Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
2
Вже б на коліна стати тобі, Германіє грізна,
Звідавши, як і весь світ, Цезарів наших могуть.
Певно, вінками стрімкий Палатин уже запишався,
Ладан тріщить на вогні, в'ється жертовників дим.
Гостра сокира там б'є білосніжну шию бикові -
І багрецем довкруги землю забарвлює кров.
Не забуваючи дану обітницю, славні обидва
Цезарі жертву богам за перемогу кладуть.
Парость між ними - юнь, що Цезарів носить імення,
Щоб лише Цезаря дім світом усім керував.
Лівія між невісток за щасливе повернення сина
В храмі складає дари, як і не раз ще складе.
З нею - всі матері, як і діви, які невсипуще
Вести чистий вогонь, чисті самі, бережуть.
Радістю повниться люд, сенатори, вершники Риму,
Ще ж донедавна і я їхньою часткою був!..
Не для вигнанця в тій далечіні втіха загальна!
Відгомін радощів тих ледве долинув сюди.
В Римі весь люд оглядає тріумфи; вождів полонених
Може читать імена, назви підкорених міст,
На владарів, що з путом на шиї, може дивитись, -
Тут же, за ними, в ясній збруї, вінках - рисаки, -
Бачити лиця: одні - немов приголомшені горем,
В інших - мов тями нема, сяйвом їх очі горять.
Хтось із юрби про причини, ймена, діла запитає,
Хтось, не знаючи й сам, оповідати почне:
"Той он, з гордим чолом, що сідонським сяє багрянцем,
Був за вождя на війні; цей - його права рука.
Той, що сумирно йде, потупивши погляд у землю,
Зовсім не так виглядав, поки оружно ходив.
Цей ось, що гніву свого й тепер не хоче ховати,
Словом і ділом будив до непокори жагу.
Цей, що обличчя його - так буйно заріс - не побачиш,
Підступом, із укриття наші війська оточив.
Далі - той, хто богам, хотіли чи не хотіли,
Жертву, кажуть, не раз із полонених складав.
Гори, озера, названі тут, укріплення, ріки -
Кров'ю спливало все, трупом рясніло довкіл.
Друз саме в тих місцях отримав прізвище славне,
Парость щаслива - син, батька достойний свого.
Рейн, очеретом сумно вповитий, з обламаним рогом,
Закаламутив себе кров'ю своїх же синів.
А під ногою вождя нездоланного, простоволоса,
Там і Германія, глянь, тужить - і має чого:
Шию, хоч горда, мусить підставити римській сокирі,
Пута носить на руці, що воювала мечем!"
Ти, о наш Цезарю, на переможній своїй колісниці,
В сяєві пурпуру весь перед народом промчиш.
А по дорозі твій люд тобі буде в долоні плескати
Й кидати квіти до ніг, рясно встеляючи шлях.
Фебовим лавром чоло буде вінчане, й воїн затягне,
Скільки є сили: "Іо! Славний тріумфе, Іо!"
Сам побачиш не раз, як од оплесків, окликів люду
Стане вмить на диби біла твоя четверня.
Ось ти - на Капітолії, в храмах до тебе прихильних,
Де для Юпітера лавр, як і годиться, складеш.
Зором душі сягну туди й я, наскільки зумію, -
Звідки прогнали мене, вправі душа туди йти.
Вільно долає вона землі неосяжні простори,
Щонайкоротшим вона шляхом у небо майне -
Так вона й очі мої в сам Рим оддалений зверне,
Щоб до такого добра якось і я причастивсь.
Там задивлюсь на твою колісницю з слонової кості -
Й так я побуду хоч мить на батьківщині своїй.
Ну, а щасливий люд оглядатиме все це насправді,
І переможцем-вождем буде втішатись юрба.
А щодо мене, то лиш уявляти на віддалі зможу
Й дещо із радощів тих вухом хіба що вловлю.
Та чи хто-небудь сюди, на сам край світу загляне
З Лацію і залюбки спраглому все оповість?..
Хоч про минуле б уже повідав, усе ж я радів би,
Скільки б років не спливло, повісті цій про тріумф.
Хай же надлине той день, коли посвітлію душею
І над нещастям моїм стане загальне добро!
Дві Ведмедиці, велика й мала, що морськими шляхами -
Ця - фінікійські, а та - грецькі веде кораблі,
Ви, котрі бачите все із самої маківки неба
І не торкаєтесь вод, що на західній межі,
Ви, чий шлях коловий, обіймаючи неба простори,
Високо в'ється й ніде не досягає землі, -
Гляньте на стіни, через які син Ілії, кажуть -
Рем, було, перестрибнув, братові наперекір.
Погляд зіркий зупиніть на жоні моїй - чи пам'ятає
Мужа-вигнанця, чи ні - правду мені ви скажіть.
Горе! Звідки той страх? Під сумнів беру очевидне
І похитнутись даю добрій надії своїй.
Вір: чого хочеш, те є; що безпечне, того не лякайся,
Вірності певній жони вірою сам дорівняй!
Те, чого зорі тобі не розкажуть з обширів неба,
В тому ти словом твердим сам переконуй себе.
Знай, що жона, за якою так тужиш, тебе не забула
Й те, що дозволено їй, - ймення твоє береже.
Мовби ти поряд був, тобі в очі дивиться пильно,
Й любить, поки жива, здалеку любить тебе.
Таж, коли впертий біль по праву душу діймає,
Чи заспокійливий сон хутко на груди злетить?
Ні! Забринить сльоза, коли ложе, спальня навіють
Спогади і забуття навіть вночі не дадуть.
І проснуються жалі, й кінця не буде тій ночі,
Й місця не знайде собі тіло зболіле твоє.
Все це, я певен того, й тобі, дружино, відоме:
Болем тужливим любов знати про себе дає.
Мучишся так, мов фіванська жона, коли фессалійські
Коні, кривавлячи шлях, Гектора тіло тягли.
Врешті, про що благать? У якому душевному стані
Бачити б нині хотів, вірна дружино, тебе?..
Сумно тобі - на себе лихий: через мене страждаєш;
Весело - теж лихий; як це без мужа радіть?
Ні! Ти оплакуй таки свою втрату, чутлива душею,
Крізь моє горе дивись навіть на власне життя.
Плач над вигнанцем, плач! У сльозах своя насолода:
Слізьми повниться вкрай, слізьми й виводиться біль.
Краще б над мертвим ти, а не над живим голосила,
Знала б: лише через смерть муж твій покинув тебе.
Подих мій при тобі злетів би в рідне повітря,
Слізьми, вірна жона, тіло б омила моє.
Очі мої, що бачили б небо вітчизни востаннє,
Ти б і закрила мені дотиком ніжним руки.
І під дідівським пагорбом прах мій відпочивав би,
Й та, де я народивсь, тіло окрила земля.
Врешті, я був без вини, без неї - і звікував би,
Замість у соромі жить - у покаранні такім.
Горе мені, якщо ти, почувши: "Дружина вигнанця..." -
Почервонієш, якщо будеш ховати лице!
Горе мені, якщо бути моєю - ганебно для тебе!
Горе, якщо вже й свого мужа соромишся ти!
Де ті часи, коли мужем славним ти хизувалась
І не ховала іще ймення мого від людей?
Де ті часи (чи згадки не хочеш?), коли ти моєю
Не називалась лишень - а таки радо була?
Всім я подобавсь тобі, й до справжніх чеснот додавала
От що значить любов! - і не властиві мені.
Другому, хто б він не був, - таким уже незрівнянним
Я видавався тобі! - першості б не віддала.
Сорому й нині не май, що ти жона моя: шлюб наш
Хай тебе горем важким, а не ганьбою гнітить!
Од блискавиці впав Капаней, а де ж ти читала,
Щоб через мужа свого сором Евадну діймав?
Світу володар вогнем вогонь приборкав, та сестри
Не побоялись ридать над Фаетоном своїм.
Кадм не сахнувся Семели, дочки, хоч надто зухвале
В неї прохання було - і поплатилась життям.
Хай же, дружино, й твоє, хоч сам Юпітер у гніві
Громом мене вразив, не паленіє лице.
Краще, скільки снаги, на захист мій піднімися,
Дай зрозуміти усім - що таке добра жона.
Силу своїх чеснот зверни на справу печальну,
Слава не долами, знай, а крутосхилом іде.
Хто б нині Гектора знав, якби Трої поталанило, -
Тільки в загальній біді мужність дорогу знайшла.
Тіфію! Зайве мистецтво твоє при спокійному морі.
Фебе, так само - й твоє, якби ніхто не хворів.
Та, що у щасті нікому не знана, та й не потрібна,
Мужність серед нещасть на увесь зріст постає.
Тож дає змогу тобі моя доля слави сягнути,
Голову вірність твоя високо може піднять.
Час нелегкий посилає дари тобі: перед тобою -
Поле; на ньому працюй - не забариться хвала!
Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|