Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

Дон Кіхота хлібом, як кажуть, не годуй, аби йому послухати й довідатися про дива, які обіцяв розповісти чоловік, що зброю віз. Пішов він туди, куди корчмар підказав, і справді побачив там тамтого, от і попросив він не гаючись як стій уповісти те, про що в нього ще дорогою розпитувався. На теє одрік чолов'яга:

- Оповідати про сії дива треба сидячи й гулящого часу. Ось нехай я, вашмость, паночку мій пишний; дам скотині оброку, то я вам таке розкажу, що рота роззявите.

- Якщо діло об цім стало,- сказав Дон Кіхот,-: то я вам підсоблю.

І одразу ж заходився переточувати обрік і чистити ясла; такою смиренністю вражений, чоловік тим охвітніш побажав розповісти про те, про що його прохано. Тож, умостившись на кам'яній лаві при брамі, побіч Дон Кіхота, і звертаючись в особі письмака, пахолка, Санча Пан-си та корчмаря до бесіди, почав свою оповідь так:

- Щоб ви, панове-добродійство, знали, в одному сільцеві, за чотири з половиною милі звідси, сталося так, що в рехідора пропав осел, а все через шалапутняву дівчини-служебки (та про це балакати не перебалакати), і хоч як силкувався рехідор нашукати осла, все намарне. Від тої пропажі вже два тижні уплило,- так принаймні подейкують і славлять у селі,- і от стоїть якось скривджений рехідор на майдані, аж це приступає до нього другий рехідор, його односілець, та й каже: «З тебе, куме, калим: осел твій таки знайшовся!» - «Калим, куме, за мною і то чималенький,- відповідає той,- тільки скажи, де ж це він об'явився?» - «А в сосняку,- мовить другий рехідор,- я побачив його оце вранці, але без кульбаки і без упряжі, так спав з тіла, аж жаль брав дивитись. Хотів я був його перейняти й до тебе пригнати, але він геть здичавів і став харапудитися, я тільки до нього, а він ходу і в чатинник. Якщо хоч, ходімо разом на пошуки, я тільки ослицю додому заведу і миттю назад».- «Прошу, прошу,- на те ослятник,- а я вже тобі тим самим віддячу». Таким самим робом і в таких самих подробицях розповідають про цю оказію всі, хто в курсі сієї справи. От рушила піхотою та пара рехідорів до лісу, проте в тих лісових застумах і в тому місці, де осла знайти сподівалися, його не було, так що даремно вони нишпорили по всіх нишпорках. Бачачи, що осла немає, той рехідор, що вранці [454] його помітив, каже першому: «Послухай, куме, мені спала одна думка, і тепер ми, безперечно, знайдемо цю животину, хоч би вона зашилася в земну, не те що в лісову нутробу. Адже я вмію знаменито ревіти ослом, і якщо ще й ти бодай трошки вмієш, то вважай - справа на мазі».- «Кажеш, трошки, куме? - гукнув тамтой.- На Бога, в реві мене і осел не перереве».- «Зараз ми побачимо,- відповів другий рехідор.- Значиться так: я піду бором в один бік, ти в другий, і так ми обійдемо кружка і вряди-годи ревітимем, то я, то ти, тоді осел, певне, нас почує і, якщо він тільки в лісі, обізветься». На те відповів ослятник: «По-моєму, куме, ця думка якраз підтверджує, що в тебе ума двоє клали, а третій топтав». От розійшлись вони, як домовилися, в різні боки. Як на те, сталося так, що обидва заревіли воднораз, і кожен, повіривши реву другого, порвався назустріч один одному, гадаючи, що осел відшукався. Побачивши свого односельця, потерпілий гукнув: «Невже, куме, то не мій осел ревів?» - «Ні, то я ревів»,- той у відповідь. vHy, признаюсь,- сказав ослятник,- у реві між тобою й ослом ніякої ріжниці, бо я зроду не чув, щоб так хто передражнював».- «Ці хваління й уславляння,- обізвався заводіяка,- радше належать і личать, куме, тобі, ніж мені. Землею, небом і Богом заприсягаюсь, ти за пояс заткнеш найспритнішого і найдосвідченішого ревуна на світі: звук у тебе високий, темп ти витримуєш і з такту не збиваєшся, ревеш на різні лади та ще й часто ті лади міняєш. Коротше, визнаю себе переможеним і віддаю тобі пальму першості й бажаю й далі високо нести прапор твого чудового мистецтва».- «Знаєш, куме,- відповів перший рехідор,- тепер я більше шануватимусь, ніж досі, переконаний, що і я до чогось у знадобі і маю іскру таланту. Звісно, я й раніше знав, що реву добре, але досі ні від кого не чув, що мій рев сама досконалість».- «А я тобі ось що скажу,- підхопив другий,- скільки кебети на світі марнується й гине, бо люди не вміють нею користуватися!» - «Але ж наша кебета,- заперечив потерпілий,- може стати нам у пригоді лише в рідку стежку, як оце тепер, та й то дай Боже, щоб вона нам підсобила». Погомонівши так, вони знов розійшлися і давай ревіти, при цьому як крикнуть, так і вклепаються і разом знай збігаються, аж поки вирішили ревіти двічі поспіль, щоб було зрозуміло, що ревуть вони, а не осел. Так облазили вони весь бір, ревучи щокрок двічі, а пропалий осел ніяк не озивався. Та і як йому, горопасі й бідоласі, було озиватися, скоро знайшли його рехідори в диких нетрях вовками розшарпаного? Побачивши його, ослятник сказав: «А я то дивувався, що він не відгукується. Живий, він би відгукнувся, як тільки почув би нас - на те він і осел. А все ж я, куме, вважаю, що немарно згаяв час на пошуки осла, хоч і знайшов тільки стерво: зате я чув, як віртуозно ти ревеш».- «А як так, то й слава Богу,- відповів другий,- виходить, ми з тобою одного тіста книш». Так, піймавши облизня й тільки похрипнувши, повернулися вони до села й там розповіли своїм приятелям, сусідам і знайомим про все, що їм приключило-ся, у тій ослячій шуканині, причім кожен похваляв-величав віртуозний рев другого, так що поголоска об тім пішла по всій окрузі; а диявол, який ніколи не спить, завжди охітний баламутити й підбурювати людей, колотити миром, підпускати брехні й робити з мухи слона, підстроїв і врядив так, що жителі інших сіл, побачивши когось із наших, почи- [455] нали ревіти по-ослячому: так-бо вони збиткуються з наших рехідорів. Підпряглася й дітлашня,- словом, потрапили ми в пельку й лабета до всіх чортів пекла: ослячий рев загуляв по селах, і жителів нашого, ревучого, села розпізнати так само легко, як упізнають і одрізняють від білих негрів. Цей немилий жарт довів до того, що обсміяні не раз рушали на пересмішників, озброївшись і ушикувавшись бойовим ладом. Тоді сам чорт їм не брат. Як на мене, не взавтра, то позавтрьому мої односельці, себто ревуни, підуть походом проти другого села, за дві милі од нас, бо ті сусіди просвітку нам не дають своїми прйсмішками; щоб добре до виправи нарихтуватися, позакупляв я галябард та списів. Оце саме про ції дивовижі я й обіцяв вам розповісти, а як се по-вашому не дивовижі, то що ж, даруйте, інших я не знаю.

Так завершив свою повість той добродій, аж це упав у двір чолов'яга, вбрання якого - панчохи, плюндри, козакин - були з верблюжої вовни, і спитав голосно:

- Пане корчмарю, можна у вас стати на ніч? Зі мною лише мавпа-вгадниця і вертеп із Визволом Мелісендри.

- Овва! - гукнув корчмар.- Та це ж добродій майстер Педро! Славний проведемо ми вечір!

Ага, я забув вам сказати, що той майстер Педро мав одне око й сливе половину щоки заліплені поліпкою з зеленої тафти, і це насувало думку, що весь лівий бік його лиця вражений якоюсь виразкою. Корчмар же вів далі:

- Ласкаво просимо, пане майстер Педро! А де ж ваша мавпа і вертеп? Щось їх не видно.

- Вони тут, близько,-¦ відповів чоловік у верблюжій вовні.- Я вихопився вперед довідатись, чи можна тут стати ночувати.

- Та я відмовив би самому дукові Альбі, а вже добродія майстра Педра пустив,- мовив корчмар.- Тягніть сюди і мавпу і вертеп, нинішні мої пожильці радо подивляться і виставу, і мавп'ячі фиглі й залюбки вам заплатять.

- От і гаразд,- відповів чоловік з поліпкою,- я візьму недорого, мені аби лиш видатки вернути. Зараз я підвезу сюди балагулу з мавпою і вертепом.

На сім слові він вийшов за браму.

Дон Кіхот одразу давай корчмаря випитувати, хто такий майстер Педро і що це за вертеп і мавпа. На те відповів корчмар:

- То славетний вертепник, віддавна уже він об'їжджає всю ара-гонську Ламанчу й показує виставу про те, як преславний дон Гайферос визволив Мелісендру. І треба сказати, що у нас тут нікому не в помку, щоб так цікаво і так браво грали на кону. Возить він із собою і мавпулю, там таку витівницю, що не то що серед мавп, а й серед людей рідкість; як ти її про щось запитуєш, вона пильно вислуховує, потім схоплюється на плече свого пана, нахиляється над саме вухо й шепче відповідь, а майстер Педро одразу ж ясує її всім. Знається вона, до речі, більше на минувшині, ніж на будучині, і хоть вона не завжди трафля, але взагалі помиляється рідко, тож мимоволі думаєш, що в ній сидить сатана. Кожна відповідь стоїть два реали, якщо та мавпа відповість, себто, я хочу сказати, якщо відповість її пан за неї, потому як вона пошепче [456] йому на вухо, тим-то, славлять, що в майстра Педра грошей до сталої мами. Він чоловік панський та ще й кумпанський, живе собі у достатках, базікає за шістьох, п'є за дванадцятьох, і все коштом свого язика, мавпи та вертепу.

Тут повернувся майстер Педро з балагулою, а в балагулі їхав вертеп і велика безхвоста мавпа з повстяним озаддям, а втім, ловкенька. Побачивши її, Дон Кіхот одразу спитав:

- Скажіть-но мені, вашмость, пані вгаднице, яка наша планида? Що з нами станеться? Ось мої два реали.

І він звелів Санчові сплатити їх майстру Педрові, а майстер Педро, за мавпу відповідаючи, сказав:

- Пане, ця звірючка не дає обзиву й нічого не обвішає з приводу прийдешнього, а от про бувальщину та й трохи про теперішнє їй дещо відоме.

- Нехай тебе чорти візьмуть! - гукнув Санчо.- Та я й щербатого шеляга не дам за те, щоб мені ворожили про мою минувшину. Бо ж хто відає про неї ліпше за мене? А платити, щоб мені розказували те, що мені відомо й так, нема дурних. Та раз мавпа знає про теперішнє, то ось, прошу, мої два реали, а зараз скажіть мені, ваша мавповельможно-сте, що моторить нині моя стара Тереза Пансиха і коло чого вона порається?

Взяти гроші майстер Педро не схотів.

- Не хочу,- сказав,- брати винагороду наперед, спершу треба заслужити.

Тут він двічі поляпав себе правицею по лівому рамену, мавпа притьмом скочила туди, похилилась до його вуха і зубами клац! клац! Покла-цала десь так, як проказати «вірую», і знову стриб на землю, і тоді майстер Педро упав перед Дон Кіхотом навколішки і, до його стіп припадаючи, вирік:

- Обіймаю ваші ноги достоту, як обняв би Геркулесові стовпи, о безподібний воскресителю призабутого вже мандрованого рицарства! О рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі, ще не угонорований як слід за свої заслуги, затуло кволих, підпоро падущих, підмого упалих, твердине й потіхо всіх зболілих!

Дон Кіхот отетерів, Санчо остовпів з дива, письмак розгубився, па-холок перепудився, ревун-ослятник роззявив рота, корчмар у поли вдарив, коротко, речі вертепника ошелешили всіх, а він вів далі:

- А ти, о добрий Санчо Пансо, найкращий зброєношо найкращого на світі рицаря, радій: твоя добра жона Тереза жива-здорова, і зараз вона тре льон терлицею, і щоб тебе остаточно упевнити, скажу тобі більше: по ліву руку в неї стоїть щербатий жбан з доброю мірою вина, аби поралося веселіше.

- В це я охоче вірю,- відповів Санчо,- Тереза у мене справжній скарб, і аби не була така ревнива, я б не зміняв її на велетку Андандону, а вже на таких, як вона, за словами мого пана, світ стоїть. А потім ще моя Тереза з тих, у кого нині густо, а взавтра пусто.

- А зараз я ось що скажу,- упав у річ Дон Кіхот,- чоловік очи-таний і подорожній, неодмінно видющий і знаючий. А хилю я ось куди: чи ж міг би мене хто переконати, що на світі існують мавпи-вгадниці, [457] як це я допіру бачив власними очима? Атож, я той самий Дон Кіхот із Ламанчі, про якого сказала ця славна хвостина, тільки вона мене пере-славила, та хоть би який єсьм аз, я вдячен небові за те, що воно наділило мене лагідною й жалісливою душею, схильною всім робити добро і нікого не кривдити.

- Аби в мене гроші водилися,- сказав пахолок,- я спитав би в пані мавпи, чого мені в майбутніх скитаннях чекати?

На те майстер Педро, який уже підвівся з колін, відповів:

- Я вже казав вам, що ця бестійка майбуття не віщує. А якби й віщувала, то ви б і грошей не потребували: я б зрікся будь-якого зиску, аби лиш догодити приявному тут панові Дон Кіхотові. Ну, а зараз із пошани до нього і щоб його уконтентувати, піду нарихтую вертеп і задарма потішу всіх постояльників.

На сім слові корчмар зрадів непомалу й показав, де найкраще для того вертепу місце, і вертеп притьмом розставлено.

Мавп'ячі віщування не припали Дон Кіхотові до смаку, на його суд, прорікати мавпі майбутнє чи минуле не діло, і, поки майстер Педро ставив вертеп, він одвів Санча в куток стайні, далі від чужих ушей, і сказав:

- Слухай, Санчо, бачачи оце зручність і справність сієї мавпи, я переконався, що майстер Педро, її пан, уклав таємний і сакральний пакт із сатаною.

- Ну, як ковпак такий сальний, та ще й сатанинський, то, певне, дуже брудний,- виснував Санчо.- Але на кий біс майстрові Педру всі ці ковпаки?

- Ти мене не зрозумів, Санчо, я хотів сказати, що він, мабуть, підписав умову з сатаною, от мавпа й здобула такий хист, а її пан заробляє собі легкобитом, а потім, забагатівши, віддасть сатані душу, а врагу роду людського й на руку ковінька. Адже недарма мавпа та вгадує лише минуле й теперішнє, а диявольська премудрість на цьому й обмежується, про майбутнє диявол тільки домислює, та й то не завжди, один Господь Бог відає часи й реченці, і для нього одного нема ні минулого, ні майбутнього, а все теперішнє. А раз так, то ясно, що мавпа мовить з диявольської направи, аж дивно, як це досі на неї не донесено Святій Інквізиції, не взято її на спиток і не вивідано, яка нечиста сила нашіптує їй ті пророцтва. А я ж бо певен: ця мавпа не астролог, і ні вона, ні її пан не креслять та й креслити не вміють так звані астрологічні фігури, які тепер у Гишпанії в такому ходу, що кожна кумаха, пахолок або шевчик гадають, ніби гороскоп скласти можна завиграшки, і своїми брехнями й неуцтвом порушують авторитет воістину точної науки. Я знаю, як одна дама спиталася в гороскопника, чи ощениться її кімнатна сучка, а як ощениться, то скільки цуценят приведе і якої масті. На те пан астролог, склавши гороскоп, відказав, що сучка ощениться й наведе трьох щенят: одне оливкове, друге буре, а третє різномасте, одначе з умовою, якщо та сучка понесе між одинадцятою та дванадцятою годинами дня або ночі та ще й у понеділок чи в суботу. Та сталося так, що через два дні сучка здохла від бігунки, і пана гороскопника визнано в тому містечку за найголіннішого планетника - так величають усіх чи сливе усіх звіздарів. [458]

- А проте цікаво,- сказав Санчо,- якби вашець веліла майстра Педро спитатися в мавпи, чи то правда, що прилучилося з вашою ми-лостю в печері Монтесіноса, бо по-моєму, не ображаючи вас, скажу, все теє було морока й мана, чи нехай - сонна з'ява.

- Все може бути,- відповів Дон Кіхот,- учиню так, як ти радиш, хоча й не без гризот.

Тут до Дон Кіхота приступив майстер Педро, кажучи, що вертеп установлений і що він просить його милость піти подивитися, бо вертеп того вартий. Дон Кіхот висловив йому своє бажання й попросив як стій спитатися в мавпи: вві сні пригодилися йому в яскині Мотесіно-са всякі пригоди чи наяву, бо сам він вважає, що там усього уперепліт. Майстер Педро мовчки пішов по мавпу, посадив її перед Дон Кіхотом та Санчом і мовив:

- Послухайте, пані мавпо, той рицар прагне знати, правда чи ні те, що з ним коїлося в так званій яскині Монтесіноса.

Тут він подав звичний свій знак, мавпа схопилася йому на ліве рамено й щось шу-шу-шу йому на вухо, відтак майстер Педро ознаймив:

- Мавпа каже так: почасти з баченого й пережитого вашою милос-тю в тій гроті злуда, а почасти правда, оце на разі і все. Якщо ж ваша милость рачить знати більше, то вона відповість на всі ваші питання наступної п'ятниці, бо зараз угадницький хист її вигас, і вона раніше од п'ятниці, як сама сказала, його не одзискає.

- А не казав-єм,- іскрикнув Санчо,- що мені не вірилось, щоб усе, чи бодай половиною через пів з того, що вашець, паночку мій, намолола про печерні придибашки, та була правда.

- Прийдуще покаже, Санчо,- заперечив Дон Кіхот,- бо час-усе-відач не дає ховати кінців у воду і все витягає на сонечко, навіть з надер земних. А зараз про се годі, ходімо краще подивимося вертеп славного майстра Педра, він готує, по-моєму, якусь новину.

- Якусь? - вигукнув майстер Педро.- Та в моєму вертепі тих новин шістдесят тисяч. Запевняю вашу милость, пане Дон Кіхоте, що мій вертеп - диво з див, а як не вірите мені, вірте ділам моїм. Отож розпочинаємо, доба пізня, а нам чимало треба ще зробити, розповісти й показати.

Послухались його Дон Кіхот із Санчом і пішли туди, де стояв уже відкритий вертеп. Освітлювало його, додаючи йому блиску й пишноти, безліч воскових свічок. Майстер Педро засів за коном, бо мав ляльки водити, а вперед вийшов хлопець, майстра Педра пахолок, щоб тлумачити і яснити всі тайнощі дійства й показувати указкою на маріонетки.

Ось як усі корчемні постояльці притаковились, хто сидячи, хто стоячи навпроти вертепу, залишивши найкращі місця Дон Кіхотові, Санчо-ві, пахолкові та письмакові, окличник заходився тлумачити, а що саме - те почує й довідається всяк, хто послухає хлопця або ж прочитає наступну главу. [459]

Додати в закладки

  
Переклад Translate