Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,

Наче б її й не було, ти приховати не міг.

Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний

Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.

Та, коли впав я, а всі (падіння - то небезпека!)

Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, -

Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,

Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,

Дати нещасному те, на що не могли спромогтися

Й давні друзі мої - двоє чи троє хіба.

Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,

Й лиця поблідлі твої - я тоді так не збілів,

Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,

Сльози - вустами, слова - слухом спрагло я пив.

Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи

Я поцілунками і схлипами відповідав.

Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,

Ймення ж твого не назву - просто скажу "дорогий".

Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене

Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.

З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,

Та не в такій, як моя, надто великій біді.

Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,

Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, -

Знай же: надію слабеньку сную (не смій обривати!),

Що вгомониться колись буряний гнів божества.

Може, намарно сную... А втім, усяке ж буває, -

Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!

Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі:

В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.

Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,

Що благородніший дух, то його легше схилить.

Дужому левові досить того, коли жертва упала:

Ворог лежить перед ним - значить, двобою кінець.

Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,

Що вже про інших казать - про слабкодухих, дрібних?..

Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої?

Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.

І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,

Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав?

А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, -

Зятя Юнони візьми - ворогом був їй колись.

Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії? -

Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.

Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить - на світ весь,

Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.

Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,

Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.

За мимоволі побачений злочин я поплатився,

Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.

Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,

Я не злочинець, однак, - більше тут помилки є.

От і надіюсь на те, що випросиш м'якшу для друга

Кару, - що Цезар мене в інші скерує місця.

О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця - Зірниця

Швидше звернула сюди із повідомленням тим!

6

Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,

Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.

Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,

Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.

Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,

Власне, та приязнь була - більше, ніж я, аніж ти.

Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,

Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.

До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,

Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.

Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,

Тільки одне приховав - що доконало мене.

А не ховав би - й нині ти друга б мав біля себе:

Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.

Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,

Жодної стежки не мав для порятунку свого.

Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,

Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, -

Все ж, опоро життя мого, найдавніший мій друже,

Ти, по кому я тут, може, найбільше тужу,

Не забувай мене! А як сильнішим станеш із ласки

Цезаря, - спробуй, молю, чимось мені помогти!

Тільки б улігся гнів божества, що в образі на мене,

Тільки б вигнання моє ближчим од Риму було!

Хай так і станеться! Я ж не виношував злочину в серці:

Це лиш провина була - з помилки все почалось.

Довго, одначе, та й небезпечно було б говорити,

Як очевидцем я став темного, згубного зла.

Згадка про день той - то рана жива у серці моєму,

Тільки на пам'ять спливе - знову пронизує біль.

Що мене сором палить донині ще, те вже довіку,

В ніч оповите сліпу, мушу носити в собі.

Можу сказати лиш те, що я винен, але не з користі

Згубний той крок я зробив - просто спіткнувся, кажу.

Тож, коли хочеш, щоб назва із вчинком не розбігалась, -

Що дурнотою було, - злочином не називай.

А як неправду кажу, то цей край - околиці Рима,

Значить, ще далі мене, у невідоме, спрямуй!

7

Швидше, квапливі рядки, з вітанням спішіть до Перілли,

Швидше, мій листе, у путь, бесіди вірний слуго!

Може, вона на той час побіч матері любої буде,

Може, розгорне тебе в колі своїх Пієрид.

Що б не робила, все відкладе, коли скажуть про тебе,

З чим, запитає, прийшов, що на вигнанні роблю.

Скажеш: усе ще живу, але так, що волів би не жити,

Скажеш: болю мого не злікували роки.

А попри те я до Муз - до горя свого - повернувся,

І для двовіршів своїх знов підбираю слова.

Чи не забула, спитай, занять наших спільних, чи все ще

Звичаєм батьківським їй вчений мережиться вірш?

Не однією лиш вродою доля тебе наділила:

Скромність, чутлива душа - придане щедре твоє.

Я до Пегасових вод уперше тебе припровадив,

Щоб не пропало дарма хисту твого джерело.

Ти ще дівчатком була - я вперше твій дар зауважив,

Ставши, як батько, тобі вчителем, провідником.

Тож, коли в серці твоїм чуття палає колишнє,

В співі одній лиш Сапфо ти б дорівнять не могла.

Тільки б нещастя моє не стало тобі на заваді

Й не охолола душа після падіння мого!..

Ми свої твори, згадай, один одному часто читали,

І за суддю я тобі, і за наставника був.

Віршем свіжим твоїм, бувало, слух милував я,

А на невдалий вказав - бралась рум'янцем густим.

Може, побачивши, як сам собі я нашкодив писанням,

Як за книжки поплативсь, ти занедбала свій хист?

Можеш одкинути страх! Лише б ти не вчила, Перілло,

Ні юнаків, ні дівчат, як вони мають любить.

Тож, окрасо жінок найученіших, гріх дармувати!

Знов до пісень поспіши, священнодійства свого!

Не обминуть же літа, проминаючи, вроди твоєї -

Зморшка стареча ось-ось ляже тобі на чоло.

Скоро сягне по принади твої нищителька-старість,

Та, що до кожного з нас кроком нечутним іде.

Скажуть про тебе: яка то краса була! Глянеш у люстро,

Та й не повіриш йому, душу огорне печаль.

Є в тебе скромне майно, хоч ти й великого гідна,

Та припустімо, що ти - перша поміж багачів,

Що з того? Доля - підступниця: то обдарує, то скривдить,

Так учорашній Крез нині вже Іром стає.

Та, якщо коротко, - ми володіємо лиш проминальним,

Непроминальне - це хист, серця чутливого дар.

Глянь ось на мене: без дому, вітчизни, без вас залишився,

Все відібрали, все те, що відібрати могли,

Хист мій зі мною, однак, супутник мій і розрадник,

Навіть у Цезаря прав жодних немає над ним.

Тут мені може будь-хто збавить віку жорстоким залізом,

Все ж і по смерті моїй житиме слава моя.

Поки з семи своїх пагорбів Марсів Рим переможно

Буде весь світ озирать, будуть читати мене.

Тож намагайсь - і хай плід занять твоїх буде солодший -

Що маєш сил, подолать свій похоронний вогонь!

Додати в закладки

  
Переклад Translate