Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ XLVIII Про те, що приключилось Дон Кіхотові з доньєю Родрігес, дуеньєю при дукині, та про інші події, достойні описання і вічного спогадання
Сумний та невеселий лежав тяжко зранений Дон Кіхот у себе в ліжку з перев'язаним обличчям, не перстом Божим, а котячими кігтями мічений - такі-то нещастя випадають мандрованим рицарям. Цілий тиждень не виходив він між люди, а сієї ночі ніяк не міг не то заснути, а й ока замружити, думаючи про напасті свої та лицяння Альтісідори-не. Коли чує - хтось ключем одмикає двері до його покою: отож, поду- []552] мав зразу, тая закохана панна хоче вчинити замах на його цноту, захитати вірність супроти володарки його, Дульсінеї Тобоськоі. «Ні,- сказав він рішуче, упевнившись у догадці своїй (а говорив голосно, щоб його почуто),- ні, немає такої краси на світі, через яку я перестав би кохати ту, що навіки вкарбувалася мені в самісіньке серце, врізалася в найпотаємніші глибини моєї істоти! Чи тебе, сеньйоро моя, обернуто в цибулясту мужичку, а чи в німфу золотохвилього Таха, де ти гаптуєш єдваби та златоглави, чи сховав тебе десь Мерлін або Монтесінос - де б ти не була, ти моя; де б я не був, я твій!»
В ту ж саму мить, як він скінчив свою орацію, одчинились двері. Дон • Кіхот став на ліжкові на весь зріст, загорнений з голови до ніг у жовте атласне укривало, на голові ковпак нічний, обличчя й вуса перев'язані: обличчя од подряпин, а вуса - щоб не розлазились і не звисали; подивитись на нього - мара марою. Він пильно видивлявся в двері, сподіваючись побачити засмучену й коханням змучену Альтісідору; натомість на порозі з'явилась поштива дуенья, оповита вся од чепчика до стіп білим плоєним завивалом. У лівій руці держала свічечку-недо-гарок, праву поставила дашком, щоб світло не било їй у вічі, сховані за здоровенними окулярами. Ступала дрібненько, майже нечутними кроками.
Дон Кіхот дивився з своєї вишки на ту мовчущу прояву і подумав раптом, що се якась відьма або чаклунка прийшла над ним химородити, тож почав хреститися що є сили. Проява дійшла до середини кімнати і підвела очі: побачивши, що наш рицар хрести на себе кладе, перелякалась його не менше, ніж він її: щось високе, жовте, вид спотворений перев'язками...
- Дух святий при нас! А то що таке?- скрикнула дуенья.
З того переляку свічка випала їй з рук і погасла; дуенья обернулася тікати, але з перестраху заплуталась у власному шлейфі і брязнула додолу. Дон Кіхот почав розгублено:
- Скажи, маро, заклинаю тебе, чого мене морочиш? Чого од мене хочеш? Хто ти єси? Може, душа яка неприкаянна, то так і скажи, я все зроблю, скільки моги моєї, адже я християнин і щирий католик, усім добро люблю робити, тим і пристав до ордену мандрованих рицарів, а в повинність нашу входить і душі з чистилища рятувати.
Почувши те заклинання, зрозуміла бідолашна дуенья, що рицар сполошився не менше, як вона сама, і пролебеділа тихим, жалібним голосом:
- Пане Дон Кіхоте (якщо вашець ісправді Дон Кіхот), я не мара, не привид, не душа неприкаянна, як вашець, мабуть, подумав, я донья Родрігес, почесна дуенья пані моєї дукині, маю до вашеці потребу, що їй тільки вашець зарадити може!
- Скажіть мені, пані доньє Родрігес,- спитав Дон Кіхот,- ви до мене часом не свашкувати прийшли? То я вам згори кажу, що з того нічого не буде: для мене існує тільки незрівнянна краса володарки моєї Дульсінеї Тобоськоі. Але якщо ваша милость приходить не в любовній якій справі, то принесіть свічку і заходьте знов сюди, ми поговоримо про все, що вам у подобі і надобі, крім, повторюю, отих фиглів-миглів. [553]
- Щоб я та свашкувала!- обурилась дуенья.- Погано ж мене вашець знає! Не така я вже віком підійшла, щоб тими дурницями бавитись, ще, хвала Богові, при тілі й при силі, і зуби всі цілі, хіба що два чи три викришились од нежиті, що в сім краю арагонськім часто на людей нападає. Та нехай вашець мене трохи зажде - піду засвічу свічку і зараз же вернусь, повідаю вам про своє горе, а ви ж то хоть якій біді на світі раду дасте.
Не чекаючи відповіді, дуенья вийшла з кімнати, а Дон Кіхот чекав її повернення, вже заспокоєний, та все-таки замислений. І тут раптом знов узяли його сумніви щодо сієї дивної пригоди: не добре він учинив, не гаразд обдумав, наражаючи на нову небезпеку вірність свою супроти своєї володарки. «Хто знає,- мовив він собі на думці,- чи той хитрий та підступний диявол не попутає мене сією дуеньєю, не мігши досі спокусити імператрицями, королевами, дукинями, маркізами та графинями? Чув я не раз та й не два од мудрих людей, що нечиста сила як не на вроду впіймає, то на огиду. Хто знає, чи оця самотність, оця тиша, оця нагода не розбудять у мені приспаної жаги, чи не впаду я наскінчу літ своїх там, де досі жодного разу не спотикався? В таких випадках краще втекти, ніж лишатись на бойовищі... Але я, мабуть, збожеволів, що таке думаю й говорю: не може того бути, щоб отака очіпкована, оку-ляриста дуенья збудила хіть хоч би у найзіпсутішого гультяя! Чи знайдеться ж на світі хоть одна дуенья з принадним тілом? Чи знайдеться на білому хоть одна, щоб не була нахабна, противна, церемониста? Та нехай воно вигорить усе, оте дуенське кодло, нездале до втіхи людської! Мудро вчинила та велика пані, що, кажуть, сиділи в неї обабіч крісла замість дуень опудала в окулярах і з подушечками, рукоділлям би то бавились, і ті фігури незгірше її залу прикрашали, аніж живі дуеньї». По сій мові (чи по сій думці) скочив із ліжка двері замкнути, щоб доньї Родрігес більше не впускати, та було вже пізно, бо в ту саму мить дуенья вже вернулась із запаленою свічкою ярого воску; побачивши Дон Кіхота так близько, загорненого в укривало, з пластирями на обличчі та шляфмицею на голові, вона знов перелякалась і подалася крок чи два назад.
- Чи я тут безпечна, пане рицарю?- спитала вона.- За недобрий то маю знак, що вашець із ліжка встав.
- Те саме я хотів у вас, пані, спитати,- одказав Дон Кіхот.- Отож і питаю: чи можу бути певним, що не дознаю нападу і ґвалту?
- У кого і від кого, пане рицарю, просите того запевнення?- спитала донья Родрігес.
- У вас і од вас,- одказав Дон Кіхот.- Адже я не з мармуру, а ви не з бронзи, і маємо не десяту годину ранку, а дванадцяту ночі, якщо не більше, і знаходимось удвох у затишнішому й потаємнішому місці, ніж та печера, де зухвалий знадливець Еней оволодів спочутливою красунею Дідоною... Проте дайте, пані, вашу руку: не потребую інших гарантій, крім своєї честивої здержливості і тієї поштивості, що навіює ваше біле завивало.
Сеє кажучи, поцілував їй праву руку і подав їй свою, яку вона прийняла з такою самою церемонністю.
Тут Сід Ахмет зауважує в дужках: на Магомета, пише, оддав би я [554] найкращого свого жупана, із двох, що маю, аби тільки глянути, як тая пара іде, за ручки взявшись, од дверей до ліжка!
Отож Дон Кіхот ліг собі в постіль, а дуенья сіла трохи оподаль у крісло, не знявши окулярів і тримаючи свічку в руці. Рицар закрився весь і затушкувався, тільки обличчя видно було; як оговтались обоє, Дон Кіхот озвався перший:
- Оттепер, пані моя доньє Родрігес, може ваша милость вилити й викласти все, що накипіло вам на душі, наболіло на серці; я ж вислухаю вас непорочними ушима і зарятую милосердними ділами.
- На те я і вповаю,- одказала донья Родрігес,- од шляхетної та приязної особи вашеці саме такої християнської відповіді й я сподівалась. Бачите, пане Дон Кіхоте, хоть я й сиджу тут перед вами у сьому кріслі, десь посередині королівства арагонського, у постаті приниженої та успослідженої дуеньї, сама я походжу з Ов'єдської Астурії, з роду, посвояченого з найзначнішими домами тієї провінції, та лиха моя доля, а також недбальство батьків моїх, що зубожіли передчасно і не схаменулись, примусили мене податись до мадрідського двору, де родителі мої для свого спокою, щоб чого гіршого не сталось, дали мене в службу до одної панії високого коліна за рукодільницю покойову, бо, щоб ви, пане, знали, у шитті та мережанні нема над мене у всьому світі хрещеному майстрині. Отак мене влаштувавши, поїхали отець-мати знову у свою землю, де кілька років тому і переставились - пішли, певне, до раю, бо то були собі добрі, щиро католицькі душі. Зосталась я сиротою і жила на мізерну платню свою та ще на якісь дрібні датки, що даються звичайно службі по великопанських палацах; аж тут закохався в мене, хоть я до того жодного не давала приводу, стайничий тієї пані, чоловік уже в літах, бородатий і кремезний, ще й до того із леонських горян, найдавніших дворян. Не дуже-то ми з нашими любощами й крились: дозналась про те пані і, щоб не було тої слави й поговору, одружила нас честь честю перед лицем святої матері нашої, римсько-католицької церкви. З того шлюбу вродилася нам донька, щоб моєму щастю (коли воно було) край покласти - не те, щоб я з пологів померла, ні, я повила її як слід і в належну пору, але незабаром після того помер мій муж, помер із переляку, що напав на нього: ваша милость ужахнеться, коли про все почує...
Тут донья Родрігес заплакала ревно, а по хвилі казала далі: - Даруйте мені, пане Дон Кіхоте, та що маю діяти - несила перемогти себе... Як ізгадаю про ту свою лиху долю, самі сльози-ллються. Боже милий, як він, було, грає мулом вороним, мов гагат, лискучим, везучи в забедрах панію нашу! Бо тоді, бачите, не велася ще мода на ті ридвани та ноші, що тепер, і дами їздили верхи зі своїми стайничими. Се я на те кажу, щоб звернути панську увагу на добрий звичай і вірну службу мого небіжчика. Раз якось, уїжджаючи у вулицю святого Якова в Мадріді - а вона собі вузенька,- спіткався він з алькальдом двірськім, що з двома альгвазилами попереду їхав йому назустріч: побачивши його, добрий стайничий сіпнув поводи мулові, щоб то начальству дорогу дати. Пані, що позад його сиділа, сказала потиху: «Що ти робиш, безголовий? Забув, що я тут їду?» Алькальд, чоловік ґречний, припинив коня свого і каже: «Проїжджайте, добродію, то я мушу дати дорогу [555] доньї Касільді» (так звали мою панію). Та муж мій, шапкуючи, намагався все-таки пропустити алькальда; розгнівалась тоді пані, добула з тієї досади шпильку чи, може, голку циганську зі шкатули своєї та й штрикнула йому в бока; скрикнув, сердега, і так у сідлі крутонувся, що разом з панею додолу впав. Прискочили два гайдуки панію підіймати, алькальд із альгвазилами прийшли їм на допомогу, вся брама гвада-лахарська заворушилась, себто гультяйство, що коло неї товклося; пані моя пішла додому пішки, а муж мій доплентався якось до цирульника: усю нутробу, казав, йому наскрізь проколено. Слава про ввічливість мужа мого розійшлась межи людьми, за ним по вулиці завше бігала дітвора: можливо, через це, а може, через те, що він трохи недобачав, пані дала йому абшит, а він од того, я певна, занедужав і невдовзі помер. Зосталась я беззахисною вдовою з дівчинкою на руках, яка росла й гарніла, мов та морська піна. А що я все-таки славилась як відмінна рукодільниця, то пані моя дукиня (вона тоді щойно була побралася з паном моїм дуком) прийняла мене до себе на службу й завезла сюди, в Арагонію, з дитиною, річ ясна. А вона ж то в мене, не зчулася й коли, виросла та вигарніла куди твоє діло: співає, як жайворонок, танцює, як мрія, скакає, як шалена, пише й читає, як учитель шкільний, рахує, як скнара. А що вже чистійка, то куди тій воді бігучій... Тепер їй, коли не помиляюсь, шістнадцять років, п'ять місяців і три дні, ну, може, який день сюди чи туди. І от залюбився в неї хлопець один, син багатія сільського в одній з дукових посілостей недалеко відси. Не знаю вже, як там воно сталось, та він, прирікши, що жениться, звів мою бідолашну дівчинку, а тепер одкинувся, і хоть пан мій дук про теє знає, бо я не раз і не два жалілась йому і благала, нехай велить тому хлопцеві одружитися з донькою моєю, він і вухом не веде, бо той батько-багач позичає йому гроші, а часом то й за позички його ручиться, то пан і не хоче йому жодного клопоту завдавати. Через те ж і хотіла б я, паночку, аби вашець за се діло взявся, бо кажуть люди, що вашець на те й на світ народився, щоб кривди виправляти, неславу покривати, нещасних рятувати. Нехай зглянеться вашець на мою сирітку, на красу її та на вік молодий, на ті її добрі прикмети, про які я вже казала; присягаю на Бога і на власне сумління, що всі панянки на службі в пані моєї дукині і в підметки їй не годяться, що отій веселій та жартливій Альті-сідорі до неї далеко, як куцому до зайця. Щоб ви, мосьпане, знали, не все те золото, що блищить; Альтісідора тая не так вродлива, як зухвала, не так честива, як легковажна, та ще не вельми й здорова: од неї так тхне з рота, що й хвилини близько неї не встоїш. Та навіть пані моя дукиня, і то... Але краще промовчу, бо недаром мовиться, що стіни мають вуха.
- А що там із панею дукинею? Богом милим і душі спасінням благаю, кажіть, доньє Родрігес! - зацікавився Дон Кіхот.
- Ну, коли вже так благаєте,- одказала дуенья,- то розкажу все по щирій правді. Адже вашець знає, пане Дон Кіхоте, уроду пані моєї дукині, гладесеньку шкіру на її обличчі, що вилискує наче тая шпага, точена та полірована, ті щічки - кров з молоком, що на одній сонце сяє, на другій місяць світить? Адже вашець бачить, з якою грацією виступає вона, що й землі згорда наче не торкається, на кожнім кроці [556] здоров'я навколо розливаючи? Так знайте, пане, все те завдячує вона передовсім Богові, а потім двом фістулам, що в неї на ногах: тудою стікають нездорові мокроти, котрими, як кажуть медики, вона повна.
- Богородице Діво! - вигукнув Дон Кіхот.- Чи ж то можлива річ, щоб у пані моєї дукині та були такі канальчики? Не повірив би я тому, щоб мені казали ченці босоногі, та коли вже каже донья Родрігес, то вже мусить бути правда. Але ті джерельця, та ще в таких місцях, мали б не мокроти якісь виливати, а запахущу амбру. Тепер я ладен повірити, що ті фістули справді корисні для здоров'я.
Ледве він договорив ці слова, як двері раптом розчахнулись, донья Родрігес випустила з рук свічку, і в кімнаті стало темно, як у вовчій, мовляв, пащі. Бідолашна дуенья відчула, як хтось схопив її обіруч за горлянку, що й кавкнути не могла, а другий хтось задубив їй мовчки спідницю і почав шмагати патинком якимсь, чи що, так ляскав, що аж сум брав; хоть і спочував їй Дон Кіхот, та лежав у ліжку тихо, не ворушився, не мігши знати, що воно таке, і собі побоюючись тієї хльори та хльости. Не дурно ж і боявся, бо ті мовчазні катюги, покинувши змордовану дуенью, що й гласу одвести не годна була, напустились на Дон Кіхота, здерли з нього укривало і простирало і почали давати лупки та щипки, а він мусив одбиватися кулаччям; усе те робилось у дивнім безгомінні. Бійка точилась мало не півгодини; потім привиддя вийшло, донья Родрігес поправила поли і, постогнуючи з болю, вийшла теж, не промовивши ні слова до Дон Кіхота, що залишився в кімнаті сам душею, потовчений і пощипаний, збентежений і замислений, намагаючись одгадати, які то капосні чарівники завдали йому такої шваби. Та про теє потім; тепер же лишімо Дон Кіхота, бо кличе нас Санчо Панса, та й порядок історії того вимагає.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
