Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
8
На Тріптолемову нині б мені ступить колісницю,
Мужа, що вперше зерном землю сиру здивував.
Нині гнуздати б мені тих драконів, що в піднебессі
Мчали Еета дочку ген од корінфських твердинь!
Нині б одчути мені тремтіння крил за плечима,
Нині б довіритись їм, наче Дедал чи Персей!
Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря,
Раптом побачить мені любу вітчизну свою,
Осиротілий свій дім і друзів, що все ще про друга
Згадують, та головне - рідну, кохану жону!..
Ох, ті сни наяву! Забаганки дитячі, та й годі!
Так і будуть вони снами, допоки живу.
Авґуста краще благай, коли вже не можеш мовчати, -
Силу того божества звідав ти сам на собі.
Він колісницю і крила подасть, та їх і не треба:
Хай повернутись велить - птахом одразу злетиш.
Буду благати про це (про більше - і не посмів би),
Втім, можливо, що й тут я поза міру ступив.
Згодом, коли божество насититься гнівом, я знову
Зважуся словом палким потурбувати його.
Нині молю про мале, для мене ж - надто велике:
Хай мені з краю цього в інший дозволить піти.
Все проти мене тут: води, земля, повітря і небо,
От і тремчу, наче лист, от і нездужаю тут.
Чи занепалий мій дух і на тіло згубно впливає,
Чи всіх недуг джерело - все-таки та чужина.
Щойно я Понту сягнув, почало діймати безсоння,
Звівся на скіпочку тут, їжа у горло не йде.
Справді, як лист восени, прибитий раннім морозом,
Блякне, хай-но зима закостеніла війне,
Так нині в'яну і я, не знаходжу підмоги ні в чому,
Є зате безліч причин для безконечних жалів.
Духом не менше страждаю, ніж тілом. Однаково хворі
Ті дві частини єства - муку подвійну терплю.
Перед очима доля моя - рукою подати -
Мов на папері стоїть, тільки бери та читай:
Всі ті місця, всіх людей, їх звичаї, бесіди їхні
Чую і бачу, й себе - ким тоді був і ким став.
Так уже вмерти б хотів, що й Цезареві дорікаю:
Міг же скарати мене в гніві своєму мечем.
Та коли він і в образі такій спромігся на ласку,
Явить хай ласку ще раз - в інший пошле мене край.
І навіть тут (неймовірна річ!), де варвар усюди,
З грецькою людністю є поодинокі міста.
Навіть сюди добрели вдавнину поселенці з Мілету,
Й тут, між гетських осель, грецькі заклали доми.
Назва місцевості все ж од самого міста давніша:
Тут був убитий Абсирт - звідси і назва пішла.
На кораблі, що його берегла войовнича Мінерва,
На кораблі, що тих вод носом уперше торкнувсь,
Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея,
Тиху затоки гладінь потурбувавши веслом.
Ставши на пагорбі, тут чатовий запримітив погоню:
"Ворог! Вітрило здаля бачу, Колхідо, твоє!"
Поки мінійці тремтять, нашвидку відв'язують судна,
Поки навперебій тягнуть із дна якорі,
Знаючи, що їй загрожує, б'є себе в груди рукою,
Що і накоїла вже, й стільки накоїть ще лих!
І, хоч зухвалості їй, хоч рішучості не позичати,
Отетеріла й вона, блідістю лиця взялись.
Біле на обрії вздрівши вітрило: "У пастці ми, - каже, -
Батька, щоб нас не догнав, мушу затримати тут!"
Доки міркує вона, на всім зупиняючи погляд,
Саме на очі тоді якось навинувсь їй брат,
Тільки-но вздріла його: "Таки не дамося! - гукнула, -
Ось же - той, чия смерть буде рятунком мені!"
Й тут же невинному в бік устромляє жорстоке залізо, -
Хлопцю не снилась біда, часу жахнутись не мав.
Тіло розрубує потім на кусні і полем широким
їх розкидає, аби батько не скоро зібрав.
А на вершечку гори, щоб батько не сумнівався,
Руки поблідлі кладе й голову сина в крові.
Щоб небувала печаль уповільнила батькові кроки,
Поки по куснях свого сина збиратиме він.
Звідси - й "Томи", місцевості назва: каже переказ -
Рідного брата мечем тут розтинала сестра.
Може, ще й дотепер хтось у Римі згадає Назона,
Може, без мене моє там ще триває ім'я -
Хай же він знає: ген під сузір'ями, що не сягають
Вод, поміж варварів я в дальній живу стороні.
Де савромати довкіл, дикуни, і бесси, і гети -
Як ображають мій хист навіть самі ті ймена!
Та лиш повіє теплом, нас хвилею Істр захищає:
Поки розкута вона, ворог не йде на розбій.
А як кошлата зима з-за похмурого обрію гляне
Й візьметься льодом довкіл, мов мармурова, земля,
Лютий Борей і сніги не дають нам жити під Арктом,
Де не людина лишень - небо холоне й тремтить.
Випаде сніг - і лежить: не йме його дощ ані сонце,
Тільки збивають вітри, робиться вічним той сніг.
Ще не розтане один - уже другий сніг випадає,
Тож не дивниця, що тут часто дворічний лежить.
Тут Аквілон настільки рвучкий, що й вежі високі
Може з землею зрівнять, зірвані крівлі нести.
В шкурах тут люди й штанах рятуються від холоднечі,
Тільки лице з усього тіла відкрите у них.
Часто льодинками грає-дзвенить повисле волосся,
Взявшись морозом, блищить біла, мов сніг, борода.
Вина стоять самі по собі, - як у глеках стояли,
Тож не черпають їх тут, а по шматочках беруть.
Що вже казати? Потисне мороз - і струмки замерзають,
Кайлами тут зі ставка воду довбають собі.
Та навіть сам, не вужчий від папіродайного Нілу,
Той, що не тільки одним гирлом у море впада, -
Істр, хай засвищуть вітри над плином його лазуровим, -
Вже й не помітиш, як він хвилю під льодом жене.
Де щойно судна пливли, там ногою ступають, а води,
Що замінились у лід, коні копитами б'ють.
Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля,
Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли.
Годі й повірити в це, та якщо за брехню нагороди
Ні заохоти нема - свідкові вірити слід:
Бачив я: море в усю широчінь немовби застигло,
І під слизьким покриттям не хвилювала вода.
Бачити - то ще не все: по воді затверділій ішов я,
І, хоч по хвилях ступав, ноги сухими були.
От якби море стало таким і для тебе, Леандре, -
Серед хвилястих вузин ти б не загинув колись!
Навіть дельфін із моря не вистрибне, вигнувши спину,
Щоб до повітря сягнуть - люта зима не дає.
Хоч і шаліє Борей, аж свистять його крила потужні, -
Хвилі ніяк не зіб'є на зледенілій воді.
Судна в воді крижаній, мов угрузлі в мармур, стояли,
В заціпенілій воді не ворухнеться весло.
Бачив я теж у льоду незрушно риби зависли -
Деякі з них ще й тоді не позбулися життя.
Тож, коли непогамовний Борей жорстоким морозом
Море розлоге скує чи повноводну ріку,
Тут же по Істрі, що аж видзвонює під Аквілоном,
Варвар на бистрім коні з іншого берега мчить.
Ворог, грізний конем, стрілою - далекосяжний,
Нищить усе довкруги, широко сіючи смерть.
Дехто спішить утекти; лишає без захисту поле,
От і захоплює все той грабівник налітнйй:
Скромне селянське майно, худобу, рипучого воза, -
Те, чим запасся злидар у господарстві своїм.
Тих у полон женуть, за спину їм руки скрутивши,
Вже не побачити їм Ларів своїх і полів! -
Інших - зубчастими стрілами вершник дикий проймає,
Вістря летюче стріли вбивчу отруту несе.
Що із собою взяти не зміг, те нищить нападник:
І палахтять у вогні вбогі невинні хатки.
Навіть у мирні дні тремтять тут перед війною,
Плугом у полі орач не прокладе борозни.
Ворога, бачать його чи не бачать, завжди бояться,
От і дичавіє тут без обробітку земля.
Не дозріває під тінню лози виногроно солодке,
У кадібцях молоде тут не шумує вино.
Яблук нема. Й написати б не мав тут на чому Аконтій
Слів, що владарку свою ними жоною зробив.
Глянеш - пустеля довкіл: ні тобі деревця, ні травинки,
Жоден щасливець нехай стежки не знає сюди!
Широко світ неозорий прославсь, але для моєї
Кари відкрито лиш цей щонайпечальніший край!
Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
