Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

Якщо був Дон Кіхот многодумний ще перед своєю поразкою, то після падіння того думу стало в нього, як шуму. Він виглядав, як уже сказано, Санча під деревом, а мислі, як принаджені медом мухи, опадали його й жалили: одні роїлися довкола Дульсінеїного одчарування, а інші довкола того життя, що його чекає в вимушеному зачині. Надійшов Санчо й почав хвалити гойність льокая Тосілоса.

- Невже, Санчо,- покликнув Дон Кіхот,- ти все ще думаєш, що він правдивий льокай? Либонь, у тебе з голови вилетіло, як ти сам же бачив Дульсінею, перекинуту й злицьовану в мужичку, а Рицаря Свічад у бакаляра Карраска, адже все теє справа рук моїх гонителів чорнокнижників. Краще скажи, чи не питався ти в чоловіка, якого звали Тосілосом, що прилучилося Альтісідорі: оплакувала вона розлуку зі мною чи вже занехаяла всі мрії про злуку, які вона плекала при мені?

- Ні, пане, я клопотався іншим, і мені ніколи було цікавитися дрібничками,- заперечив Санчо.- Достолиха, ваша милость, невже вам зараз до чужих думок, тим більше любовних?

- Зваж, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- одна річ - кохання, а друга - вдячність. Рицар може бути байдужим, але ніяк не може, сказати по щирості, бути невдячним. Альтісідора, ясно, закохалася в мене, подарувала мені, як ти пам'ятаєш, три намітки, плакала, коли я їхав; і без усякого сорома кляла мене, лаяла, лементувала прилюдно; все це ознаки того, що вона мене боготворила, бо гнів коханців звичайно виливається в клятьбі. Не міг я дати їй жадної надії, ані офірувати їй скарбів, бо всі мої сподіванки пов'язані з Дульсінеєю, скарби ж мандро-ваних рицарів, так само як скарби потерчат, то мана і піна; єдине, чим я можу Альтісідорі віддячити, це як я зберігатиму її в пам'яті, проте без ущербку для Дульсінеї, яку ти, Санчо, мабуть, зневажаєш, бо зволікаєш самобичування.й умертвіння плоті твоєї (хай би її вовки розшарпали!); ти, я бачу, прибережеш її червам на з'їдь, але не вконтентуєш бідолашної сеньйори.

- Сказати по щирості, пане,- обізвався Санчо,- я ніяк не второпаю, яку притику має хлоста моєї пані-старої до відчарування зачарованих? Адже це все одно що сказати: «Болить тобі голова? Нашмаруй мастю коліно». Я принаймні і побожусь, що ні в одній сторії про манд-рованих лицарів, які вашмосць читала, не трапляється відчарованого завдяки хлості. Ну та гаразд, відшмагаю себе, як мені закортить і як лучиться нагода.

- Дай Боже,- одрік Дон Кіхот,- хай окриє тебе ласкою небо, аби ти схаменувся і поміг моїй пані, адже вона пані і твоя, позаяк ти мій пахолок.

Так гомонячи, верстали вони путь, аж це доїхали до того місця, де їх ото бики потоптали. Впізнав його Дон Кіхот і мовив Санчові: [643]

- Ось та луговина, де зуспілися ми з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію - задум сей і свіжий, і дотепний. І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овошем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби - затінок, рожі - благоухання, розлеглі луки - барвисті коверці, прозоре й чисте повітря - свій легіт, місяць і зорі - ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні - втіху, сльози - одраду, Аполлон - вірші, а кохання - помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих.

- Далебі,- признався Санчо,- таке життя мені до шмиги, та й не лише мені - побачать нас бакаляр Самсон Карраско і цилюрник майстер Ніколас, то й собі до нас пристануть і пошиються в пастухи, а там, гляди, і сам панотець приб'ється до нашого куреня, адже він веселун і такий потішник.

- Авжеж,- погодився Дон Кіхот,- бакаляр Самсон Карраско, як він уступить до нашої пастушої громади, а таки вступить, може назватися пастухом Самсонієм або ж пастухом Каррасконом. Цилюрник Ніколас може назватися Нікулосом, як старий Боскан назвався Немо-росом. Ось тільки не знаю, яке ймення придумати пароху - Панот-чіні, Єгомостіо, а втім, як похідне від його сану, йому можна дати прізвисько пастуха Парохіандро. А от прибрати імена пастушкам, в яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім'я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя.

- Зватиму її лише Терезуля,- заявив Санчо,- бо вона в мене нівроку гладка гладуля, адже її звати Тереза. Мало того: я співатиму їй у віршах і тим доведу, що в мене душа до чужого м'яса не ласа. Панотцеві, щоб на гріх не підкушати, теж негоже заводити пастушку, а щодо бакаляра - вольному воля, а скаженому рай.

- Боже поможи! - гукнув Дон Кіхот.- Та й славно ж ми заживемо з тобою, друже Санчо! Яких тільки жоломійок, самарських кіз, тамбуринів, бубнів і гуслів ми з тобою не наслухаємося! А що як до сього розмаїтого струменту підпряжуться ще звуки альбогів? Матимем повний набір пастушого музичного струменту.

- А що таке альбоги? - поцікавився Санчо.- Зроду про них не чував і не бачив ніколи в житті.

- Альбоги,- пояснив Дон Кіхот,- це залізяки, схожі на мідяні свічники; як їх ударити одну об одну, ввігнутим і порожнистим боком, вони видають звук, що хоть і не вельми ніжний і зграйний, а все ж приємний на слух і суголосний з таким нехитрим сільським струмен-том, як коза або ж бубни. Саме слово альбоги мавританське, як і всі слова нашою мовою, що на аль починаються, наприклад: альманах, ал- [644] коголь, алхімія, алгебра, альгвазил, алькальд, алмасен, алькоран тощо, і лише три мавританських слова по-нашому закінчуються на і, себто: каді, мараведі, алкалі. Слова альгелі та альфаку - слова щиро арабські, бо починаються вони на аль, а закінчуються на і. Все це я тобі кажу між іншим, бо мені це спливло на думку мимоволі через це слово альбоги. А потім нам неабияк стане в пригоді на новому для нас полі ось що: адже, як тобі відомо, я трошки віршник, а бакаляр Самсон Карраско - той уже справжній піснетворець. Про пароха сказати нічого не можу, але закладаюся, що й він віршує. Безперечно, й майстер Ніколас не чужий до муз, бо всі чи сливе всі цилюрники - гітаристи й куплетисти. Я скаржитимусь на розлуку, ти славитимеш свою сталість у коханні, пастух Карраскон нарікатиме на те, що його перелюбили, панотець Парохіандро сам підшукає, що йому до мислі, коротко, все буде так гарно, що й ну. На теє одвітував Санчо:

- Я, пане, такий невдаха, що навряд чи доживу до такого житов'я. Ох, які гарні різьбив я б ложки, аби став пастухом! Які мали б ми кльоцки, які вершки, які вінки - словом, мали б усяку всячину, яка тільки водиться у пастухів, отож за мудрагеля я, либонь, не зійшов би, а за штудерника - напевне. Моя донька Санчика носила б нам обіди в поле. Але, гай-гай, вона діваха гожа, а пастухи не ликом шиті, на ходу підметки рвуть, і я не хотів би, щоб вона пішла по вовну, а вернулася стрижена, а то цього гультяйства і спорзних помислів і в полях і в містах, і в пастуших колибах і в царських хоромах скільки завгодно, отож одійди од зла, сотвори благо, чого око не бачить, те й серце не мучить, раз не вбережешся, потім лиха не оберешся.

- Годі прислів'їв, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- будь-якого з них старчить, щоб думку твою з'яснити. Скільки разів тобі торочив, щоб ти не сипав прислів'ями як з рукава і знав міру. А втім, тобі кажи не кажи - як об стінку горох, мати за кнута, а він дзигу круте.

- А мені здається,- одрік Санчо,- що се про таких, як вашець, кажуть: «Насміялась верша болоту, коли оглянеться, аж і сама в болоті». Сварите мене за пбсловки, а самі нижете їх парочками.

- Зваж, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- я приточую прислів'я до речі, воно в мене пристає, як перстень до пальця, а ти тулиш, як горб до стіни. Пригадується, я тобі вже казав, що прислів'я - то короткі вислови, добуті з досвіду, і то плід роздумів стародавніх мудреців, прислів'я ж, наведене навмання,- то курзу-верзу, а не сентенція. Та годі про це, уже смеркло, звертаймо з гостинця й заночуємо десь поблизу - ранок покаже.

Вони з'їхали з гостинця, і вечеряли вже пізно й убого, на превелику досаду Санча, котрий думав, яких нестатків зазнає мандроване лицарство в своїх митарствах долами й горами, і тільки зрідка заживає благ, спиняючись у замках і оселях, як от, приміром, у дона Дієга де Міранди, на весіллі в Камача-Багатія і в гостині дона Антонія Морена, а проте, зваживши, що не вік же триває і день, і ніч, зночував цю ніч уві сні, а його пан у неспанні. [645]

Додати в закладки

  
Переклад Translate