Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша
РОЗДІЛ L, Про мудрі сперечання, які провадив Дон Кіхот із каноником, та про деякі інші події
- Овва! - вигукнув тоді Дон Кіхот.- То виходить, що книги, друковані з королівського дозволу, схвалені відповідальними урядовцями, читані повсюдно, з великою вподобою, славлені великими й малими, бідними й багатими, вченими й невченими, простолюдом і шляхтою, одне слово, людьми всякого роду, стану і статі,- виходить, що всі вони брехливі? Та в них же все описується так правдиво й достотно; про всякого рицаря, скільки їх там було, сказано, хто в них батько й мати, яка рідня, звідки вони самі, скільки кому років, де хто був, і що робив - все те показано ряд по ряду, день по дню. Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш! Чи [318] т0 ж не втіха над утіхами, як перед нашими очима така, приміром, малюється картина: величезне смоляне озеро кипить-клекоче, буль-бахами гарячими, кишить-броїться змієм, гадом, ящуром, усяким дивоглядним та страхолюдним звіром, а з-посеред озера голос чийся жалібний тужить-лебедіє: «О рицарю, хто б ти не був, що дивишся на се жахливе озеро, як хочеш добутися скарбів, що сховані під його чорними хвилями, то яви мужність доблесного твого серця і пірни в чорну пучину розпломенілої сії вологи, бо як ти сього не зробиш, то не сподобишся лицезріти пишновеличних чудес, що криють у собі й хоронять сім палаців сімох чарівниць, котрі знаходяться на дні сього чорно-муття». А рицар, скоро вчув той голос плачливий, зараз, аніже не мір-куючись, про жодну небезпеку не дбаючи, тяжкокутої зброї з себе не здіймаючи, вручає душу свою Богові та й дамі своїй коханій і кидається без ваги в теє озеро кипляче і неждано-негадано опиняється - де б ви думали? - серед якогось лугу барвистопишного, що перед ним блякнуть і никнуть прославлені Поля Єнісейські. І небо там, здається йому, ясніше, і сонце дужче яскріє, мов помолодшало; а це де взявся перед очима гай пречудовий, дерева там усе майні та ряснолисті, зелень така яра, що любо глянути, а слух же тобі голублять пташечки дрібні та розмаїті, що незліченними зграями пурхають-в'ються поміж віттям переплетеним. А он і струмок дзюркоче, рине хвилею чистою та прозорою, мов кришталь, по пісочку дрібному та камінчиках білих, сказав би, по щирому золоту та перлах добірних. Он водограй кунштов-ний з яспису многоцвітного та вилощеного мармуру, а он другий, впоряджений в гротесковому стилі, виложений мушельками дрібними та крученими равликовими хатками, білими й жовтими, а впереміш кинуто де-де і кришталю мигтючого, і штучного смарагду,- і все то те хо.ч ніби й безладно, а так ладно зроблено, так штудерно споруджено, що здається, ніби мистецтво, наслідуючи природу, перемогло її й перевершило. А ось показується раптом пишний замок чи розкішний палац: мури щирозлоті, зубці діамантові, брами гіацинтові; аж ряхтить увесь од алмазів, карбункулів, рубінів, перлів, золота й смарагду, та не тільки матер'ялом цінний він і вартний, а й самою будівлею своєю. Після такого дива на що там іще й дивитися? А є на що; дивіться - он із брами замкової вигронюються панни двірські в препишному барвистому одінні; якби я почав робом романів рицарських їх описувати, то, мабуть, довіку не скінчив би. Та ось одна панна, з-між усіх найясніша, бере за руку рицаря, що так одважно кинувся в кипляче озеро, веде його мовчки до замку чи до палацу препишного, а там роздягне догола, скупає в літеплій купелі, змастить йому все тіло мастями запахущими, надягне на нього сорочку з найтоншого єдвабу, пропахчену всю парфумами, а там друга вже панна плаща йому на плечі накине, Що вартий, кажуть, цілого міста або ще й з надтом. А що ж буде далі? Далі, кажуть нам, поведуть його до другої світлиці, де стоять уже столи, так розкішно понакривані, що тільки чудуйся та дивуйся, зіллють йому на руки амбровою та рожаною водою, посадять у крісло з кості слонової, всі ті панни услуговують йому за столом у дивнім мовчанні, приносять різнії потрави, і все ж то такі ласі, що очі розбігаються. Сидить він отак, трапезуючи, а тут музика грає, співає хтось, тільки [319] невідомо, як і звідки линуть ті згуки. А як рицар покріпиться їдою і зі столів поприбирають, він іноді розкинеться в кріслі, в зубах поколупає, як заведено, аж тут увійде до світлиці панна, краща за всіх, яких; він досі бачив, сяде побіч нього і почне розповідати, що це такий і такий замок, а вона сидить у ньому заворожена і ще про багато всяких речей - рицар дивує, а хто читає - розкошує. Не хочу про те надто широко розводитись, бо сказане мною в достатній мірі свідчить про те, що в кожному рицарському романі, в кожному розділі знайдеться щось утішного й цікавого для кожного читача. Тож хай ваша милость повірить мені і почитає ті книги,- вони розженуть вам тугу, як вона на душу наляже, вони вам духа вгору піднімуть, як він у вас клонитися почне. Про себе я можу сказати, що відколи став мандрованим рицарем, ось якими відзначаюсь прикметами: я хоробрий, чемний, щедрий, ввічливий, великодушний, сміливий, лагідний, витривалий, терплячий, зношу всякі труднощі, неволю й чари. І хоч мене посадили оце в клітку, як божевільного, сподіваюся, проте, що, як Бог поможе і фортуна послужить, потужною правицею своєю здобуду я собі незабаром якесь королівство, а вже як стану королем, тоді всі побачать мою вдячність і щедрість, бо, правду кажучи, добродію, щедрість то така чеснота, якої бідний чоловік не має змоги проявити, хоч би яка притаманна була вона його душі, а вдячність при самій лиш добрій волі - мертва, як віра без діл. Тим і хотів би я, щоб фортуна погодила мені якнай-скорше стати цісарем: я б тоді показав, яке в мене серце, і осипав би ласками друзів своїх, особливо горопашного Санча Пансу, джуру мого, бо то золота людина, другого такого не знайдеш. Я хочу подарувати йому графство, як я вже йому давно обіцяв; боюсь тільки, що не матиме він досить хисту, аби своїм володінням управляти.
Ледве Санчо зачув останні панові слова, зараз обізвався:
- Пане мій Дон Кіхоте, ви тільки добудьте мені те грапство, що ви його так твердо обіцяєте і я так певно сподіваюсь, а я вже ручуся, що стане в мене кебети ним орудувати; як же й не стане, то чув я, що є на світі такі люди, які беруть од великих панів маєтності їхні в оренду чи в посесію, а за те платять річно скільки там вийде чиншу; вони дають усьому порядок, а пан сидить собі, ручки склавши, та й гадки не має, бо гроші йому пливуть. Отак же і я зроблю - не буду сам тим ділом морочитись, пущу все в оренду і житиму з тієї ренти паном на всю губу, а люди собі як хоч.
- Із ратами то воно так, брате Санчо,- зауважив каноник,- а тільки суди судити в своїх володіннях має сам властитель, і тут уже треба доброго розуму і, головне, доброї волі, щоб справуватися як слід, бо коли того не буде з самого початку, то вже потім не зведеш кінців з кінцями. Господь благословляє добрі наміри людей простодушних, а лукаві наміри премудрих руйнує.
- Я тої хвилозопії несвідомий,- сказав Санчо Панса,- одно тільки знаю: аби мені грапство, то я вже ним укерую, бо душа в мене не з лопуцька, така, як у всіх, а тіла на двох вистачить, у своєму панстві зумію панувати незгірше всякого короля. А як буду панувати, то робитиму що хочу; а як робитиму що хочу, то чинитиму свою волю; а як чинитиму свою волю, то буду задоволений; а як буду задоволений, то [320] нічого мені більше не треба; а як мені нічого більше не треба, то це вже все, амінь. Дайте мені тільки панство, а там уже з Богом, до побачення, мовляв, сліпий невидющому.
- Твоя філософія, як ти кажеш, не така вже й погана, Санчо,- зауважив каноник,- але в справі графства можна ще було б немало всякого сказати.
Тут упав йому в річ Дон Кіхот.
- Не знаю, що тут іще можна сказати; щодо мене, то я беру приклад з великого Амадіса Гальського, який зробив свого джуру графом Суходільного острова. Отож і я можу з чистим сумлінням зробити графом мого Санча Пансу, бо такого доброго джури не було, певне, в жодного мандрованого рицаря.
Каноник був глибоко вражений тими доладними нісенітницями (якщо нісенітниці можуть бути доладними), яких наговорив Дон Кіхот, оповідаючи пригоду Рицаря Озера, і не виходив із дива, думаючи, як глибоко запали в душу гідальгові баламутні образи прочитаних книг; не менше дивувала його й дурість Санча, який так щиро прагнув і так певно сподівався графства, що обіцяв йому пан. Тим часом слуги його ясновелебності повернулися з корчми і привели мула, нав'юченого харчовим припасом. Розіслали вони тут же килим на зеленім моріжку під деревом, у холодочку, та й посідали всі полуднувати, а для підвідчи-ка то воно й краще було, волам добрий попас.
От сидять вони, трапезують, аж чують - дзвіночок десь задзеленчав, і віття тернове поблизу зашуміло; за яку хвильку з гущавини вискочила гарненька кізочка переполаса-біла з чорними й рудими плямами, а за нею пастух вибіг, до отари хотів її завернути, козькаючи до неї і примовляючи пастушим звичаєм. Сполохана і злякана втікачка вдарилась до людей, ніби шукаючи собі захисту, і стала коло них, як стій. Тут наздогнав її пастух, схопив за роги й заговорив до неї, нібито німина могла його розуміти:
- Ах ти ж Рябушечко, моя стрибушечко! Чого це ти в мене така неслухняна стала? Чи тебе, серце, вовки налякали? Скажи мені, красунечко, що тобі? Чи в тебе така вже натура невстрійлива, враг її візьми, ту жіночу натуру! Ходи, ходи, козуню-любуню, може, тобі в тій загороді й не так добре, зате безпечно буде з товаришками. Ні щоб іншим дорогу показувати й привід давати, а ти сама бездоріж отак гасаєш! А що ж тоді вони?
Та козопасова мова дуже всім сподобалась, а найпаче канони-кові.
- Заспокойся, чоловіче добрий,- обізвався він до нього,- поспієш іще свою козу до кошари загнати. Ти ж сам кажеш, що в неї жіноча натура: куди її природа тягне, туди і йде, і нічого ти з нею не вдієш. Візьми лишень оцей шматочок, із'їж та вином запий, то гнів твій минеться, а коза тим часом тут погуляє.
По сім слові каноник простягнув пастухові на кінчику ножа добрий кусень холодної кролятини. Пастух узяв і подякував, випив вина і, втихомирившись трохи, сказав:
- От ви чули, як я тут із німим язиком розумну розмову провадив, та не думайте, що я собі такий дурник: що я козі казав, то не зовсім [321]пусті слова, щось таке за ними є. Хоч я собі й хлоп, а знаю, як до скоти- 'І ни, а як до людини обернутись.
- Вірю, вірю,- обізвався парох,- знаю з досвіду, що ліси й гори вчених викохують, а колиби пастуші дають притулок філософам.
- Якщо, може, й не філософам,- підхопив козопас,- то принаймні таким людям, що їх біда розуму навчила. А щоб ви в цьому переконались і цю істину навіч побачили, я попрохав би у вас, панове добродійство, хвильку уваги; може, воно й негаразд, що я отак сам накидаюсь, та як ви дозволите, я розкажу вам одну справдешню історію: гадаю, що вона вам не здасться нудною і підтвердить те, що говорив сей добродій,- тут він показав на пароха,- і що говорив я.
На те сказав йому Дон Кіхот:
- Може, ця історія має дещо спільного з рицарськими пригодами, і я охоче послухаю тебе, пане брате, як, зрештою, і всі ці добродії: вони люди розумні й кохаються в цікавих оповіданнях, що дивують, тішать і розважають душу,- а я сподіваюсь, що саме таким буде твоє оповідання. Отже, починай, друже, ми всі тебе слухаємо.
- Тільки не я,- озвався Санчо,- я піду он туди над річку, візьму з собою оцього пашкету та й напакуюся на цілих три дні, бо чув я од пана мого Дон Кіхота, що джура в мандрованого лицаря повинен їсти скільки влізе, коли Бог пошле, а то, буває, забереться потім у які нетрища, звідки й за тиждень не виблудиться, то як не має нічого в кендюсі чи в торбі - швидко на мумію висохне.
- Правда твоя, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- іди собі куди знаєш і наїдайся по саму зав'язку, а я вже наситився і хочу тільки повістю сього доброго чоловіка душу обавити.
- Обавимо ж собі душі й ми,- сказав каноник і попрохав козопаса, аби вже починав. Той, тримаючи козу за роги, поплескав її по боках і сказав:
- Ляж тут коло мене, Рябушко, поспіємо ще до своєї отари. Коза ніби зрозуміла його, бо, коли він сів, лягла любісінько коло нього і все в лице йому дивилась: говори, мовляв, і я тебе послухаю. Тоді пастух почав оповідати такими словами:
ЗМІСТ
На попередню
|
|
