Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Середньовічні перські оповіді Переклад Романа Гамади

СЕМЕРО ПЕЧЕРНИКІВ ДАКІЯНУСОВИХ

Розказують, що в ізраїльському племені був собі один чоловік, хтозна вже який святий та божий; за їжу мавши молитви й пости, не тільки удень одбивав поклони, а й ночей не спав; про таких кажуть: живим до Бога йде. Заробляв же він собі на життя тим, що випасав людські вівці. Отже ж не було у всьому племені ізраїльському богомільнішого та пісниковішого чоловіка над нього, а що вже правдива душа - навіки чесна і богобоязлива, без помсти і користі; здавалось, лице його так і світиться тією великою святістю. Звали ж його Дакіянусом.

Тридцять літ пас він чужі гурти і отари, а оце одного дня, заведеним звичаєм, погнав овець у степ. Коли ж, не знати чого, одна вівця і застрягла ногою у якійсь ямці, а позосталі так і кинулись од неї врозтіч. Побачив Дакіянус - овечки сполохались, підійшов ближче, гляне, аж то якась вівця у ямку угрузла. Насилу витяг він вівцю з отої ямки. А то не ямка була, і не нора, а лишень могила із каменем надгробним. Узяв і добув, не довго думавши, той надгробок, коли дивиться - на ньому три рядки якогось письма вибито. Він і так приймався до того письма, і сяк, і на інший спосіб, проте так і не зміг ума до нього прибрати. Почекав він до вечора, а як пригнав овечок в село, показав ту кам'яну скрижалю спочатку одному, потім другому, та ніхто не здужав одчитати, що там воно такеє написане та й якою мовою. Аж місця собі не знаходив Дакіянус, так муляла його та знахідка. Минуло трохи часу, і йому сказали, що у місті Кейсарія живе один стовосьмидесятилітній чоловік - хоч яке було б трудне чи темне діло, то зараз його на світ і виведе. Узяв Дакіянус скрижалю та й подався у ту Кей-сарію; прийшов у місто, недовго й напитував дідизного старця, скоренько знайшов його дім. Уступивши у хату, поздрастувався, як годиться, той одповів йому на привітання, прийняв ласкаво гостя, а далі й став питати:

- То яка ж нужда привела тебе сюди?

Дакіянус поклав перед ним скрижалю й розповів свою пригоду. Прочитав старий оте письмо та й задумався, а далі став, не криючи великого подиву, пильно до Дакіянусового лиця приглядуватись, та все головою хитав. «Чого це він на мене так дивиться? Що за лиха матір?» - чудувався й собі Дакіянус та, не втерпівши, спитав:

- Батьку вельможний, скажи мені, у волі твоїй, що ти таке на оцій скрижалі побачив, що тебе так уразило?

Старий знову скинув на нього оком, подивився так гостро-гостро, а тоді й озветься:

- Окаянна ж душа твоя! О злощасний!

Аж нестямився Дакіянус, вчувши таку мову; тремтячи усім тілом, він одмовив:

- Що це ти таке, батьку, про мене кажеш-говориш, адже в усьому племені ізраїльському більше й чоловіка такого немає, щоб так вірно, як я, Богу служив та молитви творив, а ти мене окаянником та злощасною душею узиваєш.

- Присягаюсь тим Богом,- почав старий уже зовсім лихим голосом,- який уділив мені триста літ віку жити, що гіршого недовірка й нечестивця мені й бачити не доводилось. Так знай же, немає науки, що я не опанував її, отже ж і прочитав я скрижалю, а на ній написано таємницю твого життя. Хоча ти й стоїш оце переді мною, і з лиця сподобний, і честивий, проте твоя справа геть поганою буде: повстанеш супроти свого Бога і помреш як послідущий безвірник, проклятий на пекельні муки.

Іще дужче злякався Дакіянус, аж у лиці змінивсь.

- Побійся Бога,- сказав він старому. - Ти, мабуть що, в умі помішався од старощів та сам уже гаразд не тямиш, що говориш. Уже тридцять літ буде, як я посвятив себе служінню Богові Усевишньому, тільки до нього молитви звертаю, тож чого мені та бути проклятому?

- Коли ти навіть стільки молитов прокажеш, скільки піску у пустелі, чи скільки листя на деревах, чи крапель у дощі, однаково твоє місце у пеклі,- відмовив старий.

- А якби я оцю скрижалю не знаходив і тебе б зроду-віку не бачив, слів твоїх не чув би, то, мабуть, що і провіщення лихого не було б? [104]

- Якщо хочеш, з'ясую я тобі твою справу, тільки гаразд слухай та затям собі.

- Аллаху преславний! - вигукнув Дакіянус. - Розказуй хутчій, бо боюсь, помру я од нестерпної таємниці.

- Так знай же і відай,- почав старий,- що недалечко од цього місця лежить один гробівець (у ньому ти і знайшов оцю скрижалю), а в ньому скарб превеликий заховано; усі скарбівничі світу нехай і тисячу років навперемінно, удень і вночі, лічитимуть, числа отому багатству, однак, і не знатимуть. О Дакіянусе, скарб отой і добро усеньке, що в гробівці, твоїми будуть. Тож уставай, не барися, та поспішай туди, забери усе, що там є.

Вчувши таку мову, Дакіянус замисливсь на хвилю, а тоді й каже старому:

- Урозумів же я, стар-чоловіче, велике щастя мені припало - в один день забагатів не знати як; проте для чого ж мені бунтувати супроти свого Бога?

- Історія оця - довга, не коротка, як прийде пора, тобі усе й відкриється.

- Коли уже так повернуло діло,- одмовляв Дакіянус,- то не подався б ти, старий, зі мною? Потрудись, будь ласка, туди лишень кілька днів дороги. Я при тобі відкрию той скарб і віддам тобі половину з нього.

- Дакіянусе,- і каже йому на те старий,- боюсь я, що коли піду туди з тобою, ти одуриш мене і не даси нічого.

- Крий Господи, де ж то я тебе та дуритиму? - вигукнув Дакіянус. - Присягаю, що переділюсь з тобою порівну, без омани.

І старий одмовляв:

- Чогось-то мені гадається, що коли ти отой скарб угледиш, то роздумаєшся й не даси мені і шеляга. Та на все воля Божа, раз уже мені ласкавим милостивцем таке на віку призначено, тому й бути, сказано - долі не відвернеш. Іменем Аллаха, благого й милосердного, дай мені руку та приобіцяй, що так же й учиниш.

Дакіянус уклав свою руку в руку старого й поклявся половину того добра віддати старому, та ще побожився: нічого, каже, лихого тобі і не заподію, не турбуйсь. А далі побрались вони в дорогу і йшли, аж урешті добулись Афсуса. Привів Дакіянус старого до тої діри, відчинили вони двері гробниці - і кріпко ж було тії двері зроблено! Потому спустилися униз драбиною, коли дивляться - там іще одні двері, міцніші од перших, і замок більший, аніж той був. Дакіянусові аж лячно стало.

- Не бійся,- заспокоїв його старий. - Чого тут жахатися? Краще замок розбий.

Розбив замка Дакіянус, відкрив двері, дивиться - аж там палац стоїть на сім покоїв.

- Відкривай двері в покої, одні по одних,- сказав йому старий.

От відкрили перші двері, уступили всередину, аж там чересів із золотом попід саму стелю наскладувано, і двері, й стіни, та й сама стеля були золоті. Уступили в другий, а там сила старих грошей, та не простих собі, а все шахських, із карбованими на них державними знаками. У третьому були одні диргеми й динари - такі ще за ханів вибивали, у четвертому - справжнісінькі тобі розсипи, що вабили душу й зір, у п'ятому - сідла, вуздечки, стремена, і все то те воно, черпаки і збруя, здоблене щирим золотом. У шостому аж іскрилося од яхонтів, бірюзи, лалів та смарагдів, а в сьомому було чи не трохи і таких, і он-яких перлів чистої води. Що то вже здивувався Дакіянус, побачивши оте добро безмірне, оті скарби безчисленні. «Оці всі багатства Усевишній мені дав, тож навіщо ділитись із якимось старим шкарбуном? - подумав собі він. - Нічого кращого я не вигадаю, як тут таки порішити старого й у цьому ж місці закопаю, а потому тихесенько всі скарби й перенесу додому, а то ще, не приведи господи, старий комусь і розбовкає цю таємницю».

- Як я не міркував, старче,- сказав він по короткій надумі старому,- а нічого більш не прийшло мені в голову, як отут тебе убити та самому все до рук прибрати.

- Негідна ж твоя душа! - став докоряти йому старий. - Ти ж мені обіцявся, ти ж мені перед Богом клявся! Коли вже так твердо намірився не ділитися зо мною - у волі твоїй, чини як знаєш, тільки не збавляй мені віку, пусти з душею, я піду своєю дорогою, та й тільки усього, ані ти мене не бачив, ані я тебе зроду. [105]

- Е, ні, діду,- відказував йому Дакіянус,- коли я пущу тебе живцем, не матиму потому й години промитої. Що не кажи, а тебе таки треба убити, та й край.

- Дакіянусе, побійся Бога, не роби цього! - заклинав його старий. - Не ламай свого слова, раз уже дав його, не чини душогубства, адже це гріх непростимий.

Та марна річ було щось казати, щось говорити - Дакіянус вихопив меча і відрубав старому голову, дарма що той вчений, дарма що до трьохсот літ йому б іще на світі жити. Закопавши тіло у тому ж гробовищі, він узяв добра, скільки хотів, закрив двері на міцний замок, вийшов із ями і подався додому. Отак поволі, тишком-нишком перетягнув він увесь скарб у хату. Зараз же купив собі хороший дім, і для дому все необхідне, придбав собі до того ж силу посілостей, маєтностей не тільки у своєму городі, а й у поблизьких містах, та ще хат наставив; і дивись, уже в нього й гулямів прірва, і рабинь, і служниць таки немало; а які ж ті айвани, які світлиці! - не минуло і скількись-там часу, як зробився він знакомитим та звісним на всю округу. Отже ж невзабарі тільки про нього й говорили - мовляв, багатир який. Люди у його бік кланялись уже не лишень як святому старцеві, вважаючи його вельможнішим од інших вельмож; приходили й з далеких місць привітати його та подивитися на нього, та так і лишались там жити. Дакіянус такої вже набув собі високої слави, що й стовпи держави стали із ним зазнаватися, наближені падишаха Афсуса, опрочі знатні городяни і собі намагалися позискати дружбу такого чоловіка, і що вже вони одвідали од його милості й ласки, од його щедрот, то й не розповісти. Ото й було розказувано падишахові в палаці, не раз та й не двічі, про Дакіянуса, мовби тисячею язиків розписували його достоїнства. Навірилось падишахові слухати, узяв та й покликав до себе того Дакіянуса, а його не довго треба було й просити, зараз зібрався й прибув, та хтозна з якими дарами прехорошими. І приходив він у гості чи не щодня, за кожним разом приносячи усе багатші й чудовніші дарунки. Не довго те й діялось, як став він першим серед падишахових двораків і всі в палаці хоч-не-хоч мусили не те що слухатись його, а й наказам його коритись.

Минув отаким побитом якийсь час, і між правителем Афсуса та правителем Рума зайшла ворожнеча. Замірився румійський правитель іти війною на свого противника, царство його під свою руку підбити; згромадивши велике військо, він виступив у похід. Як почув ту звістку правитель Афсуса, то зажурився, засумував тяжко. Побачивши такого-то розгубленого й опечаленого свого пана, одважився Дакіянус поспитати причину тривоги.

- Бачу я,- каже,- що падишахову душу турбує оце ніби якась думка. Правитель і розповів йому про свою притичину.

- Довгого віку тобі, о правителю! - і каже тоді Дакіянус. - Де ще те лихо, а ти вже бідкаєшся. Не вбивайся так, ось я виступлю на ворога та з Божою поміччю, надіюсь, його і подужаю, збавлю тебе, мій ласкавий пане, од твоєї печалі.

Аж на духу піднявсь правитель Афсуса, як учув таку мову; похваливши Дакіянуса, він сказав:

- Бери тоді моє військо, скарбницю також, та й дій на свою руч.

От і став Дакіянус на чолі війська, узяв із собою скарб військовий, дав розпорядок войовникам своїм спорядитись, обладнав задля себе іще три тисячі гулямів-мечоносців та й, попрощавшись із правителем Афсуса, у добрий час вирушив у сторону Рума із наміром таки повоювати ворога; відваги ж у його було як у доброї тисячі чоловіків, не то що. Узявши із скарбниці тисячу харварів золота й срібла, на кожному привалі він роздавав оте золото-срібло воїнам, і одного не забув нагородити, повсякчас виявляв турботу у всьому, так що скоро усі полюбили його не знати як, душі в ньому не чули.

Як прибув Дакіянус із своїм військом до границі румійського царства, правитель Рума послав їм назустріч гінця, щоб ті, мовляв, заплатили йому данину. Дакіянус же велів передати правителеві Рума: «Ось я стою отут перед тобою, і зі мною двадцять тисяч воїв моїх. Побачу я, хто із нас вищий, чиє буде зверху». Дуже вже розсердився румійський правитель; зібравши своє військо,- триста тисяч відважних войовників,- він виступив супроти Дакіянуса. От і почали вони люту бійку, так як півень з іншим півнем починає, аж земля затряслася од тупоту копит. Зійшлись, схопились два війська між собою, і зав'язалась кривавая [106] битва. Дивись, і не стало духу в румійського правителя, повернув він свого коня і ну втікати, а Дакіянус за ним.

Прибравши до рук оте все румійське царство, Дакіянус написав тоді своєму володареві листа: «Захопив я правителя Рума, стяв йому голову, і Всевишній Господь, дарувавши мені перемогу, настановив мене отут державні справи вершити. Пришли мені зараз же трирічну данину, коли не хочеш меча мого попробувати, і відтепер слухатимешся моїх наказів, а не то тобі те буде, що й румій-ському правителеві». Написав та й послав нарошним гінцем. Коли володар Аф-суса прочитав того листа, аж сам не свій зробився з люті. Тут же прикликав до себе візирів з емірами, розповів їм усе, як є, а далі й відписав Дакіянусові: «Ах ти ж, сучий вилупку, сякого-такого батька син! Ах ти ж, невдячна личино, бузувіре клятий! Так-о чинять хіба що послідущі негідники, віддаючи за благодію невдякою. Хто ж тебе зробив на ввесь світ знакомитим, хто тобі славу велику дав, як не я? Отже ж я поквитаюсь з тобою, покажу вже, як хліб-сіль шанувати треба». Відправивши гінця, сам на чолі війська виступив у похід проти Дакіянуса. Довідавшись, Дакіянус вивів і собі свої лави назустріч. Почалась запекла битва, і Дакіянус здобув перемогу; він убив правителя Афсуса, і все майно його, і військо віддав на пограбунок. Залишивши певного свого чоловіка в країні Рум, вернувся назад у Афсус і збудував там за містом палац, у фарсанг завширшки і завдовжки стільки ж, виклавши його так, що один ряд був із золотих цеглин, а другий - срібних, поставив у ньому чотириста тронів, здоблених коштовним камінням, та таких просторих, що на них і спочивати залюбки можна. До того саду, що оточував палац, провадило тисяча воріт, і на кожних воротях Дакіянус поставив по одному місяцечолому гулямові; отож, де б не сидів він, завжди бачив перед собою вартовика; іще ж він настановив сімдесят візирів, сімдесят розпорядників, зібрав двісті тисяч вояків, давши їм дорогу зброю. І такий он лад запровадив у себе: коли сідав на трона, сімдесят візирів, сімдесят розпорядників, та сімдесят астрологів, та сімдесят наближених, та ще тисяча філософів велемудрих, та ще хтозна-скільки вродливих рабинь стояло перед ним. А іще ж золоті ослони, у які вправлені були самоцвіти, поставлено в палаці, і чотириста стражників із золотими мечами та чотириста гулямів сонцесяйних, вишикувавшись у шеренги, так і завмерли, готові щомиті сповняти накази.

Отаким-ото побитом владарював Дакіянус собі на втіху, і по недовгім часі слава про його силу та могуть велику розійшлася по всьому сходу, ба докотилася і до заходу; шахи й падишахи з близьких і дальніх сторін корилися його волі й у своїх розпорядках урядкувались лишень од нього. Як побачив Дакіянус таку справу, як урозумів, який же він із себе самодержець і владар, що орудує замалим не цілим світом, то упав у велику гординю - розпишався, розприндився, що вже далі нікуди.

Одного дня сидів він, оточений чи не тисячею місяцечолих гулямів, і впали йому з-посеред них в око шестірко юнаків. Він наблизив їх до себе, велівши слугувати йому не відходячи, щоб і вдень і вночі були,- тії й не відступали від нього й на мить ні на людях, ні коли йшов, прощайте у сім слові, до вбиральні. Отих шестеро гулямів настановив він урядниками над усіма іншими гулямами, і були вони такими вже вірними, відданими та чесними, такими вже ревними йому служителями, що могли за цими прикметами по праву вважатися незрівнянними. Отож, як то мовиться, підв'язавшись ревно поясом слугування, вони сповняли свою службу не згірш за рабів найнижчих. Побачивши, що ті віддані до останку, упевнившись у їхній щирості,- а що вже були тверді та чисті, немов тобі сталь гартована,- Дакіянус з часом іще дужче став довіряти їм, наблизив ще більше до себе, і не вспіли зоглянутись, як оті шестеро гулямів як би в один день заходились усім заправляти: вони вже і над двораками родовитими старші, вони вже, бачте, указ емірам з візирами, вже вершать обов'язки і дорадників - таку, бачте, силу при дворі мали. Дакіянус чинив усе по їхньому слову, до порад дослухався, і що ж? - переповнилася чаша терпіння емірів з візирами: увірилось їм на отеє дивитись, і заповзяли вони у серце великую злобу на отих шестеро гулямів. Проте Дакіянус міцніш іще заплутувався у тенетах прив'язаності до удатних юнаків, і дійшло вже було діло до того, що урядкували в державі насправді ґулями, [107] а не сам Дакіянус. А звати гулямів було он як: найстарший з-посеред них мав ім'я Ямліхо, другого кликали Ямлійо, третього - Астіхйо, четвертого - Зарнуш, п'ятого - Маднуш, а шостого - Садарнуш; оті п'ятірко гулямів слухалися свого найстаршого, Ямліхо. Дакіянус і їжу, й вино з рук їх приймав, і вбирався од них, і зі сну коли встане, а вони тут як тут, при ньому, та зараз і радиться з ними,- отже ж і миті на самоті без них не зостанеться. Хочеш-не-хочеш, довелось таки родакам дворовитим та емірам з візирами виявляти отим гулямам знаки уваги та ласки їхньої запобігати. Дакіянус же падишахував собі, як повелось воно здавна серед правителів, дотримуючись древніх звичаїв, а ввечері клав поклони та молитви творив Усевишньому.

Отак-то минуло десять літ, і Дакіянус іще гірший зробивсь: став такий гордуватий та пихатий, що далі нікуди, глянеш - так високо несеться, так високо вгору дметься, що годі. От і сказав якось він собі: «Чи є в усьому світі од мене хто могутніший та сильніший?» Отак думаючи та гадаючи, він і незчувся, як Ібліс звернув до нього своє лице, привітався та й каже:

- Будь же благословен, о Господе земний!

- Ти що за один? - здивувавсь Дакіянус.

- Я - янгол,- відказав йому Ібліс. - І приніс я тобі вітання та послання од самого Господа, нехай славен буде во віки віків. Зволив він передати тобі ось що: «Я,- каже,- Господь небесний, а ти будеш Господом земним. Усю землю віддаю тобі в розпорядок, ось бери й управляй з мого допусту царством земним, а мені через справи небесні й діла немає до справ земних. Ти - Дакіянус, отож діла земні вершити тобі належить по праву.

Як почув Дакіянус ту мову, устав та аж задрижав увесь.

- Убійся,- каже,- Бога; оцих бриднів, заради усього святого, і не говори нікому, не споминай їх, цур їм і пек! Нехай я і Бог земний, як ти кажеш, так хто ж погодиться мене за Господа взнати? Звичайно ж, мене зараз таки за божевільного й візьмуть, та ще, чого доброго, життя мені відібрати схочуть, а що вже веремія зчиниться, то нехай Бог боронить!

Вчувши таку відповідь, гемонський Ібліс, а щоб йому не діждати миру, зараз і зслиз, як на той світ провалився. Розгублений і до краю спантеличений, Дакіянус не знав, що думати, що гадати; не мігши розкрити нікому таємниці, він тільки сам з собою й розмовляв; і минуло отаким побитом скількись-там часу.

Одного дня він узяв та й подався на полювання із своїми мисливими, а відбувши лови, вернувся в намет і ліг спочити на золотому ложі. Коли це прокидається зі сну, дивиться, аж перед ним Ібліс стоїть, прийнявши подобу богомільного старця; намет ураз і освітився якимсь дивним сяйвом, а повітря сповнилось запахом амбри.

- Здоров був, о святий муже! - і каже йому Дакіянус. - Ти хто такий будеш і як оце втрапив у намет мій, адже стороннім сюди вхід заказаний?

- Я посланець од самого Всевишнього Господа, і передає тобі Панбіг слова вітання: «Поперед усього,- каже,- о такій-то порі й таке і таке місце я послав був тобі янгола ознаймити, що я,- каже, володар небесний, а оскільки справи небесні важніші, то й не клопотатимуся земними, приручивши тобі їх: бери господарювання земне у свої руки та й суди-ряди, як знаєш, і будь відтепер Богом земним. Отеперечки знов посилаю тобі свого вірника й хоронителя, та кажу тобі удруге: маючи на собі од мене уряд, будь землі владикою, пануй, господарюй на свою руч - віддаю тобі під заряд усі свої справи земні, і дай же віру словам отих двох моїх янголів найближчих».

Задумався Дакіянус, що б це воно усе ясувало, та врешті по довгій надумі сказав собі: «Таки-так,- оті всі знаки, що дає Господь,- вони справдешні; коли б не були вони вірними, то чи знав би другий янгол послання першого? Нічого тут і робить, яка уже доля, так усе воно й здіється». Отак міркував він собі, коли дивиться, а Ібліса й сліду немає. Подався тоді Дакіянус у степ та й знову став полювати, проте одне тільки на думці йому і стояло - оті слова янголові; так у тяжкій задумі й вернувся з полювання, як надворі уже звечоріло. Він саме лагодився одпочити, аж тут, де тільки й узявся, вироївся перед ним Ібліс, у тій самій подобі, що й першого разу; привітався з ним, Дакіянус і йому побажав у Боже ім'я доброго вечора та іще ласкавіше прийняв, аніж першого разу, а тоді й питає: [108]

- Хто ти єси за один такий, що завітав до мене в хату? І відказував йому окаянний Ібліс:

- Я прийшов од самого Господа, що на небесах, і я той самий посланець, якого він оце посилав був до тебе. Він знову зволив тобі передати: «Ти будь,- каже,- Господом земним, і справи земні верши, бо вони тобі по праву належаться,- мені через справи небесні до земних і руки не доходять».

- О пророче Божий,- відказував йому на те Дакіянус,- та я собі того зроду-віку і в голову не клав, і думок на те не зносив. Та й хто я такий, аби самому Богові рівнятись? Це, мабуть що, бридні й мана, та й тільки всього.

- О владарю земний,- каже йому Ібліс. - Я - янгол, і яко янгол ясую тобі: - Бог земний, отже ж тобі й нічого сумніватися. Коли ж тобі моїх слів не досить, то ось тобі ще на потвердження: оскільки я ангел, жодній живій людині і не дано мене зріти, а ти мене бачиш, дивись - стою оце перед тобою. І знову-таки: одвідував тебе і другий ангел у подобі боговидного старця, і ті самі речі тобі говорив. Та знай іще: допоки на світі житимеш, ні одна вража сила не здолає тебе: он ти підбив під свою руку і падишахів, і всіх інших великих державців, і наказам твоїм, бач, коряться, і всі скарби світовії своїми зробив. А з другого боку, ось тобі іще один явний доказ - оце принесене мною послання, тож чого тобі понад теє більше і дати? '

І от до чого прийшло діло - захопив хитрощами Ібліс Дакіянусову душу, так підмостився під нього, що той знічев'я й повірив його мові.

- Пророче Господній,- і мовить тоді Дакіянус,- як так уже сталося, що бути мені Богом, то треба так із людьми начинити, аби визнали вони мою божість.

- То вставай, коли хочеш, щоб упевнились люди в твій божості, та ходім на берег морський, я появлю усім навіч, який з тебе Бог земний,- звелів йому Ібліс.

Ото взяв Дакіянус зі свого війська кількох достойників, що були йому найвірніші та до краю віддані, а також з Іблісом і отими шістьома гулямами подався до моря.

В оцій історії розказується, що Господь ізсоздав був рибину - вона жила в тому морі,- і здорова ж та рибина була; уранці випливала на поверхню й пірнала у глибину тоді лишень, коли надходила пора полудневого намазу. Та не просте і було теє морське сотворіння - воно ще й молитви до Бога звертало, і так щодня: вистромиться із води та й молиться собі аж до надвечір'я. Привів Ібліс Дакіянуса у те місце, а сонце вже й повертати стало на вечірній пруг; вони підождали трохи, коли надійде година намазу, а Дакіянус і сном-духом не відав, що воно й до чого. Приступили вони ближче до води, і озвавсь тоді Ібліс до при-бутніх гучним голосом:

- Дакіянусе, і ви, люди! Скільки часу знаєте оцю рибу, що творцеві нашому служить?

- Довгенько-таки,- одказували тії.

- То коли вона посвідчить, що Дакіянус - Бог земний, чи дасте йому віру?

- Атож, дамо, чого ж і не дати,- ствердили ті, хто був. Один тільки Ібліс і знав, коли риба піде під воду.

- Рибо! - загукав він,- чи правда тому, що Дакіянус - Господь земний?

Як почула риба Іблісів голос та урозуміла враз, які ж то слова гріховні той каже - на самого Бога важить, аж затряслась усім тілом з превеликого страху; захвилювалось море, завирувало, а далі ота здоровенна риба як зареве що є сили, і так усім лячно стало - дивись, і завалиться зараз небо на землю, людей придушивши. Пірнула риба, занурившись головою, тільки її й бачили, а Ібліс і собі зробивсь невидимим, пірнув услід за нею та й уже з-під води одповів товстим голосом, буцім та риба:

- Правда, правда!

Дакіянус і помислив собі, що то риба говорить. От як почув він той голос та побачив у живі очі, як море розбурхалося, гордощі ввійшли в його душу; розпишався він, ніби така йому доля: «Я - Господь!»

Хто був біля нього, також почули оте «Правда!» Повернув відтіля Дакіянус до свого палацу та ще з більшою пихою й хизуванням сів на трон, тоді прикликав перед себе отих шістьох гулямів і звернувсь з-поміж них до Ямліхо:

- Я - Господь, а досі й не знав я, хто я такий. [109]

Лише промовив отак, як об'явився йому богопротивний Ібліс, уже в іншій подобі; привітався він, Дакіянус і питає його:

- Ти хто такий єси?

- Я - янгол,- каже Ібліс. - Оце послано мене до тебе з небес од Бога Всевишнього. Усі,- каже,- й досвідчили, що ти вправду Господь. Бери золото, срібло та приклич людей земних ласкаво; хто визнає тебе Богом, того й нагородиш щедрою десницею, а хто відмовлятиметься, того на муки віддай.

Сказав отак та й невідь куди й дівся. Вернувшись до міста, Дакіянус наскликав людей і наділив їх гойно сріблом-золотом - були тут чи не всі люди з тої округи, та дістались дари тому лишень, хто узнавав його за Бога, а хто відмовлявся, того чекали тяжкі муки й загибель. «Оце палац гаспида, що супроти самого Бога збунтувався!» - гукали стійкі у своїй вірі. Потому він звелів майст-рам-будівничим, зібрав і вельмож з тої оказії, закласти підвалини нового палацу, який би наводив на признаку райські хороми, і казав він палац той упорядкувати та малюваннями вигадливими розписати; і сад довкруги пишний розбили; отже, було зроблено все по його уподобі - так достоту, як йому отой рай найвищий і уявлявся. Та ще рабинь місяцечолих чи лицем як те сонце, а може, й гарних, як сама Венера, зібрав у своєму садовому палаці. У рай-саду хідники викладено було срібними, а то й навпереміш і золотими цеглинами, і мур садовий змуровано із тих же золотих та срібних цеглин, із каміння коштовного, і все він довів до такої міри довершеності, що годі. Хороше одягши рабинь і гулямів, щоб не стидко було й шахові послуговувати, щедро осипавши їх диргемами й динарами (того, мабуть, і в кілька харварів не вбереш), возсідав сам на троні, і так уже величався, так гнув кирпу! Побіля нього шикувалися, коли скликав раду, сімдесят візирів, та сімдесят гулямів, і стільки ж рабинь вродливих; із золотих кадильниць диміли духмяні курива, слуги спалювали амбру, на перлових тацях держали іще хтозна-яку запашну дровину, і ніжні пахощі точилися аж до самого шатра піднебесного. Отих шестірко гулямів, вибрані з-поміж інших Дакіянусом, без міри прикрашені стояли довкруги свого пана, і були вони його очима й вухами - тільки й чекали, чи той чогось не завволить.

Минув один рік, і до його прилучалися все нові й нові тисячі легковірів. Слава про нього як про Бога розійшлася по всьому світу, хоч було немало й таких, що в душі сумнівалися, а скількох він із того-таки світу й ізжив - не сказати. Шестірко вірних гулямів слугували, не відходячи, Дакіянусові, та ще й пильненько призиралися всякому - як подивиться, що скаже, та зараз і хапали його або ж, коли був свій чоловік, до одновірців зачисляли. Найстарший з-посеред гулямів, що мав ім'я Ямліхо та вирізнявся між товаришами своїм умом, щод-ня-щогодини міркував над одною річчю - хто ж такий насправді Дакіянус. «Оцей чоловік,- казав собі,- досі й не піднімався на претензію Бога, дні і ночі посвячував служінню йому, жив у святих молитвах і постах, та все благав відпусту гріхів - чи сподіяних, а чи ні, як уже йому там уявлялось, та все прохав послати йому милосердіє боже, щоб Бог напутив його у сім світі; а як же він гаряче молився та відбивав поклони - аж сльозами вмивався. А оце сьогодні він каже: я - Господь і цей світ сотворив, а раніше й не знав, що я - Бог сам. Коли каже він правду, то кому ж тоді він поклонявся, до кого молитви зносив? Адже ж чи може бути Богом той, хто і не здогадувавсь раніш про свою божість,- як такого можна за Бога вважати?»

Як опосіли такі-от сумніви Ямліхову душу, то аж не міг, сердешний, та де вже було йому комусь про теє й розказувати; терпів, ховаючи думки у своєму серці, таївся перед товаришами, проте і далі, як би й нічого, прислуговував Дакіянусові. П'ятеро інших гулямів, що були йому друзями, й собі не могли прибрати розуму, звідки-то вироївся такий-от Дакіянус; уже й вони стали потроху зневірятись у новому Богові, і до того дійшло було діло, що вже й не признавали Дакіянуса, хоча про око й далі слугували йому, мов добрі; однак оті свої міркування тримали як у найбільшій тайності, і ніхто не знав, що криється на душі у другого; Дакіянусові ж своєю службою вони подобались усе дужче й дужче.

В інших історіях розказувано, буцім оті шестірко гулямів були не хто, як пророкові діти. І трапилось отаке: одного разу Дакіянус урядив був гостину, і за Його наказом на чудовій галявині поставили намет і простелили там скатертину з [110] наїдками; знаходилась при нім і його свита. Ямліхо з п'ятьма позосталими гуля-мами прислуговували Дакіянусові, підносили йому страви, коли ж це раптом одна муха візьми та й сядь на шматок. Дакіянус викинув його і взяв собі інший. Розповідають, Дакіянус брав шматок, щоб у рота покласти, чи сім разів, чи сімдесят - хто його зна - та за кожним разом на шматок сідала муха, і Дакіянус викидав його геть. Кінець-кінцем він зовсім уже змучився, ізнемігся, ставши червоним од гніву мов рак той, а далі підвівся з-за скатерті та, палаючи люттю на Ямліхо і його друзів, озвавсь до них лихим голосом:

- То ви усі тут стоїте і мухи якоїсь прогнати не можете? Скільки ж мені шматків до рота підносити?

«Цур йому й пек, такому богові, що нещасну муху не оджене од себе! Хай йому трясця, і на цьому світі зневажатиму ним, і на тому!» - сказав Ямліхо про себе.

Провів Дакіянус у тій місцині решту дня, перепочив, а назавтра вернувся додому. Ямліхові усе не йшла з голови вчорашня пригода, тільки про те й думав, як допекла Дакіянусові якась муха. А оце другого дня шестірко гулямів, заведеним звичаєм, прислуговували Дакіянусові: один тримав у руках глечика з водою, інший - миску з шербетом, третій позапалював духмяні курива, і кожне було зайняте своїм ділом. Коли ж ізнову святий Бог та пресвітлий послав ту саму муху: вона літала в повітрі, а тоді з його призводу узяла та й сіла на лице Дакіянусові. Схопився той зі сну, та аж з ложа на землю звалився; іще ж як упав - розбив собі голову в двох чи трьох місцях, добре таки кров'ю умившись, кабака так з нього і цебеніла. Побачивши теє, Ямліхо не на жарт злякавсь, і сказав він: «Той, хто так дуже забився через сяку-таку муху, не може буть Господом; до того ж іще сказано у Святому Письмі: «Воістину, ті, яких закликаєте ви в молитвах, опріч Бога, не сотворять і одної мухи, хоча б для цього зібрались вони вкупі; і коли, ось ця муха вкраде що-небудь у них, вони не зможуть відібрати того в неї. Безсилий і той, хто просить, і той, кого він просить».

На превелику силу встав Дакіянус - он який немічний, бач, ізробився,- умив собі голову й лице, перев'язав рану. Як побачив його Ямліхо таким болящим та кволим, безпорадним перед не якою вже бідою, то зараз і одкинувся уже зовсім од нього. «Який же він Бог? - хотів відігнати муху, упав спросоння з ліжка й увередився, голову потовк собі,- міркував Ямліхо. - Це я, значить, поклоняюсь богові, що йому потреба і спати, і їжу заживати? Та справжньому Богові чи є нужда в усьому цьому?» Кілька день поспіль перебував у тяжких муках, а коли надійшов один вечір, підождав, аж Дакіянус засне, піднявся потихеньку на дах та став думати-гадати, роздивляючись зорі на небі. «Дивина, та й годі! - міркував отак про себе. - Господь - це той, хто піднебесся створив укупі з зірками, і планети, що світ осявають». Всеньку ніч провів він на даху, і одне тільки на думці йому і було, а як настав ранок, вернувся в палац до Дакіянуса і за заведеним звичаєм і порядком став прислуговувати йому, та іще з більшою запопадливістю, у тисячу разів пильніше сповняв його волю, проте удень і вночі одна тільки думка і краяла його душу, і звертав він мову до Господа небесного й земного - безсмертного і вічного, могутнього й стійкого. «Господь мій,- казав,- отой, що сотворив усе суще, і слабість йому не подобає».

Минув отаким чином час, і Ямліхові все не йшла з голови ота удавана Дакіянуса святість, і ще далі одчахнувся він у серці од свого пана, проте нікому не звіряв пекучої таємниці; денно й нічно прислуговував Дакіянусові, а що не давав сну очам - так терзали його ті сумніви - то від надміру гадок і здогадок худий-худющий зробивсь, і біль душевний уже на лиці видний став, як той місяць темної ночі на небі. Отже ж звівся нінащо, заслаб, занедужав, з лиця пожовтів, і все з однієї-то причини. Хто його не бачив, то вже знав тільки з виду: йому якесь лихо трапилось, не інакше. Тут уже й візири з наближеними стали думати-гадати, що воно таке. «Оцьому гулямові,- гомоніли,- й сліду не зосталось од його свіжості та урочості, це вже ніби й не він - так одмінився проти своєї колишньої вроди. Мабуть, що біда йому приключилася; треба поміркувати нам у його справі та вияснити, що ж таке із ним діється». От і стали говорити кожне свою думку. А в тому товаристві був один чоловік - мудріший і кмітливіший за інших. [111]

- Здається мені,- сказав він,- отой ґулям таємницю Божу держить; треба нам у нього все вивідати та дати знати нашому Богові, а то іще, чого доброго, хтось інший сповістить його, отоді вже наш пан коритиме нас!

От як умовились між собою, так і вдались зараз до Дакіянуса: розповіли йому про оту справу.

- Та й мені вже давненько воно в голові,- відказував Дакіянус. - І здогадно мені, що тут щось не теє, не такий він собі простенький ґулям - знаю, щось затаїв він од мене. Не бачу я іншого способу, як вибрати одного з-поміж отих п'яти товаришів його та наказати йому приглянутись гарненько до Ямліхо, нехай розповідається, що той за птиця та чим дише, а як розвідається, то нам і розкаже.

Стали вони на цьому й покликали Ямлійо.

- Прийшло нам на думку,- кажуть йому,- що Ямліхо потаємне іншому богові поклоняється, ото ми й велимо тобі бути вивідувачем; випитаєш, вивідаєш, що в нього на душі криється, та даси нам знати.

Ямлійо одповів, що так і зробить, і міркував він собі, чому той одклонився Дакіянусові: «Як же це так трапилось Ямліхові, що він став вагатися у своїй вірі та сумніватися у Богові земному? Не інакше, як Усевишній, хвала йому і слава, послав йому одкровення, Та і як же може буть Дакіянус Богом, коли й близько не знає, що у Ямліховому серці криється, та ще посилає когось на вивіди?» З цієї причини у його душу закралися сумніви, і став він собі думати-гадати: «Таки-так,- міркував, знай, собі,- Дакіянус і холоду боїться, і коли спекотно,- не може такий бути Господом». Почекавши, аж надворі стемніє, звернув своє лице до Ямліхової хати - той і не сподівався нікого до себе; дивиться Ямлійо, а його товариш склав руки попереду й промовляє уголос: «Зневажаю я такого бога, що через якусь нещасну муху рознемігся». Як почув ті слова Ямлійо та як збагнув усю справу, то задрижав увесь, немов осикове листя, та, не змігши вдержатись, озвався до Ямліхо; і сказав той йому:

- Брате мій, пощади себе і мене пощади! Хорони мою таємницю, благаю, та сідай ось тут біля мене краще, я розповім тобі усе по щирості, що в душі в мене діється.

Наляканий до краю, аж жижки йому тряслися, Ямлійо присів ближче, і віддав він товаришеві і очі свої, й серце, і розум, і вуха.

- Так знай же, брате,- і каже йому Ямліхо,- й відай, що стільки вже часу я вірю й правдою служу Дакіянусові, задовго до того, як він на претензію божості піднявся. А оце зараз він тільки одно і править: «Я,- каже,- Господь, і ввесь світ сотворив». Коли ж управду говорить, то кому ж тоді він молиться, до кого молитви звертає? Чи може так бути, що хтось і не жив богом, а потому живим богом зробився? - Ні та й ні, і зроду, і звіку!

- Гаразд,- одмовляв тоді Ямлійо,- то хто ж тоді Бог?

- Бог той, хто сотворив небеса, і землю, і зірки, і місяць укупі з ними, й сонце на небі поставив. Дакіянус же тлінна й слабка душа, як оце ми з тобою, і не може він бути Господом. А другий доказ такий: ми його у живі очі бачимо, а жодного-таки потвердження його божості і не дістали. Він і хліб заживає, і спить собі, відпочиває, коли стомиться, і гніватися зволить, як до чого прийдеться, і радіє щиро, як дитина, а справжньому Богові усе це чуже і геть не потрібне. А ото, пригадуєш, був бенкет, він сидів і взявся вже був шматок до рота підносити, аж якась муха, хай їй грець, сіла йому на шматок. Отут я й догледівся: через сяку-таку муху де й ділись його спокій душевний, і насолода життям, та ще нас з тобою на поміч став звати, а все через оте капосне створіння. Брате мій, розсуди ж справедливо - чи отакий собі хтось може бути Богом?

Почувши такі слова од Ямліхо, замислився Ямлійо, сумніви важким каменем лягли йому на душу; він і собі став пригадувати, йому на пам'ять приходило і теє, і сеє, а за хвилю одмовив:

- Любий брате, не гадай собі, буцім я нічого не знаю; осмілюсь донести до твоєї благородної душі, що і я довший уже час міркую над оцією справою, і чудно, і дивно мені, хто він такий, отой Дакіянус, адже добре бачу, як він живе на світі, та мовчу, нікому про те нічичирк, жодній живій душі не звіряю своїх сумнівів та здогадок. А оце зараз послано мене до тебе глупої ночі з однієї лише [112] причини - узнати, що в тебе на серці криється, а послав мене не хто, як сам Дакіянус, та щоб я вліз тобі в душу та вивідав, якому Богові ти молишся, кому поклоняєшся. Тієї миті, як наказав він мені до тебе піддурюватись, я й зміркував собі: коли ж він Господь-усевіда, то чи треба йому мене підсилати, аби я перезнав та випитав гаразд, що на умі в тебе? Який же він тоді Господь, коли сокровенних думок не здужає прочитати? Зрікаюсь я такого «бога» і цураюсь його на цім і на тім світі цуратимусь!

Дуже вже втішився Ямліхо, як вчув таку мову од свого побратима; од усього серця, із найбільшою приязню обійняв він Ямлійо і сказав:

- Не знати вже який і радий, що і тебе Всевишній напровадив на путь істинний і ти став моїм другом у вірі.

- Скажи мені тепер,- одмовляв йому Ямлійо,- якому Богові ти поклоняєшся, я також йому поклонятимусь.

І сказав йому Ямліхо:

- Бог мій - отой, що сотворив мене з тобою, а ще і небеса з землею, і місяць, і сонце з зірками, і всю твар живу.

- То і я поклонятимусь йому, відкидаюсь я від лжебога Дакіянуса! - вигукнув Ямлійо.

А далі умовились між собою нікому не розкривати своєї таємниці та молитись яко вірні раби Всевишньому Господу, не полишаючи одне одного ні в щасті, ні коли лихо приспіє.

Як надворі розвиднілось, Ямліхо сказав іще Ямлійові:

- Треба ж нам у тім поміркувати, як би отих четвірко наших друзів од Дакіянуса відвернути та щоб жодна жива душа про те не прознала.

Радісно стало Ямлійові од тієї мови; отак балакаючи собі, вони вернулись до Дакіянуса. Той і став випитувати у Ямліхо, щойно побачивши його, як та що Ямліхо, та чим він дихає. Дні і ночі,- казав йому Ямлійо,- тільки одному Богу і молиться, та й більш нікому. Урозумів тоді Дакіянус - це до нього молитви зносить Ямліхо; іще дужче упевнившись у його відданості, одмовив він:

- Та вже гаразд знаю, Ямліхо не спаде на негідну стежку.

Надто вже лихий став відтоді Дакіянус на отих візирів та дорадців, що звели наклеп на Ямліхо, що судили-гудили його, каторжні душі. А справа Ямліхо та Ямлійо іще на краще повернула, вони вдень і вночі прислуговували Дакіянусові; молились, проте з усією щирістю тільки Всевишньому, чинили аскетичні подвиги, щасливі у своїй таємниці, і Господь посилав їм щомиті все нові й нові докази сили своєї й могутності, вказуючи побратимам єдино прямий шлях. Та виснажилися вони од безнастанних постів та молитов, од ревного услужіння сотворителю небесному, а од роздумів над божою сутністю найдужче; зробилися вони на лиці жовтявими, як після якої тяжкої хвороби, і покинули їх свіжість та урочистість. Знову оті зловражі візири й наближені Дакіянусові заходились нашіптувати на юнаків, вигадки вигадувати. Бачить Ямліхо, що на біду йде, ото й каже товаришеві:

- Диви, не на жарт заповзялись на нас бузувіри; не годиться нам серед них зоставатись, краще буде, як покинемо їх та подамося свого Бога шукати.

- А чи не розказати нам про цю справу іще отим позосталим гулямам, товаришам нашим? - спитав Ямлійо. - Отоді уже, як за одне будемо: то й про втечу поміркувати можна.

- Гаразд мовиш,- пристав на його думку Ямліхо. - Ось сходи лишень до Дакіянуса та випрохай дозволу: хочу, мовляв, товаришів запросити до себе, та день підходящий йому скажи, а там уже й розповімо їм, що урозуміли та що догледілись.

Так же й було зроблено; випрохав Ямліхо у Дакіянуса дозвіл, вони удвох з Ямлійо приготували, що треба було, і покликали товаришів. От коли посиділи гості трохи, попоїли, Ямліхо з Ямлійо і стали говорити їм:

- Так знайте й відайте, браття, що ото каже Дакіянус, а каже він: «Я - Бог сам». Тільки ж який він Бог, коли такий безпорадний, як і всяка людина,- комара чи муху якусь надокучливу відігнати від себе не здужає? А ще похваляється: я, мовляв, і небеса, і землю ізсоздав, і людей, і сонце з місяцем також, і зірки на небі мною засвічено. Так ото ми й питаємо в вас: скільки віку тому Дакіянусові? [113]

- Сорок літ од роду,- відказували ґулями.

- А скільки стоять на світі небеса з землею?

- Не одна тисяча людей пішла з цього світу, а вже небеса з землею стояли.

- То як-таки може буть, аби проста собі людина - по сороковому році вона, бачте, і до кінця свого віку дійде чи не скоро - та усе це сотворила?

- Правду кажете,- одмовляли ті,- і нам не раз приходило в голову: живе він як звичайний чоловік, проте ми й словом нікому не обмовились. Так скажіть же нам, хто творець наш?

- Творець той, хто небо без підпор поставив, і землю нам під ногами розпростер, і зірок яку силу розсвітив; Дакіянус же вигадки нам розказує, та й більш нічого. Самі поміркуйте: ось уже стільки часу, як я відвернувся серцем від нього, то коли б він був Богом насправді, чи не прознав би мою таємницю?

- То й ми поклонятимемось тому Богові, що ти Йому поклоняєшся,- відказували тії.

Обійняли їх тоді Ямліхо з Ямлійо, як вчули таку мову.

- Втікати нам треба з оцього проклятого місця,- казали,- та чимдалі; будемо свого Бога шукати.

- Куди ви, туди й ми з вами,- одмовляли ті четверо.

На тому й стали; і так їх умудрив Господь, поклавши згоду в їхні душі, що вони одностайне об'явили:

- Свідчимо перед лицем Всевишнього: Бог наш - творець неба й землі, і сонця, і місяця з зорями, й моря, а Дакіянуса ми зрікаємось, цур йому й пек!

Після того як постановили вони не вірувати в Дакіянуса, взяли почастунки, що зосталися од гостини, й принесли йому. Той прийняв їх ласкаво, подякувавши за гостинці, і відтоді ще більше став звірятися на своїх гулямів; а ті тільки й чекали зручної нагоди, щоб збавитися од лихого Дакіянуса. Щодня-щогодини злостивці перемивали їм кісточки, і з язика не сходили завидникам ті ґулями, сказано - як сіль у оці сиділи. Дійшли невдовзі ті поговори й до Дакіянуса. Дуже вже розібрало його за ті чутки; зараз прикликав до себе візирів, інших двораків та став випитувати: як бачаться їм ті ґулями, що та як.

- їй-же богу,- відказували вони,- не йдуть твої ґулями по путі істинному, поклоняються вони нишком іншому богові.

Іще гірш розсердився Дакіянус, та велів привести без загайки отих шестірко.

- Коли хоч у десяту долю правда тому буде, що люди гомонять проміж себе, на такі вас муки віддам, що буде наука іншим.

Ті зразу стали говорити, і таке їм Господь у серце послав, що вони сказали:

- На нас жодного прогріху і немає.

- То хто ж ваш Бог? - спитав Дакіянус. - Та кажіть же мені, у кого віруєте?

- Ми віруємо в єдиного Бога і поклоняємось Йому, а Бог наш той, хто сотворив небеса з земною твердю; іншого ж Бога, як сказано у славутній книзі, і немає: «Сказано, Бог той, хто сотворив небеса, і землю, і життя дасть майбутнє».

І навів його Всевишній на думку, що це про нього ґулями мову ведуть. Отож зрадів він не знати як, виявив їм ще більші знаки уваги, а що вже важким духом став дихати на отих своїх двораків відтоді, то й не сказати.

- Ви наговорюєте на них,- казав,- через заздрощі, от що. Ямліхо ж підбадьорював своїх побратимів.

- Кріпіться серцем,- казав,- наш Бог всемогутній, на кого ж і надія, як не на Його, святого, милосердного?

Іще ревніш заходились вони молитися Богу своєму. А візири, так ті й на мить не сумнилися в їхньому відступництві, добре вже знали, що ті одчахнулися од свого пана-бога та тайкома іншому моляться, проте боялися й слово Дакіянусові супроти них сказати - де б той пойняв віру! От мовчали вони собі та тільки в душі й обурювалися. І збіг отаким чином один рік. Як минув він, якогось дня, вигодивши зручну хвилю, коли Дакіянус був сам-один, знову заходились лихословити на гулямів. Дуже вже розсердився цього разу Дакіянус, аж сам не свій став. Був у його мідний бик, усередині порожній; хто не узнавав його за Бога, у череві того бика розпалювали вогнище і вкидали туди відступника - сердешний чоловік так живцем і спікався у мідній утробі, дознаючи мук невимовних. З Дакіянусового наказу зараз же притягли бика, наклали в нього дров, і з усього міста зійшлись люди [114] - і старе, і мале: так увесь майдан і вкрили. Приволікли отих шестеро гулямів, зв'язаних по руках і ногах, та так і держали ото їх впосеред натовпу.

- Візири кажуть,- аж озветься до них Дакіянус,- що у вас, опріч мене, інший бог єсть, що ви, мовляв, зійшли з путі істинного. Коли так, то ох і завдам я вам жару.

- Збави нас, Господи, і помилуй,- відмовляли ті,- ми не одступалися од правдивої віри, і з путі вірного не зіходили; віри у святого Бога держимось, при ній і стоїмо, по путі ревного служіння нашому панові-богу йдемо, то чи ж потреб-на річ без нужди нас мордувати, без вини живцем у піч укидати? Коли ти вправду єси наш Бог, то сам добре знаєш, віримо ми тобі чи, може, кому іншому; а ще ж і те: за всі роки слугування тобі хоч раз провинились перед тобою, чи про-шкодилися в чім-небудь, чи хоч раз схибили? Сам же подумай таки гарненько та придивися до нас з усією божественною прозірливістю, то зараз і одчитаєш таємницю, у нашому серці заховану; коли ж ми невірні тобі, як ото нашіптують на нас візири твої й дорадники, вели віддати нас на муки, адже ж хто буває мудрішим од Бога? Як же пеню вони на нас волочать, то знай: усе через хитрощі й заздрощі; чи ж мало охочих огудити чесних людей? Оступися за нас, оборони од злих наклепів, щоб ми могли без завади служити нашому Богові.

А на ту пору в їхньому племені не то що не було пророка, а й Книги Святої вони ще не знали. Тії ж ґулями слухалися лишень свого серця, і з божою поміччю вони підходили усе ближче й ближче до розуміння справжньої, правої віри. Послухавши їхньої мови, полагіднішав Дакіянус, у самісіньке серце ввійшли ті слова - ми, мовляв, тільки єдиному Богу й віримо; а навів його на таку думку не хто, як сам Усевишній. «Правду вони мовлять,- казав він собі. - Відколи ці ґулями у мене на службі, а й у слові одному мені не збрехали. Ні, це все вигадки, та й більш нічого, тільки у мене й вірують». І озвавсь він до юнаків з такою річчю:

- Присягаю,- сказав їм,- на своє святе ім'я та клянуся своєю силою, що віднині жодне живе створіння не завдасть вам ні кривди, ні урази, а хто наговорюватиме на вас, віддам їх на муки пекельні.

Та, недовго думавши, зараз велів принести їм дорогі халати, і з того часу став ще більш довіряти юнакам.

- Зумисне не прохав я Бога, нехай же не вменшаться його милості, збавити нас од мерзощів тирана, а все затим, аби ми іще більше упевнилися, що наш пан Дакіянус - самозванець, тільки й усього,- казав потому Ямліхо своїм побратимам.

З того дня Дакіянус тримав своїх гулямів іще в дужчій ласці, а ті осягали Всевишнього своїм серцем що не день, то більш та повніш. Ото Ямліхо якось і каже своїм товаришам:

- Знаєте що, браття, та ви й самі гаразд бачите: чимало-таки ворогів на нас заповзялось, крові нашої прагнучи; тільки й чекають нагоди, щоб нас зі світу перевести. Не приведи Господи, якогось дня вони іще дужче впевняться у таємниці, що ми ховаєм у серці, тоді нам уже лиха і не минути. Треба поміркувати, яким би то побитом утекти від оцих поганців; подамось шукати свого Бога, бо вже несила перед Дакіянусом удавати. Отож і зостається нам єдина річ, як тільки нищечком в інше місце перейти, де б могли без завади своєму Богові поклонятися.

- Так ми ж, опріч сього города, ніде й не були - хто його зна, куди нам і втікати,- відказували його побратими.

- Не будьте ж ви такими маловірами та сліпців не удавайте з себе,- чи ж той, на чиї пошуки ми вирушаємо, не вкаже дороги нам прямої, чи залишить нас на поталу ворогам, без ради й поради?

- У єдиного Бога віруємо, на Його і покладаємось, Він наша надія, і мир наш,- одповідали вони.

Та зараз і стали лагодитись потихеньку до втечі, та тільки те й робили, що чекали слушної хвилі, не даючи, проте, і взнаки перед Дакіянусом. Аж одного дня Господь напоумив Дакіянуса податись на полювання, та на цілісіньких десять днів, і так той зайнявся бажанням, аж не міг. Давши розпорядок наготувати всього до треби, щоб на десять день усього стало, він у назначену годину намірявся вже було вирушати, коли тії ґулями й стали прохати його відпустити [115] їх. І так Господа начинив, що Дакіянус ласкаво дозволив їм зоставатись удома. А в Дакіянуса та був один вельможа; як відлучався він кудись на довший час, залишав замісто себе отого вельможу так як би управителем; от до нього й приділив Дакіянус своїх гулямів. Поїхав він, дорога була неблизька, і ґулями зостались при тому вельможі; та так уже вони старалися йому догодити, день і ніч не відходячи від нього, а все аби тільки в оману його ввести. Коли вже все було готово до втечі, вони сказали отому вельможі:

- Пусти нас сьогодні, нехай ми трохи у м'яча на майдані погуляємо.

- Ну то йдіть собі гуляйте,- згодився той.

Осідлавши коней, з його-таки розпорядку, ґулями хороше вбралися, прихопили нищечком грошей, золота, зароблених пильною службою в Дакіянуса, та й стали на майдані у м'яча побиватись. От гуляють вони, розважаються, буцім насправжки, та таки й надурили вельможу: той відвернувся за якимсь ділом, а вони того тільки й чекали - підострожили коней і нумо втікати. Бачить вельможа, до чого прийшло, та за ними. Уже як став здоганяти, загукав до них:

- Куди оце ви, бісові діти, що ви надумали?

- Нам Дакіянус - не Бог зовсім, одкинулись ми од нього, цур йому й пек,- одказували ті гуртом. - Бог наш - небесний та чудесний, немає йому нужди ані їжі заживати, ані у сні віддихати, він ні з чим не зрівняний; на пошуки отакого Бога ми й їдемо.

- Припиніть, що оце ви кажете! - закричав їм вельможа.

Та вони на нього вже не дуже вважали; спершу взялись його лаяти, а там такої всипали неборакові, що той із коня звалився без пам'яті; тоді повернули коней у дорогу й знов заходились їх паняти щодуху, та все кликали свого Бога. Промчавши фарсангів два або й три, Ямліхо озвавсь до товаришів із такими словами:

- Браття,- казав їм,- те, чого ми шукаємо, не знайдемо і зроду, доки ці коні, пишно вбрані, під нами будуть, і по одежі нас кожне пізнає,- їй-же богу, добра нам не буде. Як поженеться за нами Дакіянус із військом, то по одних тільки відбитках од коней хутенько нас зловлять. Покиньмо краще коней, аби ті не дійшли сліду, облишмо тут і шати дорогії та ходімо спасатись у пустинь,- може, Господь і об'явиться нам.

Сказано, та зараз так і зроблено: зійшовши з коней, пустили їх на волю, поскидали з себе коштовне убрання та так піхотою й побрались у дорогу. І йшли вони безводним степом, поминаючи ненастанно ім'я святого Бога та на Його тільки надію і держачи, аж проминуло кілька діб; і до того вже вони той степ виходили, що не могли більше й кроку ступити; терпіння їм невідь-куди дівалось, сил уже як не було, а ноги намуляли так, аж водянки на них понатирали - отак їм далася взнаки та дорога. Попадали, бідолашні, на землю з великої надутоми - так, бачте, пішки іти підбилися; вже й надію на життя не клали, серце у руки смерті ладні були ось-ось віддати. Обійнялися вони кріпко та, знеможені спрагою й голодом, стали чекати, коли надійде остання година. От покладе Ямліхо своє лице у прах, до Бога промовляючи:

- О знаючий тайне і явне! Наш ти хоронителю й усевідо! О ти, що даєш надію тим, які вже її і покинули, о спасителю й оборонцю знедолених! Поглянь на нас хоч одним поглядом ласкавим, у якій-то ми біді опинилися: ні рідні тепер у нас немає, ні пана-правителя, який би нас вирятував; ми ж удалися до тебе з великою вірою, тож яви нам своє милосердя, прийди на поміч стражденним!

А далі, розказують в оцій історії, сталося он що: почули янголи небесні ревне благання Ямліхове, стали вдоволені гарячою молитвою, що йшла із щирої душі юнацької. Який же тут гамір зчинився й сум'яття у вишньому царстві! Та Господь мовив янголам:

- Коли оцей раб божий прохає в мене підпори при такій лихій годині, якщо жде не дождеться, коли я прийду йому на поміч, хай пожде до пори, та й вам треба буде перечасувать чи не трохи, адже те, що я знаю, ви і не знаєте.

Повмовкали янголи. Залишивши друзів на тому самому місці, Ямліхо поліз на гору, що недалечко була,- поглянути, чи не видко де житла людського. Роззирнувся, збентежений у серці, із очима плачущими, аж бачить - по той бік гори, біля самого підніжжя, галявина квітуча лежить, немов тобі справжній рай, а [116] там і чабан із гуртом овечок. Отже ж як узрів Ямліхо того чабана, то так уже втішився, що не можна й сказати; він скоренько покликав побратимів - тим і невтямки було:

- Ходіть-но лишень,- гукав їм,- ось тут чабан овечат пасе. Гадаю, десь недалечко і хутірець який або городок, може.

Тії й собі зраділи; похваливши Бога, що сюди їх привів, вони всі разом подались до чабана, а підійшовши ближче, привітали його. Уклонився чабан їм низенько і на добридень сказав, тоді й став питати:

- Скажіть же мені, панове-добродії, відкіль ви йдете, куди і що ви за люди?

- Це зі мною брати,- одмовив Ямліхо. - Ми - нещасні блукальці, що збились з дороги; вже кілька діб буде, як ми кружляємо в оцій глушині, і з мочі вибились, і духу не стає, та ще й спраглі й голодні. Дай нам, Господа ради, хоч води ковток, хоч шматок хліба, і воздається воно тобі і на цім, і на тім світі.

Чабан - не треба було його довго й просити - вийняв зараз із торби харчі, що мав із собою, і став пригощати тих юнаків з усією щедрістю, скільки в його душі її і було. От попоїли юнаки, а чабан, добре їх роздивившись, і каже їм:

- Бачу, браття, ви люди й управду подорожні; розкажіть же мені, якого ви роду-племені та куди оце мандруєте?

- О благородний чоловіче,- одмовляв Ямліхо,- знай же, що ми - Дакіянусові ґулями, і оце щойно ми втекли од його.

Засміявся чабан:

- Чи хтось може втекти од Бога? І не страшно вам, що він укине вас у пекло?

- Пане-добродію,- відказав йому Ямліхо,- ми відреклися не справжнього Бога, а удаваного, від нього, недовірка, ми і відбігли.

Іще з дужчим подивом став призиратися чабан до Ямліхо, і смішно було йому, і чудно якось.

- Ми покинули Дакіянуса, бо несила було бридні його слухати - він тобі і цар, і Бог небесний; ми шукаємо творця нашого, і немає в світі Бога, крім Аллаха! - сказали юнаки в один голос.

Аж жижки затряслися чабанові, як учув таку мову.

- Та що ви таке кажете! - вигукнув він. - І хто навів вас на таку думку?

- Ми самі доміркувалися до такого, а коли правдніше - Всевишній вмудрив нас, вклав нам у серце цю думку, і слова оці на язик нам привів.

- Так знайте ж, дорогі мої, що вже скоро сорок літ буде як я отут чабаную; бачу й зірки над собою у небі, і місяць, та добре вже на тяму беру собі, хто сотворив усе цеє; і так і сяк поміркувавши та гаразд порівнявши, урозумів я: творець наш той, хто оцю красу ізсоздав, хто склепіння небесне воздвиг, хто запону дня і ночі навперемін то підіймає, то опускає. Ні, не Дакіянус Бог, і Богом він бути не може - це свята й істинна правда; за те я від нього й відкинувся, що він на претензію Бога піднявся. Довгенько-таки шукав я вірного друга, все мріяв - от найду такого та поділюся тим, що мені душу муляє. Хвала Аллаху, нарешті знайшов я вас, тисяча подяк нашому ласкавому панові, що одного дня таки напровадив вас мені на розраду. Тепер і ви розкажіть до ладу, хто ви та що ви, відкрийте таємниці свого серця, та так, щоб по порядку було, від самого початку аж до краю, нехай і я про вас знатиму.

Гарненько приглянувшись чабанові, до лиця його, осяяного покорою і вірою, вони й оповіли йому свою історію, нічого не криючи. Як ізрадів тому чабан, то й не сказати.

- Ви,- каже,- не турбуйтесь, кому ж помагати вам у цім ділі, як не мені? Та вже старатимусь, скільки моги моєї.

- Як же тебе звати? - спитавсь Ямліхо.

- Звати мене Габілем, живу я в місті, а ось тут, у степу, випасаю людські овечки; все літо пасу їх, а на зиму приганяю назад до міста. У цій горі, великій нівроку,- ось вона, ти бачиш її,- є одна печера, куди як гарна усередині, проте вона лежить у горі так, що людське око її й не догледиться. Коли б, приміром, хтось на-пався на мене, я піду у ту печеру, і нехай тоді хоч сто тисяч чоловік мене шукатимуть, а знайти не зможуть. Пождіть трохи, я віджену отару до міста, а тоді хутенько вернусь до вас, і ми подамося в печеру, де із спокійним серцем станемо услужа-ти Господові, творцеві нашому,- може, і добудемо те, чого так сильно прагнемо. [117]

Втішились побратими, похвалили його, і чабан поквапився з гуртом овечок до міста; віддавши їх хазяям, він вернувсь до юнаків і повів їх до печери, а ті за ним. Небагато й пройшли, коли гляне Ямліхо - а за ним собака чабанів ув'язавсь.

- Брате,- каже,- ось твій собака за нами йде ззаду. Ми оце втекли, а він іще, не приведи Господи, і викаже нашого сліду. Не треба, щоб він був з нами.

- Уже дванадцять літ він зі мною,- одмовляв чабан,- і на мить не покидав мене, свого господаря, вірно служив, отару пильнуючи; та втім, правда твоя, прожену його - загавкає здуру, та так нас і видасть.

Тоді повернувсь до собаки й тюкнув на нього:

- Вертайся! Ану додому!

Постояв собака, почекав, як ті відійдуть, а тоді знову за ними. Що вони вже не робили: і грудками кидали, і лаяли його, та марна справа. От поб'ють його добре, трохи шкури не знімуть, він пристане, а далі знову, слід у слід. Уже й притомились тії. Лупцювали його і вдруге, і втретє, і ломаччя в руки брали, і каменюки важкенькі - диви, аж ненароком і лапу йому перебили. Як заскавчить тут собака не своїм голосом, а далі й озветься до них по-людському:

- Не бийте мене так, люди добрі, я шукаю те саме, чого й ви шукаєте. Хоча ми буцім і різні - хто в одежі, а хто в шкурі,- та, проте, між нами у вірі одміни немає.

Аж нестямилися юнаки, вчувши таку мову од собаки: де ж то видано, аби безрозумна тварина та розмовляла? І жалько їм стало його; вони підбігли до нього, підняли його із землі і взяли на руки, обтерли, цілуючи в морду, перемотали лапу, що перебита була, та вже не могли начудуватися із сили Господа всемогутнього, щораз дужче впевняючись у ньому. З іще твердішою вірою побралися далі в дорогу, і йшли отак гуртом, несучи на руках собаку, і було їм на душі легко та радісно - мов удруге на світ народились, мов у раю оце прогулювались. Ішли собі та поминали ім'я Боже. Про отих юнаків та собаку Господь і в Корані святому згадує: як побратими собаку були понівечили,- той не зміг далі йти і держав лапу; тоді вони узяли бідолашну тварину й по черзі несли її на руках, то один, то другий, аж урешті добулись печери. Оскільки всі вони були неабияк змучені дорогою, і ноги позбивані їм, у пухирях, то як стояли були, так і попадали у печері, і чабан з ними також. Поволі розгледілись, дивляться - вони у просторій і чистій ніби обителі, джерело при вході видно, тільки що висхле, над ним дерево старе стоїть. Біля того висхлого джерела вони і розташувались, поклали собаку поперед себе - нехай оклигує - і так їм враз захотілося їсти, що далі нікуди; а тут іще згадали собі за домашніх, за статки-маєтки, що вони мали, за блага світовії, що вділяв їм Дакіянус. У Ямліхо ж, на відміну од побратимів, у рідному місті була і жінка, й діти. І Всевишній Господь так виразно поставив перед Ямліховою уявою образ його жінки й діточок, що той аж заплакав з великого жалю; заплакали й товариші з ним.

Із слізьми на очах озвавсь Ямліхо до них:

- Друзі ж ви мої любії! Бог святий та правий,- і не гадайте собі, і не сумнівайтесь,- не зоставить нас напризволяще, він оце зараз бачить нас та гаразд знає, у якій ми справі тут, у відлюдній місцині. Коли вже раз оступився за нас, од лихого Дакіянуса вберігши, напровадив сховатися у цій печері, то і прийме нас якогось дня до себе, не дасть погибати - несхитним у його вірі він помагає, наділяє поживком спраглих, а уповаючим дає надію.

От лежать вони, спочивають, а тим часом Всевишній і каже Гавриїлові, нехай же над ним мир буде:

- Потурбуйся за рабів моїх вірних, за отих шукачів моїх.

Зійшов до них святий Гавриїл невидиме, торкнувся дерева, давно неродящого, торкнувся і джерела висхлого, і сталося диво давнєє: прочнулось дерево, роз-пукнуло бруньки, зацвіло, де й плоди узялися на ньому, та не які, а хурма сама, і такі вже вони свіжі були та гожі, і рясно-рясно! Тут і джерело заграло з чистою та прозорою водою. Устав Ямліхо, вийшов з печери - подивився, чи їх хто не шукає, коли гляне - аж дерево стоїть, живе уже, під ним джерело з водою, ніби трояндовою, і збагнув він, яку-то велику милість має Всевишній Господь до [118] страждущих. Віддавши йому хвалу, він кинувся в печеру будити товаришів, підняв їх хутенько зі сну, бо так уже йому не терпілося розповісти, яку велику ласку явив їм сотворитель небесний.

- Брати ви мої рідні,- сказав їм,- ходім-но лишень, побачите, який Бог до нас ласкавий, та ще сильніш у нього ввіруєте.

Ті вибігли - стоїть дерево, вже розвинулось і зазеленіло, і таке рясне, як облите, і джерело б'є з-під нього.

- Це таки від щедрот Бога нашого! - загомоніли в один голос. І такі вже були раді та веселі! Помилися тією водою, щоб тіло було чисте, напилися всмак та віддали дяку Всевишньому.

- Ото вже порятував нас пан наш ласкавий, нехай же святиться ім'я Його у віки віків, таке благо вчинив, сподобив у цей куток прийти. Віддихнімо трохи, а як наберемося сили, устанемо та будемо молитвами услужать творцеві нашому.

Не забули й за собаку, дали йому їсти, тоді вдались до печери й заходились вершити молитви во славу Господові, проказуючи безнастанно слова віри: «Немає Бога, крім Аллаха, один Він і єдин, і немає Йому рівного»; проказував за ними й собака. Помолившись гаряче, полягали спати, собака й собі задрімав: поклав голову на передні лапи, мордою до входу, й лежав отак. А це так начинив Господь Всевишній, велівши святому Гавриїлові, мир йому, на них сон довголітній наслати.

«В яскині Ми наклали глухоту на вуха їхні упродовж відомого числа років; після того Ми пробудили їх, щоб довідатись Нам, яка з двох общин вірно вважатиме, скільки часу вони там пробули»,- отак про них мовиться у Корані-книзі.

Отже ж зморив їх твердий сон, заснули вони; тим часом вернувся з полювання Дакіянус, і не побачив він удома своїх гулямів. А той вельможа погнався був за юнаками із великим військом. Приїхали на те місце, де юнаки позлазили з коней, дивляться - коні ходять на волі, одежі лежать порозкидувані, а тих і слід прохолов. Нічого робить, узяв вельможа коней та привів їх Дакіянусові, і одежі позбирав, що в степу були покинуті. Дуже розсердився і зажурився Дакіянус, адже він усім серцем прив'язався був до них, з юних літ вигодував і випестив їх, а тут таке ошуканство. По всьому майдану, де стояло військо, так і пішли луною крики та зойки. «Чи не казали ми тобі тоді-то й тоді-то, чи не говорили, а ти, наш пане-боже, не йняв нам віри»,- дорікали йому візири та й усі інші наближені, що були при дворі. Довго сумував через своє горе Дакіянус, три дні, сердешний, і носа не виткнув із своїх покоїв, а як минули три дні, прикликав до себе візирів та дорадників, важким духом на них дихаючи.

- Оце,- каже,- через вас усе сталося; це ви,- каже,- через заздрощі та ненависть на них наговорювали, наклепи зводили, от вони узяли й втекли через злі язики ваші, бо не могли вже більше терпіти того.

І що вже попомучив їх, то нехай Бог боронить! Тоді велів покликати гулямів, до яких мав повну довіру, і приставив до себе замісто тих збіглих. «Коли б то оці хоч у десяту долю були такими, як оті мої невірники, коли б мали, нехай би й трохи, ума й проворності, як у моїх парубків-харцизяк,- міркував собі Дакіянус. - А то знову пригорнусь до цих серцем, а вони мені його і вранять. Втекли та й втекли, кат їх бери, проте не бачити їм у чужого і малої дещиці з того, що мали у мене. Певний я, далеко вони з цього краю і не одбігли - де ж то коли вони і піхотою ходили, все верхи та верхи, і в яку дорогу йти гаразд не знають, сказано: ввесь вік молодий у добрі та розкошах пожили; тепер же босі, й голодні, та холодні, та без помочі і поради. Десь тут вони недалечко,- може, у горах де скрилися та пережидають; не звертатися ж мені до Всевишнього, де пробувають вони, коли я сам Господь Бог? Краще пошлю своїх вершників у всі сторони світу, хай шукають їх; як уже знайдуть тих бузувірів та віддадуть мені в руки - із живих шкуру злуплю, таких мук завдам, що й інші надовго затямлять».

І об'явили окличники по всьому місту: «Хто знайде або ж назнає отих збіглих гулямів, дам йому стільки золота, що по вазі їхній буде!» Метнулися зараз люди, шукаючи втікачів де якого сліду, розбіглися у всі сторони. Тоді Дакіянус забрав до себе Ямліхову жінку й сина і держав їх, пильнуючи у чотири ока; йому й на мить не йшла з голови історія, що трапилась була з ним. «Ге-ге, не такий [119] простий чоловік той вельможа,- міркував він собі. - Погнався за ними, та й наздогнав таки, а вернувся лишень з конями та одежею, ще й зброю приніс». От прикликає він того вельможу та й ну розпитуватись, і просьбою, і грозьбою прохав його зізнатися. І клявся, і божився, сердешний.

- Я,- каже,- що знав, те й знав, а більш і нічого. Вони коней завернули до втечі, я за ними, і добрий шмат дороги проїхав, аж наздогнав. «Куди ви оце?» - став гукати їм, а вони, каторжні, зараз до мене і нум частувать мене по чому попадя: хто каменюччям, а хто дубцями, і так мене одчухрали, що я аж з коня впав нечувственний, та й поїхали собі, покинувши мене одного серед голого степу. Ледве-ледве живий я допхався додому, тоді узяв загін війська й подався навздогінці за ними, та їх як не було, мов у землю ввійшли, тільки коні та одежа і зброя, що поскидали із себе.

Дуже вже чудувався з тої історії Дакіянус, іще дужчі обсідали його сумніви, і вдень йому сон не брався, і ночей не спав - все думав, аж минув один місяць. А якогось дня об'явився йому проклятий Ібліс у подобі дідизного старця й сказав:

- О сотворителю земний! Ті твої ґулями, що ти їх шукаєш, сховались у такій-то печері, я там побачив їх, а із ними іще чабан, і собака при них.

Що то вже зрадів і втішився Дакіянус; він зараз же об'явив у місті через своїх окличників: «Хто хоче побачити люту кару, якої не бачив ще зроду, нехай іде зі мною!» І такий піднявся кругом шум і галас, що господи! І старе, і мале, і пани багаті, і старці убогі, хто кінно, хто пішо, рушили до тієї печери.

- Веди нас, шейху,- сказав Дакіянус Іблісові,- де ті ґулями, у якій печері сидять, покажеш.

Ібліс подався попереду, а всі за ним: і Дакіянус з візирами та емірами, військом великим, і стовпи держави услід ішли, і люд посполитий, сказано - півцарства. Всі ж гадали собі, яку то смерть завдасть втікачам-гулямам. От досягли тої гори, і спитався Дакіянус вельмож:

- Ну, теперечки скажіть мені, що маю зробити з тими непослухами, з отими душами гаспидськими?

І стали радити йому, як перевести зі світу бунтівних, та все кожен по-іншому. «У море б їх укинути!» - казали одні, а другі: «У вогні живцем спекти»; треті ж радили зрубати їм голови. Коли тут озветься Ібліс - нехай же він буде навіки проклятий!

- О владарю земний, як хочеш їм чимлютішої кари завдати, так щоб аж до судного дня вони мучились, залиш їх отут, як вони є; ось нехай замурують вхід у печеру та ще каменюччям привалять його для більшої певності - там уже їх мурахи та змії до голих кісток сточать.

Згодився Дакіянус на теє діло, признавши Іблісові слушність; так і зробили: на його веління принесли вапна і заклали-замурували преміцно вхід у печеру, а над входом вибили напис: «Тут замуровано тих, що збунтувалися проти свого бога й сховалися у цій яскині». Як уже вертали назад, Ібліс сказав Дакіянусові:

- Тепер, Дакіянусе, сам Господь Бог їх звідти не порятує. Сказав отак і зник, як на той світ провалився.

А Бог святий та пречистий у своєму Слові одкровенному, де йдеться про юнаків-праведників, це місце подає нам он як: «Чи не гадав ти собі, що товариші-печерники і ар-Ракіма були одним із чудесних знамень Наших?»

Врадуваний Дакіянус, що так завершилась справа, а напоумив його на лихеє не хто, як Ібліс сам, казав собі на думці: «Ото мені для серця радість! Хто прийде до печери та прочитає написане, то вже знатиме мою науку».

У Святій Книзі сказано: як тільки Дакіянус повернувся від печери, Господь послав зараз янгола до братів-печерників, щоб той «із руки до руки перевертав їх, аби тіла їхні на прах не обернулись земний». А Дакіянус, приїхавши до міста, іще гірш став пишатися та величатись своєю божественністю. Проте вік його, як він того не хотів, невблаганно підходив до краю, і візирам його недовго зосталося, як то кажуть, у миру бришкати. Одного дня занедужав Дакіянус нагло, там і чорти його вхопили та прямісінько у вогонь пекельний укинули. На його місце сів інший правитель, бо так по праву йому призначалося; звати його було Каїм. Він управляв падишахством два роки, аж поки і йому час вийшов на світі жити. Потім Іса, нехай же мир над ним буде і перебуде, став посланцем Господнім, але [120] це вже сталось по Дакіянусовій смерті, як збігло літ трохи не двадцять. Всевишній розповів історію про печерників у книзі Інджиль, і вона таким чином стала відома ізраїльському племені. їм було послано також, що тоді-то й тоді вони, себто печерники, із печери на світ божий вийдуть.

Минуло з тої пори, як замуровано гулямів, триста літ (дехто каже, і усіх триста дев'ять), і призначено їм було самим Господом по такому довгому часі прокинутись зі сну і звернутись до нього з вірою та молитвами. Мав Аллах воскресити їх, щоб стали вони чудом для живущих та щоб пересвідчився кожен: настане час воскресіння, мертві з могил устануть та свідчитимуть у судний день про свої діяння. От і наспіла пора юнакам прочнутись після вікового спання і упевнитись, яка-то могутня сила Господа - слава Йому і прослава во віки віків! З волі небесного творця трапилось так, що десь пополудні прокинувся один із отих семи юнаків сплячих, розбудив собаку, якого звали, кажуть, Кетмір; той собака так і спав, як заснув був триста літ перед тим, поклавши голову на лапи. Устав собака зі сну, розплющив очі і озвавсь людським голосом:

- Немає Бога, крім Аллаха єдиного, і немає Йому рівного!

Вчувши таку мову від тварини, вони ще більше впевнилися у силі Всемогутнього; проказавши услід за собакою слова визнання віри святої, вони протерли очі і так, як ото зазвичай зі сну прокидаються, стали призиратись одне до одного, а тоді й питаються:

- Скільки це тут ми проспали?

- Часинку якусь,- сказав один. Другий мовив:

- Півдня, не більше. А третій:

- Мабуть, що ніч цілу.

- Браття,- озвавсь до них Ямліхо,- знаю, що вчора ввечері ми заснули, а оце зараз, либонь, уже день надворі. Гарненько таки й відпочили, втому як рукою зняло, ніби й дороги не було далекої.

Тоді подались всі гуртом до виходу, щоб освіжитися в джерельній воді, руки й ноги умити, коли дивляться - аж ні джерела, ні дерева.

- Оце так притча! - здивувались печерники. - Іще тільки вчора тут дерево стояло, джерело із водою грало, а сьогодні як би хто в одну мить одмінив усе. І що воно за знак?

І так, і сяк гадали над тією справою, однак ума так і не змогли прибрати. От і кажуть печерники Ямліхові:

- Нам, брате, так їсти хочеться, аж шкура на нас тріщить.

У Ямліхо було з собою кілька диргемів - він прихопив їх був із собою; от виклав він ті диргеми перед друзями і каже:

- На ці диргеми можна у місті купити щось попоїсти. А далі надумали чабана послати.

- Доведеться тобі йти,- сказали йому,- бо тебе у місті знають; коли ж піде хтось із нас, то, не приведи Господи, і лиха не обберемось потім, адже чужака зараз і одрізняють.

Взяв чабан диргеми, а то були не які гроші, а золоті - кожен круглячок вартував чи не сто нових динарів. Пройшовши трохи, дивиться, аж перед ним мур із каменю та вапна змурований. Великий страх впав у його серце; він вернувся назад і ознаймив друзям:

- Братики ви мої, лихо великеє нас спостигло, нехай Бог боронить: хтось прийшов і замурував нас у цій печері, щоб ми тут живцем сконали, на тлін обернулися.

- Це ти злякався невідь-чого, от і вигадуєш нісенітниці,- одмовляв Ямліхо. - Ми ж тільки учора ввечері прийшли сюди. Як-от можна замурувати печеру ув один день? Ось дай-но лишень мені диргеми, я сам піду та принесу, чого треба.

Довелось тут і Ямліхові потилицю почухать. Нічого робити, якось уже трохи розкидали те каміння, щоб можна було пролізти, благо що за триста літ вапно не так кріпко держати стало. Вийшов із печери, розглянеться навкруг себе, на оту країну, що перед ним лежала, і все йому не по образу і не по знаку: і гори не ті, і степ ніби інший,- так як би оце вперше з печери на світ божий визирнув. От [121] розглядається Ямліхо на всі боки, і ліворуч гляне, і праворуч, і все надивуватись не може. «Чудасія, та й годі! І звідки зайшла така переміна? Ото вже, їй-богу, не знаю». З тією думкою і подався він у місто, трясучись усім тілом та потерпаючи за свою душу, щоб хтось, бува, не побачив його та ще не пізнав на біду. Уже невзабарі й до міста підходити став, ось і ворота міські, і мури фортечні довкіл, та що пильніш придивлявся, то більшу різницю бачив проти минулого,- як пам'яталось йому. Коли гляне, на воротях прапор, а на ньому слова написані: «Немає Бога, крім Аллаха, а Іса - дух Божий». Став як укопаний, себе не тямить, і очам віри не йме, ще трохи - і впаде непритомний. «Чи за одну ніч така переміна?» - не міг з дива вийти. Тоді заходився лічити, і вийшло йому так, що з тієї пори, як втекли вони од Дакіянуса, пішов сороковий день.

- Чоловіче добрий, скажи, будь ласкав, що це за місто? - спитав у одного перехожого, та жахно було і питати йому - аж, управду, й інше це місто?

- Це Афсус, так його й називають у нас,- одповів той.

- А хто у ньому падишахом?

- Сейкуріс.

«Дивина, та й годі!» - уже геть розгубився Ямліхо, проте запитав іще:

- А що ж ясують слова оці, написані на прапорі?

- Це слова визнання віри,- одмовляв той чоловік.

Тут уже Ямліхові геть очевидно стала справа: міркуй, не міркуй, а воно щось не теє.

- Брате,- сказав тому чоловікові,- я сам здалеку, нетутешній, отже ж ніколи досі не бував у вашому місті. Скажи, а оцей Іса, що ти спом'янув його, хто він такий буде?

- Посланець Божий, якого узято на небо.

- Доводилось мені чувати,- і каже йому Ямліхо,- що у цьому місті був колись падишах, звали його Дакіянусом; він піднявся був на претензію божості - «Я,- казав він,- усе живе сотворив».

- Про те зроду не знав я, і не чув ні від кого,- дивувався й собі чоловік. Не на жарт схвильований і збентежений не менш, вступив Ямліхо у міські стіни, і став він проходжатися вулицями і базарами, переходив від однієї крамниці до другої, та все приглядався, що то за люди сидять у них та що роблять. Аж ось наблизивсь до лавки, де хліб продавали, привітався із хазяїном-пекарем, а той саме Інджиль читав уголос. Став Ямліхо прислухатись, то аж сльози навернулись йому на очі - так за живе узяло його те святе писання; тоді простягнув пекареві диргеми.

- Дай,- каже,- мені трохи хліба.

Очам своїм не повірив пекар, коли уздрів ті диргеми.

- Ти,- каже юнакові,- мабуть що, не з нашого міста, та й диргемів оцих, що маєш, не знаєш гаразд. Відкіля вони в тебе? Та правду кажи, бо коли ні - начувайся. Це не просто собі диргеми, а старі-престарісінькі гроші, таких і немає зараз. Проте мене так не одуриш - їй-же богу, ти скарб якийсь знайшов; давай краще переділимось порівну - тобі половина й мені половина буде. Як же не схочеш по-доброму, оце зараз прикличу стражників, вони вмить тебе до падишаха доставлять, отоді вже віддаси все, що маєш.

Ямліхо лише засміявся на відповідь.

- Чоловіче добрий, я ж родак із цього міста, і диргеми оці, що маю, у цьому-таки місті ходять. Призирнись же лучче мені, приглянься - чи такий я собі, кому скарби під ногами трапляються? Та й відкіля йому взятись, тому скарбові?

Та не дуже і вважав той пекар на юнакову мову: схопив він Ямліхо, тусанув його у шию, а далі й заходивсь кричати як на живіт. Такого наробив репету! Позіходились люди, та, бачивши ті диргеми, дивувались кожне великим дивом; на ту подію надбігли і падишахові стражники, скрутили бідолашного Ямліхо й притягли до падишаха. Коли глянув падишах на юнака, на його світле лице, осяяне вірою в Аллаха, привітав ласкаво його на одвіт,- адже юнак поздоровив правителя достойно, як і подобає здоровити,- та посадовив біля себе, а тоді й став допитуватись:

- А скажи, парубче, відкіля взялось у тебе цеє сріблечко? -Яз цього міста,- відказував Ямліхо,- отже ж і гроші тутешні.[122]

Падишах, до місця будь мовлено, чоловік був любомирний, добрий душею, закони Божі шанував велико, а який премудрий, то й не сказати. Почувши ту відповідь з Ямліхових уст, він засміявся спершу, а тоді сказав якомога ласкавіше:

- Оці диргеми, щоб ти знав собі, коли управду не знаєш, хтозна-які давні і карбовані, либонь, за самого царя Гороха.

Він велів принести золоті монети, що ходили на ту пору, й показав їх Ямліхові:

- Оце золото - нинішні гроші, а ті, що у тебе - Бог їх один знає, з якого вони віку-правіку, з яких часів старожитніх. Не інакше, як ти на якийсь скарб натрапив. Давай-но краще тим скарбом поділимось - половину мені оддасиш, а другу собі зостав, як же не згодишся, інакше балакати станемо.

Бачить Ямліхо, у яку-то велику халепу ускочив він, то аж заплакав, сердешний, а далі уже й заридав уголос.

- Людоньки добрі, чого вам од мене, бідного і нещасного, треба? Я ж тільки, трохи днів уже й буде, як із цього міста вийшов, і грошики свої прихопив був із собою, не вкрадені ж, і честившої та правдивішої душі над мене не було поміж сими городянами, а ви мене оце бозна у якому прогріхові винуватите. І за який же ви скарб, на Бога, говорите?

Та ще гірше заплакав, так плаче - сльоза сльозу побиває. Шкода падишахові зробилося хлопця, хоча й розгубився був непомалу: з одного боку, і хотів би словам його віри діймати, та звідки ж грошам тим узятися, як не зі скарбу якого вікодавнього?

- Не вбивайся так,- мовив йому,- розкажи мені краще до пуття, хто ти й звідки, нічого не криючи; я послухаю та, може, і дам яку раду у твоїм ділі.

Проте юнак знай одно твердив: «З цього міста я родом, сорок день уже буде, як я покинув його, і не було у місті над мене здатнішого та важнішого, а сьогодні вернувся у своїй справі, а гроші мої, і більш нічиї».

- Не дуже-то на правду воно схоже,- одмовляв йому падишах. - Я правитель цього міста, а диргемів таких у моїй скарбниці і зроду не водилось. Подай якийсь доказ на вірність своїх слів, інакше марна річ розбалакувати. Коли вже ти був такий знатний та славний, як оце розказуєш, то вкажи на когось, хто б потвердив, що ти такий і єси, кого удаєш із себе. Як же ні, покажи, де той скарб захований, та давай поділимось порівну, по справедливості, а не покажеш та не зізнаєшся - силою правди добуду, із живого дух виб'ю.

- Падишаху,- казав йому на те Ямліхо,- між оцих людей я не бачу когось, щоб знав мене, і я нікого в образ не знаю, отже ж я сам не доберу гаразд, що воно таке діється: і люди чужі ніби, і віра нова, і так усе змінилось проти колишнього, що годі.

Задумався падишах - бачить, діло непросте. «Тут, мабуть, криється якась таємниця, не інакше»,- міркував отак собі; по якійсь хвилі він озвавсь до Ямліхо:

- І хочеться тобі вірити, юначе, та віри не йметься. На ката мені і скарб той твій здався,- сто таких знайшовши, віддав би тобі до останнього шеляга. Не збагну єдино речей твоїх: кажеш, оце трохи не місяць як ти з оцього міста вийшов і гроші узяв із собою?

- О правителю світу! - вигукнув Ямліхо. - Я й сам не знаю, що за лиха година, як би хто начарував мені! Звели, нехай приведуть кількох старих людей, може, мене хто й упізнає, адже за Дакіянуса не останнім чоловіком я був при дворі, та й жінка моя з сином мають буть у цьому місті.

На падишахів наказ окличники об'явили у місті, і незабаром звідусюд зійшлися старі люди; і казали вони:

- Авжеж, читали про Дакіянуса у давніх історіях, та відтоді минуло не багато і не мало - усіх триста дев'ять літ. Так іще ж, знову-таки, у книзі Інджиль спом'янув Усевишній: «Шість гулямів утекли від Дакіянуса, пішли у печеру, і живі вони. Як настане пора, вони вийдуть звідти; я, творець їхній, пошлю людям оце диво, аби знали вони, що сотворитель їхній - могутній та всесильний».

Як почув ті слова Ямліхо, то аж руками сплеснув:

- А що, правителю, чи не про мене часом та історія, чи не зі мною тая пригода сталася? [123]

- Хай же святиться Бог наш, світлий і пресвітлий! - вигукнув вражений падишах. - Сповнилося Святе Писання - без сумніву, це і є та історія про печерників, що ми її стільки літ в Інджилі читаємо, і хто ж би не знав її?

- Так знайте,- сказав тоді Ямліхо,- я і є одним із отих шести гулямів Дакіянусових, що ви у Книзі Небесній читаєте; п'ятеро моїх побратимів зосталось у тій печері, і чабан з ними, а послано мене на роздобутки - купити щось їсти; оце вони й дожидають мене зараз. Так воно й є, од початку самого й до краю, і в жоднім слові не збрехав я.

Падишах і всі, хто з ним, живовидячки пересвідчившись у силі Божій, почали славити Всевишнього, що появив їм чудо воскресіння, а далі й упали до ніг юнакові.

- У цьому місті,- сказав Ямліхо,- була в мене жінка із сином, і рідня чимала, і добра-майна усякого було чи не трохи. От не знаю, чи живий іще хто.

- Юначе добрий,- казав йому на одвіт падишах, так відтоді ж минуло три сотні літ, іще й дев'ять; кого ж ми шукатимем, на Бога, теперечки? Чи ти хоч дорогу до хати своєї назнаєш? І в якому кутку міста стояла вона?

- О Аллаху преславний! - зажурився Ямліхо. - Я забувся та знічев'я помислив собі, ніби тільки один місяць минув, як покинув я місто.

А тоді сказав:

- Таки ходімо та пошукаймо, може, кого і знайдемо серед живих.

Устав Ямліхо і подався з падишахом, за ними посунула юрба, і який-то гомін піднявся у місті, адже містом ішов печерник, який прокинувся, щоб засвідчити силу Господню. От ідуть вони вулицями, з одного кінця міста в другий, і базарів не минаючи, Ямліхо усе роздивляється, приглядується, та куди там - не знайде дороги до хати, та й край. Уже й притомився, і на духу підупав - хоч би тобі знак який, так ні ж, стільки літ за водою сплило. Тут наспіла пора й Господові втрутитись, послав Він на підмогу Ямліхові архангела Гавриїла. З'явившись перед юнаком у постаті старця, сказав йому Гавриїл:

- Ходім, я проведу тебе до твоєї домівки.

- То ти знаєш, у яку дорогу йти?

- Авжеж, що знаю,- відказував йому буцім старий.

Хоча й чудувався дуже Ямліхо з такої прояви, проте пішов за старим, а насправді Гавриїлом, мир йому нехай буде; падишах і ввесь чесний народ, що були при тім, не бачили архангела в вічі та й розмови не чули їхньої. Узявши юнака за руку, Гавриїл привів його до його дому й поставив перед воротями.

- Оце і є твій дім,- сказав.

Падишах велів привести господаря, що жив там, і - о диво! - із хати вийшов ветхий дід, старий такий, аж древній, на превелику силу вже тими ногами дибле, спина стулилась із грудьми, та ще й у три погибелі зігнувся, борода довга аж до колін, а з очей - знати, що од старощів,- течуть сльози.

- Ось він, хазяїн,- сказав хтось.

Побачивши перед собою такий тиск народу, озвавсь дідок:

- Що тут, до лиха, діється?

По падишаховому знаку привели старого до його ближче, і падишах загадав Ямліхові, щоб той з'ясував у нього, як дісталась йому та хата. Поглянув Ямліхо на старого пильненько та й став допитуватись:

- А скажи, діду, хто ти такий будеш, як звуть тебе і якого ти роду-племені?

- Я - сподвижник самого їси, мир йому,- відказував старий. - Мені вже, хлопче, зі ста й семидесяти повернуло.

- А відколи цей дім твоїм став, та й як він дістався тобі?

Добре розчувши, про що ж то питає юнак, аж сльози полились старому з очей; подивився на його, тоді сказав:

- Від батька припав мені цей домок, а батькові дід залишив яко законному спадкоємцеві. Батько мій при житті іще, бодай він здоров собі був!

- Не ерами свого сивого волосу, діду,- казав йому на те Ямліхо. - І хата, й усе добро, що в ній, мені належить по праву, та й більш нікому. Оце я й привів падишаха сюди, й суддю також, аби в їхній прибутності засвідчити - я тут хазяїн.

- Та що-бо ти, парубче, таке кажеш! - одмовляв йому старий. - Це моя хата, та й край: я у цій хаті на світ божий прийшов, та й батька мого ще на сім [124] світі Бог держить, ба - і діда мого милує; хто-хто, а він посвідчить мені; про нього і в Інджилі згадка є. Ось нехай він вийде з хати, тоді всі, навіч побачивши його, й упевняться, хто каже правду, а хто розминається з нею.

«І хто б то пойняв віри? - дивувалися люди. - Коли йому вже із сьомого десятка звернуло, та по сотому році, то скільки ж тоді його батькові - чи не удвічі більше?» - «І дивні ж діла твої, Господи,- говорили одні. - А це, либонь, що одне із чудес твоїх буде».

- Подай якийсь доказ, коли цей дім твій,- звелів падишах Ямліхові.

- Є в мене у хаті один знак,- сказав Ямліхо. - Я вкажу його, тоді й побачите, хто брехню завдає.

- Який же він, отой знак? - і питає падишах.

- Як я ставив був свою хату, по праву руку од входу велів звести айван; так-от, одна підпора у ньому із мармурового каменю збудована, а під тією підпорою плита із каменю єменського - з оніксу, сказати б по-нашому; на плиті і стоїть підпора; як плиту одсунути, зараз під нею така собі кімната-криївка у десять г'язів завбільшки буде. Там у глеках - їх рівно два десятки - лежить Дакіянусове золото, і кожен глек вагою по сто диргемів; так ото я й сховав у тому місці гроші - кажу ж, Дакіянусові. Нехай лишень ту плиту одсунуть та відчинять криївку, зараз усі й пересвідчаться, чи брехав я, чи хотів правди добути.

По падишаховому велінню так же й зробили; кілька рабів, також і копачів із заступами у руках та всім іншим необхідним, було їх чоловіка з десять, подалися до того айвану, за ними падишах, вельможі, Ямліхо і народу було чимало. «Ходім і ти з нами,- сказали старому дідові,- щоб сам допевнився».

- У мене є два сини,- сказав старий,- одному сто літ, а другий по п'ятому десятку; старшенького звати Джеддхуд. Покличте їх, нехай мене однесуть у хату.

Покликали синів; прийшли обидва, і старший, і молодший, і взяли старого у хату. Ввійшовши досередини, Ямліхо одразу ж подався до того айвану й показав, де розбирати. Розбили підпори, відкопали плиту, як казав той, з єменського каменю, відсунули, коли дивляться, аж там двері, та ще й замок здоровенний на них почеплено. Зняли замок із дверей, ввіходять туди, коли й справді знаходять там двадцять глиняних глеків, ущерть наповнених Дакіянусовими диргемами-карбованчиками - все так, як розписував їм Ямліхо, усе по його слову. Вражені присутні ніяк не могли зійти з дива, і всяк намагався як не поцілувати його, то хоча б рукою торкнутись.

- Таки правда, юнакова хата, бачиться, не збрехав він,- чудувалися люди.

- А що ти, старий, на те скажеш? - спитали у сивого діда.

- Оцей лист,- одмовив старий, виймаючи щось схоже на грамоту,- дістався мені од мого батька. Написано в нім, що тут жив мій дід, і від часу написання аж до тепер минуло триста років та ще й двадцять. Чув я від свого батька, як говорив він: «Батько мій був гулямом у Дакіянуса, і зійшов той Дакіянус з путі праведного, і був він могутній та славутний. Та оскільки він піднявся на претензію високого Бога, батько мій - звати було його Ямліхо - відвернувся від отого поганця й став служити справжньому Богові,- це так Бог його і вмудрив, на вірну путь напровадив. Отже ж, зневірившись у Дакіянусові, він іще з п'ятьма гулямами одного дня узяв та й утік од самозванця, і вдались вони до гори Джебель-аль-Джалус та й сховались там у печері. Лихий Дакіянус і замурував ту печеру. «Мій батько знову таке розказував мені: «Пішов я ото якось до тої печери - мовбито до святого місця, ніби на прощу - та й попрохав Усевишнього, аби дав мені й моїм дітям довгого віку, щоб міг я свого батька уздріти». Батько мій при житті іще, а ось вам і лист цей, як доказ правдивості моїх слів,- батькові триста двадцять літ, так і написано в нім.

Ямліхо узяв із рук старого листа, поцілував його, тоді питає:

- Як тебе звати і як на ім'я твого діда?

- Мого діда всі кликали Ямліхо, мого батька - Архійо, а мене нарекли на честь діда - Ямліхо.

По цих словах Ямліхо обійняв міцно старого й мовив:

- Той, кого ти спом'янув щойно, я і єсть, і оце сьогодні я вийшов із яскині гірської. [125]

Аж поторопіли всі, хто був там, і дивувалися великим дивом, яка то чудесна сила й могуть творця небесного, і як ото прочани у святих місцях торкаються мощів чи святощів, кожне хотіло торкнутись Ямліхо хоч пучкою, а декотрі й ноги цілували йому, і за поли хапали. І який же то гомін навкруги піднявся! Заплакав Ямліхо гіркими слізьми.

- Ти,- каже старому,- мій онук, а я - дід твій. Тепер покажи мені сина мого, Архійо, нехай я погляну на нього.

Старий зараз ізвелів своїм синам принести такого й такого кошика, сплетеного з пальмового листя, ті метнулись і хутенько принесли. То був кошик, викладений ізсередини бавовною, в ньому сиділо щось схоже на людську постать, навіть швидше на якийсь талісман чи кістяк-амулет, обтягнутий зверху шкірою. Потім винесли із хати очі й вклали отим живим мощам. Роздивилися люди краще, аж то сама шкіра й кості, ледь-ледь душа в тілі держиться, не знати, як Його Бог на сім світі й тримає. Що то вже подивувався і жахнувся Ямліхо, побачивши навіч таку силу Господню. Ветхий той дід попрохав молока, і як Ямліхо влив йому в рот, той наче трохи ожив, став ворушитися, а тоді обійняв Ямліхо-отрока, свого-таки батька, понюхав його, бо сліпий уже був, та добре рознюхавшись, тут же й віддав Богові душу. І дивувались же усі люди дивним дивом.

- Що тобі заповідав був батько? - спитали в старого.

- Коли він іще здужав говорити, то казав: «Мені двісті п'ятдесят літ віку, і явив мені Всевишній свою волю, що знову побачу лице рідного батька, проте вже як праведника святого».

Усі, хто був там, знову упали ницьма перед Ямліхо й заходилися молитись і відбивати поклони. Потому Ямліхо притулив до серця своїх побратимів, міцно поцілував кожного, та не дуже-то вважаючи на падишаха, витяг ключа од тої скарбниці й поділив золото між людьми згідно зі станом кожного. Отож як роздав Ямліхо золото, узяли й поховали з усіма належитими почестями Архійо, збудувавши над могилою велику гробницю, куди стали сходитися звідусюд про-чанні люди. Зараз після погребу Ямліхо став прощатися, обійняв стар-чоловіка, що йому онуком доводився,- старий не міг сліз здержати, так плакав. Він із синами ніяким світом не хотів одпускати Ямліхо, прохали, аби той не йшов від них та зоставався, адже печерник немовби птах-фенікс кинув на них тінь благостині. Проте Ямліхо не згоджувався, та й край.

Тут озвавсь падишах.

- Ми,- каже,- читали були цю історію в книзі Інджиль, це таку новину нам дав пророк господень Іса, нехай мир над ним буде. Ото ми й упевнились у живі очі, яка це свята правда. З великої милості Аллаха ми сподобились тебе побачити й слова твої почути; ти дав нам втіху несказанну, ти на духу нас підняв. Тепер же я хочу прохати тебе, аби ти зоставався отут серед нас, взяв над нами заступництво перед Богом, дав нам спокій душевний та мирний, а ми услужатимемо тобі молитвами й постами яко блаженному праведникові во славу нашої віри праведної.

- І зостався б я оце серед вас, так товариші ж мене дожидають у печері,- одмовляв Ямліхо. - Я пішов задля них чогось роздобути поїсти, думав, хутко вернусь, аж воно, бачся, триста дев'ять літ проминуло. Як ото вони стільки часу вві сні пролежали, то і їсти не їли, голодні й холодні, пити страх як їм хочеться, та ще ж, як на те, і гадки про цю пригоду не мають. Вони думають собі, праведні душі, що проспали не більше ночі. Дозвольте, піду я до них, віднесу їм їсти, а тоді, як вони поїдять трохи та захочуть із тої печери виходити, приведу їх сюди.

- То й ми підем до печери, як ти не проти будеш,- сказав падишах,- та вже прохай їх, нехай прийдуть, коли їхня ласка, у наше місто.

Устав Ямліхо, вийшов у двір; обійняв його старий та сказав, поцілувавши:

- Оттепер уже, як сподобився я навіч зріти лице твоє благословенне,- таке щастя вділив нам великий ласкавець,- осмілюсь прохати у тебе єдину річ: помолись за мене Богові, хай святиться ім'я Його, нехай прийме мене до Себе, бо мені вже із літ вийшло у миру жити, не буду ж я до віку вічного по світу товктися, нехай зглянеться на мої старощі, на дні мої ветхі. [126]

- Не турбуйсь,- відказував йому на теє Ямліхо. - Сьогодні ввечері ми з тобою та твоїм батьком укупі й зострінемось.

Іще раз попрощавшись, Ямліхо з падишахом вирушили за місто, і всі городяни, хто тільки був там, подались услід - от як би похід на прошу. Вони йшли пішки, до того ж падишах велів узяти зі своєї куховарні силу припасів, щоб було чим дорогою підживлятися. Отже ж людей було, сказано: і старе, і мале, і пани, і багаті, і старці убогі; жодної душі живої не зосталось у місті.

- Так знай же,- озвавсь Ямліхо до падишаха,- товариші мої ні сном, ні духом не відають, що Дакіянуса давно вже на світі нема, за живого його уважають, гадаючи, буцім лишень місяць, як вони ото від його утекли. Як почують оцей дужий гамір та побачать, скільки-то народу прийшло до печери, і військо тут, то нажахаються, чого доброго, до смерті: ото лихий Дакіянус назнав, де ми сховались,- думатимуть,- це він, каторжний, по наші душі прийшов. Ось нехай я піду попереду та розповім їм усю нашу пригоду, заспокою їхні серця та переляк розвію, а ви пождіть покіль отутечки, не доходя печери.

Приставши на його мову, падишах велів стати табором, недалечко того місця, а Ямліхо подавсь до печери. Ті ж чекали його й не могли дочекатися, усі очі на дорогу видивили; як побачили свого товариша, зраділи не знати як. Ямліхо поклав перед ними і їсти, і пити, що приніс був із собою, і з такою пожадливістю вони їли, ніби ввесь вік свій не їли. Вгамувавши голод, дали трохи й собаці. Той і собі накинувся на недоїдки, та і глитав же він, як у два горла. От як попоїли, Ямліхо і питає:

- То ви, кажете, скільки часу минуло відтоді, як ми втекли від Дакіянуса і в оцій печерній обителі поснули?

- Одна ніч,- сказав перший.

- Та ні,- каже другий,- мала година, не більш. Засміявсь Ямліхо.

- Я,- каже,- аж поки не сходив у місто, так само гадав собі, а як пішов у місто, то побачив, як усе воно насправжки. Так знайте ж, любі мої браття, що того дня, коли ми заснули в оцій печері, та аж до сьогодні цілих триста літ минуло, п'ять падишахів у місті Афсус перемінилося - падишахували та й померли собі. А іще ж Усевишній пророка якогось послав, на ймення Іса Мар'ям, і Книгу Небесну дарував, що її Інджиль називають. Усі люди як є на праву віру навернулись, і наша історія у цій же таки книзі і списана повністю - таким чином сповістив Господь рабів своїх про майбутнє воскресіння праведників, давши через нас приклад усьому світові; воістину, блажен, хто вірує.

А насамкінець сказав:

- Падишах із вельможами, мудрецями й позосталими городянами прибули сюди у надії побачити вас, вони хочуть, щоб ми прийшли в місто й залишались отам, серед них, як живі посередники у молитвах між ними й Богом, як заступники перед лицем Усевишнього. Вони стоять і чекають нас, святі мої браття.

Як почули печерники таку мову, то не могли повірити; дуже вже чудувалися вони з тої історії, і так їм жалько зробилось, що аж заплакали. Тоді заходилися міркувати, що їм робити далі (бачили вже добре, що правду Ямліхо каже, та й доказ не один подав він), і по довгій надумі один із них озвавсь такими словами:

- Коли вже така наша доля, коли вже так од Бога судилося нам, то не будемо показуватися людям - раз уже Господь обрав нас із-посеред інших смертних та держить у своїй опіці, то до нього ми й повертаємось.

І кожен сказав те саме; тоді прийняв річ Ямліхо.

- Браття, ми по своїй власній волі зреклися благ світових, не схотіли більш запобігти ласки падишахової, відцуралися і багатства, і маєтностей великих, і срібла-золота, а все по тій причині, що не стало нам сили терпіти суєту мирську, отой шум-гам надаремний, тим-то й удались ми із чистим серцем до пресвітлого нашого Бога, подалі од ока чужого. Ми втекли від людей, більш як триста літ проспавши в оцій печері тихим і мирним сном, у святому супокої пролежавши, і ніхто з Божої волі так і не потривожив нашого сну, не зайняв спання нашого, так навіщо ж тепер до людей нам вертати, навіщо життя наново [127] в тім світі починати? Ні, не спокусять нас ні динари, не верне нас і те, що оці люди прийшли за нами,- мовляв, дуже вже велика нужда в нас. Отже так чи інак, не покинемо печери, а залишимось тут, хоча гарненько подумавши, ті люди звідси ніколи й не відступляться, а товктимуться тут до віку вічного. Іще ж он що: триста дев'ять літ в оцій обителі ми пробули, од людей укрившись, так наче уже й нажилися,- і скільки нам іще того світа заживати? Коли Всевишній після такого довгого спанку збудив нас, аби стали ми чудом для людей, як живий доказ воскресіння з мертвих, то тепер,- коли таємниця наша уявнилася з божого призволу всім грішним,- щоб не показували на нас пальцями як на живі мощі, попрохаймо у великого милостивця і спасителя, нехай дарує нам вічний сон і вічне раювання, закривши у цій печері, як раніше закрив був. Врешті-решт, як не тепер помремо, то коли ж іще?

Отак казав товаришам Ямліхо. Вислухавши його, ті аж на духу піднялись, повеселішали, тоді заходились поклони класти, звертаючи молитви до Бога. І звелів Усевишній Малікові-аль-Мавту, янголові смерті: «У цьому поклоні й прийми їхні душі, усіх семірко, й за собаку не забудь». Падишах міста й вельможі, оскільки стояли далеченько, хоча й чули їхню розмову, не могли дібрати, про що саме тії говорять. Якийсь час вони стояли в нерішучості, тоді подались до печери; підійшли ближче до входу, та так і стали - не знайшлось сміливця, який хоч би крок ступив усередину.

У цій історії розказують, що серед тих людей був і онук Ямліхо; от гукнули його, щоб пішов він туди та розвідався, що і як. Увіходе старий онук, дивиться - а ті як молилися, так і заснули навіки. Аж скрикнув вражений та нажаханий старий та зараз і віддав Богові душу. Побачивши такий поворот справи, не менше злякалися й падишах із прибутніми; перед лицем Божої кари вони одбігли од тої печери, а коли намірялись удруге приступити, вхід у печеру візьми і обвались, так як би хто зумисне закидав його, і ні одного каменя не можна було вийняти, щоб увійти. Яка ж тут веремія зчинилась - і крик, і шум, і ґвалт! Були такі, що притьмом бралися той мур розламувати, та куди там, хоч би камінця якого видовбали, хоч би щілочку маленьку пробили. Аж тут залунало звідкілясь ізгори: «Це друзі з друзями з'єдналися». Попритулялись люди до муру, цілували його й прохали кожне для себе благословення Божого.

А в недовгім часі спорудили над печерою високу мечеть, на святій же могилі вибили напис, який сповіщав прочанам, хто тут спить вічним сном і що було з ними сталося. Слава про Боже чудо розійшлася по всіх усюдах, прознали про нього, теє чудо, і вірні, й невірні, отоді й посунули у святе місце прочани мало не з чотирьох сторін світу.

Ото й уся історія, списана Всевишнім у Слові благочестивому, про друзів печери, печерників, сказати б по-нашому, а передана вона була Ним через свого вибраного посланця Мохаммеда, нехай Господь благословить його та не омине своєю ласкою.

«... Стануть казати вони: їх було троє, а четвертий - собака їхній; і будуть казати: їх було семірко, а собака їхній - восьмий. Скажи: Господь мій краще знає число їхнє; мало хто знає число теє».

Слава Богу, Господові світів!

ПРИМІТКИ ДО «СЕМИ ПЕЧЕРНИКІВ ДАКІЯНУСОВИХ»

Кейсарія - тут ідеться про Кейсарію Палестинську, інакше Цезарея,- стародавнє місто-порт на території Ізраїлю, на південь від Хайфи. Засноване в 20-х роках до н. є. на місці елліністичного міста «Вежа Стратона».

Афсус - арабізована форма Ефеса, стародавнього міста на західному узбережжі Малої Азії. Заснований у VII ст. до н. є. греками на місці карійського поселення. В 560 р. до н. є. завойований Мідією, 546 - Персією. Після греко-перських війн (500 - 449 до н. є.) визволився від перського панування. Після 386 р. до н. є. Ефес знову завойовано Персією, в 334 - Александром Македонським. Від стародавнього Ефеса залишились руїни, серед яких виділяється ранньохристиянський комплекс «Семи сплячих отроків ефеських». У тексті помилково написано замість Афсуса Фарс.

«... Воістину, ті, яких закликаєте ви в молитвах...» - частина 72-го вірша 22-1 глави Корану («Свято»).

«В яскині Ми наклали глухоту на вуха їхні...» - 10 - 12-ий вірші 18-ої глави Корану («Печера»). [128]

«Чи не гадав ти собі, шо товариші-печерники...» - 8(9)-ий вірш 18-ої глави Корану («Печера»).

«... із руки до руки перевертав їх...» - неточно цитується частина 17(18)-го вірша 18-ої глави («Печера»). У Корані це місце описується таким чином: «Ти гадаєш, шо вони не сплять, а вони сплять, і Ми перевертаємо їх праворуч і ліворуч, і собака їхній простягнув лапи на порозі...»

«І зоставались вони в печері своїй триста літ та додали іще дев'ять» - вірш 24(25) 18-ої глави Корану («Печера»).

«Стануть казати вони...» - 21(22)-ий вірш 18-ої глави Корану («Печера»).

«Слава Богу, Господові світів!» - 1-ий вірш глави Корану («Фатига» - «Відкриваюча»).

Харвар - букв, «віслюкова ноша», міра ваги - близько 290 - 300 кг.

Книга: Середньовічні перські оповіді Переклад Романа Гамади

ЗМІСТ

1.	Середньовічні перські оповіді Переклад Романа Гамади
2.	СЕМЕРО ПЕЧЕРНИКІВ ДАКІЯНУСОВИХ Розказують, що в...
3.	ПРО ТОРГОВЦЯ ТКАНИНАМИ ТА ЛИХОГО ЕМІРА Розказують, що у...
4.	ПРИГОДА, ЩО СКОЇЛАСЬ У МЕДИНСЬКІЙ МЕЧЕТІ Стародавні...
5.	ПРО СВЯТЕННИКА ТА КУПЕЦЬКУ ЖІНКУ-КРАСУНЮ У Місрі,...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate