Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

Нині - той день (чи я помиляюсь?), коли тебе, Вакху,

Звикли вславляти співці, саме той радісний день:

Скроні духмяним вінком увінчавши, висушують келих

І за вином тебе всяк, Вакху, вславляє вином.

Тямлю, між ними і я, поки доля на те дозволяла,

Гостем, жаданим тобі, часто той день святкував.

Я, хто тепер під холодним ерімантійським сузір'ям,

Де побіч гетських племен плем'я сарматів живе.

Я, хто дозвіллям м'яким, важкої не знаючи праці,

В колі сестриць Пієрид милому ділу служив,

Нині - на чужині, серед брязкоту гетської зброї,

Після виснажних пригод на суходолі й морях.

Чи мене випадок занапастив, чи гнів усевишніх,

Чи, коли я народивсь, Парка хмурною була,

Все ж одного із твоїх шанувальників порятувати

Силою духу свого личило б, Вакху, тобі.

Чи, може, вирок сестер, котрі над долею владні,

Вже над могутність богів - не відмінити його?

Сам до ефірних висот піднесений ти за заслуги,

Та чималого труда коштував шлях цей тобі.

Не у вітчизні ти жив - до Стрімону сніжного вийшов,

До марсолюбних племен - лучників-гетів - дійшов.

В Персії ти побував, пройшов через широкоплинний

Ґанґ - до потоків, що з них воду п'є Індії люд.

Це тобі двічі, двічі рожденному, пророкували

Парки, що нитку життя кожній людині снують.

Так і мене, якщо можна себе до богів прирівняти,

Жереб нестерпно важкий, наче залізний, гнітить.

От і упав я не легше від того, кого із фіванських

Мурів за похвальбу скинув Юпітер вогнем.

Ти ж, коли вчув про співця, що зазнав громового удару,

Матір згадавши свою, міг би його пожаліть.

Мовити б міг, озирнувши свій храм, святиню поетів:

"Щось одного серед вас я не знаходжу жерця".

Лібере добрий, врятуй! Хай відчують лозу виноградну

В'язи, хай соком п'янким повниться гроно важке,

Хай не стихає тимпан і з вакханками вслід за тобою

Хай розвеселено йде жвава сатирів юрба.

Хай нелегкою буде земля для останків Лікурга,

Хай і Пентеєва тінь кару й за гробом несе.

В небі дружини твоєї вінок у віках нехай сяє,

Хай всі сузір'я довкіл бліднуть у сяйві його.

Злинь же з висот і бідам моїм зарадь, незрівнянний,

Я ж - із твоїх, пам'ятай, щонайсердечніших слуг!

Таж і боги між собою спілкуються. Спробуй схилити,

Вакху, своїм божеством наше, земне, божество.

Й ви, з ким заняття здружили мене, товариство поетів,

Ласки для мене просіть, за благородним вином.

Хай хоч один серед вас, Назонове ймення згадавши,

Сльози змішає з вином, кухоль поставить на стіл,

А спом'янувши мене, озирнеться з подивом: "Де це

Той, без кого наш гурт нині неповний, - Назон?"

Так і зробіть, якщо шани я в вас заслужив добротою,

Не заподіявши зла жодному з ваших рядків,

Врешті, якщо, поважаючи давніх, я нижче не ставлю

Й тих, які пишуть тепер, - наших сучасних співців.

Хай Аполлон вам у пісні сприяє і, якщо можна,

Ймення моє, хоч воно, посеред вас хай живе!

4

Я - Назоновий лист. Я прибув з побережжя Евксину.

Важко було мені йти, важко й морями пливти.

Плачучи, мовив Назон: 'Ти Рим побачиш... Наскільки

Долю щасливішу ти маєш, ніж доля моя!.."

Плачучи, він писав, а перстень, що ним запечатав,

Спершу він у сльозах до своїх щік притуляв.

Хто б запитав про причину журби, той міг би просити,

Щоб показали йому сонце у сонячний день.

Той - ні листя в лісах, ні трав на м'яких не помітить

Луках, ані у ріці, навіть у повінь, - води.

Той запитає, чому це Пріам за Гектором плаче,

А чому - Філоктет, вражений зубом змії.

О, якби з ласки богів не мусив Назон над своєю

Долею плакать!.. Якби перемінилась вона!..

Ну, а тим часом терпляче труднощі він переносить,

Не відкидає вузди, мов необ'їжджений кінь:

Має надію, що гнів божества не триватиме вічно, -

Бо не злочинцем себе - винним Назон визнає.

Часто ласкавості бога дивується; каже й себе він

Зарахувати до тих, хто його ласку пізнав:

Батьківський статок зберіг, залишив громадянином,

Та й що живе дотепер - Бога ласкавого дар.

І, якщо віриш хоч трохи мені, він завжди у серці

Носить, леліє тебе - першого друга свого.

Він Евріалом своїм, він Егідом тебе називає,

Й Менетіадом, і тим, хто йшов з Орестом у світ.

Він за вітчизною і за усім, що втратив із нею,

Скільки б утрат не було, не побивається так,

Як за лицем твоїм, поглядом, навіть од меду солодшим,

Меду, що в сота кладе пильна аттічна бджола.

Часто ті дні він пригадує; жаль йому, що забарилась

Смерть: не прийшла перед тим, як наставали ті дні.

Врозтіч кинулись всі, мов од мору якого, - боялись

І на пороги ступить, де впав удар громовий.

Ти серед небагатьох був із ним, якщо можна назвати

Небагатьма усього двоє чи троє людей.

Він, хоча вражений був, не втратив тями - завважив,

Що його біль водночас болем зробився твоїм.

Він пам'ятає слова твої, погляд, зітхання глибокі,

Сльози твої ще й тепер чує на грудях своїх:

Так ти йому - й собі допоміг, бо потребу в розраді

Не лише він у той час - ти, його друг, відчував.

За добродійство тобі він любов обіцяє і вірність -

Чи буде сонце над ним, чи його вкриє земля.

Звик він життям відтоді й своїм, і твоїм присягатись,

Бо своє власне життя, знаю, б оддав за твоє.

Повною мірою він віддячить за все й не дозволить,

Щоб замість поля тобі берег орали бики.

Лиш про вигнанця дбай ненастанно! Він не попросить,

Добре-бо знає тебе, - сам я від себе прошу.

Додати в закладки

  
Переклад Translate