Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

Кажуть, що у властивому першотворі нашої історії Сід Ахмет, дійшовши до сього розділу, не зовсім вірно витлумаченого перекладачем, скаржився ніби сам на себе, що заходився писати таку суху і, сказати б, обмежену повість, бо йому здавалося, що мусить говорити виключно про самого Дон Кіхота та ще про Санча, не сміючи вдаватися до будь-яких відхилень чи вводити якісь поважні або цікаві епізоди; признавався мавр, яка то була нестерпна мука розумові, руці й перові - зосереджуватись на єдиній темі, промовляти устами кількох лише персонажів, що не давало авторові ні слави, ні вжитку, щоб же тієї невигоди [533] позбутися, вставив він у першій частині кілька опрічних оповідок (як от про нерозсудливо цікавого та про мавританського неволь-ника), які до самої речі не стосуються, на відміну від інших епізодів, зв'язаних безпосередньо з Дон Кіхотом і тим самим для історії необхідних. Зауважив мавр і те, що люди, захопившись подвигами Дон Кіхота, на ті оповідки не дуже зважали - або проминали їх, читаючи, або з поспіхом і нехіттю нашвидко їх перебігали, не помічаючи красот їхніх та прикмет кунштовних, які безперечно вийшли б наяв, коли б оповідки ті самі собою у світ були пущені, без зв'язку з Дон Кіхотовими шаленствами та Санчовими дурощами; тож у сій другій частині не хотів уже подавати оповідок або окремішних, або частково тільки з повістю зв'язаних, обмежуючись такими лише епізодами, що з подій самої історії випливають і трактуючи їх скупо і небагатослівно; отож, замкнувшись у тісних рамках своєї повісті, хоть має досить таланту, розуму і вміння писати про все на світі, просить автор не погордити його працею і хвалити не за те, що він написав, а за те, що недописав. По сьому одбігові провадить свою історію далі такими словами:

По обіді того самого дня, як Дон Кіхот давав Санчові поради, він списав їх таки й на письмі, щоб той при потребі знайшов собі читця, та ледве передав те писання джурі, як той його десь посіяв, і потрапило воно в руки дукові, що й сам його прочитав, і дукині показав: знов дивувались обоє непомалу і шаленству, і мудрості Дон Кіхотовій. Щоб ще почату ними гру далі провадити, послали вони того ж самого пообіддя нашого Санча з численним супроводом до тієї місцевості, що мала бути йому островом. Опікуватись ними доручено було дуковому дворецькому, чоловікові розумному й дотепному (дотеп, як відомо, без розуму неможливий), тому самому, що так удатно зіграв роль графині Три-фалдистої); тож і тепер, супроводжуючи Санча, діяв у тому ж дусі згідно з настановами своїх панів. Та ось, добре придивившися до дворецького, упізнав Санчо в його обличчі риси дуеньї Гореслави і сказав, звертаючись до Дон Кіхота:

- Пане, або нехай мене чорти на сім місці махом-пахом ухоплять, або нехай ваша милость признає, що пика в цього-о дукового дворецького така сама, як у Гореслави.

Дон Кіхот уважно подивився на дворецького, а подивившись, сказав Санчові:

- Нема чого, Санчо, чортам тебе хапати ані махом, ані пахом (не знаю, що воно там у тебе значить): обличчя в них справді однакові, але звідси ще не випливає, що дворецький є Гореслава, бо якби воно так було, ми стали б перед лицем неймовірної суперечності, коло якої не час тепер заходжуватись, бо то завело б нас у нерозплутний лабіринт. Повір, друже: мусимо щиро молитись Господеві нашому, щоб увільнив нас од лихих чарівників і злих чорнокнижників.

- Жарти жартами,- заперечив Санчо,- а як він оце допіру говорив, то в ушу мені бринів голос Трихвалдистої. Ну, та нехай, не буду вже; а проте пантруватиму за ним, чи не одкриється ще яка ознака, що мою підозру або зіб'є, або потвердить.

- Отак, Санчо, й роби,- сказав Дон Кіхот,- та й мені сповісти, як [534] чого дізнаєшся, і взагалі про все, що тобі на урядуванні трапиться, давай знати.

От і рушив уже в дорогу Санчо з почтом своїм численним, одягнений за судовика - у широкому плащі камелотовому, рудому хвилястому, у шапочці такої самої барви, верхи на мулі доброму, а за ним слідом ішов (так повелів дук) Сірий його в розкішному єдвабному наряді. Санчо раз по раз оглядався, любуючи на осла свого, гордий та пишний, куди тому цісарю німецькому! Прощаючись із дуком та дукинею, поцілував їм руки, а в пана свого благословення попросив: той дав йому не без сліз, а сей прийняв не без хлипів.

Дозволь же тепер, любий читальнику, їхати доброму Санчові в добру годину і сподівайся на два корці сміху, що матимеш, почувши, як він там уряд свій справляв, а тим часом вернімось до пана його, що йому тієї ночі притрапилось: тут уже як не сміятимешся, то хоч оскалься трохи, бо Дон Кіхотові пригоди завше слід сприймати як не з подивом, то зі сміхом. Отож, повідають, як поїхав Санчо, Дон Кіхот одразу зажурився: якби приміг, скасував би те призначення, вернув би джуру з губернаторства. Дукиня теє помітила і спитала в рицаря, чого він такий сумний; якщо то через розлуку з Санчом, то всі джури, дуеньї та покойові її двору готові служити йому, уволюючи всяку його волю.

- То правда, ясна пані,- одказав Дон Кіхот,- що Санчів од'їзд засмутив мене, але це не єдина й не головна причина мого смутку, отож із усіх пропозицій вашої ясновельможності приймаю і обираю лише прихильність, з якою вони вчинені, а зрештою, благаю у вашої ясновельможності дозволу і згоди на те, щоб я в кімнаті своїй сам собі услуговував.

- Направду, пане Дон Кіхоте, то річ неможлива,- заперечила дукиня.- Вам будуть служити чотири панянки з мого почту, гарні всі, як квіточки.

- Для мене,- сказав Дон Кіхот,- будуть вони не квіточки, а ніби колючки в душу. Тож не ввійдуть вони в мою кімнату, ані щось до них подібне, ніяким світом. Якщо ваша достойність хоче й далі осипати мене незаслуженими ласками, я попрошу лише одної - зоставити мене одного в моїх чотирьох стінах, де я сам собі буду слугою: я ж бо завжди ставлю мур між жаданнями моїми і моєю честивістю і не зламаю сього звичаю навіть заради великодушності, що ваша достойність мені виказує. Одне слово, волію спати одягненим, аніж дозволити, щоб хтось мене роздягав.

- Ні слова більше, пане Дон Кіхоте! - відповіла дукиня.- Я з свого боку видам наказ, щоб і муха в вашу кімнату не пролетіла, не те що яка панянка: не така з мене людина, щоб з моєї вини наражалась на небезпеку цнотливість пана Дон Кіхота, що, як я тепер зрозуміла, є однією з його коронних чеснот. Отож ваша'милость може роздягатись і вдягатись собі до любої вподоби, ніхто жадної перешкоди чинити не буде; в кімнаті вашій знайдете навіть посудину, потрібну тому, хто спить у замкненому приміщенні, щоб ніяка натуральна потреба не змусила відмикати двері. Нехай живе тисячу віків велика Дульсінея То-боська і хай "ім'я її прославиться по всьому кругу земному, що удостоїлась кохання такого зацного і честивого рицаря, і хай милостиве небо [535] натхне Санча Пансу, губернатора нашого, на щонайскоріше довершення подвигу бичування, аби світ знову міг утішатися красою тієї великої сеньйори.

На теє Дон Кіхот промовив:

- Ваша високість говорила, як їй і належить; в устах-бо женщин високого коліна немає місця словам неблагородним. Похвала вашої достойності вчинить Дульсінею щаснішою і в світі славнішою, ніж усі дифірамби найбільших на землі красномовців.

- Гаразд, пане Дон Кіхоте,- сказала дукиня.- Наближається час вечері, і дук уже напевне чекає нас; тож ходім повечеряймо, а потім ваша милость піде спочивати зарані: подорож ваша до Кандаю була таки не коротка і ви, мабуть, добре стомились.

- Анітрохи, пані,- відповів Дон Кіхот.- Можу й присягти вашій вельможності, що ніколи на своїм віку не їздив на такому рахманному і ходовитому коневі, як той Цурпаляк; не знаю, чого се Маламбрунові забаглося позбутись такого любого й милого ступака, що він спалив його з доброго дива.

- Тут я можу тільки здогадуватись,- сказала дукиня,- що Ма-ламбрун почав жалкувати з тої кривди, що вчинив був Трифалдистій з товаришками та й іншим особам, став каятись за злочин, що вкоїв чаруванням своїм та чорнокнижництвом, і вирішив знищити все знаряддя своє химородницьке, в першу чергу найголовніше, те, що носило його без угаву світами - от він і спалив Цурпаляка, а попіл спаленого і пам'ятковий напис - то трофеї, що навіки прославили мужність великого Дон Кіхота з Ламанчі.

Дон Кіхот подякував дукині ще раз і по вечері пішов до себе в кімнату, не взявши нікого собі до послуги: боявся, бачите, щоб якісь надзвичайні обставини не спонукали його й не примусили порушити вірність супроти володарки своєї Дульсінеї; перед його очима завше стояв живий приклад Амадіса, цвіту й свічада мандрованого рицарства. Замкнув за собою двері, роздягнувся при двох свічках воскових, та стягаючи з себе панчоху (о нещастя, негідне такої персони!), пустив не сльозу і не інше щось, що могло б кинути тінь на благопристойність його поведінки,- спустив, кажу, із двадцятеро, вічок на тій панчосі; стала вона як решето... Засмутився герой наш непомалу: дав би, може» унцію срібла за півміточка зеленого .шовку - кажу зеленого, бо панчохи мав зелені.

«Ох, бідносте-убогосте!- вигукнув тут на письмі Бен-Енхелі.- Не знаю, з якої причини великий кордовський поет казав на тебе:

Священний даре, прийманий невдячно...

Хоть я і мавр, а знаю од християн, спілкувавшися з ними, що до святості належать милосердя, покора, віра, послух і убожество, та все-таки гадаю, що то справді угодник Божий, хто бідністю своєю задовольняється, коли та бідність не така, про яку їхній великий святий говорить: «Хто сьогосвітнім користується - як би не користувались»,- така бідність називається вбогодухістю; а ти, друга бідносте (про яку я отут говорю),- чого чіпляєшся радше до шляхетних рицарів, ніж до кого іншого? Чого примушуєш їх заліплювати смолою дірки в череви- [536] ках, носити на куртках гудзики-розпарки - один шовковий, другий волосяний, а третій шкляний? Чого комірці їхні здебільшого лопухами спадають, а не стоять, як належить?» (З цього видно, що мода на стоячі коміри та на крохмаління досить уже давня). А далі каже: «Нещасливий той уроджений шляхтич, який, щоб честі не вронити, їсть удома нишком якусь нізчимню юшку, а на люди виходить, лукавлячи, з ко-пирсалкою до зубів, хоч їм м'ясо і не пахло! Нещасливий, кажу, той, хто, про честь свою ревне дбаючи, вічно боїться, щоб хто здалеку вже не помітив латок на взутті його, смальцю на капелюсі, світки на плащі, а трясці в животі!»

Все оте спало на думку й Дон Кіхотові, як ото вічка в панчосі йому розпустились, та скоро він потішився, як побачив, що Санчо лишив чоботи свої подорожні: взую, подумав, назавтра. Нарешті поклався в ліжко, тяжко зажурившись - одне, що без Санча сумно, а друге - з панчохами біда; зацерував би їх шовком і іншого якого кольору - то був би вже знак найгіршої нужди при благородстві... Задмухав свічки; в кімнаті було душно, не спалось. Устав з ліжка і прочинив кватирку в заґратованому вікні, що виходило в сад. Відсуваючи кватирку, почув - хтось ходить по саду, розмовляє. Прислухався. Внизу заговорили голосніше, і він розчув такі слова:

- Не умовляй мене, о Емеренсіє, співати! Адже сама знаєш: відколи сей чужинець прибув до нашого замку і я звела на нього очі, мені стало не до співів, можу тільки плакати: та ще пані наша сон має чуткий, і не хотіла б я ні за які скарби світу, щоб вона нас тут застала. Та хоч би я її й не розбудила, спів мій все одно був би ні до чого: адже він не пробудить зо сну і сього нового Енея, що прибився в наші краї мені на згубу.

- Не зважай на те, люба Альтісідоро,- озвався другий голос.- І сама дукиня, безперечно, і всі, хто є в сьому домі, сплять уже, от хіба тільки володар твого серця, пробудитель душі твоєї не спить: щойно чула я, як відчиняв він кватирку гратованого вікна свого, тож певно ще не заснув. Заспівай же, лебідонько, тихо та любо, приграючи на арфі, а як почує нас дукиня, то звернемо все на духоту нічну.

- Не те мене бентежить, Емеренсіє,- одказала Альтісідора.- Не хотіла б я співом серце своє одкривати, щоб люди, несвідомі потужної сили кохання, не осудили мене, не ославили легковажною та безсоромною. Та вже що буде, те й буде: краще сором на лиці, ніж троюда в серці.

І тут враз залунали ніжні акорди арфи; почувши їх, Дон Кіхот аж умлів: на ум йому сплили нескінченні пригоди такого ж роду, всі оті вікна, балкони, сади, серенади, любощі та інші замороки, що повичиту-вав він у своїх заморочливих рицарських романах. Йому уроїлось у голову, що котрась із дукининих фрейлін закохалась у нього, але природна соромливість змушує її той пломінь таїти. Він аж злякався, щоб та пристрасть не зборола його, тож вирішив триматись: уручив душу свою й думу володарці своїй Дульсінеї Тобоській, а сам налагодився слухати музику. Щоб же дати взнаки, що він тут, що слухає, то навіть чхнув зумисне, на радість обом дівчатам, яким тільки того було й треба. Отож наладивши арфу, перебігши пальцями по струнах, Альтісідора завела ось якого романса: [537]

Тут урвався спів зраненої коханням Альтісідори, і почалась мука жаданого нею Дон Кіхота, що, зглибока зітхнувши, сказав собі на думці: «Яким нещасним рицарем мандрованим я вдався, що нема в світі такої панянки, щоб на мене глянула та й не закохалась! Яка ж нещаслива доля й незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що не дають їй люди неподільно тішитися моєю безприкладною вірністю! Що ви од неї хочете, королеви? Чого вимагаєте, імператриці? Чому ви її мучите, дівиці-на-дцятки? Дайте спокій сердешній, дайте їй тріумфувати, радіти і пишатися щастям, яке вділив їй Амур, подавши серце моє і душу мою їй у вічну владу! Знайте, всі закохані, скільки вас єсть, що тільки Дульсінеї я пундик і попряник, а всім іншим кремінь; їй я мед, а вам полинь; мені одна тільки Дульсінея вродлива, розумна, цнотлива й чеснородна, а всі інші - бридкі, дурні, розпутні й підлі; природа на те мене створила, щоб я їй належав, а не будь-кому іншому. Хай та Альтісідора хоч плаче, хоч співає; хай божеволіє з розпачу дама, за яку мене побито в замку зачарованого мавра; нехай мене печуть-ріжуть, а я належатиму одній тільки Дульсінеї, чистий, чесний і чеснотний, на зло всім на світі чародійницьким силам!»

По сім слові захряснув вікно, лихий і сердитий, неначе його спостигло бозна-яке нещастя, і ліг собі в постіль, де ми його тим часом і залишимо, бо вже нас кличе великий Санчо Панса, якому не терпиться розпочати славне своє урядування. [539]

Додати в закладки

  
Переклад Translate