Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
3
Може, здивуєшся ти, що цей лист не моєю рукою
Писаний: я на той час немічний, хворий лежав.
Хворий - на чужині, на краю невідомого світу,
Зовсім не певний того, що до здоров'я прийду.
Що, уяви собі, я відчував, серед ґетів, сарматів
Злігши, у тій далині, у невідомості тій?
Небо тут шкодить мені, до води питної не звикну,
Не до вподоби й земля - годі сказати, чому.
Невідповідне житло, не годиться для хворого їжа,
Фебовим хистом ніхто тут не зарадить біді.
Друга не маю тут, хто б занепалого словом розрадив,
Хто б коротати поміг часу повільного плин.
От і лежу, де найдальша земля, найдальші племена,
І, чого бракне мені - те перед зором стає.
Різне ввижається, ти ж - найчастіше, люба дружино:
Більша частина мого серця належить тобі.
Ти так далеко, але - тебе кличу, мовлю до тебе,
Ти, хай це ніч, хай день, перед очима стоїш.
Навіть коли у гарячці був, ім'ям твоїм, кажуть,
Марив я: тільки воно в мене було на вустах.
Та коли б до піднебіння припав мій язик і намарно,
Крапля по краплі, вином хтось оживляв би його,
Хай лиш тоді сповістять, що жона загостила до мене, -
Стану на ноги я враз, повен надії й снаги.
Тож сумніваюсь, чи житиму... Ти ж, у Римі, можливо,
Весело нині живеш - горе й не снилось моє.
Що я, одначе, кажу?.. Без мужа, я того певен,
О найдорожча моя, дні твої - смуток один.
А коли доля належні роки мені відрахувала,
І, не нажившись іще, я підійшов до межі, -
Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,
Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я?
Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,
Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!
Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, -
Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!
Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,
Де й місцевість сама смерті скорботи додасть?
Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі
Й над охололим, німим жодна душа не сплакне?
Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,
В грудях моїх на якусь мить не загаять душі?
Врешті, останніх доручень не дам? "Прощавай!" не почую?
Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені?
Без похоронних плачів, без останньої гідної шани -
Лишенько! - голову цю вкриє чужинна земля?
Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино?
Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз?
Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш
Кликать його на ім'я - лиш на забаву вітрам?
Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця: ти не вперше,
Радосте світла моя, втратила мужа свого:
Дійсно вперше - тоді, як я без вітчизни лишився, -
То була перша, а це - гірша, болючіша смерть.
Нині, якщо б ти могла - та чи зможеш, люба дружино?
Тим потішайся, що смерть - це моїм мукам межа.
Можеш принаймні одне: біді протиставити нині
Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.
Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,
А ненажерний вогонь геть усього мене з'їв!
Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,
І якщо правду про це старець самоський повів, -
То між сарматськими - римська блукатиме тінь, не дадуть їй,
Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.
Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,
Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.
Не заборонять цього: таж у Фівах сестра схоронила,
Хоч і владар не велів, рідного брата свого.
Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,
Десь поза муром міським рідній землі доручи.
А на плиті мармуровій великими буквами стисло
Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг:
"Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,
Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) - не лінуйся шепнути:
Праху Назона нехай буде легкою земля!"
От і достатньо цього. Мій пам'ятник - це мої вірші:
Краще, триваліше він буде служити мені.
Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,
Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.
Ти ж, найдорожча моя, пам'ятай про дари похоронні,
Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.
Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,
Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.
Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,
Тихнуть слова на вустах, пересихає язик
Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, -
Зичу здоров'я тобі, люба жоно. Прощавай!
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє - більша загроза біди.
Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,
Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.
Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, -
Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.
Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,
Човен мій без пригод водами тихими мчав.
Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)
Той, як упав, так і встав, - то невелика біда.
А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,
Перед своїм владарем тінню блідою постав,
А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,
Син його йменням своїм води безкраї назвав?
Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,
Хоч і ті крила в обох не від природи були.
Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,
І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.
Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному
Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон?
Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями - рідних
Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.
Так от і ти непомірно високого лету лякайся,
Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.
Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять
І не спіткнутись, як я, - ось чого зичу тобі.
Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,
Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.
Бачив я: лихо моє тебе вразило так, що не менше
Ти, припускаю, збілів, закам'янів, ніж я сам.
Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,
Пив їх, а з ними й слова - в дружбі зізнання твої.
Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,
Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона - то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все - Понт ув'язнив.
Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі
Нині тримають мене - льодом опалений край.
Далі - Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі - ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі - горе! - рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, - бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима, -
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе - бо ти не тут, а радість - бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, -
Кожного з вас на ім'я тут я назвати готов, -
Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема - в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої -
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих - хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та пам'ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде - хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
