Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

«Хвала всемогутньому Аллахові»,- рече Ахмет Бен-Енхелі на початку сього восьмого розділу. «Хвала Аллахові і другим, і третім разом»... А далі ясує, за що тую хвалу воздає: за те, каже, що Дон Кіхот і Санчо рушили, нарешті, в дорогу, і читальники превтішної його повісті можуть сподіватися, що отут-то й почнуться знов подвиги й чудасії Дон Кіхота і його зброєносця; тож він просить їх, нехай забудуть давніші рицарські вчинки нашого завзятого гідальга і пильнують натомість нових, котрі оце і мають початися саме тут, по дорозі на Тобосо, як перші починались на Монтьєльському полі. Не багато ж і просить проти того, що обіцяє дати, а далі такими оповідує словами.

Отож Дон Кіхот і Санчо зостались на шляху самі; щойно Самсон пішов собі, як Росинант зачав іржати, а Сірий пирхати, що обидва вершники, і рицар, і джура, мали за добрий знак і щасливу призвіст-ку; направду сказати, не стільки там було того ржання кінського, скільки ослиного пирхоту й ревіння, і з того Санчо виснував, що його фортуна переважить і візьме гору над пановою - може, він спирався при цьому на свої астрологічні знання, хоча історія нічого певного про се не говорить; відомо тільки, що коли він спотикався або падав, то каже, бувало, що краще було б дома сидіти, бо з того спотикання та падання пуття нема, як не обув'я збавиш, то ребро собі вломиш (хоч на розум був і не багатий, а тут від істини недалеко втік).

- Друже Санчо! - обізвався до нього Дон Кіхот.- Виїхали ми з тобою проти ночі, а вона ж западає темна та невидна, і не знати, чи постигнемо ми над ранок у Тобосо, куди я неодмінно маю з'їздити, перше ніж ударитись у будь-яку іншу пригоду; там я засягну благословенства і призвоління од незрівнянної Дульсінеї; гадаю і певно сподіваюся, що з тим призволінням перебуду й до щасливого доведу скутку хоч яку небезпечну пригоду, бо ніщо в світі не додає такої одваги мандрованим рицарям, як добра ласка їхніх дам.

- Та й моя ж така думка,- одказав Санчо,- тільки навряд, чи вашій милості пощастить розмовитись із нею чи побачитись десь на вигоді, щоб благословення взяти, хіба що поблагословить вас через загороду з товарячого двору, де я бачив її першого разу, як ото носив їй цидулку про вибрики та витворки, що ваша милость витворяла в самій щирині Моренських гір!

- Так кажеш, Санчо,- спитав Дон Кіхот,- загородою видалось тобі те місце, де ти бачив тую неошановану досі, як належить, красу і вроду? Певно, то була все ж таки галерея чи кружганок, або під'їзд, чи як там кажуть, пишного королівського палацу?

- Могло бути,- одказав Санчо,- та мені воно скинулось наче на загороду, якщо тільки пам'ять моя не притерлась.

- Хоч би там як, Санчо, а мусимо туди їхати,- мовив Дон Кіхот.- Мені аби її тільки побачити, байдуже, чи то через огорожу, чи в вікно, чи [372] різь садові грати, чи в яку щілку: як од сонця її вроди впаде мені в вічі хоть один промінчик, він осіяє мій розум і покріпить моє серце, і тоді вже ніхто в світі не переважить мене, ані дорівняє мені мудрістю і мужністю.

- По щирості кажучи, пане,- зауважив Санчо,- як бачив я оте сеньйори Дульсінеї Тобоської сонце, то не таке воно було ясне, щоб проміння з себе попускати, через те, мабуть, що її милость переточувала саме, як ви знаєте, пшеницю на решето і таку збила куряву, що лице їй ніби хмара чорна окривала.

- Ти знов своєї, Санчо? - сказав Дон Кіхот.- Ти все думаєш, гадаєш, говориш і твердиш, ніби володарка моя Дульсінея направду пересівала пшеницю, хоч та праця й та робота і геть далеко одбігають од того, що роблять і мають робити вельможні особи, створені й призначені для зовсім іншого роду занять і діяльності, котрі на арбалетний постріл, можна сказати, виявляють їхнє вельможество. Мабуть же, тобі не в пам'ятку, о Санчо, тії вірші поета нашого, де він змальовує нам, коло якого діла пораються в чертогах своїх кришталевих чотири німфи: вирнувши з хвиль рідного Таха, сідали вони на лугу зеленім кросна розкішнії ткати, що, як описує той віршник бистроумний, були все з щирого золота, сутого єдвабу та перел многоцінних. Таким же то, певне, рукомеством і моя бавилась володарка в той час, як ти її уздрів, але якийся злий чарівник, заздростячи ділам моїм, обертає й переміняє все те, що мені любе, в зовсім іншу подобу. Тим і боюся, що в історії діянь моїх, яку нібито оголошено вже друком, нафальшував багато всячини автор, будучи, можливо, неприхильним до мене чорнокнижником, намішав до одної правди тисячу брехень, накрутив нарочито різних вигадок, незгідних з правдомовною, мовляли, повістю. О заздросте, кореню нескінченних злигоднів, шашелю всіх на світі доблестей! Усі гріхи, Санчо, мають у собі, я сказав би, щось принадного, тільки гріх зависті не приносить нічого, крім злості, досади й огиди.

- Отак же воно і на мій суд,- погодився Санчо.- У тій оповісті чи сторії, що, каже бакаляр, сам бачив, як про нас обидвох прописано, і об мою честь, гадаю, руки потирають, як ото кабана, буває, по вулиці-пилюці туряють: ачу, рябий, аса-ля! А от же й забожуся, що зроду-віку про жадного чарівника слова лихого не сказав, та й добра такого не мав, щоб хто на мене заздрив; от хіба що вдався собі трохи ніби хитруватий, а може, й махляруватий, тільки все те мов плащем широким криє-по-криває простота моя велика, прирожденна, а не вдана. Та вже за те саме, що я вірю кріпко й непохибно у Бога правдивого, як нам велить свята церква наша римо-кателицька, за те, що я з жидовою на смерть ворогую, мусили б на мене тії письмаки обачення мати і в писаннях своїх добре зі мною обіходитись. А проте, нехай собі кажуть-говорять, як хочуть: голий я вродився, та й ниньки голий ходжу, нічого не зискав, та й нічого не втратив; нехай мене хоть у книжки пхають, хоть на язики всім світом беруть, що-любля про мене плещуть - мені про те байду-жечки.

- Се нагадує мені, Санчо, притичину, яка склалась одному славному поетові наших часів,- сказав Дон Кіхот.- Написав він якось ущипливу сатиру на всіх куртизанок, та оминув одну даму двірську, що й невгадано [373] було, чи вона до того гурту належить; от та дама, не знайшовши себе в списку, і давай йому жалітись - що він у ній таке побачив, ща разом з іншими не змалював? Отож нехай він свою сатиру поширить і її десь хоч у додатку вмістить, а як ні, то життю не радий буде. Поет так і зробив, і такого про неї понаписував, що й старі пліткарки не наговорили б, але дама була вельми рада, що доскочила-таки слави, нехай і неславної. А ще приходиться сюди історія того пастуха, що підпалив і димом пустив славетний храм Діанин, залічуваний до сімох чудес світу, на те тільки, щоб імення своє потомним вікам передати; хоч і велено ж було того ймення не згадувати ані словом, ані на письмі, аби задум його не справдився, проте відомо стало, що звали того пастуха Геростратом. Спадає мені на пам'ять із сього приводу також пригода( що мав її великий цісар Карло П'ятий з одним шляхтичем римським. Якось захотілося цісареві оглянути славнозвісну Ротонду, що в старожитні часи звалася храмом усіх богів, а тепер слушнішу має назву - церква всіх святих. То одна з небагатьох будов, що майже цілою дохо-. валась із доби поганського Риму, являючи нам усю велич і пишноту прославлених своїх фундаторів: формою вона нагадує велетенську роз-, краяну навпіл помаранчу, а яснота в ній несказанна, дарма що світло добувається туди через одно тільки вікно, чи радше через великий круглий отвір у куполі. Через той же отвір і оглядав цісар тую церкву, а при боці в нього був один шляхтич римський, що пояснював йому до тонкощів усю велич і красу того архітвору давнього зодчества; як одійшли вони од отвору, шляхтич йому й каже: «Цісарю мій найясніший! Тисячу, може, разів поривало мене бажання схопити вашу величність ув обійми і кинутися з вами разом униз через сей отвір, аби на сім світі вічную по собі зоставити славу».- «Я вам вельми вдячний,- одвітував цісар,- що ви не довели до діла лихого вашого наміру; щоб же не було вам більше нагоди випробовувати вірнопідданість вашу, забороняю вам віднині говорити зі мною й перебувати в моїй присутності». Сеє сказавши, нагородив його щедро. Бачиш, Санчо, бажання зажити слави завше було могутнім рушієм людських учинків. Як ти гадаєш, що спонукало Горація кинутися при повнім обладунку з мосту в Тіброву глибину? Що примусило Муція руку собі спалити? Що порвало Курція скочити в безодню огненну хлань,- яка посеред Риму була розверзлася? Що подвигнуло Юлія Цезаря наперекір усім недобрим призвісткам перейти Рубікон? Або з новітніх уже прикладів узявши - чого се хоробрим гишпанцям, що воювали в Новому Світі під рукою знакомитого Корте-са, закортіло кораблі свої потопити і на суходолі одрізаними лишитись? Всі оці вчинки і багато інших, їм подібних, були, є і будуть діяннями слави, котрої прагнуть смертні яко нагороди й частки безсмертя, що належать їм за голосні їхні подвиги; щоправда, ми, християни-католики і мандровані рицарі, більше повинні дбати про славу віку грядущого, яка вічно витає в ефірних висях небесних, аніж про ту марну славу, що дається осягти в сьому земному й минущому віці, бо тая слава, хоть яка тривала, конче має скінчитися з цим конечним світом,- тим-то, Санчо, дії наші не мусять переступати меж, назнаменованих релігією християнською, що ми до неї признаємося. Нам треба в велетнях поборювать гординю, зависть перемагати благородством і добротливістю, [374] гнів - самовладанням і сумиром душевним, обжерн-ість і оспалість - недоїданням та недосипанням, хтивість і жадобу - вірністю до тих, кого ми обрали володарками всіх помислів наших, лінивство - невтомними по всьому світі мандрами в пошуках пригод, що можуть із нас учинити і вчинять напевне не тільки добрих християн, а й доблесних рицарів. Оце тобі, Санчо, шляхи, якими можна доступитися найвищої хвали і найбільшої слави!

- Добре я втямив усе, що ваша милость отут мені провадила,- сказав Санчо,- тільки просив би я вашої ласки одне питання скасувати, що саме в голову мені вступило.

- Не скасувати, а, мабуть, з'ясувати,- поправив його Дон Кіхот.- Питай на здоров'я, а я вже тобі відповім, як зумію.

- Скажіте мені, пане,- питав далі Санчо,- всі оті Іюлі та Августи, чи як їх там, усі оті лицарі-славути, що вже, ви каете, померли,- де вони теперечки?

- Котрі були погани, ті, видима річ, у пеклі,- відповідав Дон Кіхот,- а котрі християни (якщо вони справді були добрими християнами), ті в чистилищі або в раю.

- Ну, добре,- сказав Санчо,- а тепер ще й таке: чи в тих похо-вальницях, де лежать оті пани великі, є лампади сріблянії, чи висять на стінах у каплицях їхніх милиці пам'яткові, покривала мертвецькі, волосся пасма, ноги чи там очі восковії? А як ні, то чим же тії поховаль-ниці оздоблені?

На те одвітував Дон Кіхот:

- Поховальниці поганські являли собою здебільша розкішні храми: попіл Юлія Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний кам'яний обеліск, що зветься в нинішньому Римі шпилем святого Петра; у цісаря Адріяна за гробовець править цілий замок, завбільшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani*, а тепер це замок святого Ангела в Римі; цариця Артеміза поховала свого мужа Мавзола в усипальні, що її мали за одне з семи чудес світу,- але жодна з цих гробниць, як і багато інших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи іншими такими приносами й пам'ятками, які свідчили б, що тут покояться святі.

* Андріянова махиня (латин.).

- Та вже ж не як,- мовив Санчо.- А тепер скажіть іще, яке діло славніше: мертвого воскресити чи велетня якого вбити?

- Тут нема чого й питати,- відповів Дон Кіхот,- ясно, що воскресити мертвого.

- Отут же ви, пане, і впіймались! - вигукнув Санчо.- Виходить, той, хто воскрешає мертвих, вертає зір незрячим, випрямляє кривоногих, уздоровляє недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплиці повно люду молящого до мощей припадає,- він і в сьому і в прийдущому віці більшої сподобився слави, аніж була коли чи буде у всіх царів поганських та лицарів мандрованих у цілому світі?

- Визнаю і я сю правду,- погодився Дон Кіхот.

- Виходить,- вів далі Санчо,- така вже слава, і благодать, і, сказать [375] би, привілеї у мощей святих, що з призволу і призводу благочестивої нашої матері-церкви перед нами тобі й лампади, і свічки, й покривала, й милиці, і образки, й кучерики, і очі, й ноги, люду хрещеному на побожність, а їм на більшу християнську славу. Королі на плечах своїх тії тіла, чи, мовляли, мощі переносять, кісточки їм цілують, часточками їхніми собі каплиці зукрашають, вівтарі свої найкоштовніші приоздоб-люють.

- І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? - спитав Дон Кіхот.

- А до того, пане,- одказав джура,- що ми з вами повинні стати святими, тоді ми найшвидше заробимо собі тої доброї слави, що до неї так ревно пориваємось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено між святих двох ченичиків-босоножців, і кожне тепер за велике собі щастя має припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залізних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, підперезувались; тії ланцюги, скільки я знаю, у більшій тепер повазі, аніж Роландів меч, що десь там у зброївні висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вік довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дійдуть до Бога два десятки бичів, що сам собі всиплеш, аніж дві тисячі ударів списо-вих проти всіх отих велетнів, драконів та інших прочвар.

- Воно-то так,- сказав Дон Кіхот,- та не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за віру подвижництво; не один-бо вже рицар вічного в раю сподобився блаженства.

- Правда ваша,- погодився Санчо,- тільки чув я, нібито більше в раю все-таки ченців, а не лицарів.

- Це тому,- сказав Дон Кіхот,- що й на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують.

- А чи мало ж на сім світі всяких мандрованих? - сказав Санчо.

- Мандрованих-то багато,- відповів Дон Кіхот,- але мало хто з них заслуговує на ймення рицаря.

В таких і інаких розмовах проїхали вони цілу ту ніч і другий день, а статись із ними нічого такого й не сталося, чим Дон Кіхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечір другого таки дня побачили вони здаля преславне місто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кіхот, а Санчо похнюпив носа, бо він же сном-духом не знав, де живе та Дульсі-нея і зроду не бачив її в образ, як, зрештою, і його пан. Обидва вони мліли серцем - той, що скоро мав її побачити, а той, що ніколи не бачив; Санчо ніяк не міг зміркувати, що має робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарешті Дон Кіхот вирішив не вступати до міста, поки добре не споночіє; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею ріс, а як пора вже приспіла, увійшли в місто; оттут-.то й почалися в них пригоди, справді на щось путнє схожі! [376]

Додати в закладки

  
Переклад Translate