Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ L, де з'ясовується, хто були ті чарівники та мучителі, що дали дуеньї лупки, а Дон Кіхотові щипки та дряпки, а також пригоди пажа, що повіз листи до Терези Санчихи
Повідає Сід Ахмед, скрупульозний дослідувач щонайдрібніших обставин сієї правдомовної історії, що як виходила з свого покою донья Родрігес, аби до Дон Кіхота податися, товаришка її, що в однім з нею покої спала, теє постерегла; а що всі дуеньї люблять такі речі визнавати, висліджувати та винюхувати, пішла за нею назирці потихеньку, що сердешна донья Родрігес нічого й не помітила; як же побачила, що та ввійшла в Дон Кіхотову кімнату, то зразу ж, по дуенському шепотин-ницькому звичаю, побігла до пані дукині: так і так, мовляв, донья Родрігес у Дон Кіхота в кімнаті. Дукиня сказала про те дукові і попросила дозволу піти туди з Альтісідорою подивитися, що вони там роблять; дук дозволив, і дукиня вдвох з покойовою пішли тишком-нишком, обере-жненько ступаючи; дійшовши до дверей кімнати, спинились і чули все, про що там говорилось. Як почула дукиня, що блягузкала донья Родрігес про її аранхуеські фонтани, не змогла далі терпіти, як і огуджена Альтісідора: сповнені обурення й жадоби помсти, вдерлись вони як стій [564] до кімнати та й дали ото доброго перегону і злорічниці-дуеньї і рицареві, що її слухав,- ніщо-бо так не розпалює гніву у жінок і бажання відплати, як зневага вроді їхній та пишанню. Дукиня розповіла про все те мужеві, на велику його втіху, і вирішила далі провадити жарти та смішки коштом Дон Кіхота: вислала пажа, того самого, що вдавав Дульсінею в тій сцені, де йшлося про її відчарування (про що Санчо, урядуючи, геть-чисто забувся), вислала, кажу, його до Терези Пансихи з листом од чоловіка; до того додала ще й листа від себе персонально та чималий разок коралів у подарунок.
Отож, повідає історія, паж той, хлопець бистрий і ручий, бажаючи догодити панству, подався охоче до Санчового села; не доїжджаючи до нього, побачив жінок громадку, що по річці хустя прали, і спитав, чи не скажуть йому, де тут живе така собі Тереза Панса, жінка Санча Панси, що служить за джуру в рицаря, званого Дон Кіхотом; на те питання з-поміж краль устала дівчина одна і каже:
- Та Тереза Панса то мої мама, а той Санчо Панса то мої панотець, а той лицар то наші пан.
- То ходіть, панянко, сюди,- сказав паж,- і проведіть мене до вашої мами: везу їй листа й подарунки од вашого татка.
- З дорогою душею, паночку,- відповіла дівчина чи, сказати б, під-дівча - виглядала років так на чотирнадцять.
І, кинувши прання своє на товаришку, скочила, як була, боса й простоволоса, перед коня пажевого і сказала:
- їдьте, паночку, оно наша хата край села, а мама мої дома: журяться, що давно вже нема вісточки од нашого панотця.
- Везу їй добрі вісті,- одказав паж,- буде за що Богові дякувати.
Отак біжком, навстриб, навскач добігла дівчина до села і, не заходячи до хати, гукнула:
- Виходьте, мамочко Терезочко, виходьте мерщій! Тут пан якийсь приїхав, везе нам од таточка листи і ще щось.
На той галас вийшла мати, Тереза Панса, з куделею в руці; на ній була сіра спідниця, спереду коротка, наче їй хто поли до страмного підрізав, такий самий сірий станик і сорочка з широким викотом. Була ще не яка стара (показувала під сорок), кріпка, дужа, туга й сухорлява. Побачивши доньку й пажа верхи на коні, спитала:
- Що тут, доню, робиться? Що се за пан?
- Слуга ласкавої пані, доньї Терези Панси,- відповів паж.
Сеє сказавши, миттю скочив з коня і з виразом глибокої покори прикляк перед Терезою на коліно.
- Дайте мені, вашмосць, руки, пані моя ласкава, доньє Терезо! - промовив він.- Хай я їх вам поцілую, як законній і правовитій сопрузі Дона Санча Панси, дійсного губернатора острова Гармадармії.
- Ой, пробі, паночку, не робіть того!- одказала Тереза.- Ніяка я не пані вельможна, а бідна собі селянка, дочка ціпов'яза і жінка джури мандрованого, а не якогось там губернатора!
- Ваша милость,- заперечив паж,- є достойна сопруга архі-достойнішого губернатора, а на доказ того прийміть, ваша милость, оці листи й подарунки. [565]
Тут же вийняв з кишені низку коралів із золотим замочком, повісив їй на шию і сказав:
- Оце вам лист од пана губернатора, а ось другий, і ці коралі, од пані моєї дукині, що послала мене до вашмосці.
Тереза аж нестямилась, і донька її так само; нарешті дівчина сказала:
- Хоть ви мене ріжте, а це таки витворки пана нашого Дон Кіхота, він десь і дав таткові губернаторство чи грапство яке, що то було все нахвалявся.
- Так воно і є,- сказав паж,- саме з поваги до пана Дон Кіхота настановили пана Санча на губернатора острова Гармадармії, як ви побачите з сього листа.
- Прочитайте ж мені його, панчику-дворянчику,- попросила Тереза,- бо прясти то я вмію, а читати - ані в зуб.
- Отак же й я,- додала Санчика.- Та постривайте лишень, піду покличу якого читаку, або пароха самого, або й бакаляра Самсона Карраска - вони раді будуть вісточці од татка.
- Нікого не треба кликати,- сказав паж.- Прясти то я не вмію, а читати - будь ласка. От я вам і зачитаю.
Та й прочитав їм Санчового листа - я його тут не наводитиму, бо ви його читали раніше; тоді вийняв другого листа, од дукині, а в ньому писалось от що:
«Дорога моя Терезо! Високі прикмети мужа вашого, Санча, доброта його та бистрий ум спонукали мене й зобов'язали просити мужа мого, дука, щоб він доручив йому урядувати на острові, одному з багатьох, що ми посідаємо. Маю відомості, що урядує він, як той орел сизокрилий, чим я дуже задоволена, як і муж мій, дук; я вже не знаю, як дякувати Богові, що не помилилась я, вибравши собі такого губернатора; щоб ви, пані Терезо, знали, як важко тепер знайти доорого управителя! Нехай же мені тепер так гаразд од Бога діється, як ваш Санчо урядує.
Посилаю вам, люба моя, разок коралів із золотим замочком; воліла б я, щоб то були оріянські перли; та поклонись, як то кажуть, хоч кістю, аби з доброю мислю. Прийде час, ми спізнаємось краще, зійдемось ближче, то здобудемось на щось інше. Кланяйтесь од мене доньці вашій Санчиці, скажіть їй, нехай лаштується, бо думаю дати її заміж за значного чоловіка, що вона й незчується.
Казано мені, що в вашім селі родять лепські жолуді, то пришліть мені, спасибі вам, десяточків зо два, то мені од вас дорога пам'ятка буде; а ще пропишіть мені широко й розлого, як вам там живеться і ведеться. Коли вам чого треба буде, то кажіть - зараз і вродиться. З тим майтеся в Божій ласці.
Дано з сього замку. Ваша зичлива приятелька
Дукиня».
- Ой! - гукнула Тереза, вислухавши листа,- яка ж то добра, яка то мила й привітна пані! Із такими паніями я в огонь і воду піду, не то що... А оці наші, которі з полупанків, то така вже пиха - і вітер на них не подми! Іде до церкви, носа задере, не кажи ти королева, а на нашу сестру то й не глянуть, щоб ока бува не загидити... А то ж така вельможна пані, шуточки - дукеня! - назива мене приятелькою, як до рівні промовля,- хай така висока буде, як на всю Ламанчу найвища дзвіниця! А що жолудів проха, то я їй, паночку, цілий кошіль пошлю, та ще таких буйних, що подивися-глянься! А тепер, Санчико, треба ж пана он пришанувати: коня попорай, із стайні яєць принеси, сала шмат добрий уріж, нагодуй його по-рицарськи: бо і вісті гарні нам приніс, і'сам [566] собою такий бравий. А я тим часом піду сусідкам нашою радістю похвалюся, та й панотцю парохові, та й майстрові Ніколасу, цилюрни-ку, що такі добрі завше були до твого татка.
- Зараз, мамо! - одказала Санчика.- Тільки, може б, ви дали мені тих коралів хоть половину, бо не така ж, гадаю, пані дукеня дурна, щоб ото все вам тільки присилать.
- Всі твої будуть, доцю,- заспокоїла її Тереза,- та хай уже я день чи два на шиї поношу, то ж буде серцеві утіха яка!
- Ще більша буде втіха,- сказав паж,- як вив'яжу я щось із сього клунка: тут у мене убір із щонайкращого сукна, що губернатор один тільки раз, на полювання йдучи, вдягав, а тепер посилає панні Санчиці.
- Дай йому, Боже, тисячу літ віку! - гукнула Санчика.- А другу чи й третю тисячу тому, що привіз!
Тим часом Тереза вийшла на вулицю з листами в руках і коралями на шиї,- так у ті листи тарабанила, ніби то бубон був; як побачила, що їй назустріч парох із Самсоном Карраском іде, заговорила, пританцьовуючи:
- Ниньки вже й ми, Богові дяка, не в бідних родичах ходим! Гу-береньку маєм! Ану ж попадись мені тепер Шляхтянка яка мальована, чи не втру я їй носа?!
- Що таке, Терезо Панса? Що се за дурниці, що то в вас за листи?
- І ніякі вам не дурниці, а листи осьдечки-о од дукень та од губернаторів, а на шиї коралі, пацьорочки золотенькі, а сама я - губернаторша!
- Таке говорите, що Бог вас хіба розбере, а ми ні.
- Самі гляньте,- сказала Тереза.
І подала їм листи. Парох зачитав їх уголос, щоб і Самсон почув; ба-каляр поглянув на панотця, а панотець на бакаляра, дивуючись прочитаному; врешті Самсон Карраско спитав, хто тії листи привіз. Тереза запросила їх до своєї хати, щоб на посланця глянути - там такий панич, як гвоздик, привіз їй іще й дорожчого гостинця. Парох зняв їй коралі з шиї, туди-сюди глянув: справжні! Здивувався ще більше та й каже:
- Клянусь рясою, що в мене на хребті, не знаю вже, що думати й що казати про ті листі і дарунки: з одного боку бачу і руками чую - правдиві коралі; а з другого боку читаю, що дукиня просить їй жолудів прислати два десятки.
- Оце вже справді - розбери та й знову склади! - сказав на те Карраско.- Ну ходім, подивимось на подавця сієї цидули; може, од нього довідаємось чогось певного про цю замороку.
Та й пішли утрьох до Терезиного дому. Там уже паж завдавав коню своєму оброку, а Санчика кришила сало гостеві на яєшню - дуже він припав до вподоби хазяям і поставою своєю, і строєм. Усі чемненько привіталися навзаєм; тоді Самсон спитав у пажа, що там чути за Дон Кіхота і за Санча, бо хоть і читали ми, каже, листи од Санча та Дукині, то все-таки сумніваємось - чи справді Санчо губернатором став, та ще й над островом: адже всі (чи майже всі) острови на Середземнім морі належать його величності королю. На те паж відповів: - Що пан Санчо Панса став губернатором, у тім жадного не може бути сумніву, а чи вже над островом, чи ні, того не скажу; досить, що в [567] тій місцевості живе більше як тисяча душ. А щодо жолудів, то мушу вам сказати, що пані моя дукиня така проста, така скромна: може не тільки у селянки жолудів попрохати, а й до сусідки по гребінця послати. Щоб ви, ваші милості, знали - арагонські дами, хоть би й найзначні-шого роду, не такі церемонні та бундючні, як кастільські, і до людей ставляться по-простому.
На цю розмову нагодилась Санчика - внесла яєць повну пелену і спитала в пажа:
- А скажіть, паночку, які ногавиці мій панотець носить, відколи губернатором став: з пишними бганками вгорі, чи як?
- Я щось не придивився,- відповів паж,- мабуть, що такі.
- Ой Божечку ж мій! - гукнула Санчика.- От би побачити татка в таких плюндрах! Воно мені од самої колиски снилось, щоб на таткові такі ногавиці були!
- Дасть Бог, ще й не те ваша милость побачить,- сказав паж.- Як він іще місяців зо два поурядує, то їздитиме з заслоною од сонця на виду.
Парох із бакаляром помітили, правда, що паж говорив не без глузів, але ж ті пишні коралі та вбрання мисливське, прислане Санчом (Тереза вже їм показала), свідчили про щось інше; проте вони посміялися-таки з дівочих забаганок, а тут іще й Тереза:
- Панотченьку,- каже,- може, там хто їхатиме в Мадрід чи в То-ледо, то нехай купе мені оті робронти пишні да розкішні, по самій моді і щонайліпші, бо мушу губернаторство мужеве шанувати, як умію, та й кариту хай достануть, бо, хоть не дуже й хотілось, до двору доведеться їхати: уже ж, мавши мужа-губернатора, мене на теє стане.
- Ще й як, мамо, стане! - раділа Санчика.- От якби-то вже не завтра, а сьогодні, щоб люди бачили, як я з паньматкою в кариті їду, а вони хай що-хотя кажуть: «Дивіться, мовляв, на нашу часниківну, як вона в кариті розсілася та розляглася, наче та папиха римська!» Так вони ж грязь топтатимуть, а мої ноги в сухому! А всім огудникам та осудникам - сіль та перчина! Аби мені тепло, нехай кажуть «пекло»... Добре я, мамцю, кажу?
- Ти доню, говориш, як у дзвони дзвониш! - відказала Тереза.- Таке добро, іще й більше, чоловік мій славний уже давно напроврочив. Ось уздивишся, дитино, він не то що, а і в грапині мене виведе: тут, мовляв, аби почин, а там уже буде викший чин. Каже, було, твій тато (а він не тільки тобі, а всім приказкам батько): дають корівку - біжи по верівку; дають губернаторство - хапай, дають грабство - грабастай! Манять тебе гостинчиком, а ти його в тайстру! А що ж - спати будемо й мовчати, коли добра доля в вікно постука?
- Що мені по тому,- підхопила Санчика,- коли хтось, побачивши мене одягненою та гордовитою, що мені по тому, як хто скаже: «Пишається, як сучка в наритниках!» Нехай собі!
Слухавши такі речі, парох озвався:
- У мене таке враження, ніби оці Панси, всі в роду їхньому так і народжуються з мішком приповідок у тілі. Ще я жодного з них не бачив, щоб не сипали в розмові тими приказками направо й наліво.
- То правда,- сказав і паж.- Пан губернатор Санчо сипле їх,-мо.в [568] з рукава, хоч і не завжди до ладу, і те втішає пані мою дукиню і самого дука, вони їх вельми похваляють.
- Скажіть нам, пане, нарешті,- звернувся до нього бакаляр,- чи дійсно усе оте правда - що Санчо губернатором став, що є така дукиня на світі, щоб Терезі писала й подарунки їй посилала? Нам усе-таки не віриться, хоть ми й дарунки в руках тримали й листа читали. Чогось нам здається, що все це штучки Дон Кіхота, земляка нашого, який гадає, що все на сім світі чарами діється. Я б і сам оце вашу милость полапав і помацав, щоб переконатись, що ви не якийсь там фантастичний посланець, а людина з крові й кості.
- Про себе, панове, можу сказати,- відповів паж,- що я справжній посланець, пан же Санчо Панса дійсно губернатор; пани мої, дук із дукинею, можуть давати і справді дали йому таку посаду, і він, як я чув, чудово справляє свою службу. А чи є тут чари, чи нема, то вже хай ваші милості самі вирішують. Оце і все, що я знаю, і можу присягнути на тому найдорожчим - життям моїх батьків, які ще, слава Богу, живі й здорові.
- Може, воно так і є, як ви кажете,- мовив бакаляр,- проте dubitat Augustinus*.
- Сумнівайся хто хоч,- відповів паж,- а що правда, то не гріх: вона завжди над брехнею, як олива над водою, наверх випливе. А як ні, то operibus credite, et non verbis**: нехай хто з ваших милостей поїде зі мною і на власні очі в тому пересвідчиться, чому уші віри не ймуть.
* Буквально: Августин сумнівається (латин.). Тобто: це ще підлягає сумніву.
** Вірте ділам, а не словам (латин.).
- Як кому вже їхати, то мені,- сказала Санчика.- Візьміть мене, пане, на коня у забедри, я поїду залюбки на панотця подивитись.
- Доньки губернаторів не мандрують отак самотою, а їздять у супроводі карет і ношів, з численною службою.
- Далебі,- сказала Санчика,- мені все одно, чи на ослиці їхати, чи в кариті. З мене вередуха не яка!
- Цить, дівко!- сказала Тереза.- Верзеш тут казна-що: ти краще слухай, що пан каже. Який час, такий лас: поки твій батько був просто Санчо, ти була Санчика, а тепер, як він на губернатора вийшов, ти вже панночка - не знаю, чи так я кажу, чи ні.
- Донья Тереза каже добре, ще й надто,- мовив паж.- Але дайте мені чогось попоїсти, та й не баріться, бо думаю над вечір назад рушати.
Тоді озвався парох:
- Може б, ваша милость пішла причаститись до мене, бо хоть донья Тереза господиня гостинна, навряд чи зможе гідно пришанувати такого знакомитого гостя.
Паж одмагався спочатку, та потім таки погодився, і священик залюбки повів його до себе, щоб розпитати докладніше про Дон Кіхота та його подвиги.
Бакаляр зохотився був написати листи-відповіді для Терези, та вона не хотіла його до своїх справ мішати, бо мала Самсона за хитренького глузівника. Тож найшла собі за книш та яєць двійко ченчика одного [569] письменного, і він написав їй два листи - один до чоловіка, другий до дуки ні, так достоту, як вона з своєї голови видихтувала: були ті листи, як то побачимо далі, не найгірші серед тих, що наводяться в сій знаменитій історії.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
