Хто знав про Дон Кіхотові химери, ті реготалися на всі заставки, [293] а хто не був утаємничений, для того все це здавалось несосвітенною глупотою - так думали, між іншим, і четверо дон Луїсових слуг та сам пан, а також троє нових проїжджаючих, що допіру завернули у корчму; вони дуже скидалися з виду на стражників та таки стражниками й були. А про голяра то вже й казати нема чого: він аж несамовитів, що в нього перед віччю власна його мідниця перетворилась на Мамбрінів шолом, а сідло осляче притьмом хоче в розкішну попону перемінитися. Всі аж за боки бралися, дивлячись, як дон Фернандо голоси збирає: підходить до кожного й питає по секрету над саме вухо, що то за цяця, на його думку, що за неї така буча знялась,- сідло чи попона? Опитавши всіх тих, що знали Дон Кіхота, він нарешті оголосив:

- Так от, чоловіче добрий, я вже аж стомився, опитуючи сих поважних панів; і в кого я не питав, усі одностайне казали, що се таки не осляче сідло, а притьмом попона на коня, та ще й не простого, а чистопородного. Хоч-не-хоч треба й вам на сю думку пристати; воно-то вам і ослові вашому, може, й досадно, та нічого не вдієш - се попона, а не сідло, а всі ваші докази нестійні й непереконливі.

- Та бодай я спасіння не мав, коли брешу,- так божився голяр,- то ви, панове, помиляєтесь. Бодай моя душа так на тім світі рачки стала, як із сього сідла стала попона! - Ет, що там говорити: з дужим не борись, а з вельможним...- ой, що се я кажу! Не думайте, я не п'яний, сьогодні ще й ріски в роті не було.

Голяреві теревені не менше викликали серед слухачів сміху, ніж Дон Кіхотові нісенітниці, та тут ізнов прийняв слово наш рицар:

- Ну що ж, тепер кожен нехай візьме своє, та й по всьому. Що Бог пошле, те й Святий Петро благословить.

Один із дон Луїсових слуг сказав:

- Чи вони змовились усі жартувати, чи що воно таке? Аж у голові мені не вкладається, щоб такі розумні люди (бо вони таки на розумних скидаються) та казали насправжки, що це не мідниця, а то не сідло. Аж ні - всі в одну душу так кажуть і говорять; як добре придивитись, то щось воно тут непевне, коли люди в живі очі проти самої правди, проти життєвого досвіду ось таке стверджують. Та нехай мені те та се (тут він увернув досить-таки круте слівце), коли я повірю, хоч і цілий світ буде казати, що це не мідниця голярська, а то не сідло на осла.

- А може, на ослицю? - докинув парох.

- Чи в лоб чи по лобі? - зауважив слуга.- Не в тому сила, тут ось що важливо: чи то сідло, чи не сідло, як ви, панове, кажете.

Тут один із стражників, котрі щойно прибули, теж устряв у суперечку, до якої уважно був прислухався.

- Це таке ж саме сідло, як я свойму батьку син,- гукнув він сердито і з оприском,- а хто говорить чи скаже інакше, той, певне, як ніч, п'яний.

- Ви брешете, як послідущий лайдак! - урвав його мову Дон Кіхот.

Тоді махнув списом, якого весь час із рук не випускав, і, якби стражник був не вивернувся, він би його, певне, до долу прибив. А так спис тільки грякнув об землю й розлетівся на друзки. Два інші стражники, побачивши таку на свого товариша напасть, почали гукати помочі для Святої Германдади. Господар заїзду, який теж до того братства був [294] уписаний, збігав швиденько по свою патерицю й меча и став зразу ж по боці стражників; дон Луїсові слуги обступили кругом свого панича, щоб він, буває, не втік під той розгардіяш; голяр, побачивши ту колотнечу, вхопився за сідло, а Санчо з другого боку вчепився; Дон Кіхот добув меча і напав на стражників; дон Луїс гукав на слуг, щоб кидали його та бігли на допомогу Дон Кіхотові, а також Карденієві та дону Фер-нандові, що за нашого рицаря обстали; священик кричав, корчмариха репетувала, корчмарівна голосила, Маріторна вила, Доротея нестямилась, Люсінда чудувалась, панна Клара умлівала... Голяр гамселив Сан-ча; Санчо молотив голяра; дон Луїс, якого слуга схопив за руку, щоб не втік, так йому дав у зуби, що бідолаха аж мазкою вмився; авдитор кинувся його рятувати; дон Фернандо повалив одного стражника і гатив його носаками; корчмар волав непутнім голосом на поміч слугам Святої Германдади,- разом кажучи, все в корчмі лементувало, кричало, гукало, куйовдилось, жахалось, колотилось, кресалось, дубцюва-лось, брикалось, мордувалось, різалось, кривавилось... І от серед цього гармидеру, колоту і рейваху Дон Кіхотові примарилось раптом, що лиха година занесла його в Аграмантів табір, у саму веремію, і він гукнув на все горло, аж корчма розляглася:

- Гей, ви, всі! Стійте мені зараз же, сховайте зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити!

Почувши той окрик, усі схаменулись, а Дон Кіхот провадив далі:

- Чи не казав я вам, панове, що сей замок зачарований, що в ньому виводиться десь цілий легіон злих духів? От вам іще один доказ: ті чвари, що колотили колись Аграмантовим табором, перенеслись і перекинулись вочевидьки сюди. Глядіть лишень: той б'ється за меч, сей за коня, той за орла, сей за шолом - усі б'ємось і самі не знаємо за що. Отож підійдіть сюди, пане авдиторе, і ви, пане пароху, нехай один із вас буде цар Аграмант, а другий - цар Собрін і вчиніте, мості-панове, між нами замир'я. Присягаю всемогутнім Богом - велика то ганьба, що ми, чеснородні люди, вбиваємо один одного за якісь там марниці!

Стражники хоть і не второпали Дон Кіхотової мови, та доброї од Карденія, дона Фернанда і прибічників його дістали хлости, через те й не хотіли вгамуватись; голяр швидко заспокоївся, бо в тій колотнечі вирвано йому бороду й сідло; Санчо, як вірний слуга, скорився одразу, почувши голос свого пана; четверо дон Луїсових пахолків теж утишились, чом би, подумали, й ні; один лише корчмар галасував, що пора, нарешті, покарати сього нахабу і шаленця, котрий раз у раз йому заїзд баламутить. Вкінці галас таки ущух помалу, а в Дон Кіхотовій уяві осляче сідло так і зосталось до судного дня попоною, мідниця - шоломом, а корчма - замком.

Коли всі так-сяк заспокоїлись і замирились, послухавши авдиторової та парохової намови, слуги знов почали домагатись, щоб дон Луїс притьмом із ними їхав; поки він там із ними сперечався, авдитор радив раду з доном Фернандом, Карденієм та парохом, що йому в такій оказії робити - він розповів їм усе, про що дізнався од закоханого юнака. Кінець кінцем справу вирішили ось як: раз уже дон Луїс затявся не вертатись додому, хіба що на кавалки його порубають, то дон Фернандо [295] скаже його слугам, хто він такий, і запропонує юнакові поїхати з ним разом в Андалузію, де брат його маркіз прийме шляхетного гостя з належитою повагою і пошаною. Коли слуги дізнались про високе становище дона Фернанда і про непохитний намір дона Луїса, вони постановили проміж себе, що троє поїдуть до старого пана розказати йому, що і як, а четвертий залишиться при доні Луїсі, слугуватиме йому й стерегтиме його невідлучно, поки тії по нього не вернуться або не пришлють од пана нового якого розпорядження.

Отак-то владою царя Аграманта і мудрістю царя Собріна втихомирилась нарешті та велика усобиця. Але одвічний ворог згоди і недруг миру, зазнавши такої ганьби та наруги і побачивши, як підігріта ним ворохобня звелася ні на що, надумав іще раз спробувати щастя, зірвавши нову бучу, нову колотнечу.

А справа малася от як: скоро стражники збагнули, що завелися з ними люди не простого роду, зараз охололи і покинули бойовище, бо зміркували, що хоть як би та бійка скінчилась, їм однаково добре попаде. Тоді один із них, той самий, що його звалив був і топтав дон Фернандо, пригадав собі, що серед численних ордерів на арешт було в нього й розпорядження схопити Дон Кіхота, якого Свята Германдада переслідувала за те, що він визволив тоді кайданників,- недарма ж Санчо Панса того побоювався. Згадавши про ту річ, стражник вирішив перевірити, чи сходяться Дон Кіхотові прикмети з тими, які значилися в ордері. От видобув він із-за пазухи пергамен, розшукав потрібне місце та й почав слебізувати поволеньки (читака з нього був не вельми добрий), за кожним словом скидаючи очима на Дон Кіхота і порівнюючи прикмети, списані в ордері, з його натуральною подобою. Вкінці пересвідчився, що се ж і є той злочинець, згорнув пергамен його в ліву руку, а правою схопив Дон Кіхота за комір, аж йому дихать не дало, і покликнув дужим голосом:

- В імені Святої Германдади! А хто хоче переконатися в слушності моїх дій, хай прочитає ордер, що велить мені затримати сього опришка з битого шляху!

Взяв тоді парох ордер і впевнився, що стражник правду каже - прикмети всі збігалися достотно; а наш гідальго, побачивши, як нечемно повівся супроти нього сей підлий простак, розлютувався непомалу і, хоч у нього самого кістки тріщали, вчепився обіруч стражникові в горло - якби товариші на підмогу не прискочили, то швидше б він духа випустив, ніж Дон Кіхот свою жертву. Корчмар теж кинувся рятувати стражника, бо то був його прямий обов'язок; господиня, побачивши, що чоловік її знов у бійку поліз, зарепетувала знову, а дочка її та наймичка і собі підпряглися, кличучи до помочі всі сили земні й небесні. Санчо подивився, що тут діється, та й каже:

- Господи, Господи! Правду мовляв мій пан, що замок сей зачарований, бо ніколи нема в нім просвітлої години!

Дон Фернандо розборонив стражника й Дон Кіхота і на взаємну втіху обох суборців порозчіплював їм руки, бо той тому в комір був уп'явся, а той тому, в горло. Тільки ж стражники тим не задовольнились і притьмом вимагали видачі Дон Кіхота: зв'яжіть, казали, лиходія і нам у руки його передайте, бо так велять королівські закони і припи- [296] си Святої Германдади. Знов і знов покликались вони на право, аби присутні допомогли їм узяти того грабіжника й розбійника, що промишляє по всіх дорогах і роздоріжжях. Слухаючи тої мови, Дон Кіхот тільки посміхався, а потім заговорив упевнено і спокійно:

- Ех ви, ница ницбта і підла підлота! То це, по-вашому, розбій - кайдани розбивати, невольників визволяти, нужденних рятувати, похилих підіймати, бездольних спомагати? Ех ви, ледач ледача і темна темнота! Не дав вам Бог підсліпим вашим розумом спізнати всю велич мандрованого рицарства, не дарував за гріхи ваші свідомості, що не тільки самого такого рицаря, ба й тінь його повинні ви шанувати. Не стражники ви, а тюряжники, з-під знаку Святої Германдади грабіжники та драпіжники! Скажіть мені, який невіглас підписав ордер на арешт такого, як я, рицаря? Хіба той недоум не знає, що мандровані рицарі ні під чий присуд не хиляться: у них закон - то меч, у них право - то одвага, у них статут - то власна вольна воля? Хіба той неук не відає, що жодні грамоти шляхетські не дають таких пільг і привілеїв, які дістає мандрований рицар з того дня й години, коли він висвятиться й присвятиться многотрудному свому ремеслу? Хто з мандрованих рицарів платив коли роківщину на короля, черевичне на королеву, хто давав поголовне й одпродажне, возове й човнове? Чи то ж кравець бере коли з нього за пошиття одягу, чи то каштелян вимагає постояльного, як у замку своєму його пригостить? Який король не садовить його до свого столу? Яка панянка не прихиляється до нього всім серцем і не вволює всяку його волю? І насамкінець - чи був, чи є і чи буде коли такий мандрований рицар, якому не стане змоги і зваги одважити власною рукою чотириста київ чотирьомстам стражників, які здумають заступити йому шлях?

Додати в закладки

  
Переклад Translate