Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

Задуманий та замислений їхав Дон Кіхот своїм шляхом, гадаючи про ту пинфу, що завдали йому лихі чарівники, обернувши володарку його Дульсінею в неоковирну селючку, і не можучи зміркувати, якого б способу хопитися, щоб одчарувати її в первісну подобу; думки тії так опанували всю його істоту, що він невзамітку собі попустив повіддя Росинантові, а той, почувши волю, раз по раз приставав та знай поскубував зелену травицю, бо в тих полях росло її удозвіль. Із тої задуми вирвав нашого гідальга Санчо Панса.

- Воно то правда, пане,- сказав він,- що смутки створено не для тварин, а для людей; тільки ж як людина в тії смутки без міри вдається, вона сама стає несмисленною животиною. Схаменіться-бо, пане, та вдарте журбою об землю, та напніть Росинантові повіддя, та підбадьор-тесь, та пожвавійте, та покажіть тую звагу, що завше личить мандро-ваному лицареві. Що се за чортовиння? Що за зневір'я? Та де ми - в себе вдома чи, може, у Франції? Та кат їх бери, тих усіх на світі Дульсіней, бо добре здоров'я одним-одного мандрованого лицаря більше варт, ніж усі тії чари та перевертання, скільки б їх там не було!

- Замовч, Санчо,- одказав йому Дон Кіхот не дуже-то кволим голосом.- Замовч, кажу, і не блюзни словами проти моєї завороженої володарки, бо тільки я винен у її нещасті й недолі: усі її злигодні постали з ворожнечі тих лукавих, що пекельними дишуть на мене заздрощами.

- Та і я ж не що кажу,- не перечив йому Санчо.- Не та стала, що була, серцю жалю завдала.

- Кому ж про це й говорити, як не тобі, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- адже ти бачив її красу в повному блиску, бо тії чари твого зору не отуманили, її вроди од тебе не закрили: тільки проти мене самого і проти очей моїх спрямована була сила їхньої отрути. Але між іншим, Санчо, мушу зауважити, що ти не зовсім вірно змалював красу володарки моєї: якщо пам'ять не зрадила мене, ти сказав, що в неї перлові очі, але очі, схожі на перли, бувають радше у якоїсь коропиці, ніж у дами;

Дульсінеїні ж, я гадаю, мають бути смарагдово-зелені і винозорі з двома райдугами небесними вгорі, що правлять їм за брови. Так що тії перли не тули їй до очей, а перенеси на зуби, бо ти, Санчо, простісінько сплутав очі з зубами.

- Могло бути,- відповів Санчо,- бо її краса збентежила мене не менше, ніж вашу милость її негожість. Та здаймося з тим усім на Бога, бо тільки він, усевіда, знає, що має статися у цій юдолі сліз, у нашому грішному світі, де навряд чи знайдеться якась річ без домішки скверни, облуди та махлярства. Одне тільки, пане мій любий, непутить мене та ще й дуже: якщо ваша милость переможе якогось велетня чи просто собі лицаря і скаже йому явитись перед світлосяйною красою сеньйори Дульсінеї, то де ж її знайде той бідний велетень чи той нещасний переможений лицар? Уже мені живовидячки уздрівається, як никають вони бовванами по всьому Тобосу, шукаючи панії моєї Дульсінеї і хоть, може, надибають її серед вулиці, то все одно не впізнають, як не впізнали б і мого батька.

- Може бути, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- що дія тих чарів не поширюється на подоланих і посланих на поклін велетнів та рицарів і що вони зможуть упізнати Дульсінею; одного-двох із перших, що я подолаю, ми й пошлемо для проби, щоб перевірити, чи побачать вони її, чи ні; посилаючи ж, накажемо вернутись і доповісти нам, як було діло.

- А що, пане,- сказав Санчо,- здається мені, що ваша милость ловко придумала. Уживши того способу, ми швидко дізнаємось, що там і як: коли виявиться, що вид її тільки вам закритий, значить, то біда не стільки її, скільки вашої милості. Аби тільки сеньйора Дульсінея була жива-здорова, а ми вже тут якось перекрутимось, собі пригод нових шукаючи. А там, дивись, час ізробить своє, бо то найліпший лікар, що й не такі недуги лікує.

Дон Кіхот збирався одповісти щось на ці Санчові міркування, та йому перебив, виїхавши на дорогу, віз, обліплений геть увесь якимисв чудернацькими несвітськими проявами. Мулами правував, сидячи за машталіра, якийсь гидомирний чортяка. Перша постать, що впала в очі Дон Кіхотові, була сама Смерть у людській подобі; поруч неї - ангел з великими мальованими крильми; збоку - цар з вінцем на голові, дивитись золотим; біля ніг у Смерті - божок на ймення Купідон, щоправда без пов'язки на очах, зате, як годиться, з луком, сагайдаком та стрілами; був там і лицар у повній бойовій справі, тільки що замість шолома чи прилбиці мав на собі бриля, закосиченого розмаїтим пір'ям; було там чимало й іншого люду різного виду й кшталту. Та несподівана поява ніби аж стривожила Дон Кіхота, а Санча то й зовсім настрахала; та невдовзі наш герой оговтався, зміркувавши, що то йому нагодилась якась незвичайно небезпечна пригода - наважившись твердо стати проти будь-якої небезпеки, він рушив поперед воза і промовив зичним та грізним голосом:

- Візничий, машталіре, чорте, бісе! Зараз же скажи мені, хто ти єси, куди їдеш і що за народ везеш у своїй халабуді, більше схожій на Харо-нів човен, аніж на людську колясу!

Чорт спинив мули й відповґв йому любомирно: [386]

- Щоб ви знали, пане, ми собі лицедії з трупи Ангула Лихого. Виставляли сьогодні вранці, за тиждень по Тілі Божому, у тім селі за горою містерію «Собор Смерті», а оце маємо ще ввечері грати в он тім-о містечку, то щоб не перевдягатись дурно, так і їдемо, в чому грали. Сей молодик, як бачите, вдає смерть, той янгола, ся жінка (авторова дружина) - царицю, сей чоловік - царя, а я - Сатану, то в комедії неабияка фігура; я, знаєте, в нашій трупі все на перших ролях. Якби ваша милость щось іще про нас хотіла знати, питайте, я на все зугарен відповісти, на те я й чорт.

- Клянуся честю мандрованого рицаря,- мовив Дон Кіхот,- скоро побачив я сього ридвана, то подумав був, що матиму якусь незвичайну пригоду; тепер же мушу сказати, що досить торкнутися мани рукою - і вона розсиплеться. їдьте собі з Богом, люди добрі, справляйте своє свято, а якби я міг стати вам чимось у пригоді, скажіть - допоможу з дорогою душею і щирим серцем, бо з пуп'янку в машкарадних дійствах кохався, а молодим, було, пасу очі й не напасу, дивлячись на комедійників.

Поки тая мова мовилась, де взявся перед ними кумедник один, за блазня вбраний, у балабончиках увесь, а на палиці аж три пузирі бичачі надуті: підкотився той викрутасник та вихилясник до Дон Кіхота та й давай штукарити, палицею махати, пузирями в землю швигати, а тоді й у перекидьки пішов, брязкотячи своїми брязкотельцями. Уздрівши ту лиху прояву, схарапудився Росинант, заїв вудила, що й вершник не здолав його стримати, та і рвонув бігти полем з прудкістю, що хто б її міг сподіватися од такого невірного шкелета. Побачив Санчо ту біду, що пан у сідлі навряд чи втримається, скочив із Сірого і побіг його рятувати, та поки добіг, і кінь і вершник лежали вже долі: такий був звичайно кінець і край усім Росинантовим вискокам і вибрикам.

Чи добіг же Санчо до Дон Кіхота, чи ні, як на спину Сірому скочив той танцюристий і пузиристий диявол та й ну його тими пузирями затинати; не так од болю, як од того ляку й ляску дременув ослисько навпрошки полем до села, куди ото лицедії з виставою зібрались. Гляне Санчо - тут Сірий тікає, а там пан простягся: куди ж його, падку мій, вдаритися перше? Та що був із нього добрий джура і вірний слуга, то любов до пана взяла-таки гору над прихиллям до осла, хоть і краялося серце начетверо, дивлячись, як тії пузирі то вгору злітають, то на крижі бідній худобині опускаються: якби приміг, відболів би кожнісінький удар очима своїми, обома зіницями, щоб тільки Сірому найменша волосиночка з хвоста не впала. У такій гіркій притузі прискочив він до Дон Кіхота, якому теж непереливки було, допоміг йому вилізти на Росинанта і сказав:

- Пане, мого Сірого чорт забрав.

- Який чорт? - спитав Дон Кіхот.

- А той пузиристий,- одповів Санчо.

- Нічого, відіб'ю,- мовив Дон Кіхот,- не сховається він од мене і в найглибших, найтемніших пекельних закапелках. Ходи за мною, Санчо, віз їде помаленьку, заберемо мули, та й надолужимо, що осла втеряли.

- Шкода, пане, ваших старань,- одказав Санчо.- Впиніть своє серце, ваша милость, бо вже, здається мені, чорт пустив Сірого, оно-но він уже до нас дибле. [387]

Так воно й було справді: ідучи за прикладом Дон Кіхота й Росинанта, чорт упав разом із Сірим; сам пішов уже пішки до села, а осел повернувся до свого господаря.

- А проте,- зауважив Дон Кіхот,- не завадило б за те чортове зухвальство помститися на комусь із сієї капелії, хоч би й на самому цареві.

- Нехай ваша милость і в думку собі того не кладе,- утримав його Санчо.- Послухайте моєї ради, ніколи не заводьтеся з кумедіянтами, бо то люди з он якими привілеями. Бачив я раз, що схопили були одного лицедія за подвійне вбивство та й пустили на волю без кари тілесної чи грошової. Сказано, штукарі та потішники, то всяке їх милує і жалує, шанує і цінує, а надто як вони з королівської чи іншої якої титулованої трупи, у тих уже і убори і манери не кажи ти княженецькі.

- І все-таки,- сказав Дон Кіхот,- я покажу тому сміхачеві-дия-волу, як над нами коверзувати, нехай хоч і ввесь рід людський за ним обстане!

Сеє кажучи, повернув коня до воза, що мав уже в село в'їжджати, і загукав великим гуком:

- Стійте, стривайте, юрмовище веселе та юродиве! Я вас навчу, як слід шанувати ослів та іншу животину, що служить для їзди джурам мандрованих рицарів!

Таке голосне було Дон Кіхотове гукання, що всі його там на возі почули і добре зрозуміли рицарів намір. Смерть вискочила як стій із воза, а за нею цар, диявол-машталір і янгол; не одстали од них і цариця з божком Купідоном. Всі озброїлись камінюччям і стали бойовим строєм, готові почастувати Дон Кіхота гострими тими гостинчиками. Побачивши ту завзяту команду з грізно піднесеною метальною зброєю, гідаль-го подав Росинанта трохи назад, міркуючи, як би то їх краще заатаку-вати з меншою для власної персони небезпекою. Поки він так вагався, наздогнав його Санчо і, бачачи, що пан збирається вдарити на той бойовий шик, промовив:

- Ото вже й зовсім дурне було б діло, пане мій милостивий, бо тая крупа превельми крута: хоть стій, хоть падай, а од неї ніде в світі не дінешся, хіба під мідяним дзвоном укриєшся. Ще ж нехай і на те ваша милость ізважить, що то вже не одвага буде, а необачність, як один чоловік стане проти цілого війська, а в тім війську і Смерть сама воює, і царі персонально, та ще й янголи добрі й лихі їм спомагають. Коли ж і сей доказ не дасть вам упину, то зміркуйте собі, що поміж усіма оцими царями нібито та князями та цісарями немає напевне ані жодного мандрованого лицаря.

- Отут уже ти, Санчо, у самісіньке око вцілив,- сказав Дон Кіхот.- Ся околичність може і мусить одвернути мене од повзятого наміру. Не раз-бо казав я вже тобі, що негоже й невільно мені на тих меча виймати, хто не єсть зуповним рицарем. Тобі самому, Санчо, випадає помститися, якщо ти бажаєш, за кривду, вчинену твойму ослові, а я звідси додаватиму тобі духу вигуками та спасенними порадами.

- Знаєте що, пане,- заперечив Санчо,- не треба мститися нікому, бо то не по-християнськи за кривду кривдою платити; я ж із сво.їм осликом [388] умовлюся, щоб дав він тую кривду мені на волю, а воля моя така: живи собі тихо-мирно, поки Бог тебе на сім світі держить.

- Якщо така твоя постанова,- сказав Дон Кіхот,- Санчо добрий, Санчо мудрий, Санчо щирий, Санчо богобоязливий, то покиньмо ції поторочі і рушаймо шукати кращих, пристойніших пригод, бо в сій стороні, як мені здається, мусить їх бути повно і то найдивовижніших.

Та й завернув як стій свого Росинанта, а Санчо допав Сірого; Смерть з усією своєю летючою командою посідали знов на воза і поїхали собі далі. Отакий щасливий кінець мала жахлива пригода з колісницею Смерті, дякуючи спасенній раді, що дав Санчо свому панові; а того вже наступного дня чекала інша пригода з закоханим мандрованим рицарем, не менш дивугідна, ніж попередня.

Додати в закладки

  
Переклад Translate