Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша

Поки Дон Кіхот виголошував свою декларацію, парох намагався розтлумачити стражникам, що рицар той божевільний, як воно й знати із мови його вчинків, тож нема чого їм ту справу до кінця доводити хоть би вони взяли його й затримали, зразу муситимуть як неосудного на волю пустити. Той стражник, у якого був ордер, заперечив, що не його діло судити, божевільний рицар чи ні: він зробить те, що веліло йому начальство, візьме його раз, а там уже нехай хоч триста разів випускають.

- Як ви собі хочете,- зауважив парох,- а цим разом ви його таки не візьмете, бо він, бачиться, не дасться вам у руки.

Кінець кінцем парох такого їм наговорив, а Дон Кіхот таких нави-творяв дурниць, що стражники мали бути божевільніші за нього, аби не визнали його божевілля. Отож слуги правосуддя втихомирились самі і навіть стали за миротворців між голярем та Санчом Пансою, які [297] досі ще завзято гризлись та змагались. Укінці владою своєю посередницькою вони ухвалили декрет, який хоть почасти, коли не цілком, задовольнив обидві сторони: суперечники обмінялись сідлами, а оброті та попруги при них зостались. А з Мамбріновим'шоломом ось як порішили: парох дав голяреві потай Дон Кіхота з рук у руки вісім талярів за мідницю, а той видав йому запродажний запис, у якому прирікав, іж тої куплі не касуватиме і за ошуканство нікого не оскаржатиме ні в теперішнії часи, ні теж у потомнії, вовіки амінь.

Отак було полагоджено дві найбільші й найповажніші суперечки, залишилось тільки дон Луїсових пахолків умовити, аби троє додому їхало, а четвертий супроводив панича свого, куди б не подався він за доном Фернандом. А що зичлива доля і ще зичливіша фортуна почали вже закоханим парам та завзятим молодцям, у заїзді будучим, пільгу давати і з їхньої дороги перешкоди всілякі усувати, то і ця справа довелася незабаром до щасливого кінця і доброго скутку - слуги здалися на прохання дона Луїса, і панна Клара зраділа тому несказанно: хто б на неї глянув, зараз догадався б, яке в неї на душі свято. -

Зораїда не розуміла гаразд, що там круг неї діється, і то журилась, то раділа, дивлячись по тому, що малювалось на обличчі у всіх присутніх, особливо в її гишпанця, до котрого вона щохвилі очима і серцем линула.

Корчмар же помітив, як парох уладнав справу з голярем, давши йому належну винагороду, почав вимагати, щоб і йому за Дон Кіхота все сплатили - і постояльне, і за понівечені бордюги та за розлите вино; він заприсяг, що не випустить із двору ні Росинанта, ні Санчового осла, поки не оддадуть йому все до останнього шеляга. Парох заспокоїв його, що все буде гаразд, і справді, дон Фернандо оплатив той рахунок, хоч авдитор теж був зохотився в такій оказії гаманцем своїм прислужитись.

Таким чином у корчмі знову запанував мир і спокій; тепер вона схожа була вже не на зворохоблений Аграмантів табір, як висловився допіру Дон Кіхот, а на умиротворене Октавіянове царство: всі визнавали, що ту злагоду та благодать завдячують вони доброзичливості й красномовності священика та незрівняній щедрості дона Фернанда.

А Дон Кіхот, увільнившись од усіх свар і чвар, що то через його самого, то через джуру заводились, вирішив тепер, що пора йому далі путь верстати і довершити славний подвиг, на який його вибрано і призвано. Повен зваги, підійшов він до Доротеї і став перед нею навколішки, та вона сказала, що не буде його слухати, допоки він не встане. Підвівшись їй на догоду, він промовив:

- Єсть така приказка, ясновельможна панно, що поспіх - то батько успіху, а наполегливість - мати удачі; як показує нам досвід багатьох поважних справ, старанністю та пильністю можна виграти не раз сумнівний, майже безнадійний процес. Та в жодних речах ся істина не виявляється так виразно й очевисто, яке у воєнних діях - швидкістю й постійною готовністю запобігається ворожим намірам і перемога здобувається перше, ніж противник злаштується до оборони. Кажу сеє для того, високославна і можновладна сеньйоро, що вже, на мою думку, немає жадної користі нам у сьому замку довше бавитись, [298] а може, тільки шкода вийти, як самі згодом побачимо. Бо хто знає, чи велетень, ваш ворог, не довідався вже од таємних та пронозливих шпигів своїх, що я іду на його погубу, чи не заховається він, скориставшися з нашого загаю, в замок який неприступний чи в фортецю нездо-бутну, де вже нічого проти нього не вдіє старання моє і потуга невтомної правиці моєї? Тим-то, володарко моя пишна, повинні ми, як я вже сказав, швидким рухом тим заходам його запобігти і в чеканні доброї удачі негайно відціля вирушати. Бо від щастя, якого ваша велич прагне і сподівається, відділяє нас тільки мить, коли я стану віч-на-віч проти недруга мого і вашого.

По сім слові Дон Кіхот замовк і став спокійно чекати відповіді од прекрасної принцеси; вона ж, прибравши королівської постави, такими словами йому одказала, підладжуючись під рицарський штиль:

- Складаю вам дяку, пане рицарю, за щире ваше бажання стати мені до помочі в великій моїй притузі, бо так воно й личить правому рицареві, покликаному сиріт спомагати, а гноблених рятувати; дай же, Боже, щоб справдилося моє і ваше бажання, щоб ви на ділі пересвідчились, що є на світі вдячні жінки! А щодо виїзду мого, то рушаймо якнайшвидше: ваша воля - то моя воля, розпоряджайте мною по думці своїй і уподобі, бо тая, що звірила вам оборону своєї особи і віддала в ваші руки справу одзискання своїх володінь, не сміє і не важиться піти навсупір тому, що велить ваша мудрість.

- Коли так, то з Богом! - вигукнув Дон Кіхот.- Скоро я постережу і побачу, що хтось насмілиться принизити і скривдити таку даму, я ніколи не пропущу нагоди підвести її і посадити на дідичний престол. Отож рушаймо не гаючись, бо звагай, як то кажуть, недобрий чоловік, а прагнення подвигу додає мені крил. Не сотворило ще небо, не бачило зроду пекло того, перед ким би я лякався і тремтів! Сідлай же, Санчо, Росинанта, гнуздай свого осла і королевиного винохода, попрощаймося з паном каштеляном і з усім цим пишним панством та зразу ж і в дорогу!

Санчо, який був при всьому тому присутній, похитав головою і сказав:

- Ах, паночку мій любий! В нашім селі - вір не вір - стала слава-поговір, шанувавши чесні слухи панянські...

- А що мене обходять ті поговори, дурню один, чи в селі, чи в місті, чи у всьому світі, чим вони славу мою вмаляють?

- Як ваша милость гнівиться,-- зауважив Санчо,- то я вже змовчу, не скажу того, що повинен говорити панові своєму кожен щирий слуга, кожен вірний джура.

- Кажи собі що хочеш,- мовив Дон Кіхот,- не думай тільки, що мене чимось налякаєш. Як ти сам боїшся, то така вже твоя натура, а я зроду страху не маю,'бо така моя стать.

- Ох, Господи милосердний,- зітхнув Санчо,- та я ж зовсім не про те. Я ось що хотів сказати, мені достеменно відомо, що оця-то пані, яка строїть із себе королицю Обізіянського царства, така сама королиця, як мої покійні мамуня, бо якби вона була королицею чи там прйнцизною, то вже ж би не ялозилась по кутках із одним тут, не терлась би та не м'ялась. [299]

При цих словах Доротея аж спаленіла вся, бо, ніде правди діти, муж її дон Фернандо вряди-годи, як ніхто не бачив, зривав у неї з уст дрібки нагороди, якої заслуговували його почуття, а Санчо якось підгледів та й подумав собі, що така поведінка скорше до лиця якійсь легковажниці, аніж володарці великого королівства. Тим і не могла вона Санчових слів заперечити і мову йому перебити, а він, казав далі:

- Се я, пане, до того річ веду, що от ми з вами тиняємось шля-хами-дорогами, бідуємо та гаруємо денно і нічно, а тут якийсь нетруже-ний чорт у сій корчмі нам золоте ябко з-під самого носа вкрав... То якого ж лиха буду я Росинанта сідлати, осла та винохода гнуздати, якої нетечі спішитиму кудись? Краще вже на місці тихо сидіти: нехай лярва своє пряде, а нам з вами про те байде.

Господи Боже, яким страшним гнівом закипів Дон Кіхот, почувши од джури свого такі непристойні речі! Заговорив, а голос йому тремтить, язик затинається, очі огонь крешуть:

- О підлий хаме, нечемо, нескребе, нахабо, мурляко, злоріко, недо-мово, недотепо, мудю солоний! Та як у тебе язик повернувся сказати отаке при мені і при достойних цих паніях? Та що за гидоту, що за паскудство забрав ти в макоцвітну свою голову? Геть мені з-перед очей, потворо всьогосвітня, торбо з брехнею, бочко з мерзотою, усипище підлоти, гніздовище облуди, плетуне дурниць, ковалю нісенітниць, вороже честі і шани, яка належиться королівським особам! Геть, і щоб я тебе більше не бачив довіку, під страхом тяжкої кари!

І так у його нутрі та лють клекотала, що він стягав раз у раз брови, надимав щоки, водив кругом очима ще й ногою правою насамкінець у землю тупонув. Од тих слів панових, од гнівного його виду знітився наш Санчо і ніби змалився; щоб земля була в ту хвилю під ним запалась і поглинула його, і тому зрадів би. Нічого було робити - повернув, сердега, тил і сховався далі од панського гніву. Та премудра Доротея, знаючи добре Дон Кіхотову натуру, зуміла удобрухати розлютованого рицаря.

- Пане Рицарю Сумного Образу,- обізвалась вона до нього,- не покладайте гніву на доброго джуру вашого: хоч він і сказав яку дурницю, то, може, було воно не без причини. Знаючи добрий його розум і щиру християнську душу, важко припустити, аби він навмисне злорі-чив і марносвідчив на будь-яку людину. Немає жодного сумніву, що в цьому замку, як ви, пане рицарю, самі мовляли, все діється якимись чарами: отож, певно, Санча обмарила якась мара і йому привиділось те, що він казав і що виходить честі моїй на поруху.

- Клянуся всемогутнім Богом,- вигукнув Дон Кіхот,- як ваша високість сказала, так воно безперечно і єсть! Якась нечиста сила навела на горопашного Санча туман, і його очам уздрілося таке, що тільки в зачарованому місці може примаритись, бо він, я знаю добре, чоловік чесний і прямодушний, ні на яку обмову не здатний.

- А коли так,- упав йому в річ дон Фернандо,- то простіть його, пане Дон Кіхоте, і приверніть йому свою ласку, sicut erat in principio*, поки його та мана не підвела. [300]

* Як було спочатку (латин.).

Дон Кіхот заявив, що прощає, і священик пішов завернути Санча. Покірний джура став навколішки і попросив у пана ручку поцілувати; Дон Кіхот на те призволив і поблагословив його, говорячи:

- Тепер, синку мій Санчо, ти сам гаразд бачиш, що правду я тобі весь час казав: у цьому замку все якимись чарами діється.

- Авжеж, що все, і я так думаю,- погодився Санчо.- От тільки на ковдрі мене гойдано не чарами, а так таки просто, по-справжньому.

- Е, ні, не кажи,- заперечив Дон Кіхот,- якби воно так було, то я помстився б за тебе хоч тоді, а хоч і тепер; а то, бач, і не знати, на кому тої кривди шукати маємо.

Всі захотіли знати, за яке гойдання мова мовилась, і корчмар розповів докладно, за що і як довелося Санчові в повітрі політати; розповідь його насмішила гостей непомалу, а Санча була б не менше розізлила, якби Дон Кіхот не запевнив його ще раз, що то все була мана. Щоправда, джура не зовсім був безголовий, аби тим вигадкам повірити; він залишився при своїй думці, що гойдали його таки живісінькі люди, а не привиди чи примари, як запевняв його пан.

Ось уже два дні минуло, як це виборне товариство в заїзді стояло; як ладились подорожні вже вирушати, то прирозуміли, як увільнити Доротею й дона Фернанда від обов'язку супроводити Дон Кіхота аж до його села, нібито для відвоювання Обізіянського царства; умовились так, що парох із цилюрником самі його туди відпровадять і там уже шукатимуть якогось ліку, аби вилікувати каліку од того недоліку. Як на те, поуз корчму їхав саме чоловік якийсь волами, от вони й поєднали його собі за підводчика. А везти Дон Кіхота ось як надумали: змайстрували ніби клітку таку, штахети шпугами поперечними стягнувши, досить простору, аби йому там зручно сиділось, а потім з намови пароха, який усю цю штуку вигадав, дон Фернандо з прибічниками своїми, дон Луїсові пахолки, стражникі і, нарешті, сам господар заїзду понатягували на себе машкари і поперевдягались хто як міг, аби Дон Кіхот їх не впізнав, та й зайшли тихенько до комірчини, де наш гідальго відпочивав по перебутих тривогах.

Підступили до його сонного і про всяку небезпеку безпечного, схопили ґвалтом, скрутили йому руки й ноги,- аж тоді жахнувся він зо сну, та й поворухнутися вже не зміг, дивився тільки зчудовано й здумі-ло на чудернацькі личини, які коло нього порались. Шалениста уява, як завжди, насувала йому химерні думки: тепер гадав він, що то на нього напали всі привиди й примари зачарованого замку, що його самого заклято і негоден він ані з місця зрушитись, ані од тої напасті боронитись,- одне слово, все сталося так, як передбачав парох, який цю хитру штуку затіяв. З усіх присутніх один тільки Санчо лишився при власнім образі і розумі; хоч панове божевілля і його за малим не опанувало, тут він зміркував одразу, хто були ті замашкаровані поторочі, але не важився словом озватись, поки не збагнув, на що і про що зловили і зв'язали його пана, а пан теж мовчав, ні пари з уст, чекав, куди його заведе ота недоля. Не куди ж і завела, як у клітку, що тим часом до корчми втягли: ввіпхнули його туди, а дошки так міцно поприбивали, що годі було й думати розхитати їх та розламати. Тоді [301] поторочі взяли тую клітку на плечі, і в ту хвилину, як вони мали виносити ЇЇ з кімнати, загримів звідкілясь страховитий голос - таким його намагався зробити цилюрник (не той, що за сідло змагався, а інший):

- О Рицарю Сумного Образу! Не журися тим, що у в'язницю тебе вкинуто: так-бо треба для того, щоб якнайшвидше довершилася пригода, на яку підняла тебе твоя хоробрість. Завершиться ж вона й закінчиться тоді, коли хижий ламанчський лев поєднається з лагідною то-боською голубкою, коли схилять вони обоє гордії свої голови під солодке подружнє ярмо: з того нечуваного союзу постануть на світі завзяті левчуки, що успадкують гострі пазурі доблесного свого породителя. А станеться се ще до того, як погонець за полохливою німфою в своїм нестримнім природнім гоні двокротно одвідає всі зорянії знаки. А ти, о найшляхетніший й напокірніший з усіх джур, що мали будь-коли меча при боці, бороду на обличчі і нюх у нізд іях, не вдавайся в тугу, що в тебе перед очима викрадають таким робом цвіт мандрованого рицарства, бо скоро, як буде на те воля Створителя світу, ти сягонеш так далеко і так високо вгору, що сам себе не впізнаєш: обітниці доброго твого пана промовлялися не всує. В імені мудрої чарівниці Брехтіани запевняю тебе, що заслуженина твоя вся буде виплачена, як сам скоро на ділі побачиш. Слідкуй же слідком за сим доблесним завороженим рицарем, іди за ним усюди, аж поки не станете обидва на слушному місці. Я сказав усе, що міг: зоставайся з Богом, а я вернусь сюди - сам знаю куди.

Наприкінці свого пророцтва цилюрник підійняв раптово голос, а потім понизив його і зарокотав так ніжнотонно, що хто був у жарт втаємничений, і той був ладен повірити віщунові.

Дон Кіхот утішився непомалу з того пророкування, бо він одразу збагнув його силу: випадало йому, значить, узяти чесний, законний шлюб із коханою своєю Дульсінеєю Тобоською, а з її благословенного лона мали з'явитися на світ левчуки, тобто діти його, на віковічную славу рідній Ламанчі. Свято повіривши в те віщування, він підніс голос, і, глибоко зітхнувши, промовив:

- О ти, віщуне, хто б ти не був, що таке велике напророчив мені благо! Молю тебе і благаю, попроси в моїм імені мудрого чарівника, що опікується моєю долею, аби не дозволив мені загинути у сій в'язниці, поки не справдяться проголошені од тебе нечувано радісні обітуван-ня. Аби тільки все те збулося, невольничі муки стануть мені за славу, кайдани, що мене сковують - за відраду, тверда підлога темниці моєї - за м'яке і блаженне шлюбне ложе. Що ж до потіхи, якої вділив єси джурі моєму Санчові Пансі, то я, знаючи правдивість його і чесність, вірю і уповаю, що він не покине мене ні в добрій, ні в лихій долі; а як не послужить нам фортуна і я не зможу, буває, подарувати йому обіцяного острова чи іншою високою нагородою його відзначити, то принаймні заслуженина його не пропаде: в тестаменті, складенім уже мною, ознаймив я виразно, що йому належить дати, хоть може й не по многих і многоцінних його переді мною заслугах, так по щирій моїй спримозі.

Санчо Панса чемненько вклонився панові свому і поцілував йому [302] обидві руці - мав би в одну цьомнути, та не міг,-бо міцно були зв'язані докупи.

Тоді ті поторочі знову підняли клітку на плечі й поставили її на волову підводу.

Додати в закладки

  
Переклад Translate