Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

Ймення твого не назву, якщо можна, якщо даси згоду -

Так усі вчинки твої кануть у Лету німу.

Хай лиш ласкавість мою розчулить сльоза твоя пізня,

Хай буде видно, що ти - сам дорікаєш собі.

Ще й засуди себе сам, із життя старайся зітерти

Час, коли душу твою шал Тісіфони посів.

А коли ні, коли все ще ненависть чуєш до мене, -

Що ж, нехай кривда моя зброю бере захисну.

Хоч би я був (а я таки є!) десь на краю світу,

Та через гори, моря гнів мій досягне тебе!

Всі ж бо права, нагадаю тобі, лишив мені Цезар:

Чим, запитаєш, скарав? - Риму позбавив мене!

Втім, у вітчизну, тільки б він жив, гадаю вернутись:

Громом уражений дуб часто у зелені знов.

Хай і не мав би я змоги за кривду віддати належне,

Музи снаги додадуть, Музи й озброять мене.

Хоч у далекім краю, де скіфи, живу, й наді мною

Так уже близько - сухі, що не заходять, зірки,

Голос мій жалібний між безкрайні піде племена,

Світ, хоч яка далина, всюди почує його.

Що не скажу - од сходу ген аж на захід полине;

Свідком західних слів стане віддалений схід.

Через моря, через обшир землі мій голос почують,

Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.

Тож про твій злочин не тільки твоє почує століття:

Із роду в рід буде йти слава про тебе лиха.

Вже пориваюся в бій, а рогів усе ще не маю,

Краще б ті роги, однак, не знадобились мені!

Цирк ще порожній, а бик уже б'є копитом об землю,

Сипле з-під нього піском, лють роздуває в собі.

Я задалеко зайшов!.. Сурми до відступу, Музо,

Поки ще ймення своє може приховувать він.

10

Ось я - хто любощі ніжні оспівував. Хочеш, нащадку,

Ближче пізнати мене - твору й цього не одкинь.

Щедрий на хвилі холодні Сульмон - моя батьківщина,

Десять по дев'ять миль - відстань до Риму відсіль.

Тут я з'явився на світ. У той рік, затям, поділили

Консули, що полягли, долю єдину на двох.

Має вагу це чи ні, та мій рід - із вершників давніх,

Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.

Первістком не довелось мені бути: переді мною,

Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь.

Тож уродини обом нам осяяв один Світлоносець,

А задля дня одного - два випікались коржі.

Перший із ряду днів п'ятиденного свята Мінерви,

Збройної діви, цей день славила кров на піску.

Скоро турботливий батько подбав про нашу освіту:

В Римі навчалися ми - в славних тоді вчителів.

До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:

Форум вабив його, й Форуму зброя - слова.

Ну, а мені ще хлоп'ям подобались таїнства неба,

Муза мене тайкома в діло втягала своє.

Батько не раз дорікав: "І навіщо тобі ці марниці?

Віршами сам Меонід не доробився майна".

Це схвилювало мене. Увесь Гелікон полишивши,

Брався писати тоді вільні від ритму слова.

Та, хоч того й не хотів, снувалася пісня доладна,

Тільки-но слово скажу - віршем виходить воно.

Так непомітно бігли роки дитинні - і брат мій,

А після нього і я тогу дорослу влягли.

Пурпур ясний із каймою широкою плечі окрив нам,

Кожен, одначе, лишивсь вірний заняттям своїм.

Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,

Вмер - і тоді я себе мовби нецілим одчув.

Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:

Третім став у числі обраних наглядачів.

Далі - до курії шлях, що був мені не під силу,

Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.

Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,

Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.

До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,

Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.

Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,

Перший-ліпший співець богом мені видававсь.

Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:

І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.

Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний -

З ним мене дружби зв'язок щонайтісніше єднав.

Понтик, гекзаметром славний, а Басе - елегійним двовіршем,

Також у колі моїх друзів солодких були.

Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій -

Пісню добірну снував на авзонійській струні.

Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом

Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.

Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом - Проперцій,

Час у тім ряді надав місце четверте мені.

Як я до старших - так і до мене ставилась молодь:

Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.

А коли вірші свої я вперше читав перед людом,

Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.

Перше натхнення моє - оспівана в цілому Римі

Жінка; придумане їй ймення Корінни я дав.

Різне писав я тоді; те, що вважав незугарним,

Тут же вогню віддавав - щоб виправляв помилки.

Дещо, може, й таке, що могло подобатись людям,

Перед вигнанням, лихий на свої вірші, спалив.

Серце моє м'яке й Купідонові стріли діймали,

Й навіть дрібничка могла розхвилювати його.

А попри те, хоча я від іскри міг спалахнути,

В Римі про мене ніхто словом лихим не озвавсь.

Ще майже хлопцем я був - із пустою мене одружили

Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.

Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,

Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.

От лише третій судилося довго зі мною пробути,

Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась.

Донька, сама ще майже дитя, мене двічі зробила

Дідом: по внуку від двох чоловіків привела.

Батько до дев'яти п'ятиліть іще раз додавши

Дев'ять, ними й замкнув коло своє життьове.

Так я плакав над ним, як він би оплакував сина,

Згодом і матері я почесті склав жалібні.

Впору зі світу зійшли! Щасливі, щасливі обоє,

Бо закінчили життя ще до вигнання мого!

Рівно щасливий і я, не при них бо горе спіткало,

Вмерши, над сином своїм не побивались вони.

Та якщо вмерлим не тільки ймена одні зостаються,

І понад вогнище все ж тінь їх злинає легка,

І якщо й ваших тіней, батьки, моя слава сягнула,

І на стігійськім суді будуть судити мене, -

Знайте, молю, - не мені вас обманювать, - я на вигнанні

Не через злочин якийсь - це необачність була.

Манам достатньо цього. До вас повертаюсь, хто хоче,

Прагнучи знань, і мої вчинки пізнати й життя.

Кращі прогнавши роки, до волосся мого домішала

Старість суху сивину: біле при темнім лягло.

Десять разів од моїх уродин пісейська олива

В кінних змаганнях була для переможця вінком.

Як мене в Томи, на лівий берег Евксину, раптовий

Цезаря гнів одіслав - чувся ображеним він.

Що за причина падіння мого - те всяк добре знає,

Не випадає мені ще раз про те говорить.

Що вже казати про друзів невірних, слуг незичливих?

Що переніс я тоді - гірш од вигнання було.

Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам -

Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.

Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну

Зброю узяв, що її час непривітний подав.

Скільки поміж двома - котрий видно й котрого не видно -

Неба верхів'ям зірок, стільки пригод я зазнав.

От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,

Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.

Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем

Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.

Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той читати,

Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.

Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,

Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, -

Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,

Ти - полегша в журбі, ти - рятівниця моя!

Ти - провідниця, супутниця ти: відводиш од Істру

Й на Геліконі даєш місце почесне мені.

Ти мені ще за життя (а це рідкість!) гучне дарувала

Ймення, хоч слава, на жаль, часто посмертне дає.

Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,

Жодного твору мого зубом кривим не йняла.

Й хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,

Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.

Я багатьох ставив вище од себе - й вони мені платять

Шаною: твори мої знає, читає весь світ.

І якщо правду якусь виголошують віщі поети,

То і тоді, як умру, земле, не буду твоїм.

Чи моя праця, чи ласка твоя принесли мені славу,

Дяку заслужену все ж, любий читачу, прийми.

Додати в закладки

  
Переклад Translate