Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
3
Ти - чи то він, чи вона - охоронче кралі моєї,
Ти, хто взаємних утіх так і не зможе пізнать!..
Рани б такої ж я зичив тому, хто тобі, ще дитині,
Те, що ту втіху дає, гострим залізом одтяв, -
Був би, напевно, прихильніший ти, якби сам коли-небудь
Силу кохання відчув, - ти б розумів прохача!..
Не для коня ти вродивсь, не годишся для грізної зброї,
Не потрясе бойовим списом правиця твоя...
Все це - заняття мужів, одкинь сподівання на мужнє,
При господині своїй мирні клейноди носи!
їй повсякчас догоджай: не завадить велительки ласка,
Бо, як утратиш її, - хто ти чи що ти таке?
В неї ж і врода цвіте, і юні роки наймиліші, -
Чи пропадати, скажи, тій небуденній красі?
Сторож ти вельми зіркий, але й такого одурять:
Те, за що двоє взялись, дійде таки до пуття.
Втім, не зайве прохать. Тому-то, поки прохаю,
Добру нагоду лови - гарно обом прислужись!
Я не посмів би покривлені звичаї брати під захист,
І задля блуду свого зброю лукаву знімать.
Тож, коли в хибах корисно зізнатись, я зізнаюся:
Чим, нерозумний, грішу - мов на тарелі подам.
Хибу й ненавиджу я, й за ненависну цупко тримаюсь.
Те, чого б радо позбувсь, ой, як нелегко нести!
Не вистачає снаги, щоб собою ж я міг керувати,
От і пливу навмання - човен на хвилі хиткій.
Бо не одна якась врода мене до любові схиляє -
Сотні причин є на те, що ненастанно люблю.
От соромливо котрась із красунь свої очка опустить -
Я - вже в новому сильці: звабила цнота мене.
Бачу, зухвала котрась. Ну що ж, не селючка принаймні -
Мабуть, на ложі м'якім жзавою буде вона.
Стріну сувору, немов із сабінок, - подумаю: "Хоче,
Тільки на вид не подасть - бач, гордовита яка!"
Ту, що освічена, теж полюблю: визнається в науках;
Щирістю знадить і та, що й не лизнула наук.
Інша похвалить мій вірш, Каллімаха вважаючи грубим, -
Вірш мій подобався їй, вірша творцеві - вона.
Ще якась інша пісні мої, як і мене, хто їх пише,
Ганить, а я залюбки з нею забаву б повів.
Ця - вигинається, ваблячи, ця - мов зламатись боїться,
Стане гнучкою, як муж в оберти візьме її.
Цю - через те, що так солодко, так переливно співає,
Я під час співу таки цмокнути в губки радий.
Ця пробігає по струнах розчулених пальцем проворним -
Тих найуміліших рук можна хіба не любить?
Рухами зваблює ця, її руки - то музика мірна,
Вправна в науці тонкій, плавно хитає стегном.
Що вже про мене казать? Від будь-чого запалаю.
Дай Гіпполіта сюди - й з нього тут вийде Пріап.
Ти героїням дорівнюєш давнім, така вже висока,
Що ж, усе ложе - твоє, матиму ласувать чим.
Меду й при куцій лизну - схиляють обидві до блуду.
Куца чи росла - дарма: радий я цій, як і тій.
Не причепурена ця? Причепуриться - мову загубиш.
Прибрана? Бачиш усе, чим володіє вона.
Світла полонить мене, золотава - також полонить,
Часто втішала мене й смаглої барви любов.
Темним - на білій, мов сніг, дівочій шиї волоссям
Леда, перша з красунь, не вирізнялась хіба?
Жовте воно? А хіба ж не таким променіла Аврора?..
Тільки б кохання було - я припасую зразок.
Юність чарує мене, при старшій - теж не дрімаю:
Тій не бракує краси, розумом - старша бере.
Втім, котру не візьми з-між цвіту жіночого в Римі, -
Кожну б я мати хотів і не хотів - уступить!
Ні, не вартує любов (одійди, луконосний Амуре!),
Щоб раз у раз я собі так ото смерті жадав!
Хочу порвати з життям, лиш зраду твою пригадаю, -
Видно, твій жереб такий - мукою бути мені.
Не перейняв я листа, очевидного доказу зради,
Не підстеріг, що тобі хтось подарунок зробив.
О, коли б я винував, не надіючись на перемогу!..
Та в моїй справі, на жаль, місця слабкого нема!
Добре тому, хто милу свою без вагань захищає,
Хто міг почути тверде: "Я не чинила того!"
З кременю той, своїй кривді годить, хто, прагнучи пальми,
Хоч би й кривава була, бруд на оскаржену ллє.
Я ж - о горе мені! - я сам, одсунувши келих,
Бачив, тверезий, усе (ти була певна, що сплю),
Бачив я: порухом брів спілкувались ви між собою,
Не вдаючися до слів, мову кивками вели;
Не німували й очі твої; велемовним і стіл був,
Списаний дрібно вином; пальці були говіркі.
Мову, хоча потайною була, до кінця зрозумів я:
В кожному з порухів тих слово якесь пізнавав.
Гості здебільшого вже розійшлись. Із юрби гомінкої
Двоє чи троє лишень ще залишились кунять.
От і я вгледів тоді, безсоромні, ваші цілунки -
Вкупі не губками лиш, а язичками були.
Так навіть рідна сестра не цілує поважного брата,
Так - хіба любка того, хто аж усох від жаги.
Мабуть, і Феб не так цілував яснолицю Діану,
Так лиш Венера могла пестити Марса свого.
"Що ти? - вигукнув я. - Кому віддаєш мою втіху?..
Хто позбавляв мене прав на володіння моє?
Щастя зі мною діли, як ділю його я із тобою, -
Як зазіхнути посмів третій на наше добро?"
Гнів ті слова мені клав на язик; у винної, бачу,
Соромом густо лице гожий рум'янець залив.
Так зарум'янює небо Тіфона жона; наречену
Погляд палкий жениха в барву вганяє таку.
Так серед лілій троянда жахтить, такою є повня,
Як, зачарованих, вчвал хоче пустить басунів.
Кістка слонова така, як її, щоб од літ не пожовкла,
У меонійськім краю пурпуром барвлять жінки.
Так чи подібно й вона зарум'янилась, та ще ніколи
Чаром таким осяйним не полонила мене.
В землю потупила зір - але чарувала так само,
Смуток їй хмурив чоло - гарна хмурною була.
Вже я ось-ось, хоч було причепурене, рвать їй волосся,
Лиця рум'яні вражать мав у нестямі сліпій, -
Марно! Глянув лишень - опустились напружені руки:
Зваба жіноча міцним їй послужила щитом.
Щойно я гнівом палав, за мить - благав на колінах,
Щоб цілувала й мене, тільки не гірш, ніж його.
Та, засміявшись, таки цілувала - так уже щиро,
Що й Громовержцеві з рук випав би гнівний вогонь.
Мучуся далі: "Цілунки такі відчував і той другий?..
Ні! - хочу вірити в те - гіршими ласував він".
Так цілувала мене, як учив я, навіть солодше, -
Видно, своє щось, нове, в ті поцілунки внесла.
Вабила тим (от біда!), що своїми губками спрагло
Мій ти втягала язик, скільки могла, а я - твій.
Не в поцілунках, одначе, біда, не на них нарікаю,
Хоч для своїх нарікань бачу причину й у них:
Лиш у постелі могла ти навчитися так цілувати...
Добре тебе хтось учив, добре на тому й жививсь.
Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|