Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
— Обидва судна повернули назад: «Арроу» заякорився, погойдуючись на хвилях, а крейсер повільно попрямував до берега.
На якійсь відстані він зупинився, і шлюпка була спущена і веслувала до берега. Коли вона підійшла, з неї вистрибнув молодий офіцер.
— Мосьє Клейтон, я гадаю? — запитав він.
— Слава Богу, ви прийшли! — була відповідь Клейтона, — може, навіть і тепер ще не пізно!
— Що ви хочете цим сказати, мосьє? — запитав офіцер. Клейтон розповів про те, що Джен Портер викрадено і що їм
потрібні озброєні люди, щоб продовжувати пошуки в джунглях.
— Mon Dieu! — сумно вигукнув офіцер, — Учора — ще не було б пізно, а сьогодні — може, було б краще, щоб бідна дівчина не була знайдена... Це жахливо, мосьє! Це просто жахливо.
Від крейсера відпливло ще кілька шлюпок. Клейтон, показавши офіцеру вхід у бухту, сів у його шлюпку, і вона попливла в закриту затоку, куди за нею пішли й інші човни.
Незабаром усі висадилися в тому ж місці, де стояли професор Портер, м-р Філандер і заплакана Есмеральда.
Серед офіцерів останньої шлюпки, що відчалила від крейсера, був і сам командир корабля. Коли він почув історію викрадення Джен ГІортер, він великодушно викликав охочих супроводжувати професора Портера і Клейтона в їхніх пошуках.
Не було жодного офіцера чи матроса серед цих хоробрих і симпатичних французів, хто не запропонував би свої послуги.
Командир вибрав двадцятеро матросів і двох офіцерів — лейтенанта д’Арно і лейтенанта Шарпантьє. Шлюпка пішла до крейсера за продовольством, патронами і рушницями; матроси вже були озброєні револьверами.
Тоді на питання Клейтона, як трапилося, що вони кинули якір у відкритому морі і дали їм гарматний сигнал, командир, капітан Дюфрен, пояснив, що з місяць тому вони вперше побачили «Арроу», який ішов на південний захід під вітрилами. Коли вони сигналізували судну підійти, воно підняло ще нові вітрила і стало віддалятися. Вони гналися за ним до заходу сонця, роблячи сигнальні постріли багато разів, але наступного ранку судна ніде не було видно. Упродовж кількох тижнів вони крейсували уздовж берега і вже забули про недавню погоню, як раптом рано-вранці, кілька днів тому дозорець помітив судно, що його жбурляло на хвилях, біля керма його ніхто не стояв, і ніхто не керував вітрилами.
Підійшовши ближче до покинутого судна, вони з подивом упізнали в ньому саме те, за яким ганялися кілька тижнів тому. Його фок-шток і контр-бізань були підняті, начебто були зроблені останні зусилля поставити його носом до вітру, але шторм роздер на клапті полотнища вітрил.
При штормовому вітрі спроби перевести команду на судно були дуже ризиковані. Оскільки на палубі не було видно ніяких ознак життя, то спершу вирішили перечекати, поки вітер уляжеться. Але саме тоді помітили самотню людську постать, що чіплялася за поруччя і слабко махала їм, намагаючись привернути увагу.
Негайно ж була споряджена шлюпка, і спроба причалити до «Арроу» була вдалою. Видовище, що відкрилося їхнім очам, коли вони ступили на борт судна, було приголомшливе.
Близько дюжини людей каталися туди й сюди при кільовій хитавиці по палубі, живі упереміш із мертвими. Серед них були два трупи, наче обгризені вовками.
Призова команда швидко поставила на судні необхідні вітрила, і ще живі члени злощасного екіпажу були знесені вниз на ліжка.
Мертвих загорнули в брезенти і прив’язали до палуби, щоб товариші могли пізнати їх перш, ніж вони будуть кинуті вглиб моря.
Коли французи піднялися на палубу «Арроу», ніхто з живих
не був притомний. Навіть бідолаха, що подавав відчайний сигнал про нещастя, впав у непам’ять так і не довідавшись, допоміг його заклик чи ні.
Французькому офіцеру не довелося довго розмірковувати про причини жахливої катастрофи на судні, бо, коли стали шукати води чи горілки, щоб відновити сили матросів, виявилося, що ні того, ні того не було, — не було й ознак будь-якої їжі.
Офіцер негайно просигналізував крейсеру прохання надіслати воду, медикаменти, провізію, і ще одна шлюпка зробила небезпечний перехід до «Арроу».
Коли підкріплювальні засоби були застосовані, дехто з матросів прийшов до тями і розказав усю історію. Частина її нам відома аж до вбивства Снайпса і трупа, заритого поверх скрині з золотом.
Очевидно, переслідування крейсера настільки тероризувало бунтівників, що вони продовжували йти углиб Атлантичного океану протягом кількох днів, навіть після того, як утратили крейсер з очей. Але, виявивши на судні убогий запас води і припасів, вони повернули назад на схід.
Оскільки на борту не було нікого, хто б міг керувати судном, то незабаром почалися суперечки про те, де вони знаходяться і який курс варто тримати. Три дні пливли вони на схід, але землі не було видно; тоді вони повернули на північ, побоюючись, що сильні північні вітри віднесли їх далеко на південь від південного берега Африки. Два дні йшли вони курсом на північний схід і тоді потрапили в штиль, що тривав майже тиждень. Вода скінчилася, а день по тому скінчилися і запаси їжі.
Становище швидко ставало катастрофічним. Один матрос збожеволів і стрибнув за борт. Незабаром інший матрос розпанахав собі вени і почав пити власну кров.
Коли він помер, вони теж кинули його за борт, хоча деякі вимагали, щоб трупи тримали на борту. Голод перетворив їх на диких звірів.
За два дні до того, як їх зустрів французький крейсер, вони так втомились, що не могли вже керувати судном; того ж дня померло ще троє. Наступного ранку виявилося, що один із трупів частково з’їдений.
Увесь той день люди лежали на палубі і запаленими очима дивилися один на одного, як хижі звірі. А іншого ранку вже два трупи виявилися обгризеними майже до кісток. Але ця їжа канібалів їх мало підкріпила, бо відсутність води була куди більшими тортурами, аніж голод.
І тоді з’явився крейсер.
Коли ті, хто міг, одужали, вся історія бунту була розказана французькому командиру, але матроси «Арроу» виявилися занадто неосвіченими, щоб зуміти вказати, в якім саме місці берега були висаджені професор і його супутники. Тому крейсер повільно плив уздовж всього узбережжя, зрідка даючи гарматні постріли і досліджуючи кожен дюйм берега у підзорні труби.
Уночі вони ставали на якір, щоб обстежувати берег при світлі дня. І трапилося так, що попередня ніч привела їх саме на те місце берега, де знаходився маленький табір, що його вони шукали.
Сигнальні постріли, що їх вони зробили після полудня, не були почуті мешканцями хатини, — бо ті, ймовірно, були тоді у глибині джунглів у пошуках Джен Портер, і гучний тріск суччя під їхніми ногами заглушив слабкі звуки далеких гармат.
На той час, як обидві сторони розповіли одна одній свої пригоди, шлюпка з крейсера повернулася з продовольством і зброєю для загону.
За кілька хвилин спорядили групу матросів, і обидва французькі офіцери разом із професором Портером і Клейтоном подалися у свої безнадійні і лиховісні пошуки.
XX СПАДКОВІСТЬ
Коли Джен Портер зрозуміла, що дивна лісова істота, яка врятувала її від пазурів мавпи, несе її кудись як бранку, вона стала робити відчайдушні спроби вивільнитися. Але сильні руки тільки міцніше пригортали її до себе.
Тоді вона відмовилася від марних спроб і вже лежала спокійно, розглядаючи з-під напівопущених повік обличчя тієї людини, що, несучи її на руках, так легко просувалася через ліанові зарості лісової хащі.
Обличчя його було дивовижної вроди. Воно було ідеальним зразком мужності і сили, не зіпсованим ні безпутним життям, ні звірячими і примітивними інстинктами. Хоча Тарзан і вбивав людей і тварин, він убивав безсторонньо, як убиває мисливець, за винятком тих поодиноких випадків, коли він убивав з ненависті. Утім, сама ненависть ця не була тією злобною і зачаєною ненавистю, що назавжди полишає страшний відбиток на рисах ненависника.
Тарзан убивав зі світлою усмішкою на вустах, а усмішка — запорука краси.
У ту мить, коли Тарзан напав на Теркоза, дівчину вразила яскрава багряна смуга на його чолі, що йшла від лівого ока до лоба. Тепер, коли вона уважно розглядала його риси, вона побачила, що ця смуга зникла, і тільки вузький білий шрам позначав іще місце, де вона проступила.
Джен Портер не виривалася, і Тарзан злегка послабив залізні обійми своїх рук.
Лише раз він глянув їй в очі і посміхнувся — і дівчині довелося заплющити свої очі, щоб перемогти чари цього прекрасного обличчя.
Тарзан піднявся у верховіття, і у Джен Портер, що не відчувала ніякого страху від цієї незвичайної подорожі, майнула думка, що вона ще ніколи за усе своє життя не була в такій безпеці, як оце зараз, коли лежала в обіймах цієї сильної, дикої істоти, що несла її невідь куди і невідь для чого, у самісіньку глибінь пралісу.
Іноді вона зі страхом думала про те, що її чекає. Жива уява підказувала їй тоді всілякі жахи; але варто було лише глянути на прекрасне обличчя, низько схилене над нею, щоб усі побоювання розсіювалися.
Ні, їй нічого боятися! У цьому вона усе більше і більше переконувалася, уважно розглядаючи тонкі риси і щирий погляд, що свідчили про лицарство і шляхетність натури.
Вони усе глибше і глибше забиралися в ліс, що стояв навколо них неприступною, як їй здавалося, стіною, але перед лісовим богом, немов за помахом чарівної палички, кожного разу відкривався прохід, що негайно ж і закривався за ними.
Гілки тільки злегка торкалися її, — а тим часом і згори і знизу, і попереду і позаду очам відкривалася одна суцільна маса тісно сплетеного віття, оповитого ліанами.
Під час цієї подорожі Тарзан, просуваючись уперто вперед, був переповнений багатьма новими почуттями. Перед ним постало завдання, яке він ще ніколи не осилював, і він скоріше відчував, аніж розумів, що повинен розв’язати його як людина, а не як мавпа.
Пересування середнім ярусом, яким Тарзан пройшов значну частину шляху, допомогло остудити шал його першої пристрасті, що так раптово охопила юнака.
Тепер він став розмірковувати про те, що очікувало б дівчину, якби він не врятував її від Теркоза.
Він знав, чому огидний вожак не вбив її, і став порівнювати свої наміри з намірами мавпи.
Правда, за звичаєм джунглів, самець брав собі самку силою. Але чи може Тарзан у цьому випадку керуватися законом звірів?
Хіба Тарзан не людина? А як чинять у таких випадках люди? Він був у великому утрудненні, бо не знав цього.
Дуже хотілося йому запитати про це дівчину; потім йому спало на думку, що вона вже відповіла, пручаючись і намагаючись відіпхнути його...
Нарешті, вони досягли місця, куди прямував Тарзан із Джен Портер у своїх сильних обіймах, отож він легко стрибнув на землю тієї арени, де збиралися для ради великі мавпи і де вони танцювали в диких оргіях Дум-Дум.
Хоча вони пройшли багато миль, було ще далеко до вечора, і амфітеатр був залитий променями сонця, що проникали крізь хащу.
Зелений моріжок здавався м’яким, прохолодним і кликав відпочити. Міріади звуків джунглів долинали віддалік і здавалися далеким шумом прибою.
Почуття мрійливого спокою огорнуло Джен Портер, коли вона опустилася на моріжок і глянула на величну постать Тарзана, що стояв біля неї. До цього додалося ще й незрозуміле відчуття цілковитої безпеки.
Вона стежила за ним з-під напівопущених повік, поки Тарзан переходив через маленьку круглу галявинку, простуючи до дерев оддалік. Вона відзначила подумки витончену величність його ходи, гармонійну будову його величної постаті і горду поставу його прекрасної голови на широких плечах.
Що за дивовижне створіння! Ні жорстокість, ні підлість не можуть чаїтися під цією богоподібною зовнішністю. Ніколи ще, міркувала вона, подібна досконалість не торкалася ногами землі.
Тарзан підхопився одним стрибком на дерево і зник. Джен Портер дивувалася: навіщо він пішов? Невже він залишив її тут, самісіньку у цих страшних джунглях?!
Вона нервово оглянулася. Кожне стебло, кожен кущ здавалися їй засідкою якого-небудь величезного і кровожерного звіра, що підстерігає її і тільки й чекає миті, щоб устромити жорстокі ікла в її ніжне тіло. Кожен звук перетворювала вона у своїй уяві в скрадливе, непомітне наближення злобної істоти.
Як змінилося усе довкруж відтоді, як він її залишив!
Вона чекала всього чотири чи п’ять хвилин, що тяглися нескінченно, напружено очікуючи стрибка причаєного хижака, що поклав би кінець її мукам.
Вона майже благала появи жорстоких ікол, що принесли б їй смерть і відвернули б цю агонію страху.
Почувши знову легкий шерех позаду, вона з криком підхопилася на ноги й обернулася обличчям до неминучої загибелі.
Перед нею стояв Тарзан, і в руках у нього була ціла купа розкішних достиглих плодів.
Джен Портер похитнулася й упала б, якби Тарзан, кинувши свою ношу, не втримав її у своїх обіймах. Вона не втратила свідомості, але міцно пригорнулася до нього, здригаючись і тремтячи, як злякана лань.
Тарзан, годованець мавп, тихо пестив її шовковисте волосся і намагався заспокоїти й утішити її, як це робила Калу з ним, коли маленьким він лякався змії Хисти чи левиці Сабор.
Раз він злегка припав до її чола, і вона не ворухнулася, тільки зітхнула і закрила очі.
Джен ніяк не могла збагнути, що з нею діється.
Джен почувала себе в безпеці в цих сильних обіймах, і їй цього було досить. Про майбутнє не хотілося думати, і вона скорилася долі. За ті кілька годин шаленої гонитви вона раптом стала довіряти цьому загадковому божеству лісів, як довіряла б дуже небагатьом знайомим мужчинам. їй спало на думку, що все це дуже дивно, і раптом у її душі народився здогад, що цей незвичайний стан не може бути нічим іншим, як справжньою любов’ю... її першою любов’ю! Вона спаленіла і усміхнулася. Джен Портер трохи відсунулася від Тарзана і, дивлячись на нього з легкою усмішкою трохи виклично, що надавало її обличчю неабиякої чарівності, вона показала на плоди в траві і сіла на край земляного барабана антропоїдів, бо голод неабияк давався взнаки.
Тарзан швидко зібрав плоди і поклав до її ніг; а потім теж сів на виступ поруч із нею і почав ножем розрізати і готувати для неї їжу.
Вони мовчки їли разом, подеколи нишком кидаючи одне на одного лукаві погляди, поки, нарешті, Джен Портер не вибухнула веселим сміхом, до якого приєднався і Тарзан.
— Як шкода, що ви не говорите англійською мовою, — сказала дівчина.
Тарзан похитав головою, і вираз зворушливої і жадібної допитливості потьмарив його очі, що сміялися досі.
Тоді Джен Портер намагалася заговорити з ним по-французькому, а потім по-німецькому, але сама розсміялася над своїми помилками при спробі говорити цією мовою.
— У будь-якому разі, — сказала вона йому по-англійському, — ви розумієте мою німецьку мову так само добре, як мене розуміли в Берліні!
Тарзан давно вже обмислив, якими повинні бути його подальші дії. Він мав час згадати все прочитане ним у книгах про поводження чоловіків і жінок. І він чинитиме так, як, на його думку, чинив би будь-який чоловік, що опинився на його місці.
Він знову встав і пішов до дерев, але спочатку спробував пояснити знаками, що незабаром повернеться, і так добре зробив це, що Джен Портер зрозуміла і не злякалася, коли він пішов.
Тільки почуття самотності охопило її, і вона нетерпляче дивилася туди, де він зник, очікуючи його повернення. Як і раніше, про його присутність вона довідалася з легкого шереху за своєю спиною і, обернувшись, побачила, що він йде з оберемком галуззя. Затим він приніс здоровезний оберемок м’яких трав і папоротей. Ще двічі зникав він у гущавині. Тоді він розстелив папороть і траву на землі, зробивши м’яку, рівну постіль, а над нею спорудив курінь із гілок кілька футів заввишки. Гілки утворили двосхилу покрівлю, поставлену просто на землю. На них він поклав товстий шар лопушиння і прикрив галуззям і листям вхід до маленького притулку.
Вони знову сіли разом на виступ і спробували розмовляти знаками.
Чудовий брильянтовий медальйон, що висів на шиї Тарзана, виявився для Джен Портер причиною найбільшого здивування. Вона вказала на нього, і Тарзан зняв гарненьку дрібничку і передав їй.
Джен побачила, що оправа — роботи майстерного ювеліра і що діаманти прекрасної гри, але із гранування каменів було видно, що робота давня.
Вона помітила також, що медальйон відкривається, натиснула сховану пружину, і обидві половини розкрилися. У кожній стулці виявилося по мініатюрі із слонової кістки.
На одній була зображена молода-красуня, а інша представляла майже точний портрет Тарзана, що сидів поруч з нею, за винятком ледь помітної різниці у виразі обличчя.
Вона подивилася на Тарзана і побачила, що, схилившись до неї, він із подивом кинув погляд на мініатюри. Простягнувши руку до медальйона, він узявся розглядати мініатюри з очевидними ознаками здивування й інтересу. Його рухи ясно виказували, що він ніколи до того не бачив їх і не думав, що медальйон відкривається. Цей факт викликав у Джен Портер подальші міркування, і уява її стала малювати їй здогади, як ця чудова прикраса потрапила до рук дикої ї неосвіченої істоти недосліджених джунглів Африки.
Але ще більш дивною була та обставина, що в медальйоні виявилося зображення людини, що міг би бути братом або, імовірніше, батьком цього лісового напівбога.
Тарзан усе ще пильно розглядав обидва зображення. Раптом він зняв із плеча сагайдак і, висипавши стріли на землю, дістав із дна торбини плаский предмет, загорнений у кілька шарів м’якого листя і перев’язаний довгими пасмами трави.
Обережно розгорнув він листя, шар за шаром, поки, нарешті, у його руках не опинилася фотографія. Указуючи на мініатюру чоловіка в медальйоні, він передав фотографію Джен Портер.
Фотографія викликала у дівчини ще більший подив, оскільки вона, очевидно, була лише іншим зображенням того ж самого чоловіка, мініатюра якого знаходилася в медальйоні поруч з мініатюрою молодої жінки.
Тарзан дивився на неї з виразом здивованої розгубленості в очах, коли вона глянула на нього. Здавалося, на губах його ворушилося якесь запитання.
Дівчина вказала на фотографію, потім на мініатюру і потім на нього, ніби бажаючи сповістити, що вона гадає, буцімто це його зображення. Але він тільки похитав головою, і потім, стенувши своїми могутніми плечима, взяв у неї фотографію і, дбайливо загорнувши її, знову сховав на дно сагайдака.
Кілька хвилин він сидів мовчки, утупивши погляд у землю, тоді як Джен Портер, тримаючи маленький медальйон у руці, розглядала його з усіх боків, намагаючись відшукати яку-небудь ознаку, що могла б навести на думку про особу першого його власника.
Нарешті, їй на думку спало просте пояснення.
Медальйон належав лорду Грейстоку і мініатюри були його самого і леді Еліс!
Ця дика істота просто знайшла медальйон у хатині на березі. Як нерозумно було з її боку відразу не здогадатися про це!
Але пояснити дивну схожість лорда Грейстока з лісовим богом — це було понад її уяву. Природно, вона не могла й уявити собі, що цей голий дикун насправді син лорда.
Нарешті й Тарзан глянув на дівчину, що крутила в руках медальйон. Він не міг проникнути в значення мініатюр, але міг прочитати інтерес і замилування на обличчі молодої дівчини поруч з ним.
Вона помітила, що він стежить за нею, і, подумавши, що він хоче повернути собі прикрасу, простягнула її. Він узяв медальйон і надів його їй на шию, усміхаючись із її подивування при несподіваному подарунку.
Джен Портер гаряче запротестувала і спробувала зняти золотий ланцюжок зі своєї шиї, але Тарзан узяв її руки у свої і міцно тримав їх, щоб перешкодити їй.
Нарешті, вона згодилася, з легким усміхом піднесла медальйон до губ і, уставши, зробила Тарзану маленький реверанс.
Тарзан не знав напевне, що вона хоче цим сказати, але правильно здогадався, що це її спосіб висловити вдячність за подарунок. Отже, він теж устав і, узявши медальйон у руки, схилився з поважністю старовинного придворного і притулився губами до того місця, якого торкнулися її губи.
Величний і люб’язний уклін його був виконаний із грацією і гідністю, якої він абсолютно не усвідомлював. Це була ознака його походження, природний вияв витонченого виховання багатьох поколінь і успадкований інстинкт привітності, який не змогли викоренити грубе виховання і дике середовище.
Ставало вже темно, і вони знову взялися за плоди, що були для них одночасно і їжею, і питвом. Потім Тарзан встав і повів Джен Портер до маленького притулку, спорудженого ним, попросивши її знаком ввійти досередини.
Уперше після декількох годин у лісі страх знову охопив Джен, і Тарзан відчув, що вона задкує, начебто побоюючись його.
Години, проведені з цією дівчиною, зробили Тарзана зовсім іншим, аніж він був доти.
Тепер у кожній клітинці його істоти спадковість говорила голосніше, ніж виховання.
Він, звичайно, не переродився водномить із дикої лісової людини у витонченого джентльмена, але інстинкт останнього став переважати; він весь горів бажанням сподобатися жінці, яку він кохав, і не принизити себе в її очах!
Отже, Тарзан зробив єдину річ, що могла переконати Джен Портер у її безпеці. Він вийняв з піхов свій ніж і передав його їй руків’ям вперед, знову припрошуючи знаком увійти до куреня.
Дівчина зрозуміла і, узявши довгий ніж, ввійшла і вляглася на м’які трави, тоді як Тарзан вмостився на землі поперек входу.
Так застало їх народження ранку.
Коли Джен Портер прокинулася, вона не відразу пригадала неймовірні події минулого дня, і тому здивувалася, побачивши дивну обстановку, що оточує її: маленький листяний курінь, м’які трави її постелі і незнайомий вид навкруги з отвору в курені.
Повільної відновлювала вона всі обставини її теперішнього становища. І тоді неабияке здивування народилося в її серці і її охопила нездоланна хвиля подяки за те, що, хоча вона і зазнала жахливої небезпеки, але залишилася неушкодженою.
Вона вилізла зі свого куреня, щоб поглянути, де Тарзан. Його
не було, але цього разу вона не злякалася, бо була впевнена, що він повернеться!
На траві, коло входу в курінь вона побачила відбиток його тіла в тім місці, де він лежав усю ніч, охороняючи її. Вона знала, що саме його присутність дозволила їй спати в такій затишній безпеці.
Маючи його під боком, хто б став боятися? Вона сумнівалася, щоб була іще якась людина на землі, з якою дівчина могла б почуватися поза всякою небезпекою в диких африканських джунглях. Навіть леви і пантери їй тепер не страшні.
Вона глянула нагору і побачила, як його гнучка постать легко зістрибнула з поблизького дерева. Коли він піймав її погляд, обличчя його опромінилося тією відкритою осяйною усмішкою, що напередодні завоювала її довіру.
Він підійшов, і серце Джен Портер забилося сильніше, й очі її заблищали, як ніколи не блищали доти, коли до неї наближався чоловік.
Він знову зібрав багато плодів і склав їх коло входу в курінь. Ще раз сіли вони, щоб разом поснідати.
Джен Портер почала розмірковувати, які ж у нього плани? Чи доставить він її назад на берег, чи буде тримати тут? І раптом вона усвідомила, що, виявляється, ця обставина не надто її тривожить. Невже їй однаково?
Вона почала також розуміти,, що, сидячи тут, поруч з усміхненим велетнем, і поїдаючи чудові плоди в лісовому раї, схованому у віддалених глибинах африканських джунглів, вона відчувала себе і задоволеною і щасливою.
Вона ніяк не могла збагнути цього. Здавалося б, її мали замордувати різні страхи, зневіра від похмурих передчуттів а натомість серце в грудях її мліло, і вона усміхалася людині, що сиділа поруч, і їй відповідали усмішкою!
Коли вони скінчили сніданок, Тарзан ввійшов до куреня і узяв звідти свій ніж. Дівчина зовсім і забула про нього! Вона зрозуміла, що це через те, що вона зовсім забула про, свій страх.
Зробивши їй знак іти за ним, Тарзан попрямував до дерев, на краю галявини 1, охопивши її сильною рукою, вдерся на гілля.
Дівчина знала, що він несе її до рідних місць, і не могла зрозуміти раптового почуття самотності і суму, що охопили її.
Кілька годин вони повільно рухалися вперед. Тарзан не поспішав. Він намагався продовжити солодку втіху цієї подорожі, в якій дорогі йому руки обвивали його шию, і тому він ухилився далеко на південь від прямого шляху до берега.
Багато разів вони зупинялися для короткого перепочинку, якого Тарзан зовсім не потребував, а опівдні вони зупинилися на цілу годину коло невеликого струмка, де пообідали й утамували свою спрагу.
Отож сонце вже хилилося до заходу, коли вони підійшли до галявини і Тарзан, зістрибнувши на землю коло великого дерева, розсунув високу траву і вказав їй на маленьку хатину.
Вона взяла його за руку, щоб відвести туди і розповісти батькові, що ця людина врятувала її від смерті і жаху гіршого, аніж смерть, і що він охороняв її ніжно і дбайливо, як мати.
Але на Тарзана, годованця мавп, знову нахлинула боязкість дикої істоти перед людським житлом. Він похитав головою і відступив.
Дівчина підійшла до нього і подивилася йому в обличчя прохальним поглядом. їй чомусь була нестерпна думка, що він повернеться сам-один у страхітливі джунглі.
Але він продовжував хитати головою і, нарешті, ніжно пригорнув її до себе і нахилився, щоб поцілувати її, але раніше подивився їй в очі; щоб зрозуміти, чи буде це їй до вподоби, чи не відіпхне вона його.
Одну лише мить вагалася дівчина, потім рвучко оповила його шию руками, припала до його обличчя своїм і сміливо поцілувала.
— Я люблю вас, люблю вас, — шепнула вона на вухо.
Десь оддалік почувся слабкий звук багатьох рушничних пострілів. Тарзан і Джен Портер підвели голови. З хатини вийшли м-р Філандер і Есмеральда.
З того місця, де стояли Тарзан і дівчина, вони не могли бачити обидва судна, що стояли у бухті на якорі.
Тарзан махнув рукою у напрямку звуків, торкнувся своїх грудей і знову вказав у тім же напрямку. Вона зрозуміла. Він ішов, і чомусь їй здалося, що він це робить, вважаючи, що її друзі в небезпеці. Він знову поцілував її.
— Повертайтеся до мене, — прошепотіла вона. — Я буду чека ти на вас, чекати завжди.
Тарзан зник — і, обернувшись, Джен Портер пішла через галявину до хатини.
М-р Філандер перший побачив її. Було темно, а. м-р Філандер був дуже короткозорий.
— Есмеральдо! — гукнув він. — Швидше біжіть у хатину! Це левиця! Господи! Господи!
Есмеральда не стала ламати собі голову над перевіркою .сказаного м-ром Філандером. Його тону було досить. Вона миттю опинилася в хатині і замкнула за собою двері раніше, ніж він устиг
вимовити її ім’я. Його «Господи, Господи» було викликане тим, що Есмеральда надмірно квапливо замкнулася, залишивши його наодинці з хижим звіром.
Він люто забарабанив у важкі двері.
— Есмеральдо! — волав він. — Есмеральдо! Пустіть мене! Лев уже майже з’їв мене!
Есмеральда подумала, що галас коло дверей робить левиця, і, за своїм звичаєм, зомліла.
М-р Філандер кинув назад зляканий погляд. Жах! Звір був зовсім близько. М-р Філандер спробував видертися по стіні хатини, і йому вдалося схопитися за легкий виступ очеретяної покрівлі. З хвилину він висів, чіпляючись, як кішка, на мотузці, натягнутій для просушки білизни. Але раптом шматок очеретяної покрівлі відірвався, і м-р Філандер гепнувся на землю.
У ту мить, коли він падав, у його голові зблиснув спасенний факт з природознавства. Якщо вірити примхливій пам’яті м-ра Філандера, леви ніколи не зачеплять мертвої людини.
Отже, м-р Філандер удав із себе мертвого, і кров холонула йому в жилах. Оскільки його руки в момент падіння були витягнуті догори, то ця поза смерті не була занадто переконливою.
Джен Портер стежила за всіма його витівками з лагідним подивом. Тепер же вона засміялася легеньким притамованим сміхом; але й цього було досить. М-р Філандер підвів голову і озирнувся навкруги. І тут він розгледів її!
— Джен! — вигукнув він. — Джен Портер! Господи, лишенько! Він підхопився на ноги і кинувся до неї. Йому не вірилося, що
це вона і що вона жива.
— Помилуй, Господи! Звідкіля ви? Де ж ви були? Як?..
— Згляньтеся, м-ре Філандере, — перервала його дівчина. — Мені не розібратися в такій купі питань!
— Гаразд, гаразд, — схвильовано проказав м-р Філандер. — Господи, чи правда це? Я такий переповнений подивом і безмежним захватом бачити вас живою і цілісінькою, що, повірите, ледь сам розумію, що говорю. Але ходімо швидше, розкажете усе, що з вами сталося!
XXI СЕЛО ТОРТУР
У міру того, як маленький загін матросів насилу пробирався крізь густі зарості джунглів, марність їхніх пошуків дедалі більше ставала очевидною. Але горе старого і безнадійний погляд молодого англійця утримували д’Арно від наказу припинити пошуки.
Він думав, що все-таки є якась можливість знайти тіло дівчини чи, вірніше, залишки його, бо не сумнівався в тому, що хижі звірі її розтерзали. Він розташував своїх людей довгою вервечкою від того місця, де була знайдена Есмеральда, і в такий спосіб вони, обливаючись потом і задихаючись, просувалися вперед крізь непролазні хащі, оповиті цупкими ліанами.
Це було важкою роботою. Полудень заставав їх усього лише на кілька миль углиб лісу. Пройшовши ще якусь відстань, після короткого перепочинку, один із матросів виявив добре утоптану стежку.
Це була стара слонова стежка, і д’Арно, порадившись з професором Портером і Клейтоном, вирішили піти нею.
Стежка в’юнилася в північно-східному напрямку, і загін рухав ся по ній вервечкою.
Лейтенант д’Арно був попереду і йшов швидко, бо дорога була тут порівняно легка. Одразу за ним ішов професор, але д’Арно випередив його на сотню ярдів, коли раптом кілька чорних воїнів оточили його. Д’Арно подав знак своєму загону, але перш ніж він устиг вихопити револьвер, його зв’язали і поволокли в чагарник.
Лемент його стривожив матросів, і близько дванадцяти людей кинулися, обігнавши професора Портера, на допомогу своєму офіцеру. Вони не знали причини окрику офіцера, але розуміли, що це, безсумнівно, застереження про небезпеку.
Вони вже пробігли те місце, де д’Арно був схоплений, як раптом кинутий з джунглів спис прохромив одного з них, і одразу по тому на них посипався град стріл.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
