Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
Є ще інший, котрому я теж хотіла б подякувати, але він не повернувся, хоча я не можу повірити, що він помер.
Його імені я не знаю. Він великий, білий велетень, що носив брильянтовий медальйон на грудях. Якщо ви знаєте його і можете говорити його мовою, передайте йому мою подяку і скажіть, що я сім днів чекала його повернення. Скажіть йому також, що я живу в Америці, у місті Балтіморі. Там він завжди буде для мене бажаним гостем, якщо побажає відвідати мене.
Я знайшла записку, що ви мені її написали. Вона лежала між листям біля хатини. Не знаю, як ви, що ніколи не говорили зі мною, змогли покохати мене? І я дуже засмучена, якщо це правда, адже я своє серце віддала іншому.
Але знайте, що я завжди залишуся вашим другом.
Джен Портер
Тарзан майже цілу годину сидів, утупивши погляд у підлогу. З листів йому стало очевидно, що вони не знали, що він і Тарзан — одна й та сама людина. — «Я віддала моє серце іншому» — повторював він знову і знову подумки.
Отже, вона не любить його! Як могла вона прикидатися, що любить, і піднести його на таку височінь надії тільки для того, щоб скинути в безодню розпачу?
Може, її поцілунки були тільки знаком дружби? Що може знати він, котрий нічого не знає про людські звичаї?
Раптом він встав і, побажавши д’Арно добраніч, як той на вчив його, кинувся на постіль з папороті, на якій спала Джен Портер. ,
Д’Арно загасив лампу і теж ліг.
Цілий тиждень вони майже тільки те й робили, що відпочивали, і д’Арно навчав Тарзана французької мови. До кінця тижня вони вже могли абияк порозумітися.
Якось пізно ввечері, коли вони сиділи в хатині, збираючись лягати спати, Тарзан кинувся до д’Арно.
— Де Америка? — запитав він.
Д’Арно показав на північний захід.
— За багато тисяч миль за океаном. Для чого вам це?
— Я збираюся туди. Д’Арно похитав головою.
— Це неможливо, мій друже, — сказав він.
Тарзан встав і, підійшовши до однієї із шаф, повернувся з ґрунтовно зачитаною географією в руках. Розкривши карту світу, він сказав:
— Я ніколи не міг до пуття зрозуміти всього цього; поясніть, будь ласка!
Д’Арно виконав його прохання, сказавши, що синя фарба означає усю воду на землі, а плями іншого кольору континенти й острови. Тарзан попросив показати місце, де вони тепер знаходяться.
Д’Арно це зробив.
— Тепер покажіть, де Америка, — сказав Тарзан.
І коли д’Арно доторкнувся пальцем до Північної Америки, Тарзан усміхнувся і, поклавши на сторінку долоню, виміряв нею Атлантичний океан, що лежав між обома материками.
— Ви бачите, це недалеко; моя рука ширша! Д’Арно розсміявся. Як пояснити цій людини?
Він узяв олівець і зробив малесеньку крапку на березі Африки.
— Цей маленький значок на карті, — сказав він, — набагато разів більший, ніж ваша хатина на землі. Бачите ви тепер, як це далеко?
Тарзан задумався.
— А чи живуть білі люди в Африці? — запитав він.
— Живуть.
— Де живуть найближчі?
Д’Арно вказав на карті крапку на північ від них.
— Так близько? — з подивом запитав Тарзан.
— Так, —відповів д’Арно, — але це зовсім не близько.
— А в них є великі судна для переїзду через океан?
— Є.
— Ми підемо туди завтра, — заявив Тарзан. Д’Арно посміхнувся і похитав головою.
— Це занадто далеко! Ми загинемо набагато раніше, ніж доберемося туди.
— Ви хочете залишитися тут назавжди? — запитав Тарзан.
— О, ні, — відповів д’Арно.
— Ну, тоді ми завтра рушимо з місця. Тут мені більше не подобається. Я готовий скоріше вмерти, аніж залишатися, тут.
— Добре, — відповів д’Арно, стенувши плечима. — Не знаю, мій друже, але і я теж скажу, що волів би вмерти, аніж жити тут. Якщо ви підете, і я піду з вами.
— Отже, вирішено, — сказав Тарзан. — Завтра я вирушаю до Америки.
— Як же ви поїдете в Америку без грошей? — запитав д’Арно.
— Що таке гроші? — здивувався Тарзан.
Треба було чимало часу, щоб він хоч трохи зрозумів.
— Як люди добувають гроші? — запитав він, нарешті.
— Вони їх заробляють.
— Чудово. Я зароблю.
— Мі, друже мій, — заперечив д’Арно. — Про гроші ви не повинні турбуватися, і вам не потрібно буде заробляти. У мене їх досить для двох, досить для двадцяти, — набагато більше грошей у мене, аніж це потрібно для однієї людини. І ви будете мати все, що побажаєте, якщо ми коли-небудь доберемося до цивілізації.
Отже, наступного ранку вони вирушили в дорогу уздовж берега. Кожний ніс рушницю і патрони, а також постіль і небагато провізії і кухонного начиння.
Останнє здалося Тарзану зовсім непотрібним вантажем, і він викинув своє.
— Але ви повинні навчитися їсти варену їжу, мій друже, — заперечив д’Арно. — Жодна цивілізована людина не їсть сирого м’яса!
— Вистачить у мене часу навчитися, коли я доберуся до цивілізації. Мені ці речі не подобаються; вони тільки псують смак гарного м’яса.
Цілий місяць йшли вони на північ, іноді дістаючи собі їжі вдосталь, а іноді голодуючи кілька днів.
Вони не зустрічали й ознак тубільців, а дикі звірі їх не турбували. Загалом їхня подорож була надзвичайно вдалою.
Тарзан закидав товариша питаннями і його знання швидко збільшувалися. Д’Арно навчав його тонкощів цивілізації, навіть користання ножем і виделкою. Але іноді Тарзан з відразою кидав їх, і схопивши їжу сильними засмаглими руками, рвав її кутніми зубами, як дикий звір.
Тоді д’Арно сердився і говорив:
— Ви не повинні їсти, як тварина, Тарзане, коли я так намагаюся зробити з вас джентльмена. Моn Dіеu! Джентльмени не роблять цього, це просто жахливо!
Тарзан посміхався зніяковіло і знову брався за виделку і ніж, але в душі він їх ненавидів.
Дорогою він розповів д’Арно про велику скриню, про те, як матроси зарили її, і про те, як він її відрив, переніс на місце зборів мавп і там зарив знову.
— Мабуть, це скриня зі скарбом професора Портера, — зміркував д’Арно. — Це дуже, дуже негаразд, але, звичайно, ви цього не знали!
Тарзан тут тільки згадав і зрозумів листа, написаного Джен Портер її приятельці, украденого ним у неї першого ж дня, коли прибульці улаштувалися в його хатині. Тепер він знав, що було в скрині і яке вона мала значення для Джен Портер!
— Завтра ми повернемося назад за скринею, — виголосив він, звертаючись до д’Арно.
— Назад? — неабияк здивувався д’Арно. — Але, дорогий мій, ми тепер уже три тижні в дорозі; нам знадобиться ще три тижні для зворотної подорожі за скарбом. І потім, при величезній вазі скрині, нести яку мали чотири матроси, місяці линуть раніше, ніж ми знову дійдемо до цього місця.
— Але це необхідно, друже мій, — наполягав Тарзан. — Йдіть далі до цивілізації, а я повернуся за скарбом. Сам я зможу йти набагато швидше.
— У мене є кращий план, Тарзане! — вигукнув д’Арно. — Ми разом дійдемо до найближчого поселення. Там ми винаймемо судно і повернемося за скарбом морем уздовж берега, у такий спосіб доставити його буде набагато легше. Це і швидше і безпечніше, і не змусить нас розлучатися. Що ви думаєте про мій план, Тарзане?
— Годиться! — сказав Тарзан. — Скарб буде на місці, коли б ми не з’явилися за ним; і хоча я міг би сходити за ним тепер і нагнати вас через місяць чи два, але буду більш спокійний за вас, знаючи, що ви не один у дорозі. Коли я бачу, який ви безпорадний, д’Арно, я часто дивуюся, як людський рід міг уникнути знищення за всі ті століття, про які ви мені говорили. Одна Сабор могла б винищити тисячі таких, як ви.
Д’Арно засміявся:
— Ви будете більш високої думки про людській рід, коли побачите його армії і флоти, величезні міста і могутні досягнення техніки. Тоді ви зрозумієте, що розум, а не м’язи, ставить людсь ку істоту вище від могутніх звірів ваших джунглів. Самотня і беззбройна людина, звичайно, не зрівняється у силі з великим звіром; але якщо десять людей зберуться, вони з’єднають свій розум і свої м’язи проти диких ворогів, тоді як звірі, нездатні міркувати, ніколи не додумаються про союз проти людей. Якби було інакше, Тарзане, скільки б прожили ви у дикому лісі?
— Ви маєте рацію, д’Арно, — відповів Тарзан. — Якби Керчак прийшов на допомогу Тублату в ніч Дум-Дум, мені був би кінець. Але Керчак не зумів скористатися такою вдалою нагодою! Навіть Калу, моя мати, не могла будувати планів наперед. Вона просто їла, скільки їй було потрібно, і коли вона хотіла їсти. Навіть знаходячи надмір їжі тоді, коли ми голодували, вона ніколи не збирала запасів. Пам’ятаю, вона вважала великою дурістю з мого боку обтяжувати себе зайвою їжею під час переходів, хоча бувала дуже рада їсти її разом зі мною, коли випадково на шляху у нас не зустрічалося здобичі.
— Виходить, ви знали вашу матір, Тарзане? — запитав з подивом д’Арно.
— Знав. Вона була велика красива мавпа, більша за мене зростом і важила вдвічі більше в порівнянні зі мною.
— А ваш батько? — запитав д’Арно.
— Його я не знав. Калу говорила, що він був біла мавпа і безволосий, як я. Тепер знаю, що, мабуть, він був білою людиною.
Д’Арно довго і пильно розглядав свого супутника.
— Тарзане, — сказав він нарешті, — неможливо, щоб мавпа Калу була вашою матір’ю. Якби це було так, ви успадкували б хоч якісь особливості мавп. А у вас їх зовсім немає. Ви чистокровна людина і, імовірно, син висококультурних батьків. Невже у вас немає хоча б слабких указівок на ваше минуле?
— Немає ніяких, — відповів Тарзан.
— Ніяких записок у хатині, що могли б пролити якесь світло на життя її колишніх мешканців?
— Я прочитав усе, що було в хатині, за винятком однієї книжки, що, як я знаю тепер, була написана не по-англійському, а якоюсь іншою мовою. Може, ви зумієте її прочитати.
Тарзан витяг із дна свого сагайдака маленьку чорну книжку і подав її своєму супутнику. Д’Арно глянув на обкладинку.
— Це щоденник Джона Клейтона, лорда Грейстока, англійського дворянина, і він написаний по-французькому, — сказав він, і відразу взявся читати написаний понад двадцять років тому що денник, в якому передавалися подробиці історії, уже нам відомої — історії пригод, поневірянь і прикрощів Джона Клейтона і його дружини Еліс від дня їхнього від’їзду з Англії. Закінчувався щоденник за годину до того, як Клейтон був убитий Керчаком.
Д’Арно читав уголос. Часом його голос зривався, і він був змушений зупинитися. Яка страшна безнадійність пролягала між рядками!
Часом він поглядав на Тарзана. Але лісова людина сиділа навпочіпки незворушно, як кам’яний ідол.
Тільки коли почалися рядки про малюка, тон щоденника змінився і зникла нота розпачу, що закралася в щоденник після перших двох місяців перебування на березі. Тепер тон щоденника був забарвлений якимсь гнітючим щастям, що справляло ще більш сумне враження, аніж усе інше.
В одному із записів звучав майже бадьорий тон:
Сьогодні моєму хлопчику виповнилося шість місяців. Він сидить на колінах Еліс коло столу, за яким я пишу; це щаслива, здорова, прекрасна дитина.
Так чи інакше, навіть супроти будь-якої вірогідності, мені уявляється, що я бачу його дорослим, що він посідає у світі становище батька, і цей другий Джон Клейтон укриває новою славою рід Грейстоків.
І от, ніби для того, щоб додати моєму пророцтву ваги своїм підписом, він схопив моє перо в пухленький кулачок і полишив на сторінці відбиток своїх малесеньких пальчиків, забруднених у чорнилі.
І відразу на полі сторінки з’явилися слабкі і наполовину змазані відбитки чотирьох малесеньких пальчиків і частина великого пальця.
Коли д’Арно скінчив читати, обоє чоловіків просиділи кілька хвилин мовчки.
— Скажіть, Тарзане, про що ви думаєте? — запитав д’Арно. — Хіба ця маленька книжечка не розкрила перед вами таємницю вашого походження? Адже ви і є лорд Грейсток!
Голова Тарзана поникла.
— У книжці увесь час говориться про одну дитину, — відповів він. — Маленький скелетик його лежав у колисці, де він помер, просячи їсти. Він лежав там з першого дня, як я ввійшов до хатини, і до того дня, коли експедиція професора Портера поховала його поруч з його батьком і матір’ю, коло стіни хатини. Отже, це і була та дитина, що згадується в книжечці, і таємниця мого походження ще темніша, ніж була колись, бо останнім часом я сам багато думав про те, що ця хатина була місцем мого народження. Я думаю, що Калу говорила правду, — засмучено закінчив Тарзан.
Д’Арно похитав головою. Він не був переконаний, і в голові його зародився намір довести правильність своєї версії, бо він знайшов ключ, що міг відкрити таємницю.
Тиждень по тому мандрівники зненацька вийшли з лісу на галявину.
Там височіло кілька будинків, обнесених міцним частоколом. Між ними й огорожею стелилося оброблене поле, на якому працювало багато негрів.
Обоє зупинилися на узліссі. Тарзан уже готовий був спустити отруєну стрілу зі свого луку, але д’Арно ухопив його за руку.
— Що ви робите, Тарзане? — гукнув він.
— Вони намагатимуться убити нас, якщо побачать, — відповів Тарзан. — Я волію бути сам убивцею.
— А може, вони будуть зичливі до нас, — заперечив д’Арно.
— Це чорні люди, — було єдиною відповіддю Тарзана. І він знову натягнув тятиву.
— Ви не повинні цього робити, Тарзане! — гукнув д’Арно. — Білі люди не вбивають даремно. Моn Dіеu, скільки вам іще треба учитися! Я вже заздалегідь пожалів того бешкетника, котрий розсердить вас, мій дикий друже, коли я привезу вас у Париж. У мене буде клопоту повна голова, щоб уберегти вас від гільйотини.
Тарзан посміхнувся й опустив лук.
— Я не розумію, чому я можу вбивати чорношкірих у джунглях і не можу вбивати їх тут? Ну, а якби лев Нума стрибнув тут на нас, я, очевидно, повинен був би сказати йому: «Доброго ранку, мосьє Нума, як поживає мадам Нума?»
— Почекайте, поки чорношкірі на нас кинуться, — заперечив д’Арно, — тоді стріляйте. Але поки люди не доведуть, що вони ваші вороги, не слід починати першим.
— Ходімо, — сказав Тарзан, — ходімо і представимося їм, щоб вони самі вбили нас!
І він попростував полем, високо піднявши голову, і тропічне сонце обливало своїми променями його гладеньку, смагляву шкіру.
За ним ішов д’Арно, одягнений в одіж, полишений Клейтоном у хатині після того, як французькі офіцери з крейсера забезпечили його більш пристойним одягом. -
Але от один з чорношкірих підвів голову, побачив Тарзана, повернувся і з лементом кинувся до частоколу.
В одну мить повітря наповнилося лементами жаху селян, що тікали але перш ніж вони добігли до огорожі, якась біла людина з’явилася коло огорожі з рушницею в руках, бажаючи довідатися про причину хвилювання.
Те, що він побачив перед собою, змусило його взяти рушницю на приціл, і Тарзан із племені мавп удруге скуштував би свинцю, якби д’Арно не крикнув голосно людині з наведеною рушницею:
— Не стріляйте! Ми друзі!
— Ні з місця у такому разі! — почули вони у відповідь.
— Стійте, Тарзане! — гукнув д’Арно. — Вони думають, що ми вороги.
Тарзан призупинився, а потім він і д’Арно почали повільно підходити до білої людини коло воріт... Останній розглядав їх із. подивом, що межувала з розгубленістю.
— Що ви за люди? — запитав він по-французькому.
— Білі люди, — відповів д’Арно. — Ми довго поневірялись джунглями.
Тоді людина опустила рушницю і підійшла до них із протягнутою рукою.
— Я отець Костянтин з тутешньої французької місії, — сказав він, — і радий вітати вас.
— А це мосьє Тарзан, отче Костянтине, — відповів д’Арно, указуючи на лісову людину; і коли священик простягнув руку Тарзанові, д’Арно додав: — А я, — Поль д’Арно, офіцер французького флоту.
Отець Костянтин потис руку, що Тарзан йому простягнув, наслідуючи його жест, і оглянув швидким і проникливим поглядом його чудову поставу і прекрасне обличчя.
Тарзан, мавпячий годованець, прийшов на перший пост цивілізації.
Вони пробули тут із тиждень, і Тарзан, украй спостережливий, багато чого навчився зі звичаїв людей. А в цей час чорні жінки шили для нього і для д’Арно білі парусинові костюми, щоб вони могли продовжувати свою подорож у більш пристойному вигляді.
XXVI НА ВИСОТІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Місяць по тому вони дісталися маленького селища в гирлі широкої ріки. Очам Тарзана відкрилася велика кількість суден, і знову присутність безлічі людей наповнило його боязкістю дикої лісової істоти.
Помалу він звик до незрозумілих шумів і дивних звичаїв цивілізованого селища, і ніхто не міг би подумати, що цей красивий француз у бездоганному білому костюмі, який сміявся і просторікував із тутешніми жителями, ще два місяці тому мчав без будь-якого одягу верхів’ям дикого лісу, нападаючи на необачну жертву і пожираючи її сирою!
Ножем і виделкою, що він так презирливо відкинув їх місяць тому, Тарзан користувався тепер так само вишукано, як і сам д’Арно.
Він був надзвичайно здібний учень, і молодий француз завзято працював над швидким перетворенням Тарзана, годованця мавп, у досконалого джентльмена щодо манер і мови.
— Бог створив вас джентльменом у душі, мій друже, — сказав д’Арно, — але потрібно, щоб це проявилося і в вашій зовнішності.
Як тільки вони дісталися маленького порту, д’Арно сповістив телеграфом свій уряд про те, що він живий і здоровий, і прохав про тримісячну відпустку, що й була йому надана.
Він зателеграфував також і своїм банкірам про висилку грошей. Але обох друзів сердила змушена бездіяльність упродовж цілого місяця, що спричинилося через неможливість раніше зафрахтувати судно для повернення Тарзана за скарбом.
Під час їхнього перебування в прибережному місті особистість мосьє Тарзана зробилася предметом подиву і білих і чорних через кілька подій, які здалися йому самому несуттєвими дрібницями.
Якось величезний негр, що допився до білої гарячки, тероризував усе місто, поки не затесався, на своє лихо, на веранду готелю, де, недбало обіпершись, сидів чорноволосий французький велетень.
Негр піднявся, розмахуючи ножем, по широких східцях і накинувся на компанію з чотирьох чоловіків, що, сидячи за столиком, звично присьорбували абсент.
Усі четверо втекли щодуху зі зляканим лементом, і тоді негр помітив Тарзана. Він із ревінням накинувся на нього, і сотні очей спрямувалися на Тарзана, щоб побачити, як гігантський негр заріже бідного француза.
Тарзан зустрів напад із зухвалою усмішкою, яку завжди викликало у нього передчуття бою.
Коли негр на нього кинувся, сталеві м’язи схопили чорну кисть руки із занесеним ножем. Один швидкий порух, і рука залишилася висіти з переламаними кістками.
Від болю і подиву чорношкірий миттєво протверезів, і коли Тарзан спокійно опустився у своє крісло, негр із пронизливим криком кинувся навтьоки до свого рідного селища. ,
Іншого разу Тарзан і д’Арно сиділи за обідом з кількома білими. Мова зайшла про левів і про полювання на левів.
Думки розділилися щодо хоробрості царя звірів; деякі твердили, що лев страшенний боягуз, але всі погоджувалися, ЩО Коли вночі біля табору лунає ревіння царя джунглів, то вони відчувають безпеку, тільки хапаючись за скорострільні рушниці,
Д’Арно і Тарзан заздалегідь умовилися, що минуле Тарзана повинно зберігатися в таємниці, отже, крім французького офіцера, ніхто не знав про близьке знайомство Тарзана з лісовими звірами.
— Мосьє Тарзан ще не висловив своєї думки, — промовив один зі співрозмовників. — Людина з такими даними, як у нього, і котра провела, як я чув, певний час у Африці, неодмінно мала б зіткнутися з левом, чи не так?
— Так, — сухо відповів Тарзан. — Зіткнувся настільки, щоб знати, що кожен з вас має рацію у своїх судженнях про левів, що вам зустрілися; але з таким самим успіхом можна судити і про чорношкірих з того негра, що казився тут минулого тижня, чи вирішити запалу, що всі білі боягузи, зустрівши одного боягузливого європейця. Серед нижчих рас, джентльмени, стільки ж індивідуальностей, скільки і серед нас самих. Сьогодні ви можете наштовхнутися на лева з боязкою вдачею, — і він утече від вас. Завтра ви нарветеся на його родича чи навіть на його брата-близнюка, і друзі ваші будуть дивуватися, чому ви не повернулися з джунглів. Особисто я завжди заздалегідь припускаю, що лев лютий, і завжди тримаюся насторожі.
— Полювання приносило б небагато задоволення, — заперечив перший, — якби мисливець боявся дичини, на яку полює!
Д’Арно посміхнувся: це Тарзан боїться!
— Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі під словом «страх», — заявив Тарзан: — Як і у левів, страх теж різний у різних людей. Але для мене єдиною втіхою полювання є усвідомлення того, що дичина моя настільки ж небезпечна для мене, наскільки я сам небезпечний для неї. Якби я подався на полювання на левів з двома скорострільними рушницями, з носієм, і двадцятьма загоничами, я гадав би, що в лева занадто мало шансів, і моя втіха від полювання зменшилася б пропорційно збільшенню моєї безпеки.
— У такому разі залишається припустити, що мосьє Тарзан волів би вирушити на полювання на левів голим і озброєним самим лише ножем? — розсміявся той, хто говорив раніше, добродушно, але з легким відтінком сарказму.
— Із мотузкою, — додав Тарзан.
Саме в цю мить глухе ричання лева донеслося з далеких джунглів, немов кидаючи виклик сміливцю, що зважився б вийти з ним на бій.
— От вам зручна нагода, мосьє Тарзан, — засміявся француз.
— Я не голодний, — просто відповів Тарзан.
Усі розсміялися, за винятком д’Арно. Він один знав, наскільки логічна і серйозна ця причина у вустах людини-мавпи.
— Зізнайтеся, ви побоялися б, як побоявся б кожен з нас, піти зараз у джунглі голим, озброєним тільки ножем і мотузкою? — сказав жартівник.
— Ні, — відповів йому Тарзан. — Але дурень той, хто здійснює вчинок без вагомої підстави.
— П’ять тисяч франків, от вам і підстава, — сказав інший француз. — Б’юся об заклад на цю суму, що ви не зможете принести з джунглів лева при дотриманні згаданих вами умов: голим і озброєним ножем і мотузкою.
Тарзан глянув на д’Арно і ствердно кивнув головою.
— Ставте десять тисяч, — запропонував д’Арно.
— Добре, — відповів той. Тарзан устав.
— Мені доведеться залишити свій одяг на краю селища, щоб не прогулятися голим по вулицях, якщо я не повернуся до світанку.
— Невже ви підете зараз? — вигукнув той, хто пропонував парі. — Адже темно?
— Чому ж ні? — запитав Тарзан. — Нума бродить ночами, буде легше знайти його.
— Ні, — заявив той. — Я не хочу мати вашу кров на своїй совісті. Досить ризику, якщо ви підете вдень.
— Я піду зараз! — заперечив Тарзан і подався до себе в кімнату за ножем і мотузкою.
Решта присутніх провели його до краю джунглів, де він залишив свій одяг у маленькім сарайчику.
Але коли він зібрався пірнути у темряву низьких заростей, вони усі взялися відмовляти його, і той, хто бився об заклад, найбільше наполягав, щоб він відмовився від божевільної витівки..
— Я буду вважати, що ви виграли, — сказав він, — і десять тисяч франків ваші, якщо тільки ви відмовитеся від цього божевільного заміру, що обов’язково скінчиться вашою загибеллю.
Тарзан тільки засміявся, і за мить джунглі поглинули його.
Присутні постояли мовчки кілька хвилин і потім повільно пішли назад, на веранду готелю.
Не встиг Тарзан увійти в джунглі, як тут же вибрався на дерева і з почуттям радісної свободи помчав лісовим верховіттям.
Оце — життя! Ох, як він його любить! Цивілізація не має нічого подібного у своєму вузькому й обмеженому колі, задавленому з усіх боків всілякими умовностями і забобонами. Навіть одяг був перешкодою і незручністю.
Нарешті він вільний! Він не розумів досі, яким бранцем він був увесь цей час!
Як легко-було б повернутися назад до берега і рушити на південь до своїх джунглів і до хатини в бухті!
Він зачув оддалік запах Нуми, бо просувався проти вітру. І от Його гострий слух уловив знайому ходу скрадливих лап і тертя величезного тіла об низький чагарник.
Тарзан спокійно перестрибував по гілках над звіром, що нічого не підозрював, мовчки вистежував його, поки не добрався до невеликого клаптика, освітленого місячним сяйвом.
Тоді швидка петля оповила і здавила буре горло, і подібно до того, як він це сотні разів робив колись, Тарзан прикріпив кінець мотузки на міцному суку і, поки звір намагався вивільнитися і рвав пазурами повітря, Тарзан зістрибнув на землю за ним і, вихопившись на його велику спину, устромив разів десять довге вузьке лезо в люте серце лева.
І тоді, поставивши ногу на труп Нуми, він голосно видав страхітливий переможний погук свого дикого племені.
З хвилину Тарзан стояв нерішуче під напливом суперечливих прагнень: відданість до д’Арно змагалася в ньому з поривом до волі рідних джунглів. Нарешті, спогад про прекрасне обличчя і гарячі губи, міцно притиснуті до його губ, перемогло чарівну картину минулого, що він намалював собі. Дика людина завдала собі на плечі ще теплу тушу і знову стрибнула на дерева.
Люди на веранді сиділи майже мовчки протягом години.
Вони безуспішно намагалися говорити на різні теми, але настирлива думка, що терзала кожного з них, змушувала їх ухилятися від розмови.
— Боже мій І — вимовив нарешті той, що бився об заклад. — Я більше не можу зволікати. Піду в джунглі з моєю скорострільною рушницею і приведу назад цього зайдиголову.
— Я теж піду з вами, — сказав другий.
— І я, і я, і я, — одночасно вигукнула решта. Ці слова начебто порушили одур якогось нічного страхіття. Усі бадьоро заспішили до своїх кімнат і потім, солідно озброєні, направилися до джунглів.
— Господи! Чуєте? Що це таке? — раптом крикнув один англієць, коли дикий погук Тарзана слабко донісся до їхнього слуху.
— Я чув якось подібне, — сказав бельгієць, — коли я був у країні горил. Мої носії сказали мені, що це лемент великого сам-ця-мавпи, що вбив у бою супротивника.
Д’Арно згадав слова Клейтона про жахливе ревіння, яким Тарзан сповіщав про свою перемогу, і він ледь посміхнувся, попри свій страх при думці, що цей надривний лемент вирвався з людського горла і з вуст його друга!
У той час, коли все товариство зупинилося на узліссі і стало обговорювати, як краще розподілити свої сили, усі раптом здригнулися, почувши поруч неголосний сміх, і, обернувшись, усі побачили, що до них, завдавши на плечі левину тушу, наближається гігантська постать.
Навіть д’Арно був як громом уражений, адже здавалося неможливим, щоб із тією жалюгідною зброєю, яку взяв Тарзан, він міг так швидко покінчити з левом, чи щоб він один міг принести величезну тушу крізь непрохідні зарості джунглів.
Усі оточили Тарзана, закидаючи його питаннями, але він тільки зневажливо посміхався, коли йому говорили про його подвиг.
Тарзану здавалося, що це все одно, коли хтось би став хвалити різника за те, що він убив корову. Тарзан так часто убивав заради їжі чи самозахисту, що його вчинок анітрохи не здавався йому винятковим. Але в очах цих людей, що звикли полювати на велику дичину, він був дійсно героєм; крім того, він несподівано придбав десять тисяч франків, оскільки д’Арно наполіг на тому, щоб він їх узяв собі.
Це було дуже суттєво для Тарзана, бо він починав розуміти, яка сила криється в цих маленьких круглячках металу чи папірцях, що постійно переходять з рук у руки, коли людські істоти їздять, чи їдять, чи сплять, чи вдягаються, чи п’ють, чи працюють, чи грають, чи відшукують собі притулок від холоду, дощу і сонця.
Для Тарзана стало очевидним, що без грошей прожити не можна. Д’Арно говорив йому, щоб він цим не переймався, адже у нього грошей більше, аніж потрібно для обох. Але лісова людина багато чого навчилася і, між іншим, і того, що люди дивляться зверхньо на людину, що бере гроші від інших, не даючи натомість нічого рівноцінного.
Невдовзі після епізоду з полюванням на лева, д’Арно удалося зафрахтувати старий вітрильник для каботажного рейсу в закриту бухту Тарзана.
Це був щасливий ранок для них обох, коли, нарешті, маленьке судно підняло вітрила і вийшло в море.
Плавання уздовж берегів склалося благополучно, і на ранок після того, як вони кинули якір перед хатиною, Тарзан з лопатою в руках подався один в амфітеатр мавп, де був заритий скарб. Він повернувся наступного дня під вечір, несучи на плечах важезну скриню; а на світанні маленьке судно вийшло з бухти і пішло зворотним шляхом на північ.
Три тижні по тому Тарзан і д’Арно вже були пасажирами на борту французького пароплава, який ішов до Ліона. Вони провели кілька днів у цьому місті, затим д’Арно повіз Тарзана в Париж.
Тарзан жагуче прагнув скоріше виїхати до Америки, але д’Арно наполіг на тому, щоб він спершу з’їздив з ним у Париж, і не хотів пояснити йому, якою невідкладною потребою спричинене його прохання.
Однією з перших нагальних справ д’Арно по приїзді в Париж був візит до старого приятеля, великого чиновника департаменту поліції, — куди він узяв із собою і Тарзана.
Д’Арно спритно переводив розмову з одного питання на інше, поки чиновник не пояснив зацікавленому Тарзану багато сучасних методів упізнання злочинців.
Тарзана особливо вразило вивчення відбитків пальців, що застосовується цією цікавою наукою.
— Але ж яку цінність можуть мати ці відбитки, — запитав Тарзан, — якщо через кілька років лінії на пальцях будуть зовсім змінені відмиранням старої тканини і наростанням нової?
— Лінії не змінюються ніколи, — відповів чиновник. — 3 дитинства і до старості відбитки пальців кожного індивіда міняються тільки розмірами, ну і хіба що поранення змінюють петлі і вигини. Але якщо були зняті відбитки великого пальця і всіх чотирьох пальців обох рук, індивід повинен утратити їх обидві, щоб уникнути упізнання.
— Дивовижно! — вигукнув д’Арно. — Хотів би я знати, на що схожі лінії на моїх пальцях?
— Це ми можемо зараз побачити, — усміхнувся поліцейський чиновник, і на його дзвоник з’явився помічник, якому він віддав кілька розпоряджень. Чиновник вийшов з кімнати, але негайно повернувся з маленькою дерев’яною скринькою, яку він і поставив на пюпітр свого начальника.
— Тепер, — сказав чиновник, — ви отримаєте відбиток ваших пальців за одну секунду.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
