Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Конспект лекцій Історія економічних вчень
11.5. Розвиток політичної економії.
Розглядаючи це питання, слід чітко уяснити суспільно-економічний стан країни, який безумовно позначився на розвитку політичної економії. Слід мати на увазі й те, що політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв ще в 1803—1804 pp. Це стало поштовхом до створення університетських лекційних курсів з цієї дисципліни.
Т. Ф. Степанов (1795—1847) — професор політичної економії Харківського університету. Він одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою. До нього користувалися переважно підручником академіка Шторха, виданим французькою (1815 р.) і німецькою (1820 р.) мовами.
На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці багатьох західноєвропейських економістів. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії — Сміта й Рікардо.
У своїх наукових працях і лекціях Степанов широко й творчо використовує надбання світової економічної науки. У двотомних «Записках про політичну економію» та інших працях він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо. У висвітленні цих категорій Степанов здебільшого наслідує Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його тлумачення.
Т. Степанов не тільки аналізував і пропагував теоретичні ідеї західноєвропейських економістів, а й пов'язував їх з російською дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи.
Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Зкономический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосництва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес. Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробництва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земельної власності, яка на той час була майже виключно поміщицькою. Він пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм господарювання.
Як прихильник класичної школи в політичній економії, Вернадський заперечував втручання держави в економічне життя.
Спеціальну працю він присвятив визначенню предмета політичної економії («Предмет політичної економії»). Він виступає проти визначення політичної економії як науки про багатство. її предметом, пише він, с «природні закони виробництва». Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва.
У «Нарисі історії політичної економії» (1858) Вернадський формулює завдання політичної економії як відкриття «природних законів господарства», що не підпорядковані сваволі влади. У тій самій праці він аналізує розвиток політичної економії. Аналіз економічних шкіл, їхню класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнання ними вільної конкуренції чи державного втручання.
Вернадський виступає проти соціалізму. Ідеї соціалізму він вважає помилковими, а їхню появу пов'язує з процесом пауперизму.
М. Вольський — професор Новоросійського університету. Він перебував під значним впливом класичної політичної економії і трудової теорії вартості, хоч і прагнув об'єднати всі відомі економічні теорії, як такі, що мають багато спільного. Особливу увагу він приділяє визначенню предмета політичної економії. Для того, щоб політична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль у суспільстві, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визначити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою.
Цікаво, що він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді, Бастіа, Шторх, Горлов. Предметом політичної економії в нього є людина, її діяльність, спрямована на задоволення матеріальних і моральних потреб.
Майже таке саме визначення предмета політичної економії дає професор Київського університету А. Антонович. У праці «Основи політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб». Він присвятив спеціальне дослідження теорії цінності. Піддавши критиці різні визначення цінності західними економістами, він найприхильніше поставився до тих, хто до визначення цінності підходив з позицій виробництва. Проте А. Сміта він критикує, називаючи його еклектиком, який дав різні визначення цінності. У своєму власному визначенні цінності А. Антонович намагається враховувати виробництво, розподіл і споживання, беручи за засадничий принцип теорію трьох факторів виробництва Сея і намагаючись поєднати її з теорією К. Маркса. За А. Антоновичем, цінність є уречевленим суспільно необхідним часом дії трьох факторів виробництва: природи, праці й капіталу.
Професор Харківського університету Г. Цехановецький дотримувався засад класичної політичної економії, висвітлюючи, разом з тим, у лекціях окремі положення економічної теорії К. Маркса, з приводу чого проти нього було навіть розпочате слідство «за неблагонадійність». Однак багатьох положень марксизму, особливо щодо революційної перебудови суспільства, він не поділяв. Що ж до класичної політичної економії, то він, як і деякі інші українські економісти, особливо високо цінував твори Дж. С. Міл-ля. Цехановецькому імпонувало розмежування Дж. С. Міллем законів виробництва й розподілу. Якщо перші є об'єктивними, як і закони всіх природничих наук, то закони розподілу багатства повністю залежать від правлячих кіл суспільства. Поділяє Г. Цехановецький і погляди Дж. С. Мілля на роль розподілу в суспільному розвитку. Він уважає основною сферою дослідження політичної економії обмін, через який здійснюється розподіл.
Заслуговує на увагу визначення цінності Цехановецьким. Він писав, що за умов вільного обміну цінність прагне до рівноваги з працею, за браком такого обміну вона грунтується, головно, на корисності.
Прихильником і захисником трудової теорії цінності був учень Цехановецького — М. Коссовський. У праці «Цінність і ціна» (1883 р.) закон «мінової цінності» він назвав основним законом політичної економії. Він указував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності, докладно і критично аналізував існуючі теорії, підкреслюючи, що останнє слово у питаннях про цінність належить К. Марксу.
Палкий прихильник і захисник теорії трудової вартості, Коссовський, утім, надто абсолютизував цю теорію, надаючи їй великого значення для перебудови соціально-економічних відносин. Він уважав, що саме на підставі цієї теорії можна буде перетворити тогочасні відносини розподілу. Коссовський не вивчав спеціально питань розподілу, але наголошував на експлуататорській природі прибутку, бачив нерівноправність у відносинах між працею і капіталом. Коссовський виступав за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості.
Особливе місце з-поміж представників класичної політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був прихильником трудової теорії вартості і популяризатором економічного вчення Маркса. У магістерській дисертації «Теорія цінності й капіталу Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями» він розглядає теорію Маркса як дальший розвиток учення Сміта й Рікардо. 1876—1878 pp. в журналах «Знание» і «Слово» Зібер публікує низку статей під назвою «Економічна теорія Маркса», викладаючи зміст першого тому «Капіталу».
Тоді ж він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які піддавали критиці засадничі принципи економічного вчення К. Маркса, особливо його теорію додаткової вартості. Полемізуючи із Ю. Жуковським та Б. Чиче-ріним, Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії. Він детально аналізує теорію грошей Маркса, його вчення про двоїстий характер праці, категорії капіталу, прибутку та ін.
Значний інтерес становить розуміння Зібером закономірностей суспільного розвитку. Він не поділяв думки Маркса про неминучість революційного перетворення суспільства і був прихильником його еволюційного розвитку.
Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували улюблений постулат народників щодо особливого шляху економічного розвитку Росії. Він наголошував, що економічний розвиток країни відбувається за об'єктивними економічними законами і неминуче призведе до капіталізму, що його Зібер розглядав як історично минущий лад.
Сприйняття ідей класичної школи політичної економії з її трудовою теорією вартості було характерним не лише для економістів України, а й Росії в цілому. Саме через це багато хто з них прихильно ставився до марксистської економічної теорії, розглядаючи її як розвиток класичної теорії.
Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету, а у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії, критично ставився до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге визначає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».
Ідеї психологічної школи розвивав учень Бунге професор Київського університету Д. Піхно. У працях з політичної економії основи ціни та цінності він убачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.
Наприкінці XIX і на початку XX ст. найвідомішими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні були Р. Ор-женцький та О. Білімович. Вони не лише сприйняли ідеї мар-жиналізму, а й розвинули їх. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості К. Маркса.
Послідовником Київської психологічної школи був і професор Київського університету О. Білімович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він також заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білімович бачить заслугу австрійської школи саме в критиці нею трудової теорії вартості, через що всі теоретичні постулати К. Маркса — про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість, а отже, і вся «теорія експлуатації», на думку Білімовича, «зависли в повітрі». Варто наголосити на тому, що ціла плеяда українських учених не обмежилася інтерпретацією чи розвитком окремих теоретичних засад провідних економічних шкіл Заходу, а своїми працями зробила значний внесок у розвиток світової економічної науки.
С. А. Подолинський (1850—1891) — видатний український учений, громадський діяч. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. У середині 70-х pp. XIX ст. він спільно з уже згадуваним О. Терлецьким організує у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою, літератури, яка широко використовувалась народниками. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність» та інші. У цих брошурах він намагався викласти в популярній формі теорію додаткової вартості К.Маркса. 1880 р. було опубліковано його працю «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної економічної дійсності України.
Але найвидатнішою його працею, що зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», опублікована в журналі «Слово» у 1880 p., а також у багатьох зарубіжних виданнях. У цій статті Подолинський уперше у світовій науці розробив енергетичну теорію органічного життя. Критично розглянувши тогочасні енергетичні теорії, він аналізує розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, даючи нове природничо-наукове визначення праці, що збільшує енергетичний бюджет людства.
Результати свого дослідження Подолинський сформулював у десяти тезах-висновках. Передовсім учений наголошує на тому, що загальна кількість енергії, яка нагромаджена на землі і є в розпорядженні людства, поступово збільшується за рахунок праці. Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів.
У французькому варіанті праці Подолинський зробив висновок, що позбавити людство від марнотратства природних ресурсів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише соціалізм. Згодом ідеї Подолинського знайшли втілення в ученні В. Вернадського про ноосферу тощо.
М. І. Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Він закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультет Харківського університету. Під впливом прогресивної професури він сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом, але згодом виступає з критикою трудової теорії вартості, додаткової вартості. Він критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі. Критично оцінюючи концепції економічних шкіл Заходу, зокрема історичної, австрійської, він намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласиків. У праці «Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» (1890 р.) він провів порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їх синтезу (на Заході це зробив Маршалл у «Принципах економічної науки», 1890 p.).
Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ця теорія справила величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці численні західноєвропейські та американські економісти не тільки посилаються й досі, а й плідно розвивають його ідеї. Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок Туган-Барановського в розроблення таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.
Світове визнання здобули дослідження українських економістів — представників математичного напряму в політичній економії: М. Столярова, О. Білімовича, О. Орженцького. Найвидат-нішим економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), котрий у 1913—1926 pp. викладав у Київському комерційному інституті (нині КНЕУ). Він написав низку праць у галузі математичних і математико-статистичних досліджень. 1915 р. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише в 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення.
Цю працю вважають початком економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Уже в 30-ті роки XX ст. вона здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса.
Слуцький уперше у світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апаратом широко використано в працях зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.
Пісумовуючи короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, треба ще раз наголосити на його певних особливостях, зокрема на тому, що українські економісти не тільки запозичували економічні ідеї західних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку України, а й зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.
Книга: Конспект лекцій Історія економічних вчень
ЗМІСТ
На попередню
|
|
