Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ XXIII Про дивовижні речі, нібито бачені, за твердженням завзятого Дон Кіхота, в глибокій печері Монтесіноса, такі неймовірні й несусвітні, що ця пригода здається підробкою, сказати б, апокрифом
Десь о четвертій пополудні, коли сонце, скрите за хмарами, пригасило світло і послабило пал, Дон Кіхот міг, скориставшись холодком, розповісти своїм вдячним слухачам про те, що він бачив у яскині Монтесіноса. А розповідь почав він так:
- В сій печері ліктів десь дванадцять-чотирнадцять завглибшки справа врізана виїмка, куди можна б поставити великого воза з мулами. Світло ледве досвічує туди крізь якісь розколини чи шпарини, що аж самої земної поверхні сягають. Ся впадина й порожнина впала мені в очі тоді, як, почеплений і завислий на линві, я вже почав від цього спуску в царство пітьми, спуску навмання, без дороги, знемагати. От я й надумав забратися в сю впадину, аби трошки перепочити. Я гукнув нагору, щоб ви перестали розмотувати мотуззя, поки я не скомандую, але ви, мабуть, мене не почули. Тоді я попідбирав вірьовку, спущену згори, скрутивши її зашморгом чи бухтою, сам сів зверху та й задумався, як же його спуститися на дно, якщо мене тепер ніхто не тримає. І от коли я так сидів у ваганні й нерішучості, на мене зненацька і несподівано наринув щонайглибший сон, а потім я неждано-негадано, не відаючи сам як, що й чому, прокинувся на такому прегарному, урочому й розкішному моріжку, який тільки здольна природа створити, а найбуйніша Уява людська - вимарити. Я очутився, протер очі й побачив, що це не сон, а ява. А проте я помацав собі голову й груди, щоб переконатися, я це на сьому моріжку чи якийсь фантом, мара. Проте і чулість у пучках, і почуття, і доладний плин думок - усе переконувало, що там справді я був стеменнісінько такий самий, як оце єсьм перед вами. Потім перед моїми очима розгорнувся чи то пишний палац королівський, чи то замок, чиї мури й стіни, здавалося, зроблені з прозорого і ясного [443] кришталю. Розчахнулися дві його великі брами, дивлюсь - аж із них виходить і прямує до мене величний дід у довгій, аж до землі, киреї З фіолетової баї; через плече в нього йшла зелена атласна бинда, як ото у наставників колегій; на голові в нього сиділа маленька чорна шапочка; біла як сніг борода сягала йому до пояса; в руках він тримав не якусь зброю, а всього лиш чотки, пацьорки завбільшки з середній горішок а кожна десята пацьорка - з невеличке струсяче яйце. Дідова постава і направа, статечність і незвичайний маєстат - усе це разом здивувало і вразило мене. От він підступив до мене, міцно обняв мене і сказав: «Уже віддавна, преславний рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі, ми ждем не діждемося тебе в цих заклятих безвинах, аби ти оповістив світові, що має в собі і криє глибочезна печера, звана Яскинею Монтесіноса: добутися сюди і звершити цей подвиг під силу лише твоїй незборимій звазі і твоєму дивовижному завзяттю. Ходи ж за мною, хвальний пане, я покажу тобі, які дивогляди таяться в цьому прозорому замкові, бо я його каштелян і неодмінний головний хранитель, єсьм аз Монтесінос, чиїм іменем і названо цю яскиню». Скоро я почув, що він Монтесінос, то спитав його, чи правдиві поголоски у нас нагорі, ніби він кинджаль-чиком вийняв серце з грудей своєму щирому приятелю Дурандартові й відніс те серце пані Белермі, як заповідав сам Дурандарт у смертну годину. Дід відказав, що все це правда, окрім кинджала, бо орудував він не кинджальчиком, а тригранним стилетом, від шила гострішим.
- Не інакше, то був стилет роботи севільця Рамона де Осеса,- упав у річ Санчо Панса.
- Не знаю,- відповів Дон Кіхот,- а втім, навряд. Як-не-як Рамон де Осес жив недавно, а Росенвальська битва, коли ця біда й приключи-лася, відбувалася багато літ тому; а потім доскрібуватися тут ні до чого, все одно дійсного перебігу подій не змінити й не порушити.
- Авжеж,- погодився письмак.- Хай ваша милость, пане Дон Кіхоте, розповідає далі, слухати вас така втіха.
- А мені не менша втіха розповідати,- підхопив Дон Кіхот.- Отож хвальний Монтесінос повів мене до кришталевого палацу, і там, унизу, у залі прохолодній, напродиво, любайстром обличкованій, побачив я мармуровий саркофаг, напрочуд майстерно вирізьблений, а в гробниці, випроставшись на повен зріст, лежав рицар, не з бронзи, не з мармуру, не з яспису, як звичайно на усипальнях буває, а з тіла й кості. Правиця його, досить мохната й жилава, а значить, дужа, спочивала на серці. Помітивши, як я здивовано розглядаю постать на саркофазі, Монтесінос пояснив: «Отеє і єсть мій приятель Дурандарт, цвіт і зерцало всіх тогочасних хоробрих і закоханих рицарів. Зачарував його, як багато інших рицарів і дам, Мерлін, характерник французький, а про Мерліна славлять, нібито він син сатани, на мій же суд, син то він, може,й не син, але він самого сатану, як той сказав, заткне за пояс. Як. і навіщо нас зачарував, не відає ніхто, але з часом се з'ясується, і час цей, вірю, недалеко. Мене дивує одне: я знаю се так само певно, як те, що зараз не ніч, а день, що Дурандарт сконав у мене на руках і що по його смерті я власноруч вийняв його серце, і важило воно фунтів зо два, адже, на думку природознавців, у кого більше серце, той і хоробріший. [444]
А якщо все це так і рицар той справді помер, то як же він може ячати й зітхати, ніби живий?»
Тоді обізветься побіденний Дурандарт з тяжким стогоном:
Милий брате Монтесінос,
Я ж благав тебе так ревно:
Як потьміють мої очі
Під страшним диханням смерті,
Щоб відніс ти моє серце
До коханої Белерми,
Вийнявши його з грудей
Чи кинджалом, чи стилетом.
Почувши теє, хвальний Монтесінос уклякнув перед згорьованим рицарем і зі слізьми на очах сказав:
«О пане Дурандарте, найдорожчий мій кузене, я вже вчинив те, що ти мені повелів лихопомного дня поразки нашої: вийняв вельми старанно твоє серце, аби в грудях твоїх жодного клаптика не лишилось, обтер його мереживною хустинкою, сховав у сиру землю твоє тіло, а потім, плачучи так, що сльози омочили й обмили мої руки, закривавлені тоді, як я порпався в тебе в грудях, щодуху поскакав з твоїм серцем до Франції. Більше того, любий мій кузене, в першому ж селі, зустрінутому після від'їзду з Ронсеваля, я посипав твоє серце дрібкою солі, щоб воно душком не відгонило і щоб я міг піднести його пані Белермі як не свіжим, то принаймні солоним; але пані Белерму разом із тобою, зі мною, з джурою твоїм Гвадіаною, з дуеньєю Руїдерою та сімома її доньками й двома небожами і вкупі з багатьма іншими твоїми приятелями та знайомими з давніх-давен держить тут у зачарованім царстві мудрець Мерлін, і хоть відтоді уплило вже п'ятсот літ, проте ніхто з нас не помер; з нами нема лише Руїдери, її дочок та небожів; вони так гірко плакали, аж Мерлін, зглянувшись, перекинув їх лагунами, і тепер у світі живих, зокрема в провінції Ламанчі, їх називають лагунами Руїдери. Семеро дочок належать королю Гишпанії, а дві небоги - рицарям найсвятішого закону, званого законом Іоанна Хрестителя. Гвадіана, твій джура, той, хто разом з нами твою безталанну недолю обтужу-вав, обернений річкою, названою його іменем, та скоро ця річка досягла земної поверхні й узріла сонце горішнього світу, то, вражена тугою по тобі, знов пішла в земні надра; одначе плинути своїм природним коритом річка не може, тим-то вряди-годи вона виходить нагору й показує себе сонцю й людям. Згадані лагуни подають у неї свою воду, і ввібравши в себе разом із багатьма іншими притоками, вона велично й пишно котить свої хвилі до Португалії. А проте скрізь на своїм шляху появляє вона печаль і тугу і зовсім не дбає про те, щоб розводити в своїм лоні смаковиту й коштовну рибу, на відміну від золотавого Тахо, вона плодить лише рибу костисту й неїстівну. А те, що я тобі зараз кажу, о мій кузене, я товк тобі не раз, а що ти мовчиш, то я гадаю, що ти не віриш мені або ж не чуєш мене, і лише Господь відає, як я цим переймаюсь. Принесені оце мої вісті, може, твого душевного болю і не втишать, зате й не роз'ятрять його. То знай же, що перед тобою - відкрий тільки очі, і ти узриш - той самий великий рицар, про якого стільки пророкував премудрий Мерлін; той самий Дон Кіхот із Ламанчі, який знову [445] і з більшою, ніж раніше, хвалою воскресив у нинішніх віках забуте вже мандроване рицарство; може, саме з його помогою і з його ласки нас відчаклують, бо великі діяння судилися великим людям».
«А якщо цього не станеться,- відрік страдник Дурандарт голосом кволим і глухим,- якщо цього не станеться, то я, о кузене, скажу тобі так: «Ет, хай ми й продулися, тасуй карти знову!»
І, повернувшись на другий бік, він знову поринув у свою звичну мовчанку, не обзиваючись уже ані словом. Тут почулися голосіння і плач разом з гучними зойками й гіркими риданнями. Я обернувся і крізь кришталеві стіни вгледів, що в другій залі в двох шерегах простують кралі-дівчата, всі в жалобних строях і в білих, на турецький копил, завоях. Позаду йшла якась достойна, як показувала її велична постава, пані, теж у жалобних шатах і в довгому аж до землі білому запиналі. Завій її перевищував удвічі найбільший завій на голові інших краль; брови зрощені, ніс кирпатенький, рот великий, але губи яскраві; час од часу рот її розхилявся, і тоді показувалися зуби, рідко розставлені й дуже рівні, зате білі, як вилущений мигдаль; у руках вона несла тонкий рушник, а в нім, наскільки я міг розгледіти, лежало висохле на мумію скоцюрблене серце. Монтесінос розтлумачив мені, що учасниці сього проводу - це Дурандартові та Белермині послугачки, яких тут тримають зачарованими разом із їхніми панами, а та, що йде позаду й несе на рушнику серце, то і єсть пані Белерма; вона та її послугачки кілька разів на тиждень відбувають такі процесії і співають, а точніше, голосять над тілом і над змордованим Дурандартовим серцем. І хоть вона видалася мені дещо бридкою, себто не такою вродливою, як славлять люди, до цього спричинилися утяжливі ночі й ще утяжливіші дні, в зачарованому замку проведені, звідси й великі синці під її очима й землиста цера.
«І жовтизна і синці під очима,- вів далі Монтесінос,- це зовсім не від місячки, звичайної в жінок, бо ось уже кілька місяців, ба навіть років, у неї такого недугування не було й натяку,- ні, то від болю, який відчуває її серце, побачивши інше серце, це серце, безупинно ношене в її долонях і воскрешуване, нагадує їй нещастя бездольного її кохання, і якби не це, навряд чи їй дорівнялася б вродою, чарівністю й грацією сама велика Дульсінея Тобоська, славлена в цілій нашій окрузі та й у всьому світі».
«Годі, пане Монтесіносе,- урвав я його тоді,- хай ваша милость розповідає свою історію, як випадає. Адже всяке порівняння завжди неприємне, і отже, дарма порівнювати кого-небудь з будь-ким. Незрівнянна Дульсінея Тобоська сама по собі, а пані донья Белерма також сама по собі єсть, була і також залишиться, і годі про це».
А він мені на те:
«Пане Дон Кіхоте, вибачте мені, ваша милость. Визнаю, я схибив і зле висловився щодо того, що пані Дульсінея заледве дорівнялася б вродою пані Белермі, адже з деяких ознак я прирозумів, що ви є рицар її, отож мені треба було б припнути язика, а вже як порівнювати її, то хіба що з самим небом».
Ці перепросини великого Монтесіноса уйняли в моїх грудях збурення, яке я відчув, коли мою володарку порівняли при мені з Белермою. [446]
- Навіть мені дивно,- обізвався Санчо,- як це ви, вашець, не ринулися на того дідугана, не попереламували йому кісток і не вискубли бороди до останньої волосинки.
- Ні, друже Санчо,- заперечив Дон Кіхот,- так чинити негоже, бо всім нам треба шанувати дідів, надто дідів-рицарів та ще й зачарованих. Ручаюсь, що протягом усього нашого диспуту ми нічим не зачепили один одного.
На те обізветься письмак:
- Я ніяк не второпаю, пане Дон Кіхоте, як це ваша милость за такий короткий час устигла стільки побачити в підземеллі, про стільки перебалакати й пізнати.
- А скільки я там був? - запитав Дон Кіхот.
- Десь понад годину,- відповів Санчо.
- Не може бути,- заперечив Дон Кіхот,- бо я там осмеркнув, а потім обутрів, і так тричі ніч змінювалася днем, отже, за моїм обрахунком у цих відлеглих і скритих від наших очей місцях пробув я три дні.
- Пан мій, либонь, каже правду,- заявив Санчо,- як усе це дія чаромуття, то може бути й так: для нас се година, а там унизу йде за три доби.
- Так воно й є,- погодився Дон Кіхот.
- А що ж ваша милость за цей час їли, пане мій? - спитав письмак.
- Я ріски в роті не мав,- відповів Дон Кіхот,- але я зовсім не голодував.
- А зачаровані їдять? - допитувався письмак.
- Не їдять,- відповів Дон Кіхот,- і до вітру не ходять, хоть, славлять, у них не перестають рости нігті, борода й волосся.
- А зачаровані, пане, хоч сплять? - спитав Санчо.
- Певне, що ні,- відповів Дон Кіхот,- принаймні за три дні, що я там пробув, ніхто з них очей не замгнув, так само, як і я.
- Тут буде доречне прислів'я,- сказав Санчо,- скажи мені, з ким накладаєш, і я скажу, хто ти єси. Ваша милость чалилася до зачарованих постувальників та північників; чи ж дивина, що ви поки з ними зналися, не їли і не спали. Але даруйте мені, вашець, паночку мій: хай порве мене Господь (мало не бовкнув: диявол), якщо я всьому, що ви тут понабалакували, бодай на волос повірю.
- Як це ні? - гукнув письмак.- Невже пан Дон Кіхот здатний брехати? Та навіть при всьому своєму бажанні він не встиг би понавигадувати чи понавинаходити стільки химород.
- Я не думаю, щоб мій пан брехав,- заперечив Санчо.
- А що ж ти думаєш? - спитав Дон Кіхот.
- По-моєму,- відповів Санчо,- Мерлін або ж інші характерники, які зачаклували увесь той набрід, що його ваша милость нібито бачила і що з нею ви там унизу час збавляли, забили вам памороки всім цим воловодінням і всім тим, що вам зосталося ще розповісти.
- Все це, Санчо, могло б статися,- заперечив Дон Кіхот,- а проте цього не було, бо все, що я розповідав, бачили мої очі, і всього мої руки дотикалися. Але якої ти заспіваєш, як я тобі признаюсь, що, опріч усякої іншої дивогляді й чудасії, показаної мені Монтесіносом (про неї [447] оповім згодом у дорозі, бо не вся вона зараз до речі), я узрів трьох селючок? Вони скакали й пустували, не кажи ти кози, і я, тільки глянувши на них, як стій упізнав ув одній незрівнянну Дульсінею Тобось-ку, а в двох інших її товаришок, яких ми зайняли словом біля Тобоса. Я спитав у Монтесіноса, чи знає він їх, той відказав, що не знає, але це, як на нього, якісь зачаровані мостиві дами, і з'явились вони на моріжку недавно; дивуватися цьому не треба, бо в цих краях тьма-тьмуща старосвітських і сьогочасних дам, і їхні преріжні й незвичайні лики - то все робота характерників; от він, Мерлін, упізнав королеву Джиневру та її дворку Кинтаньйону, ту саму, чиє вино пив Ланцелот,
Із Британії вернувшись.
Слухав Санчо сю оповідь, і йому здавалось, що він туж-туж ізбоже-воліє або лусне зі сміху. Він же то знав про вдаване зачарування Дуль-сінеї, бувши сам і за чарівника, і за єдиного очевидця, і тим-то тепер остаточно переконався, що пан його навік обезглуздів і втратив тяму, отож сказав так:
- При лихій годині і не в пору і в проклятий, злоповісний день спустилася ваша милость, паночку мій, у попідземне царство, і в непорад-ний час здибалися ви з паном Монтесіносом, який вас так обмарив, і охмарив. Сиділи б ви, ваша милость, тут, нагорі, не відібрало б вам розуму, від Брга вам дарованого, напоумляли б усіх і роздавали поради, а натомість верзете от нісенітниці.
- Я знаю тебе, Санчо, як свої п'ять пальців,- мовив Дон Кіхот,- і тому не зважаю на твої слова.
- А я на слова вашої милості,- відрубав Санчо,- можете мене мордувати, можете вбивати за ті слова, які я казав уже вам і які сказати збираюся, якщо тільки з ваших слів не стане ясно, що ви покращали й схаменулися. Але скажіть мені, будь ласка, ваша милость, поки ми ще з вами глека не розбили, як і з яких прикмет упізнали ви свою володарку? Чи ви зайшли з нею в розмову, і про що ви розпитували її, і що вона вам відказувала?
- Впізнав я її ось з якої прикмети,- одвітував Дон Кіхот,- вона мала на собі ті самі шати, як і того дня, коли ти показав її мені. Я був озвався до неї, але вона не відповіла мені ані словечка; навпаки, повернулася плечима і так двигнула, що й стріла б її не наздогнала. Мені кортіло побігти за нею і, певне, я побіг би, але Монтесінос відраяв мене, бо то, мовляв, марна праця, а потім пора було вилізати з печери. Монтесінос додав, що невзабарі він мені сповістить, як саме можна відчарувати його самого, Белерму, Дурандарта і решту. Але з усього побаченого й пережитого там найбільше мене вразило ось що: під час розмови з Монтесіносом до мене непомітно приступила одна з двох.товаришок незрівнянної Дульсінеї і з сльозами на очах мовила слабим уриваним голосом:
«Пані моя, Дульсінея з Тобоса, цілує вашій милості руки й просить повідомити її, чи ви все ще при доброму здоров'ї; сама вона, в великій притузі бувши, звертається до вашої милості ще з однією найпокір-нішою просьбою: чи не рачите ви дати під заставу ось цієї зовсім новенької [448] спідниці, що у мене в руках, шість чи скількись там реалів - вона прирікається оброком борг цей скоро віддати».
Просьба ця здивувала мене й спантеличила. Отож, звернувшись до пана Монтесіноса, я запитав:
- Чи це можебна, пане Монтесіносе, річ, щоб зачарована знать бідувала?
На те він відповів:
- Повірте, ваша милость, пане Дон Кіхоте з Ламанчі: бідування тому й бідування, що воно трапляється всюди, все охоплює, всіх зачіпає і не милує навіть зачарованих. Якщо иані Дульсіиея Тобоська просить у вас позичити шість реалів і пропонує, як мені здається, добру заставу, то дайте, не минайте ці гроші, бо вона справді в великій иритузі.
«Застави я не візьму,- відрік я,- але й правлених грошей дати не можу, бо в мене самого всього лишень чотири реали».
Я дав ці монети (ті самі, які ти Санчо, днями вручив мені, щоб жебраків-нищунів запомагати, як трапляться по дорозі) і сказав:
«Перекажіть, небого, панії вашій, що її притуга рве моє серце і що я хотів би стати Фуггером, щоб виводити її з таких клопотів. А ще передайте: оскільки я не можу втішатися лицезрінням її чудової вроди й слуханням мудрих її речей, я не маю права бути при доброму здоров'ї, і я найпокірніше благаю її милость, чи не рачить вона побачитися й побалакати з своїм покірником і побіденним рицарем. І нарешті перекажіть їй, що одного дня в її вуха внесуть, що я обрікся оброком і дав присягу взором маркіза Мантуанського, той-бо, знайшовши в горах небожа свого Болдуїна присмертним, поклявся помститися за нього, а поки не помститься, не їсти на обрусі і ще зазнавати чимало таких-от невигод. Так само і я заприсягнусь ніколи не спочивати й ще завзятіше, ніж той інфант дон Педро Португальський, гасати по всіх семи частинах світу доти, доки я пані Дульсінеї Тобоської не відчарую».
«Ваша милость ще й не таке мусить зробити для моєї володарки»,- сказала мені на те дівка.
Тут вона схопила чотири реали й замість уклонитися підскочила на два локті від землі.
- Боже свідче! - гуком гуконув тоді Санчо.- Чи ж вйданеько, щоб чародії і чаровиння та вбилися на цьому світі в таку силу? І як їм повелося звести світлий ум мого пана в несусвітне навіженство? Ох, пане, пане, на Бога, схаменіться, вашець, шануйтеся і не давайте віри усій цій бридні, від якої у вас замутився і спричинився розум.
- Ти так міркуєш, Санчо, бо зичиш мені блага,- обізвався Дон Кіхот,- але ти в химерній долі ще не гартований, і все, що недоступне твоїй тямі, здається тобі неймовірним. Одначе, повторюю, згодом я розповім тобі ще про дещо з баченого в печері, і тоді ти переконаєшся, що нема підстав не йняти віри правдивості моїх свідченнів.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
