Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Луцій Анней Сенека Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори

Сенека вітає свого Луцілія!

Те, що страждаєш на частий нежить і напади легкої лихоманки,- а це буває, коли запущений нежить переходить у звичку,- мені прикро чути ще й тому, що я сам колись був у такому стані. Спочатку я цим нехтував: молодість стійка до всяких недомагань і зухвало поводиться з хворобою. Потім я таки піддався недузі; здавалося, що й сам до останку спливу з тим нежитем,- висох, як скіпка. Не раз поривався накласти на себе руки, але зупиняла думка про старість батька, що тільки й жив любов'ю до мене. Я думав не про те, наскільки мужньо зможу піти з життя, як про те, наскільки мало залишиться у нього мужності, аби зостатися при житті. От я і повелів собі жити, адже іноді й продовжувати життя - справа мужності. Скажу тобі, в чому я знайшов розраду, але перед тим хочу зауважити, що власне те, чим я заспокоював себе, виявило й свою лікувальну силу. Рятівним засобом стає почесна розрада: все, що підносить дух, допомагає також тілу. Наші заняття пішли мені на здоров'я. Філософії я завдячую тим, що звівся на ноги, що видужав. їй я зобов'язаний життям, і це - найменше з усього, чим я їй зобов'язаний. До мого одужання чимало спричинилися друзі: їхні вмовляння, бесіди, невсипуще піклування давали мені велику полегкість. Ніщо, найкращий мій Луцілію, ніщо так не підбадьорює, не допомагає хворому, як увага, яку виявляють йому друзі; ніщо так не розвіює з-перед його очей марева смерті й холодного страху. Мені здавалося, що я й не помру, коли вони залишаються жити: був певний, що житиму, хоч не з ними, та в них; складалося враження, що я не видихну дух, а передам його друзям. Ось що додало мені бажання допомогти собі й витерпіти будь-які страждання; інакше можна було опинитися в найжалюгіднішому стані: коли втратиш мужність померти, але не здобудешся на мужність жити.

Спробуй і собі вдатися до таких засобів. Лікар припише, скільки маєш проходжуватися, скільки вправлятися; застереже від надмірної бездіяльності, до якої схиляє слабке здоров'я; порадить гучніше читати, щоб сильнішим стало дихання, чиї шляхи та вмістища ослаблені хворобою, скаже плавати в човні, щоб м'якими поштовхами розрухати свої нутрощі; визначить, яку вживати їжу, вкаже, коли звернутись до вина, щоб підкріпити сили, а коли від нього відмовитись, щоб не подразнити ним горло й не викликати кашлю. Я ж дам тобі настанову, що є рятівною не тільки для тієї хвороби, а й для всього життя: зневажай смерть! Хто позбудеться страху перед нею, того вже не торкнеться жодна печаль.

Будь-яка недуга гнітить ось цими трьома чинниками: страхом перед смертю, болем тіла, перервою насолод. Про смерть сказано достатньо. Додам ось що: цей страх, по суті, не перед хворобою, а хіба що перед самою природою. Багатьом людям саме хвороба відстрочила смерть, і те, що їм здавалось, наче вони вмирають, було для них порятунком. Помремо не тому, що хворіємо, а тому, що живемо. Так і з одужанням: ти повернувся до здоров'я - значить, не від смерті втік, а від хвороби. Та повернімося до другого чинника, що обтяжує недугу. Кожна болячка - це прикрий біль. Але ж він не постійний, ми звикаємо до нього. Коли він сягає вершини, то сягає й межі. Не буває ж так, щоб ми страждали і дуже сильно, й довго. Так уже подбала найприхильніша до нас природа, що біль створила або стерпний, або короткотривалий. Найгостріших страждань зазнають найтонші частини тіла - жили, суглоби, все інше, що ніжне й худе: загніздившись у вузинах, недуга допікає найжорстокіше. Але ті частини незабаром затерпають і від самого болю перестають відчувати біль; чи тому, що дух, натрапивши на перешкоду й змінившись на гірше, втрачає свою життєву силу, яка спонукає нас до відчування, чи ще тому, що нездорова рідина, не маючи куди спливати, натискуючи сама на себе, позбавляє чутливості ті місця, де нагромадилась. Так подагра і хірагра, і будь-який інший біль у суглобах та жилах час од часу влягається,- коли заціпеніють виснажені частини. Найбільше тут попервах дошкуляють мовби щипкі болі; згодом напади слабнуть і настає їм край - затерплість. Так і біль зубів, очей, вух найгостріший саме тому, що виникає у найтісніших вузинах тіла, як, до речі, і біль голови, але, посилившись, він призводить до очманіння й непритомності. Тим, власне, й можемо втішати себе при великому болю, що неминуче перестанемо його відчувати, якщо відчуваємо надто сильно. А нерозумним тілесні страждання особливо дошкуляють через те, що вони надто вже клопоталися своїм тілом, так і не звикнувши задовольнятися душею. Тому-то велика й розважна людина свій дух відділяє від тіла і якомога більше уваги приділяє саме тій кращій, божественній частці, а жалісливій, слабкій - лише стільки, скільки необхідно.- «Але ж не так легко відмовитися від звичних насолод, утримуватися від їжі, протистояти голодові, спразі».- Важко стримуватись лише на самому початку. Згодом бажання стають млявими, бо втомлюються і слабнуть ті органи, якими бажаємо: дратливим стає шлунок, відчуваємо нехіть до їжі, що її раніше прагнули, врешті, й сам потяг до неї пропадає. А чого ти перестав бажати, з тим і розпрощатись неважко. До того ж усякий біль або припиняється на якийсь час, або затихає. А ще ж можна йому запобігти, можна не допустити його, застосувавши якісь засоби. Адже біль не виникає раптово, без жодних попередніх ознак, надто той, що вже не раз докучав нам.

Хворобу можна легше переносити, якщо знехтуєш її найбільшою, кінцевою загрозою. Принаймні сам не роби своєї біди важчою, не обтяжуй себе наріканнями. Біль не такий вже прикрий, якщо його не перебільшувати. А ще коли візьмешся підбадьорювати себе й переконувати: нічого, мовляв, страшного, все це дрібниці, треба потерпіти, скоро минеться,- то вже самі ті думки додадуть полегкості. Все залежить від того, що, як-то кажуть, вб'єш собі в голову; на ту настирливу думку озирається не тільки честолюбність, але й жадоба розкоші, й скупість; відповідно до тієї думки й страждаємо. Кожен настільки нещасний, наскільки вважає себе нещасним. Гадаю, слід уникати нарікань на минулі страждання, як-от: «Нікому ще не було так погано! Що за муки, що за болі я переніс! Ніхто вже й не сподівався, що зведусь на ноги. Скільки разів мене вже оплакували мої близькі, скільки разів лікарі полишали мене вмирати! Напевно, й на дибі так не вимучуються!» Хай справді так було, але все-таки - пройшло! Що за приємність - копирсатись у минулих стражданнях і бути нещасливим через те, що ти був ним колись? Чи не в тому та приємність, що ми схильні перебільшувати свої страждання й себе самих обманювати? Врешті, що гірко було переносити,- солодко згадувати: хіба ж то не природно, коли радієш межі своїх бід? Отже, треба відтяти і страх перед майбутнім, і пам'ять про минулі прикрощі, оскільки ні одне, ні друге не має нічого спільного з нами: це вже минуло, а те - ще не настало. А серед самих труднощів хай кожен собі скаже:

Може, й про всі ті труди у свій час спогадаємо радо!

Станьмо ж, скільки є в нас духу, до опору! Здригнемося - біль візьме гору; мужньо супроти нього поведемось - візьмемо гору над ним. Нині ж більшість людей тільки те й роблять, що на себе самих накликають біду, замість того, щоб їй опиратися. Якщо спробуєш якось вислизнути з-під того, що нависло над тобою, що пригнічує тебе, давить, то воно все одно наздожене свою жертву й ще тяжче наляже на твої плечі. А коли, навпаки, зупинишся і збереш у кулак усю свою волю, то відштовхнеш його від себе. Скільки-то ударів п'ястуками і по обличчі, і по всьому тілу дістають атлети! На які тільки муки не йдуть вони заради слави і терплять ті муки не лише тому, що б'ються, але й для того, щоб битися: самі їхні вправи - не менша мука. Отак і ми намагаймося перемогти всяке лихо. А нагородою буде не вінок, не пальмова гілка, не сурмач, що закликає до тиші, перед тим як оголосити наше ім'я, але доброчесність і стійкість духу, і здобутий на майбутні часи спокій,- тільки-но в першому ж бою подолаєш фортуну.

«Як мені допікає біль!» - А хіба менше допікатиме, коли сприйматимеш його, мовби ти був не чоловіком, а слабкою жінкою? Як ворог найбільшої шкоди завдає тим, хто показує перед ним спину, так і будь-яка випадкова біда найважче налягає на того, хто відступає, пробує втекти від неї. -«Але ж таки справді нелегко!» - Ба, а хіба ж ми обдаровані силою для того, аби зносити легке? Яку б ти волів хворобу - тривалу а чи коротку, зате навальнішу? Якщо хвороба тривала, то вона точиться з перервами, дає нам змогу видужати, дарує чимало часу, адже мусить то наростати, то йти на спад. А при короткій і стрімливій хворобі станеться одне з двох: або вона сама перегорить, або й ми згоримо разом з нею. Бо яка ж тут різниця, кого не буде: її чи мене? Біль закінчиться в одному й другому випадку.

Корисно також зосередитись на чомусь іншому, відвернути увагу від болю. Думай над тим, що ти зробив чесно, сміливо, побесідуй сам із собою про добрі сторони життя. Старайся пробудити у своїй пам'яті те, що ти найбільше подивляв. Тоді й постануть перед тобою різні сміливці, що здобули перемогу над болем: і той, хто продовжував читати книжку саме в час, коли йому вирізували набухлі, вузлуваті жили, і той, хто не переставав сміятися, коли розлючені тією зухвалістю мучителі випробовували на ньому всі знаряддя своєї жорстокості. То хіба ж того болю, що переможений був сміхом, не переможеш розумом? Говори тепер що хочеш і про нежить, і про нестримний кашель, який мовби вириває по частинах нутрощі, і про гарячку, що випікає саме осердя, і про спрагу, й про руки та ноги, що їх у різні боки викручує у суглобах,- усе це ніщо в порівнянні з вогнем, дибою, розпеченим залізом, яке прикладають до набряклих ран, щоб вони знову відкрились, поглибшали. Але й під такими катуваннями дехто не застогнав; мало того: не попросив пощади; мало того: не відповів жодного слова; мало того: сміявся, та ще й від душі. Чи треба тобі ще чогось, аби покепкувати з болю?

«Але хвороба не дає мені нічого робити, відірвала мене від усіх занять».- Недуга оволоділа твоїм тілом, а не душею. Бігунові, скажімо, відніме ноги; шевцеві чи ковалеві - руки. Та якщо ти звик послуговуватися передусім розумом, то й далі будеш дораджувати, навчати, слухати інших, сам учитися, дошукуватися правди, пригадувати. Зрештою, чи вважаєш, що то не діло - стати терпеливим у хворобі? Докажеш, що недугу можна подолати або принаймні гідно її перенести. Повір, навіть ліжко хворого може дати простір для доброчесності. Не лише зброя і поле бою здатні засвідчити чиюсь безстрашність і завзяття: навіть на постелі видно, хто хоробрий. Ось тобі заняття: мужньо опиратись недузі. Якщо вона не зламає тебе, якщо не плазуватимеш перед нею, значить, ти подаєш чудовий приклад стійкості.- «Так, справді була б можливість прославитись, якби й хворі мали свого глядача!» - А ти приглядайся до себе сам, ти сам себе похвали!

Щодо насолод, то вони бувають двох видів. Тілесним насолодам хвороба, щоправда, стоїть на заваді, але ж вона їх не усуває, а коли розсудиш по правді, то навіть загострює. Приємніше пити, коли ти спраглий, їсти - коли голодний; від чого ти якийсь час стримувався, до того й берешся пожадливіше. А вже коли йдеться про душевні насолоди,- а вони набагато більші й певніші,- то в них не обмежуватиме хворого жоден лікар. Хто віддасться їм, хто збагне їхній чар, того вже не приваблять чуттєві ласки.- Ой же нещасливець, той хворий!» - Чому ж то? Чи тому, що не розтоплює снігу у воді, не підтримує студеності змішаного в опуклому дзбані напою, докидаючи туди крижинок? Чи, може, тому, що не розкривають для нього тут же, за столом, лукрінських устриць(2), не оточує його при обіді юрба кухарів, що разом з наїдками тягнуть до столу ще й жа-рівниці?.. От до чого ми дійшли у своїх забаганках та розкошах: щоб не охолола їжа, щоб не надто слабо подразнювала нам примхливе піднебіння, яке вже втратило чутливість, услід за готовими стравами йде кухня! «Ой, бідолаха той хворий!» - Тому, що їсть, скільки може перетравити? Тому, що перед ним не покладуть цілого кабана, аби міг ним помилуватися, а тоді відіслати назад, бо його м'ясо, бач, надто дешеве? Тому, що не нагромадять на таці птичих грудинок, бо від цілої птиці його вже нудить?.. То що тут поганого? їстимеш, як хворий, радше - як здоровий.

Але ми легко все це перенесемо: і лікувальні відвари, й теплу воду, й інші засоби, що видаються нестерпними для розніжених, ослаблених розкошами, хворих більше душею, ніж тілом. Аби лиш ми перестали жахатися смерті! А перестанемо тоді, коли пізнаємо межі добра і зла. Ось коли життя не видаватиметься нудним, а смерть - страшною. Справді-бо, чи може пересититись саме собою життя, коли спрямувати його на осягнення стількох різноманітних, великих і божественних речей? Тільки ледача бездіяльність призводить до того, що життя саме собі стає ненависним. Хто мандрує всією неозорістю природи, тому ніколи не набридне істина: брехня обридає. А якщо підійде й покличе смерть, хай навіть передчасно, хай перестріне й на половині дороги, то така людина давно вже зірвала плід життя, бо ж пізнала природу у великій її частині і знає, що чеснота не приростатиме з часом. Життя неминуче видається коротким лише для тих, хто міряє його пустими, отже, безконечними насолодами.

Ось такими роздумами підбадьорюй себе, але й про наші листи не забувай на дозвіллі. Настане колись час, який не тільки знову зведе нас докупи, а й поєднає. І хоч би яким він був коротким, нам його продовжить уміння ним користуватися. Адже, як каже Посідоній, «один день для освіченої людини триваліший, ніж найдовше життя для невігласа». А наразі ось що пам'ятай, ось що закарбуй собі гарненько: прикрощам не піддавайся, щастю - не довіряй, на примхливу фортуну дивись пильним оком так, мовби вона ось-ось мала зробити те, що може зробити. А те, чого довго очікуємо, легше й переносимо, коли воно трапиться.

Бувай здоров!

Додати в закладки

  
Переклад Translate