Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ XLIX Що сталося з Санчом Пансою, як він свій острів обходив
Ми полишили були великого губернатора гнівним та сердитим на того чмутовитого селянина-маляра, який, підучений дворецьким (з ду-кової, звісно, направи), строїв ото над Санчом смішки; та Санчо, хоть був собі неотесаний та неокресаний, на глум таки не давався і сказав присутнім, до яких після обговорення секретного листа приєднався і доктор Педро Суворіо:
- Оттепер я направду зрозумів, що судді й губернатори мають чи мусять бути з бронзи, щоб не перейматись клопотами надокучливих прохачів, що то кожного часу й кожної години пруться зі своїми справами, а ти їм роби суд і право, хоч би там що; але ж бідолашний суддя не вислухає їх і не розсудить - або несила його, або не та пора, щоб їх приймати, то вже зразу клянуть його і ремствують, перемивають йому кісточки, та й увесь рід його костять останніми словами. Та не поспішай же ти, дурний чи божевільний, жди слушної пори і часу до твоєї просьби [557] , не приходь в обід чи годину спочинку: адже судді то живі люди і мають оддавати природі те, що їй природно належиться: то я тільки сьому тілові не даю поживи, дякуючи панові дохтурові Педру Суворію із Гетьків, що стоїть ось тутечки і хоче заморити мене голодом, ще й називає таку смерть життям,- дав би Бог такого життя йому самому і всьому його кодлу, тобто лихим лікарям, бо добрі заслуговують на пальми та на лаври.
Усі, що знали Санча Пансу, дивувались, чуючи од нього таку витворну мову і не знаючи, чим те можна з'ясувати - тим хіба, що високі посади та уряди розум людський як не притуплюють, то вигострюють. Зрештою доктор Педро Суворіо з Гетьків пообіцяв, що ввечері дозволить йому таки повечеряти, всупереч усім приписам Гіппократа. Губернатор ізрадів і так уже дожидав тої вечірньої години, тої жаданої вечері: йому все здавалось, що час стоїть і топчеться на місці... Нарешті довгождана хвиля прийшла: подано йому січеної яловичини до цибулі та ніжки телячі - з доброї вже, здавалось, телиці. З такою охотою накинувся на те їство Санчо, ніби то були міланські рябчики, римські фазани, соррентські флячки, моронські перепілки чи лавахоські гуси; споживаючи те добро, звернувся до лікаря з такими словами:
- Оттак, пане медику, щоб і далі не старались для мене за всякі там лигоминки та пундики та всякі витребеньки, щоб шлунок мій із плигу, бува, не збився: він у мене навик до козини, воловини, солонини, вудже-нини, ріпи та цибулі, а як дать йому чого дуже великопанського, то ще може скривиться або часом і збуриться. Найкраще було б, якби стольник подавав мені тієї перемлійки різном'ясої, там що більше перепріє та перемліє, то ліпше пахне: кидай туди і пхай що хочеш, аби їдбме було; за се я щиро подякую і колись одплачу. А хто з мене буде сміятись, то бережись: попав між пироги, то вже пирожись; живімо собі й живімось чесною компанією, бо як Бог освіне, то нікого не мине. А островом цим правитиму по щирості: не ламай закону, бо не подарую нікому, і ніяких куку в руку, отож кожен роззуй очі і майся на бачності, бо тут мені сам чорт не брат; спробуй тільки хто, я йому покажу... Не чинись, кажуть, медом, бо мухи з'їдять.
- Та звісно, пане губернаторе,- озвався стольник,- що ваша ми-лость казала, то все правда; від імені всіх острів'ян ознаймую, що служитимем вашій милості ретельно, добромисно і щиросердо, бо ви взялись до управління від самого початку з такою лагодою, що нікому й на думку не спаде словом чи ділом неславу вашій милості учинити.
- Та вже ж не як,- погодився Санчо,- дурні були б, якби інакше чинили чи думали. Отож іще раз кажу, добре дбайте про мене та про Сивого мого, бо то річ найстарша і найважніша; от-от стане невидно - і в обхід нічний рушимо: маю намір очистити сей острів од усякої нечисті, ледарі та іншої наволочі; щоб ви, друзі мої, знали, оті гультяї та нероби в державі -^ все одно що трутні у вулику, той мед поїдають, що робучі пчілки надбали. А ще гадаю ратаям підпомогу давати, шляхті всі привілеї зберігати, честивих нагороджати, а понад усе віру святу і гідність отців духовних шанувати... Як воно вам, друзі, здається - до діла я кажу, чи так, аби-то?
- Таке ви, пане губернаторе, кажете,- мовив дворецький,- що я [558] дивуюся: як то чоловік без освіти (ваша милость, здається мені, зовсім-таки не одукована) висловлює такі мудрі речі, такі глибокі думки, що їх ніколи не могли сподіватись од вашого розуму ті, що нас сюди прислали, і ми самі, що сюди прибули. Трапляються-таки чудеса на світі: з посміху люди бувають, а хто сміється, той інколи в дурнях зостається. Отож по вечері, що її губернатор спожив з дозволу доктора Суворія, спорядилися до нічного обходу. Разом із Санчом вийшли також дворецький, секретар та стольник, хроніста, що мав Санчові діяння на незабудь потомним списувати, стражники й писарчуки судові - словом, чималенький загін набрався; посередині виступав сам губернатор з жезлом у руці - то треба було бачити! Пройшли одну вулицю, другу, аж чують - шпаги дзенькають; підбігли, дивляться - двоє чоловіків якихось б'ються, фехтуючи. Як побачили, що правосуддя надходить, розчепились; один із них гукнув:
- Пробі! Рятуйте! Чи видана то річ - на чоловіка серед вулиці отак-о нападати, привселюдно в городі грабувати?
- Угамуйтеся, чоловіче добрий,- сказав Санчо,- та розкажіть мені, чого ви завелися: я тут губернатор.
Обізветься тоді другий заводій:
- Пане губернаторе, скажу коротенько я. Хай вашій милості буде відомо, що сей молодець виграв оце допіру в гральні, що он навпроти, тисячу з гаком реалів, Бог його знає яким уже там робом. Я при тій грі був, і як до сперечки доходило, підсуджував йому, душею часом кривлячи; коли вже він зіскочив, я сподівався, що й мені з тої вигри який таляр капне, як між благородними людьми ведеться: не дарма ж нам там стояти, коли треба, підтакувати, до сварки та бійки не допускати; а він гроші в кишеню, та й хода. Я з горя за ним, прошу його так чемненько та лагідненько, аби дав мені бодай вісім реалів. Знає ж бо, пройдисвіт, що чоловік я чесний; та нема в мене осади ні посади: тієї батьки не лишили, а сієї сам не добув. А сей із шахраїв шахрай, із махлярів махляр дає всього чотири; отакий він, пане губернаторе, безстидний та безсовісний! їй же Богу, якби ваша милость була не нагодилась, він би мені тую вигру з горла виригнув, я б йому показав, що по чому!
- Що ви на сеє скажете?- спитав Санчо у першого.
Той відповів, що супротивник його правду каже: він справді не хотів дати йому більше чотирьох реалів, бо вже багато разів давав йому од-чіпного передше, а ті, що на одчіпне сподіваються, мали б бути скромніші і вдячно приймати те, що їм дають, а не торгуватися з тими, що виграли; хіба що знали б напевне, що гроші виграно нечесно, по-махляр-ськи. Найкращим же доказом того, що він не шахрай,- додав гравець,- є вже те, що він не хотів давати грошей, бо шахраї, як правило, діляться виграшем із глядачами, котрі їх знають.
- То правда,- сказав дворецький.- Тепер подумайте, пане губернаторе, що випадає вашій милості зробити з сими людьми.
- А випадає ось що,- одказав Санчо.- Ви, що виграли гроші, чи там чесно, чи нечесно, чи ще як, негайно дайте сто реалів оцьому гайда-бурі, понадто тридцять на бідних рештантів. А ви, що не маєте ні осади, ні посади, а ходите в туниках по острову, зараз же беріть собі тих сто [559] реалів і вимітайтеся з острова (даю на збори один день), та й не смійте сюди повертатись десять років; як же повернетесь раніше, то решту вигнання одбуватимете вже на тім світі, бо повішу вас (чи нехай там кат на мій наказ повісе) на шибениці. І ніхто не важся мені перечити, бо гірше буде.
Той заплатив гроші, а сей узяв; один пішов додому, другий подався геть із острова. Тоді губернатор сказав:
- Або мені не стане влади, або позакриваю тут усі гральні: вони, видиться мені, до великої призводять шкоди!
- Оцієї, що навпроти,- озвався писар,- ваша милость не зможе, мабуть, закрити, бо держить її значний чоловік; до того ж більше він сам за рік у карти програє, ніж із дому свого зиску має. От на костирнях та картярнях нижчого розбору може ваша милость свою владу показати: вони ж то найбільше шкоди приносять і найбільші скривають неподобства. У домах же значних панів та кавалерів не важаться шахраї знамениті до своїх махлярських штучок удаватися; а що згубна пристрасть до гри широко в громаді розпросторилась, то краще вже нехай люди грають у благородних домах, аніж у кишлі якого ремісника, куди заманюють фраєрів і до півночі або й за північ облуплюють їх до живого тіла.
- Про сеє, писарю,- перебив його Санчо,- можна ще багато чого сказати.
Тут до них наблизився стражник, тягнучи з собою якогось хлопця.
- Пане губернаторе, отсей молодик ішов нам назустріч, а як побачив слуг правосуддя, показав плечі і рвонувся навтікача, не кажи ти олень. Се, напевно, якийсь злочинець. Я кинувся навздогін, та якби він не спіткнувся і не впав, навряд чи я його наздогнав би.
- Чого ти, хлопче, тікав?
- А того, пане, щоб стражники не завдавали мені всяких питань,- відповів хлопець.
- Яким ремеслом бавишся?
- Я ткач.
- А що ж ти тчеш?
- Клюги до списів, з дозволу вашої милості.
- Ти, я бачу, із жартунів... Смішки тут мені строїш! Гаразд. Куди ти оце ішов?
- Свіжим повітрям подихати, пане.
- А де тут дишуть свіжим повітрям?
- Де вітер віє.
- Добре. До ладу кажеш, розумний, нічого сказать. Отож уяви собі тепер, що я вітер і дую тобі в спину, поки не задую в тюрму. Беріть його і ведіть! Спатиме він у мене сю ніч без свіжого повітря!
- Овва, пане!- одказав хлопець.- Не можете примусити мене спати в тюрмі, як не можете й королем зробити!
- Як то не можу тебе змусити! - спитав Санчо.- Хіба ж я не маю влади замкнути тебе і тоді тільки випускати, коли захочу?
- Якби ви, пане, мали ще більшу владу,- сказав хлопець,- і тієї не стало б, щоб примусити мене спати в тюрмі.
- Як то ні?- обурився Санчо.- Ану ж, ведіть його не гаючись до [560] тюряги, хай на власні очі переконається, що не його правда. А щоб мав темничник задля користі своєї йому попуск попускати, заплатить дві тисячі дукатів кари, хоть би на один крок із в'язниці дав ступити.
- Усе то фрашки,- відповів хлопець.- Іще той на світ не народився, щоб примусив мене в тюрмі спати.
- Скажи ж мені, сатанча,- спитав Санчо,- може, ти янгола такого маєш, що тобі кайдани зніме, в які я тебе заб'ю?
- Ну-бо, пане губернаторе,- сказав тоді хлопець,- говорімо тверезо, по-діловому. Даймо на те, що ваша милость затокарить мене в тюрму і заб'є в кайдани та в диби, кине мене в глибку і накладе кару на темничника, коли той мене випустить; даймо на те, що темничник вас послухає - все одно, якщо я не захочу заснути на цілу ніч, то чи вистачить усієї влади вашої милості примусити мене заснути проти моєї волі?
- Правда його,- сказав секретар,- викрутився-таки, мудрик.
- Виходить,- підхопив Санчо,- ти не даси собі заснути на те тільки, щоб свою волю вволити, а не на те, щоб супроти моєї піти?
- Та звісно, пане,- сказав хлопець.- Щоб вам перечити, того мені й не снилось.
- То йдіть собі з Богом,- промовив Санчо,- спіть у себе вдома на здоров'ячко, пошли вам Боже добрий сон, я його не одбиратиму; тільки раджу вам надаліне жартувати з правосуддям, бо ті жарти колись боком вам вилізуть.
Хлопець той пішов, а губернатор справляв далі свою рунду. По якій там хвилі знов надійшли два стражники, що вели затриманого.
- Пане губернаторе,- доповіли,- се, хоть і в мужчинському пере-вдязі, не чоловік, а особа жіночої статі, та ще й непогана.
Двоє чи троє піднесли їй до очей ліхтарі, що освітили обличчя дівчини років так шістнадцяти, чи, може, трохи більше: волосся їй було вбране в зелено-золоту сіточку шовкову, а сама була вродлива, як та перлинонька. Оглянули її з ніг до голови: на ній оули панчохи черле-ного шовку, підв'язки білої тафти з френзлями-золоттям по краях, плюндри зеленого златоглаву, а під кунтушем чи козакином з такої самої матерії - куртка з тонкої білої в золоті тканини, на ногах білі чоловічі черевики; шпаги при боку не було, натомість коштовний кинджал, а на пальцях мала персні предорогі. Одне слово, дівчина всім припала до вподоби, але ніхто її не знав; місцеві мешканці здумати не могли, чия вона, а учасники жарту, що над Санчом витворявся, були здивовані найдужче: ця зустріч не була в них запланована, і вони не знали, на яку й ступити. Санчо, вражений тої дівчини вродою, спитав нарешті, чия вона, куди йшла такої доби і що її схилило до того перев-Дягу. Дівчина спустила сором'язливо очі в землю і сказала:
- Не можу я, пане, привселюдно про те говорити, що я воліла б у секреті тримати. Одно тільки хочу, щоб ви знали: я не злочинниця якась і не безчесниця, а безталанна дівиця, яку ревнощі присилували знехтувати веління доброго звичаю.
Сеє почувши, дворецький промовив до Санча:
- Скажіть, пане губернаторе, сим людям одійти набік, щоб ваша панянка могла вільно говорити все, що хоче. [561]
На губернаторів наказ усі зайві одступились, зостались лише дворецький, стольник та секретар. Опинившись у вужчому колі, дівчина вела річ далі:
- Я, панове, донька Педра Переса Масорки, тутешнього орендаря по вовні; він часто приходить у гості до мого батька.
- Тут щось не так,- перебив її дворецький.- Я добре знаю Педра Переса, і дітей у нього нема, ані сина, ані доньки; а ще ви кажете, що він ваш батько і ходить у гості до вашого ж таки батька.
- І я се помітив,- обізвався Санчо.
- Бачите, панове, я так розгубилась, що кажу сама не знаю що,- одказала дівчина.- А по щирій правді, то я - донька Дьєга де ла Лья-ни, котрого ваші милості всі, напевне, знають.
- Отеє вже схоже на правду,- одказав дворецький.- Я знаю Дьєга де ла Льяну, то пан значний і багатий, має сина й доньку; відколи ж повдовів, то ніхто в місті не може похвалитись, що ту доньку в образ коли бачив: батько держить ЇЇ взаперті, і променю сонячному на неї не дає глянути, а славлять люди, що вона в нього пишна красуня.
- То правда,- сказала дівчина.- Ота його донька тут перед вами. А чи вже з мене така красуня, як люди славлять, чи ні, то ви, панове, мабуть, трохи розчарувались, мене побачивши.
По сім слові почала ревно плакати; секретар підійшов тоді до стольника і шепнув йому стиха на вухо:
- Мабуть-то справді щось важливе притрапилось цій панночці, що, бувши такою вельможною, вийшла з дому такої доби і в такому одязі.
- У цьому нема жодного сумніву,- одказав стольник,- тим більше що й сльози її потверджують ваше припущення.
Санчо потішав дівчину, як уже там умів, словами і вмовляв розповісти сміливо геть-чисто все, а ми, казав, з дорогою душею поможемо, чим тільки наша мога.
- Тут така історія, панове,- почала дівчина.- Ось уже десять років, як поховано в сиру землю мою маму, і з того часу татко мій тримає мене взаперті. Службу Божу правлять у нас у домашній каплиці, і ввесь цей час я бачила вдень тільки сонце на небі, а вночі - лише місяць та зорі; я не знаю, що то таке - вулиці, майдани, храми, не бачу жодного чоловіка, опріч татка мого та брата, та ще того орендаря Педра Переса, що нас часом одвідує (тим я його й назвала була моїм батьком, щоб прізвище своє'приховати). Отаке затворницьке життя, заборона з дому виходити, хоч би й до церкви, багато вже днів і місяців рве мою душу: захотілось мені страх світу побачити, принаймні хоть на те місто глянути, в якому я народилась; таке бажання, здавалось мені, не порушує правил пристойності, яких ми, панянки значного роду, дотримуватись маєм. Чула я про бої биків, про верхогони, про комедії, що. в театрі виставляють, та все розпитувала брата (він на рік од мене молодший), що воно таке, він мені поясняв, як умів, та ті пояснення ще більше піддавали мені охоти всі ті дива на власні очі побачити. Тоді - щоб уже скінчити оповідання про мою недолю - почала я свого брата просити та благати, бодай була ніколи не просила й не благала...
І знову вдарилась у сльози. [562]
- Кажіть-бо далі, ясна панно,- обізвався дворецький.- Кажіть, що вам там притрапилось - ви ж бачите, усіх нас схвилювала ваша мова та сльози ваші.
- Мало вже мені лишилось казати,- промовила дівчина,- а більше, мабуть, плакати, бо неслушні бажання тільки до таких от сумних наслідків привести можуть, і ні до яких інших...
Так у душу до стольника врода дівоча запала, що він іще раз підвів ліхтаря свого, щоб нею знову полюбуватись: сльози, що вона проливала, здавались йому жемчужною росою на траві луговій, перлами оріян-ськими многоцінними, і він хотів уже, щоб нещастя її не таке було велике, як судити по плачу її та зітханнях. А губернатора нетерплячка брала; нехай би вже панянка не томила їх та кінця боржій доводила, бо надворі вже нерано, а міста ще он скільки обійти треба. Тоді вона, зітхаючи та схлипуючи, повела річ далі:
- Усе моє нещастя й безталання од того тільки пішло, що я впрохала брата, аби перевдягнув мене в свої хлоп'ячі строї і вивів мене вночі з дому, щоб я, поки татко спатиме, могла на місто подивитись; доти я його благала, поки не вволив моєї волі: прибрав мене так, як бачите, а сам у моє перебрався. То йому все так пристало, мовби на нього шите, а що йому ще й вус не засіявся, то чиста з нього вийшла панночка-вродливиця. Отож сеї ночі, годині так о першій, ми вийшли з дому, ведені недомислом дитячим, обійшли вже, вважай, ціле місто і хотіли додому вертатись, як побачили раптом людей громаду чималу; братик мій і каже: «Сестричко, то, напевне, рунда ходить; отож ноги на плечі та й біжи за мною, бо як упізнають, то ¦буде нам лихо». Сеє сказавши, рвонув - ні, шугнув! - навтікача, а я, перелякавшись, пробігла ступнів, може, шість чи сім та й упала, аж тут надбіг стражник і привів мене перед ваших милостей, мов нечемницю яку та негідницю, на позорище людям.
- Скажіть же, панночко,- озвався Санчо,- вам і справді нічого гіршого не трапилось? Ви ж говорили нам спершу про заздрощі, які нібито випровадили вас із дому.
- Ні, нічого мені такого не трапилось, і не ревнощі з дому мене випровадили, лише бажання світу побачити чи хоть на вулиці міста нашого подивитись.
Що дівчина правду казала, потвердилось невдовзі ось чим: сіпаки привели перед очі властей і брата її, що його один із них ухопив-таки, як він од сестри тікав. На ньому була препишна спідниця й накидка з голубого адамашку, облямована золотою тасьмою; на голові не мав ані капелюшка, ані намітки якої, кучеряве волосся золотіло йому колечками. Губернатор із дворецьким та стольником одвели його набік, щоб сестра не чула, і стали його розпитувать, чого се він так нарядився; хлопець, збентежений та присоромлений, розповів їм те саме, що й сестра, що вельми врадувало закоханого стольника. Губернатор же сказав їм таке:
- Ясна річ, панове мої, що це вже нерозумна дитяча витівка, і не треба було стільки слів позавгорідніх, стільки сліз і зітхань, щоб про ті пустощі оповісти. Сказали б просто: ми, мовляв, отакі й такі, вийшли з дому батьківського вулицями пройтися, так собі, з цікавості, без жодно- [563] го іншого заміру,- то й ділу був би кінець без усіх оцих рюмів та хлипів.
- Правда ваша,- одповіла панночка,- але я така була заморочена, що просто не могла знайти відповідної мови.
- Нічого страшного,- сказав Санчо.- Зараз ми одведемо ваших милостей до отецького дому, може, вас там ще й кинулись. Та надалі не будьте лишень такими цікавими на походеньки: дівці воля то судома, вломи ногу, сиди дома; жінка куриці до пари - аби з двору, вже й пропала; хто хоче на когось подивиться, той себе хоче показать. Оце вам і вся.
Хлопець подякував губернаторові за ласку, яку він їм зробив, зволив-ши провести їх додому; недовго ж і водились, бо дім той був недалечко. Як прийшли, братик кинув крем'яшком у вікно заґратоване, тут же вийшла служебка, що на них чекала, і відчинила їм браму. Вони ввійшли, полишивши наше товариство в подиві На вроду їхню та звичай добрий, на бажання їхнє світу побачити, за межі міста не виходячи - все те приписали вони віку їхньому молодому. Стольник, уражений у саме серце, вирішив завтра ж іти свататись до панянки, сподіваючись, що батько не відмовить йому, як особі, близькій до дука.' Санчові теж роїлось щось подібне в голові: одружити б десь трохи пізніше того паничика з Санчи-кою своєю... який же б то жених устояв перед губернаторівною?
На цьому й скінчився нічний обхід, а за два дні, як побачимо далі, скінчиться й Санчове урядування, що перекреслить і переверне всі його плани.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
