Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ LVII, де оповідається про те, як Дон Кіхот попрощався з дуком і що йому трапилось із розумною та свавільною Альтісідорою, панною при дукині
Давно вже почав Дон Кіхот про те думати, що час йому й пора з тим бездіяльним життям покінчити, яке він тут у замку провадив; уявлялось йому, що се він великий гріх робить, сиднем сидячи і нічого не роблячи серед нескінченних бенкетів та втіх, якими пришановувало його се панство як мандрованого рицаря - доведеться, мабуть, перед Богом за те сидіння та за те безділля суворий відповіт держати; отож попрохав він якось у дука з дукинею, щоб вони дозволили йому вже од'їхати. Панство уволило його волю, хоть і тяжко їм було, казали, з ним розставатися. Дукиня передала Санчові листи від жінки; він над ними заплакав і сказав:
- Хто б гадав, що ті великі сподівання, які голубила в серці жінка моя Тереза Панса, дізнавшись про моє губернаторство, скінчаться тим, що я знов повернусь на службу до хазяїна мого Дон Кіхота з його злиденними пригодами? Але то таки мені втіха, що Тереза моя по-людськи повелась, послала, бач, дукені жолудів, а якби була не послала, досадно мені було б, що вона така невдячна. І ще те мене втішає, що се й хаба-рем не назвеш, бо я ж уже мав посаду, коли вона ті жолуді посилала; а воно ж, звісно, годиться, коли тобі добро зроблять, хоть якою абищицею оддяч. Я і на посаду йшов, і з посади йду яко наг, яко благ, то й можу з чистим сумлінням (а то ж річ не мала!) сказати: «Голим народився, голим і вмирати: ні зиску, ні втрати».
Отак говорив собі на думці Санчо в день від'їзду, а Дон Кіхот, попрощавшись увечері з дуком та дукинею, стояв уже рано-вранці в повнім обладунку на замковому майдані. З галерей дивились на нього всі зам-чани, вийшли й господарі замку. Санчо сидів на свойому Сірому з саквами, багулом та з дорожнім припасом; він був дуже задоволений, бо дуків дворецький, той, що приставляв Трифалдисту, дав йому на дорогу калитку, а в ній двісті золотих талярів, про що Дон Кіхот ще не знав. [594]
От дивляться всі на них, аж ось із-поміж двірських дам та панночок озвалась розумна та свавільна Альтісідора жалібними словами:
Стримай повід, не спіши,
Стривай, лицарю сталевий,
Не коли крутих боків
Норовистому коневі!
Не од ницої гадюки
Ти тікаєш, безсердечний,
А од ярочки малої,
Недорослої овечки...
Ти зневажив ґречну панну,
Насміявся підло з неї,
А вона ж - найкраща німфа
При Діані та Венері.
Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!
Ти украв, запазурив
Серце щиреє у мене,
Що для тебе тільки билось,
Беззахисне і шалене.
Ти украв ще й три чепці
І підв'язочки зелені,
Що скрашали мої ніжки,
Мов із мармуру різьблені.
Ти украв у мене, лотре,
Триста сот зітхань огненних,
Що спалили б триста
Трой Своїм палом невтоленним...
Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!
Хай у твого Санча серце
Сталлю стане чи бронею:
Він тоді не відчарує
Зроду-віку Дульсінеї.
Хай невинна постраждає
За гріхи свої мерзенні:
Часто праведні за грішних
Терплять муки в світі земнім.
Хай усі твої пригоди
У знегоди Бог оберне,
Твою вірність - у непомин,
Все життя - у сон химерний!
Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!
Хай тебе за пройду мають
Од Севільї до Марчени,
Од Гранади аж до Лохи,
Од Тулузи до Марселя. [595]
Коли сядеш грати в карти,
В сто одно а чи в пікета,
Щоб ти туза не побачив,
Самі шохи та валети!
Будеш різать мозолі -
Кров хай виступить джерельна,
А як зуби рвати будеш,
Хай стирчать пеньки черенні.
Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!
Поки зажурена Альтісідрра виливала отак свої жалі, Дон Кіхот дивився на неї, і словом не озиваючись; тоді обернувся до Санча і сказав:
- Заклинаю тебе спасінням предків твоїх, Санчо мій, скажи мені щиру правду: чи не маєш ти часом тих трьох чепців і тих підв'язок, що про них говорить ся закохана панна?
На те Санчо відповів:
- Чепці справді в мене, а от підв'язки мені й не снились.
Дукиня була вкрай вражена з Альтісідориної витівки: хоть і знала вона, що то дівчина сміла, жартівлива і свавільна, але ж не гадала, що дійде вона аж до подібних екстраваганцій; здивування її було тим більшим, що про сей жарт її не попереджено. А дук вирішив той жарт підхопити.
- Негоже, пане рицарю,:- сказав він,- що, діставши в замку моєму таке гостинне прийняття, яке вам було уготоване, ви насмілились забрати з собою принаймні три чепці і ще дещо, а саме підв'язки двірської моєї панни: то ознака злого умислу, вчинок, що не відповідає вашій славі. Отож верніть її підв'язки, в противному разі я вас викликаю на смертний бій, не боячися, що лихі чорнокнижники змінять і перетворять мій образ, як то вони вчинили з моїм гайдуком Тосілосом, що став з вами на герць.
- Не приведи Господи,- відповів Дон Кіхот,- щоб я добув меча на вашу пресвітлу персону, від якої прийняв стільки милостей. Чепці я верну, бо Санчо каже, що вони в нього, а от підв'язки - неможливо, бо ні Санчо, ні я сам їх ніколи не мав: хай же ваша панна понишпорить по своїх закапелках, то певно їх найде. Я, ваша вельможність, злодієм зроду не був і не буду поки віку, як Бог мене не покине. Та панна говорить так (сама ж признається) з закохання, в чому я аніже не винен; отож нема мені чого просити пробачення ані в неї, ані в вашої вельможності, котру я благаю мати про мене ліпшу думку і знову дати мені дозвіл верстати далі путь-дорогу.
- Пошли ж вам, Боже, щасливу дорогу,- озвалась дукиня,- і щоб до нас доходили тільки добрі вісті про ваші вичини. їдьте вже собі з Богом, бо що довше ви тут затримуєтесь, то дужче розпаляєте полум'я в грудях у панянок, які на вас дивляться; мою ж прибічницю я так покараю, що відхочеться їй не то словом, а й поглядом щось непристойного вчинити.
- Одно ще тільки слівце і все, о доблесний Дон Кіхоте! - сказала тоді Альтісідора.- Прошу пробачення за те, що звинуватила вас у крадіжці підв'язок, бо, клянусь Богом і душею моєю, вони в мене на ногах: [596]
вклепалась я так, як той чоловік, що шукав десь свого осла, сидячи на ньому верхи.
- А що, не я казав? - промовив Санчо.- Не такий я єсть чоловік, щоб крадене ховати. Якби хотів красти, то таких нагод було в мене на губернаторстві, ого-го!
Дон Кіхот уклонився низенько дукові з дукинею і всім присутнім, завернув Росинанта і рушив із замку - за ним, звичайно, і Санчо на Сірому - на сарагоський шлях.
ЗМІСТ
На попередню
|