Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
Матроси підняли рушниці і вистрелили в чагарник, туди, звідки летіли стріли.
До них приєдналася решта загону, і залп за залпом були пущені в невидимого ворога. Ці постріли і чули Тарзан і Джен Портер.
Лейтенант Шарпантьє, що знаходився в тилу, кинувся до місця події і, довідавшись про усі подробиці засідки, наказав матросам стежити за ним і швидко пірнув у зарості.
Стріли і кулі посипалися густо і часто, і за мить матроси билися врукопаш з півсотнею чорних воїнів із селища Мбонги. Страшні африканські ножі і приклади французів змішалися в лютій сутичці, але незабаром тубільці утекли в джунглі, залишивши французів лічити свої втрати.
Четверо; здвадцяти матросів було вбито, з дюжину поранено, а лейтенант д’Арно пропав. Ніч швидко спускалася, і їхнє становище ще погіршувалося тим, що вони не могли знайти слонову стежку, якою ішли доти.
Залишалося одне: розбити табір і чекати до світанку в тім місці, де вони перебували. Лейтенант Шарпантьє наказав розчистити невеликий відкритий майданчик і звести навколо табору огорожу зі зрубаного гілля.
Робота ця була закінчена вже вночі: матроси розвели велике багаття всередині галявини, щоб працювати при його світлі.
Коли вони вже були, наскільки можливо, захищеними від нападу дикунів і хижих звірів, лейтенант Шарпантьє розставив вартових навколо маленького табору, і голодні, утомлені люди попадали на землю, сподіваючись заснути.
Стогони поранених, виття і ричання хижих звірів, що їх увагу привернув шум і вогонь багать, відганяли сон від втомлених очей. З почуттям туги і голоду пролежали люди всю що довгу ніч, благаючи про світанок і лише на мить забуваючись у важкому жахливому сні.
Чорношкірі, що схопили д’Арно,’ не брали участі у сутичці;^ вони волокли свого бранця якийсь час крізь джунглі, а потім вийшли на стежку далі від того місця, де відбувався бій.
Вони швидко підганяли бранця, і звуки бою ставали усе слабкіші і слабкіші в міру того, як вони віддалялися. 1 от зненацька перед очима д’Арно відкрилася велика галявина, в одному кінці якої стояло обнесене частоколом очеретяне селище.
Було вже темно, але вартові коло воріт побачили групу, що наближалася, і розгледіли, що ведуть бранця, перш ніж група дійшла до них.
За частоколом почувся лемент. Юрба жінок і дітей вибігла їм назустріч.
І тоді почалося для французького офіцера найстрахітливіше випробування, якого може зазнати людина: прийом білого бранця в селищі африканських канібалів.
Диявольську злобу їх ще розпалював гіркий спогад про жорстокі варварства, застосовані до них самих і до їхнього племені білими офіцерами Леопольда II Валмійського, цього підлого лицеміра, через звірства якого вони залишили вільну державу Конго і тікали жалюгідними залишками колись сильного .племені.
Пустивши в хід зуби і нігті, жінки і діти накинулися на д’Арно, його били палицями і камінням і мучили. Рештки одягу були зірвані з нього, і їхні нещадні удари падали на його голе і тремтяче тіло. Але жодного разу француз не скрикнув від болю. Він посилав лише безмовну молитву, щоб скоріше бути позбавленим цих тортур.
Але смерть, про яку він благав, не могла йому дістатися легко. Незабаром воїни відігнали жінок від бранця. Його потрібно було зберегти для більш шляхетної забави, аніж ця; і коли перший
• 320 -
спалах їхньої ненависті ущух, вони обмежилися тим, що вигукували лайки й образи і плювали на нього.
Тоді вони потягли його досередини селища. Тут д’Арно міцно прив’язали до великого стовпа, з якого ще жодна жива людина ніколи не змогла звільнитися.
Частина жінок подалася до хатин за горщиками і водою, решта запалили багаття, щоб зварити частину м’яса для бенкету, тоді ^як решту м’яса належало нарізати довгими пасмами і повільно висушити про запас; очікували, що й інші воїни повернуться і приведуть ще багато полонених. Бенкет відклали до повернення воїнів, що залишилися для сутички з білими, тому було вже пізно, коли усі зібралися і закрутилися в шаленому танці смерті навколо приреченого.
Напівпритомний від болю і виснаження, д’Арно дивився з-під напівопущених повік на те, що здавалося йому маренням чи нічним страхіттям, від якого він повинен прокинутися.
Розмальовані тваринячі пики, величезні роти і мляві, обвислі губи, гостро відточені жовті зуби, витріщені диявольські очі, гладкі лиснючі тіла, жорстокі списи — безсумнівно, такі створіння не можуть існувати на землі, усе це — жахний сон!
Дике верескливе коло дикунів усе більше звужувалося. От блиснув спис і подряпав йому руку. Гострий біль і відчуття гарячої крові, що потекла по руці, переконали його в жахливій реальності його безнадійного стану.
Ще і ще один спис встромився в нього. Він заплющив очі і міцно стиснув зуби. Він не крикне, ні! Він — солдат Франції і покаже цим тварюкам, як умирає офіцер і джентльмен...
Тарзан не мав потреби в тлумачі, що пояснив би йому смисл цих далеких пострілів,
З відчуттям поцілунків дівчини, що ще палали у нього на вустах, він мчав як вихор по деревах просто до селища Мбонги.
Сама сутичка його мало цікавила; він вирішив, що вона незабаром скінчиться. Тим, що були убиті, він однаково не зможе допомогти, а тим, що встигли врятуватися, теж не потрібна його допомога.
Він квапився до тих, хто не був убитий і не врятувався. І він знав, що знайде їх коло стовпа всередині селища Мбонги.
Багато разів Тарзан бачив, як чорні загони поверталися з набігів на північ, ведучи бранців, і щоразу ті ж самі сцени розігрувалися коло лиховісного стовпа у кривавій заграві запалених багать.
Він знав також, що вони рідко витрачають багато часу на приготування, і тому побоювався, що цього разу спізниться і зможе лише помститися.
Тарзан дивився крізь пальці на їхні колишні оргії і тільки часом утручався заради задоволення дражнити чорношкірих; жертвами їх завжди були чорні люди.
А цієї ночі справа обстояла інакше; білі люди, — люди одного роду з Тарзаном, — може, терплять саме зараз передсмертні муки тортур у цій страшній катівні джунглів.
Він мчав уперед. Залягла ніч, і він просувався верхнім ярусом, де розкішний тропічний місяць висвітлював його запаморочливий шлях по гойдливих гіллях верховіття.
І от він побачив далеку заграву вогнища. Воно знаходилось праворуч його шляху. Це мала бути заграва від багаття, що розклали перед бранцями, перш ніж вони піддалися нападу, — подумав він; Тарзан нічого не знав про присутність моряків.
Тарзан був такий упевнений у своєму знанні джунглів, що не відхилився від свого шляху, а промчав повз яскравий вогонь на відстані півмилі. Це був сторожовий вогонь французів.
За кілька хвилин Тарзан летів у гущавині дерев над самим селищем Мбонги. Ага! Значить, він не дуже спізнився! Чи все-таки?.. Він не знав напевне; постать коло стовпа була зовсім безмовна, а тим часом чорні воїни ще тільки злегка поколювали її.
Тарзан добре знав їхній звичай. Смертельного удару ще не завдали, і він міг би з точністю майже до хвилини сказати, як довго триватиме танець. Ще одна мить, і ніж Мбонги відітне одне вухо у жертви, і це означатиме наближення кінця, бо незабаром після того від бранця залишиться лише судомна купа покаліченого м’яса.
У ньому і тоді ще буде іскра життя, але рятувати його буде вже безглуздям і смерть буде єдиним, бажаним милосердям.
Стовп стояв на відстані сорока футів від найближчого дерева. Тарзан приготував свій аркан. І над диявольським лементом танцюючих раптом зненацька пролунав бойовий поклик лісової людини.
Коло дикунів спинилося, немов скам’янівши.
Мотузка здійнялася зі співучим посвистом високо над головами чорношкірих. її зовсім не було видно при сліпучому вогні багать. Д’Арно розплющив очі. Кремезний чорношкірий,; що стояв прямо перед ним, упав горілиць, немов збитий з ніг незримою силою. Він борсався і кричав, а його тіло, що перекочувалося з боку на бік, швидко рухалося в тінь під деревами.
Чорношкірі з очима, що вилізли з орбіт від жаху, стояли, немов уражені громом.
Опинившись під деревом, тіло злетіло стрілою вгору, і коли воно зникло в гущавині, перелякані насмерть дикуни кинулися до воріт.
Д’Арно залишився один.
Він був мужній воїн, але відчув, як заворушилося коротке волосся на його потилиці, коли той лиховісний лемент пролунав у повітрі.
Коли в’юнке тіло чорношкірого піднялося начебто надприродною силою в гущавінь лісу, д’Арно здалося, що тінь смерті встала з темної могили і торкнулася липким пальцем його плоті.
У тім місці, де тіло сховалося в листі, д’Арно почув шерех. Гілки захиталися наче під вагою людського тіла, почувся тріск, і чорношкірий гепнувся на землю і залишився лежати нерухомо. Одразу після цього хтось зістрибнув з дерева. Що це могло означати? Хто це міг бути? Невже і ця істота несе йому нові тортури і загибель?
Д’Арно чекав. Його погляд ні на секунду не полишав обличчя людини, що наближалася. Він побачив відкриті ясні очі, що не здригнулися під його пильним поглядом. Д’Арно заспокоївся: хоча він не мав ніякої надії, але десь-то відчував, що таке обличчя не таїть ніякої жорстокості.
Тарзан мовчки перерізав мотузки, якими був прив’язаний француз. Той, ослабнувши від страждань і втрати крові, упав би, якби сильні руки не підхопили його.
Він відчув, що його піднімають із землі. Потім з’явилося ніби відчуття польоту, і він знепритомнів.
ХХІІ РОЗВІДНИКИ
Коли перші промені сонця впали на маленький французький табір, загублений у джунглях, то був сумний і зневірений загін.
Як тільки розвиднілося, лейтенант Шарпантьє розіслав по троє розвідників у різних напрямках, щоб відшукати стежку. Через десять хвилин вона була знайдена, і вся експедиція поспішила назад до берега.
Вони йшли дуже повільно, бо несли тіла шести мертвих, — двоє поранених померли вночі, і дехто з тих, котрі були поранені, теж потребували підтримки, отож, доводилось іти повільно.
Шарпантьє вирішив повернутися в табір за підкріпленням і тоді зробити спробу вистежити тубільців і врятувати д’Арно.
Було пізно, коли знеможені люди дісталися галявини коло берега, але двом із них повернення принесло таку велику радість, що’ всі їхні страждання і надривне горе були миттєво забуті.
Маленький загін виступив із джунглів на галявину, і перше обличчя, що побачили професор Портер і Сесіль Клейтон, була Джен Портер, що стояла коло дверей хатини.
Вона кинулася їм назустріч із вигуками радості і полегшення, оповила руками шию батька і вперше відтоді, як вони були висаджені на цей берег, залилася сльозами.
Професор Портер намагався мужньо вгамувати своє хвилювання, але напруга його нервів і занепад сил були занадто сильні. Він довго кріпився, але нарешті уткнув своє старе обличчя в плече дочки і тихо заплакав, як утомлена дитина.
Джен Портер повела його до хатини, а французи попрямували до берега, звідки йшли їм назустріч багато їхніх товаришів.
Клейтон, бажаючи залишити наодинці батька з дочкою, приєднався до моряків. і розмовляв із ними, поки їхня шлюпка не відпливла до крейсера, де лейтенант Шарпантьє повинен був доповісти про невдалий результат їхніх зусиль.
Тоді Клейтон квапливо повернувся до хатини. Його серце було сповнене щастям. Дівчина, що її він кохав, була врятована!
Він дивувався, яким побитом удалося їй врятуватися? Бачити її живою здавалося майже неймовірним.
Коли він підійшов до хатини, то побачив Джен Портер на порозі. Вона поспішила до нього назустріч.
— Джен! — вигукнув він. — Бог був воістину милосердний до вас! Скажіть, як ви врятувалися? У який спосіб Боже провидіння зберегло вас для всіх нас?
Досі він ніколи не називав її на ім’я, і дві доби тому щоки Джен Портер ніжно зарожевіли б від задоволення, почувши це звертання з вуст Клейтона — тепер воно злякало її.
— М-ре Клейтон! — сказала вона, спокійно протягуючи йому руку, — насамперед дозвольте мені подякувати вам за вашу лицарську відданість моєму дорогому батьку. Він розповів мені, який ви були самовідданий і сміливий. Як зможемо ми відплатити вам за це?
Клейтон помітив, що вона не відповіла на його дружнє вітання, але він не відчув ніяких побоювань з цього приводу. Вона стільки зазнала... Він відразу зрозумів, що не час нав’язувати їй свої почуття. .
— Я вже маю винагороду, — схвильовано відповів він, — адже я бачу В; (безпеці вас і професора Портера, і ми разом. Я вважаю, що навряд чи зміг би винести довше стримане і мовчазне горе вашого батька. Це було найважче випробування у моєму житті, міс Портер.) А до цього додайте і моє особисте горе — найбільше горе, що .я, коли-небудь знав. Скорбота вашого батька була така безнадійна, що я зрозумів, що ніяка любов, навіть любов чоловіка до дружини, не може бути такою глибокою, повною і самовідданою, як любов батька до своєї дочки.
Дівчина опустила очі. їй хотілося поставити ще одне питання, але воно здавалося майже блюзнірством перед обличчям любові цих двох людей і жахливих страждань, перенесених ними, тоді як вона щасливо сиділа сміючись поруч із богоподібною лісовою істотою, їла чудові плоди і дивилася очима любові в .такі ж наповнені коханням очі.
Але любов — дивний володар, а природа людини — ще більш дивна річ. І Джен усе-таки спитала, хоча і не пробувала виправдати себе перед своєю власною совістю. Вона себе просто ненавиділа і зневажала в ту-мить, але все-таки запитала:
— Де ж лісова людина, що пішла вас рятувати? Чому вона не тут?
— .Я не розумію, — відповів Клейтон. — Про кого ви говорите?
— Про того, хто врятував кожного з нас, — хто врятував і мене від горили.
— О! — вигукнув з подивом Клейтон. — Це... він врятував вас? Ви нічого не розповіли мені про вашу пригоду! Будь ласка, розкажіть!
— Але, — допитувалася вона, — хіба ви його не бачили? Коли ми почули постріли в джунглях, дуже слабкі, дуже віддалені, він залишив мене. Ми саме дісталися відкритої галявини, і він поспішив у напрямку сутички. Я знаю, що він пішов допомагати вам.
Тон її був майже благальний, на обличчі — виразне напруження від затамованого хвилювання. Клейтон не міг не помітити цього і здивувався, чому вона так сильно схвильована, так стурбована тим, де знаходиться, ця дивна істота. Він не здогадувався про істину, та і як міг він про неї здогадатися?
Однак він відчув неясне передчуття якогось нещастя, що загрожує йому, і в його душу несвідомо проникла іскра ревнощів і підозри щодо лісової людини, якій він був зобов’язаний своїм життям.
— Ми його не бачили, — відповів він спокійно. — Він не приєднався до нас. — І після хвилинного здивування додав: — Можливо, він пішов до свого племені, — до людей, що напали на нас.
Клейтон не знав сам, чому він це сказав: адже він сам не вірив у це; але любов — такий дивний владар!
Дівчина дивилася на нього широко розкритими очима.
— Ні! — вигукнула вона палко, — занадто вже палко, подумалося йому. — Це неможливо. Вони — чорношкірі, ЗІ він білий і джентльмен!
Клейтон знітився, але його спокусило маленьке зеленооке чортеня.
— Він дивна, напівдика істота джунглів, міс Портер. Ми нічого не знаємо про нього. Він не говорить і не розуміє жодної європейської мови, і його прикраси і зброя — прикраса і зброя дикунів західного узбережжя.
Клейтон говорив збуджено.
— На сотню миль навколо немає інших людських істот, міс Портер, самі дикуни! Він напевно належить до племені, що напали на нас, чи до якогось іншого, але настільки ж дикого, — він, може, навіть канібал.
Джен Портер сполотніла.
— Я цьому не вірю, — прошепотіла вона наче про себе. — Це неправда. Ви побачите, — сказала вона, звертаючись до Клейтона, — що він повернеться і доведе вам, що ви помиляєтеся. Ви його не знаєте так, як я його знаю. Кажу ж вам, що він джентльмен.
Клейтон був великодушною, по-лицарськи вихованою людиною, але щось у її тривожному захисті лісової людини підбурювало його до безрозсудних ревнощів. Він раптом забув усе, чим вони були зобов’язані цьому дикому лісовому напівбогу, і відповів Джен Портер з легкою усмішкою: .
— Можливо, звичайно, що ви маєте рацію, міс Портер, — сказав він, — але. я не думаю, щоб кому-небудь із нас так уже слід було турбуватися про цього велета, що харчується падлом. Зви чайно, може, що він напівбожевільний, потерпілий від якоїсь катастрофи, але він забуде вас так само швидко, як і ми забудемо його. Зрештою, це тільки звір джунглів, міс Портер!
Дівчина не відповіла, але відчула, як боляче стислося її серце. Гнів і злість, спрямовані на того, кого ми любимо, оздоблюють наші серця, але презирлива жалість змушує нас знічено мовчати.
Джен знала, що Клейтон говорив тільки те, що думає, і вперше спробувала докладно розібратися у своїй новій любові і піддати об’єкт її аналізу.
Повільно відвернулася вона від молодика і пішла в хатину, напружено роздумуючи. Вона спробувала уявити собі лісового бога поруч із собою в салоні океанського пароплава. Вона згадала, як він їсть руками, розриваючи їжу, немов хижий звір, і витирає потім свої засмальцьовані пальці об стегна, — і здригнулася.
Вона намагалася уявити, як вона знайомить його зі своїми світськими друзями — його, незграбну, неписьменну, грубу людину.
Джен задумливо увійшла до своєї кімнати, сіла на край постелі з трав, притуливши руку до стривожених грудей, і раптом відчула під блузою тверді обриси медальйона.
Джен Портер вийняла медальйон і з хвилину дивилася на нього затуманеними від > сліз очима. Потім притулила його до вуст, впала обличчям у траву і заридала.
— Звір? — прошепотіла вона. — Нехай тоді Бог теж оберне мене на звіра; бо людина він чи звір, я — його!
Того дня вона не бачилася більше з Клейтоном. Есмеральда принесла їй вечерю, і вона веліла їй передати батьку, що їй нездужається.
Наступного ранку Клейтон рано пішов з рятувальною експедицією в пошуках лейтенанта д’Арно. Цього разу загін складався з двохсот людей, при десяти офіцерах і двох лікарях. Провіанту було заготовлено на тиждень.
Загін узяв із собою постільну білизну і ноші — для перенесення хворих і поранених.
Це був рішучий і лютий загін — каральна, а разом з тим і рятувальна експедиція. Вони дісталися місця сутички незабаром після полудня, бо йшли тепер знайомою дорогою і не гаяли часу на розвідку.
Звідси слонова стежка вела просто в селище Мбонги. Була лиш друга година, коли голова експедиції зупинилася на галявині.
Лейтенант Шарпантьє, що командував загоном, негайно ж послав частину його через джунглі до протилежної околиці селища. Інша частина була послана зайняти позицію перед його ворітьми, тоді як сам лейтенант із рештою загону залишився на південному боці галявини. Було домовлено, що відкриє напад той загін, який повинен був зайняти північну, найбільш віддалену позицію. їх перший залп мав слугувати сигналом для одночасної атаки з усіх боків, щоб відразу штурмом захопити селище.
Близько півгодини загін з лейтенантом Шарпантьє чекав сигналу, причаївшись у густолисті джунглів. ЦІ півгодини здалися страшенно довгими матросам. Вони бачили, як тубільці опрацюють на прлях і снують коло воріт селища. .
Нарешті, пролунав сигнал — різкий рушничний постріл; і відповідні залпи дружно пролунали з джунглів із заходуФ» півдня.
Тубільці в паніці покидали свої знаряддя і кинулися і до огорожі. Французькі кулі косили їх, і матроси, перестрибуючи через мертві тіла, кинулися просто до воріт.
Напад був такий раптовий, що білі докотилися до воріт перше, ніж злякані тубільці встигли забарикадуватися, і наступної миті вулиця наповнилася озброєними людьми, що боролися врукопаш серед лабіринту хатин.
Кілька хвилин чорні несхитно боролися при вході на вулицю, але револьвери, рушниці і кортики французів зім’яли тубільців зі списами і перебили чорних стрільців з їхніми тятивами.
Незабаром бій перейшов у переслідування і потім у страшну різанину: французькі матроси знайшли обривки мундира д’Арно на деяких з чорних супротивників.
Вони щадили дітей і жінок, коли не змушені були убивати їх для самозахисту. Але, коли, нарешті, вони зупинилися, задихаючись, вкриті кров’ю і потом, — у всьому дикому селищі Мбонги не залишилося жодного воїна.
Ретельно обшукали кожну хатину, кожен куточок селища, але не могли знайти ні найменшого сліду д’Арно. Знаками вони допитали полонених, і, нарешті, один із матросів, що служив у. французькому Конго, помітив, що полонені розуміють ламане наріччя, яке було у вжитку між білими і найбільш примітивними племенами узбережжя. Але навіть і тоді вони не змогли довідатися нічого втішного про долю д’Арно.
На всі питання про нього їм відповідали збудженою жестикуляцією чи гримасами жаху. Нарешті, вони переконалися, що все це — лише доказ вини цих дикунів, що дві ночі тому вони умертвили і з’їли їхнього товариша.
Утративши будь-яку надію, вони стали готуватися до ночівлі в селі. Полонених зібрали в трьох хатинах, де їх сторожувала посилена варта. Коло зачинених воріт були поставлені вартові, і все селище занурилося в мовчазний сон, що порушувався лише плачем тубільних жінок про своїх загиблих.
Наступного ранку експедиція рушила у зворотний шлях. Моряки збиралися спочатку спалити селище вщент, але цього наміру не здійснили і не взяли із собою полонених. Вони залишили в селищі заплаканих жінок і дітей, але ті все-таки мали дах над головою і, частокіл для захисту від диких звірів.
Експедиція повільно йшла вчорашніми слідами. Десять навантажених нош затримували її хід. У восьми ношах лежали найбільш важко поранені, а двоє гнулися під вагою мерців.
Клейтон і лейтенант Шарпантьє йшли в тилу загону; англієць мовчав з поваги до горя свого супутника, адже д’Арно і Шарпантьє були з дитинства нерозлучними друзями.
Клейтон не міг не усвідомлювати, що француз тим більш гостро відчуває;своє горе, що загибель д’Арно була абсолютно даремною; Джен Портер виявилася врятованою раніше, аніж д’Арно потрапив до рук дикунів, і, крім того, дійство, в якому він утратив життя, було поза його службою і було затіяне заради чужих.
Але коли Клейтон висловив усе це лейтенанту Шарпантьє, той похитав головою:
— Ні, мосьє, — сказав він. — д’Арно захотів би вмерти так. Я засмучений лише тим, що не міг умерти за нього чи принаймні разом з ним. Шкодую, що ви його не знали ближче, мосьє. Він був справжнім офіцером і джентльменом — право надане багатьом, але заслужене далеко не всіма. Він не загинув даремно, адже смерть його за врятування чужої американської дівчини змусить нас, його товаришів, зустріти смерть ще мужніше, яка б вона не була.
Клейтон не відповів, але в ньому зародилося нове почуття поваги до французів, що залишилося відтоді і назавжди непотьмареним.
Було дуже пізно, коли вони дійшли до хатини на березі. Один постріл перед тим, як вони вийшли з джунглів, сповістив присутніх у таборі і на кораблі, що д’Арно не врятований; — було заздалегідь домовлено, що коли вони будуть за одну чи дві милі від табору, один постріл буде означати невдачу, а три — удачу, тоді як два постріли означали б, що вони не знайшли ні д’Арно, ні його чорних викрадачів.
їх зустріли урочисто, і небагато слів було промовлено, поки мертві і поранені, дбайливо розміщені на шлюпках, не були тихо відвезені на крейсер.
Клейтон, виснажений п’ятиденним важким переходом джунглями і двома сутичками з чорними, ввійшов до хатини, щоб з’їсти що-небудь і відпочити на зручній постелі із трави.
У дверях стояла Джен Портер.
— Бідолашний лейтенант! — сказала вона. — Чи знайшли ви хоч слід його?
— Ми спізнилися, міс Портер, — відповів він сумно.
— Розкажіть мені все! Що з ним трапилося?
— Не можу, міс Портер! Це занадто жахливо.
— Невже вони катували його? — прошепотіла вона.
— Ми не знаємо, що вони робили з ним перед тим, як убили його, — відповів Клейтон з виразом жалю на змученому обличчі, роблячи наголос на словах «перед тим».
— «Перед тим», як вони його вбили? Що ви хочете сказати? Вони не?.. Вони не?.. — Вона подумала про те, що Клейтон сказав про ймовірні стосунки лісової людини з цим плем’ям, і не могла вимовити жахливого слова.
— Так, міс Портер, вони — канібали, — сказав він майже з гіркотою, бо і йому спала на думку лісова людина, і страшні безпричинні ревнощі, що їх він відчув два дні тому, знову охопили його.
І тоді з раптовою брутальністю, настільки ж невластивою Клей-тону, як увічлива люб’язність мавпі, він зопалу сказав:
— Коли ваш лісовий бог пішов від вас, він, напевно, квапився на бенкет.
Про ці слова Клейтон пошкодував ще раніше, ніж вимовив їх, хоча і не знав, як жорстоко вони уразили дівчину. Його каяття стосувалося того безпідставного віроломства, що він виявив до людини, яка врятувала життя кожному з них і жодного разу не заподіяла нікому з них шкоди.
Дівчина гордо підвела голову.
— На ваше твердження могла бути доречною лише одна відповідь, м-ре Клейтон, — сказала вона крижаним тоном, — і я шкодую, що я не мужчина, щоб дати вам таку відповідь. — Вона швидко повернулася і пішла в хатину.
Клейтон був загайливий, як справжній англієць, так що дівчина встигла сховатися з очей перш, ніж він устиг зміркувати, яку відповідь дав би чоловік.
— Слово честі, - сказав він сумно, — вона назвала мене брехуном! І мені здається, що я заслужив це, — додав він зажурено. — Любий Клейтоне, я знаю, що ви стомлені і засмикані, але це не причина бути віслюком. Ідіть-но краще спати!
Але перш ніж лягти, він тихенько покликав Джен Портер через парусинову перегородку, оскільки бажав вибачитися. Однак із таким самим успіхом він міг би звернутися і до сфінкса! Тоді він написав записочку на клаптику паперу і просунув її під перегородку.
Джен Портер побачила папірець, вдала, що не помітила його, тому що була дуже розсерджена, скривджена й ображена; але вона була жінкою і тому незабаром ніби випадково підняла його і прочитала:
Дорога міс Портер, у мене не було жодної підстави сказати те, що я сказав. Єдиним моїм вибаченням є те, що, мабуть, нерви мої розладналися остаточно; утім, це зовсім не вибачення! Будь ласка, постарайтеся думати, що я цього не говорив зовсім. Мені дуже соромно. Я ніяк не хотів скривдити вас, — вас менше, ніж будь-кого на світі! Скажіть, що ви вибачаєте мені. ,
Ваш Сесіль Клейтон
— Ні, він думав так, інакше він ніколи б цього не сказав, — міркувала дівчина; але це не може бути правдою, і я знаю, що це неправда!
Одна фраза в записці злякала її: «Я ніяк не хотів скривдити вас, — вас менше, ніж будь-кого на світі!»
Ще тиждень тому ці слова наповнили б її радістю, тепер — вони гнітили її.
Вона шкодувала, що зблизилася з Клейтоном. Вона шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, — ні, цьому вона була рада. А тут ще та, інша записка, що вона знайшла в траві перед хатиною після свого повернення з джунглів, любовна записка, підписана Тарзаном із племені мавп.
Хто б міг бути цей новий шанувальник? Що, коли це ще один із диких мешканців страшного лісу, що може зробити все, що завгодно для оволодіння нею?
— Есмеральдо! Прокиньтеся! — гукнула вона. — Як ви дратуєте мене тим, що можете спокійно спати, знаючи, що навкруги лихо!
— Габерелле! — заволала Есмеральда, встаючи. — Що тут знову? Гіпосорог? Де він, міс Джен?
— Дурниці, Есмеральдо, нікого тут немає. Лягайте знову! Ви нестерпні, коли спите, але ще нестерпніші, коли прокинетеся!
— Дитинко моя солоденька, що з вами, моя люба? Ви сьогодні начебто сама не своя, — сказала служниця.
— Ох, Есмеральдо, я сьогодні ввечері сама собі бридка. Не звертайте на мене уваги — це буде найкраще з вашого боку.
— Добре, солоденька моя, лягайте-но краще спати. Ваші нерви розладнані. З усіма цими розповідями пана Філандера про ринотамів та якихось людожерних геніїв воно й не дивно!
Джен Портер засміялася, підійшла до ліжка Есмеральди і, поцілувавши щоку відданої негритянки, побажала їй на добраніч.
ххІІІ
БРАТЕРСТВО
Коли д’Арно опритомнів, він побачив, що лежить на постелі з м’яких лопухів і трав у курені, побудованому з гілок.
В отвір куреня відкривався краєвид на луку, вкриту зеленим різнотрав’ям, за якою досить близько височіла щільна стіна чагарів і дерев.
Він почувався дуже розбитим і слабким. Коли свідомість цілком повернулася до нього, він відчув гострий біль від багатьох жорстоких ран і тупий біль у кожній кістці, у кожнім м’язі тіла — наслідки жахливих тортур, яких він зазнав.
Навіть поворот голови — і той викликав таке нестерпне страждання, що він довго пролежав нерухомо, заплющивши очі.
Він намагався у деталях відтворити подробиці того, що з ним трапилося до тієї миті, коли він знепритомнів, щоб знайти пояснення свого теперішнього стану; намагався зрозуміти, серед друзів він чи серед ворогів.
Нарешті, йому згадалася страхітлива сцена коло стовпа і дивна постать, в обіймах якої він впав у несвідомий стан.
Д’Арно не знав, яка доля очікує його. Він не бачив і не чув навкруги жодних ознак життя.
Невпинний гомін джунглів — шерех листя, дзижчання комах, щебетання птахів і згуки якихось тварин, — усе змішалось у заспокійливе ласкаве бурмотіння. Здавалося, начебто він лежить осторонь, далеко від міріадів життів, звуки яких долітають до нього тільки як неясний відгомін.
Нарешті, він поринув у спокійний сон і прокинувся вже після полудня.
Знову відчув він дивне почуття цілковитої розгубленості, що позначило і його перше пробудження; але тепер він небавом пригадав недавнє минуле і, глянувши через отвір куреня, побачив постать людини, що сидить навпочіпки.
До нього була звернена широка мускуляста спина, і хоча вона була дуже засмагла, д’Арно побачив, що це спина білої людини, і він подякував долі.
Француз тихо окликнув Тарзана. Він обернувся і, вставши, попростував до куреня. Його обличчя було прекрасне — саме прекрасне, — подумав д’Арно, — яке він будь-коли бачив у житті.
Нагнувшись, він уповз до куреня пораненого офіцера і доторкнувся холодною рукою до його чола. д’Арно заговорив з ним французькою, але людина тільки похитала головою з видимим смутком, як здалося французові.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
