Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
7
Лист, що читаєш його, прибрів з далекого краю,
Де, розливаючись, Істр воду до моря жене.
Знай, якщо тобі мило живеться й здоров'я слугує,
То і в моєму житті часточка радості є.
А запитаєш, мій дорогий, як годиться, про мене,
То, хоч мовчатиму я, знатимеш сам, як живу.
Я нещасливий - ось як нещастя свої підсумую.
Кожен зазнає того ж, Цезаря хто прогнівив.
Хочеш дізнатися про племена в томітанському краї,
Хочеш про звичаї знать, серед яких я живу?
Хоч перемішані тут з місцевими гетами греки -
У непокорі своїй все ж відрізняється ґет.
Люду сарматського й ґетського тут чимало довкола -
Полем, на конях усі, скачуть туди і сюди.
Кожен - із сагайдаком; і лук, і стріли при ньому,
Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла.
Голосом, поглядом жах навівають: Марси правдиві -
Ані волосся вони, ні бороди не стрижуть.
Варвар ножем не лінується вдарити - ніж наготові
В нього при боці висить, варто рукою сягнуть.
Ось серед кого живе оспівувач любощів ніжних!
Ось, що він, друже, тепер бачить і чує довкіл!
Що ж, хай живе тут, але - нехай тут не помирає,
Тінню щоб він не блукав у тих понурих місцях!
Пишеш, що повен театр пісням моїм плеще в долоні,
Що до ладу тих пісень танці виконують тут.
Я ж ті пісні уклав, ти знаєш, не для театру,
Тож і не треба гучних оплесків Музі моїй.
Тішусь, однак, що вигнанця забути щось заважає,
Що його ймення звучить досі на ваших устах.
Та як згадаю, бува, через що пішов на вигнання -
То і пісні, й Пієрид, їхніх натхненниць, клену.
Лиш проклену - й розумію: без них же мені не прожити,
Знову спішу до стріли, що у моїй же крові.
Так і те грецьке судно, евбейською хвилею бите,
По катарейських уже водах зухвало пливе.
Я по ночах тепер не для хвали, не для слави віршую:
Тихе, незнане ім'я нині б корисним було.
Працею скріплюю дух, про біди свої забуваю,
Болісну тугу свою пробую словом оддать.
Що ж іще інше почну, одинокий, серед пустелі?
Засіб який ще знайду для заспокоєння мук?
Чи на місцевості зір зупиню - місцевість немила,
Гіршої, прямо скажу, в цілому світі нема.
Чи подивлюсь на людей - їм і назва ця не підходить:
Дикої лютості в них більше, аніж у вовків.
Що їм закон? Справедливість тут поступається силі;
І правосуддя лежить: меч - одинокий суддя.
Шкури й широкі штани - од морозів пекучих рятують,
Лиця в них геть заросли, глянути - острах бере.
В декого ще збереглось відлуння грецької мови,
Варварський призвук, однак, чужості їй надає.
Всіх обійди, а такого нема, хто б міг по-латині
Мовити слово якесь, хай і буденне, просте.
Мушу і я тут (вибачте, Музи!) серед сарматів,
Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!
Сором, але зізнаюсь: відвикаю від рідної мови -
Слово латинське, бува, ледве що сходить на ум.
Мабуть, і в книжечці тій чужих чимало зворотів,
Та не людину вини - край, де людина живе.
Щоб із ужитку не вийшла, однак, Авзонії мова
І щоб до батьківських слів не онімів мій язик,
Сам із собою мову веду, повторяю забуте
Слово, ступаючи знов на лиховісні стежки.
Так, убиваючи дні, я свій дух, себе розважаю,
Щоб перед зором душі образ біди не стояв.
Хочу знайти забуття у піснях: забудуся трохи -
Значить, не марно писав, тим і вдоволений я.
Я не настільки упав, хоч повалений, щоб опинитись
Нижче від тебе, бо там - просто нічого нема.
Чим тебе, підлий, дійняв я, що так мене зневажаєш?
Те, що на глум береш, може спіткати й тебе!
Біль мій, падіння моє - тебе таки не зм'якшили?
Таж наді мною і звір міг би пустити сльозу!
Доля тобі не страшна - що на кулі завжди рухливій?
Заздрість і гордість її не погамують тебе?
Помсти Рамнусії, хто заслужив її, той не уникне -
Що ж на нещастя моє ти ще й ногою ступив?..
Бачив я: в морі втонув, хто сміявся над утонулим.
Мовив я: "Море таке - то справедливість сама!"
Хто жебракові колись не подав - живе із подачок:
Руку протягує сам - хліба ласкавого жде.
Місця ніде не нагріє Фортуна, усе вона в русі -
Кроком непевним, вертка, мовби наосліп іде.
То усміхнеться, то на обличчі знов спохмурніє,
Лиш непостійність ота - ось що постійне у ній.
Я, було, теж квітував, але квіт той був нетривалий,
От як на мить спалахне - й тут же погасне стебло.
А щоб у дикій злобі не радів ти всією душею -
Маю надію ще, знай, бога земного вблагать.
Бо моя помилка - то ще не злочин, і я через неї
Сорому серед людей - не ворожнечі зазнав,
Бо в неосяжних, од сходу й до заходу, обширах світу
Ласкою всіх здивував той, в чиїй владі вони.
Хай застосовувать силу до нього - марне заняття,
Все ж він до слізних благань хилиться серцем м'яким.
І за зразком богів, адже серед них колись буде, -
Вибачить - то попрошу кращої долі собі.
Сонячні й хмарні дні порівняй у цілому році -
Матимеш більше ясних, аніж захмарених днів.
Не поспішай же моєму падінню надмірно радіти:
Може, й мені, поміркуй, доля всміхнеться колись.
Може, стрінемось ми, коли принцепс погідніше гляне,
В Місті: ти - жалібний, я - розвеселений знов.
Хай би тебе я за більшу провину вигнаним бачив -
Ось із найближчих прохань перше прохання моє.
Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|