Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
Він вийняв з маленької скриньки квадратну скляну пластинку, маленьку трубочку густого чорнила, гумовий валик і кілька білосніжних карток.
Вичавивши краплю чорнила на скло, він розмазав її туди-сюди гумовим валиком, поки вся поверхня скла не була покрита дуже тонким і рівномірним шаром чорнила.
— Покладіть чотири пальці вашої правої руки на скло, ось так, — показав чиновник д’Арно. — Тепер великий палець... Гаразд. А тепер, у такім же .положенні, опустіть їх на цю картку, сюди, ні, трохи вправо. Ми повинні залишити ще місце для вели кого пальця і для чотирьох пальців лівої руки. Так! Тепер те ж саме для лівої руки.
— Тарзане, йдіть сюди, Тарзане! — вигукнув д’Арно. — Подивіться й ви, на що схожі ваші петлі.
Тарзан негайно ж погодився, і під час операції закидав чиновника запитаннями.
— Чи показують відбитки пальців розходження рас? — запитав він. — Чи могли б ви, наприклад, визначити тільки з відбитків пальців, — належить суб’єкт до чорної чи до кавказької раси?
— Не думаю, — відповів чиновник, — хоча деякі стверджують, буцімто в негра лінії менш складні.
— Чи можна відрізнити відбитки мавпи від відбитків людини?
— Очевидно так, оскільки відбитки мавпи будуть куди простіші за відбитки більш високого організму.
— Але помісь мавпи з людиною може виявити відмітні ознаки кожного з двох батьків?
— Гадаю, так, — відповів чиновник, — але наука ця ще не досить розвинута, щоб дати точну відповідь на подібні питання. Особисто я не можу довіритися її відкриттям далі розпізнавання окремих індивідів. Отут вона абсолютна. Імовірно, в усьому світі не знайдеться двох людей з тотожними лініями на всіх пальцях. Дуже сумнівно, щоб хоч один відбиток людського пальця міг збігтися чимось з відбитком, хіба що тільки того ж самого пальця.
— Чи вимагає порівняльний аналіз багато часу і праці? — запитав д’Арно.
— Зазвичай лише кілька хвилин, якщо відбитки виразні. Д’Арно дістав зі своєї кишені маленьку чорну книжку і став
перегортати сторінки.
Тарзан із подивом глянув на книжечку. Яким побитом вона опинилася в д’Арно?
І от д’Арно зупинився на сторінці на якій було п’ять малюсіньких цяток.
Він передав розгорнуту книжку поліцейському чиновнику.
— Чи схожі ці відбитки на мої або мосьє Тарзана? Чи не тотожні вони з відбитками одного з нас?
Чиновник вийняв з конторки дуже сильну лупу і став уважно розглядати всі три зразки відбитків, роблячи одночасно позначки на аркуші паперу.
Тарзан лише тепер збагнув зміст відвідин поліцейського чиновника.
У цих малесеньких плямах таїлася розгадка його походження.
Він сидів, напружено нахилившись уперед, але раптом якось одразу спохмурнів і відкинувся, сумно посміхаючись, на спинку стільця.
Д’Арно глянув на нього із подивом.
— Ви забуваєте, — сказав Тарзан з гіркотою, — що тіло дитини, яка зробила ці відбитки пальців, лежало мертвим у хатині його батька, і що протягом усього свого життя я бачив його там.
Поліцейський чиновник глянув на них із неабияким здивуванням.
— Продовжуйте, продовжуйте, мосьє, ми розповімо вам усю цю історію згодом, якщо тільки мосьє Тарзан погодиться.
Тарзан ствердно кивнув головою, але вів своє:
— Ви збожеволіли, любий мій д’Арно! Ці маленькі пальці давно поховані на західному березі Африки.
— Цього я не стверджую, Тарзане, — заперечив д’Арно. — Можливо, що й так. Але якщо ви не син Джона Клентона, тоді скажіть мені, ради Бога, як ви потрапили в ці незаймані джунглі, куди не ступала нога жодного білого, окрім нього?
— Ви забуваєте Калу, — сказав Тарзан.
— Я її навіть зовсім не беру до уваги! — заперечив д’Арно. Розмовляючи, друзі відійшли до широкого вікна, що виходило
на бульвар. Якийсь час вони постояли тут, вдивляючись у юрбу, що снувала внизу; кожен з них був занурений у свої власні думки.
— Однак, аналіз відбитків пальців забере чимало часу, — висловив припущення д’Арно й обернувся, щоб подивитися на поліцейського чиновника.
На свій подив, він побачив, що той відкинувся на спинку стільця і квапливо й ретельно досліджує зміст маленького чорного щоденника.
Д’Арно кашлянув. Поліцейський, зустрівши його погляд, мовчки поклав палець на вуста.
Д’Арно знову відвернувся до вікна, і перегодом поліцейський чиновник окликнув їх:
— Джентльмени!
Обоє обернулися до нього.
— Очевидно, від точності цього порівняння залежить багато чого. Тому прошу вас залишити цей документ мені, поки не повернеться мосьє Дескер, наш експерт. Це буде справою декількох днів.
— Я сподівався довідатися негайно, — сказав д’Арно. — Мосьє Тарзан їде до Америки.
— Обіцяю вам, що ви зможете зателеграфувати йому результати звіту не пізніше як через два тижні, — заявив чиновник. — Але сказати, який буде результат, я зараз не наважуся. Подібність є, безсумнівно, але поки що краще це залишити на розсуд мосьє Дескера.
XXVII ЗНОВУ ВЕЛЕТЕНЬ
Перед старомодним будинком одного з передмість Балтімора зупинився таксомотор.
Чоловік близько сорока років, гарної статури, з енергійними і правильними рисами обличчя, вийшов з автомобіля і, заплативши шоферу, відпустив його.
Хвилину по тому приїжджий входив до бібліотеки старовинного будинку.
— А! М-р Канлер! — вигукнув старий, устаючи йому назустріч,
— Добрий вечір, мій дорогий професоре! — сказав гість, радо простягаючи йому руку.
— Хто вам відчинив двері? — запитав професор.
— Есмеральда.
— У такому разі, вона повідомить Джен про ваш приїзд, — заявив старий.
— Ні, професоре, — відповів Канлер, — адже я спочатку хотів побачитися саме з вами.
— А, дуже приємно, — усміхнувся професор Портер.
— Професоре! — почав Канлер неквапно, старанно зважуючи свої слова. — Я прийшов сьогодні, щоб поговорити з вами щодо Джен. Вам відомі мої наміри, і ви були досить великодушні, щоб схвалити їх.
Професор Архімед Кв. Портер засовався у своєму кріслі. Цей напрям розмови був йому завжди неприємний. Він не міг збагнути — чому. Адже Канлер був блискучою партією!
— Але, — продовжував Канлер, — я не можу зрозуміти Джен. Вона відкладає весілля то під одним приводом, то під іншим. У мене кожного разу таке відчуття, що вона з полегшенням зітхає, коли я з нею прощаюся.
— Не хвилюйтеся, — сказав професор Портер, — не хвилюйтеся, м-ре Канлере! Джен найвищою мірою слухняна дочка. Вона виконає те, що я їй скажу.
— Отже, я все ще можу розраховувати на вашу підтримку? — запитав Канлер з тоном полегшення в голосі.
— Безсумнівно, шановний добродію, безсумнівно! — вигукнув професор Портер. — Як могли ви сумніватися в цьому?
— А отой молодик Клейтон, знаєте, — зауважив Канлер, — він тиняється тут місяцями. Я не кажу, що Джен ним цікавиться; але, крім його титулу, він, як кажуть, успадкував від батька дуже значні статки, і не було б дивним, якби він зрештою не домігся свого, хіба тільки Канлер зупинився.
— Ой-ой, м-ре Канлер, хіба тільки що?
— Хіба тільки ви знайшли б доцільним зажадати, щоб Джен і я повінчалися негайно ж, — повільно і виразно закінчив фразу Канлер.
— Я вже натякав Джен, що це було б бажано! — похитав головою професор Портер. — Ми не в змозі більше утримувати цей будинок і жити відповідно до її стану.
— І що ж вона вам відповіла? — запитав Канлер.
— Вона відповіла, що ще взагалі не збирається виходити заміж, — сказав професор, — і що ми можемо перебратися жити на ферму в північному Вісконсіні, що їй заповідала мати. Ферма ця приносить трохи більше того, що потрібно для життя. Орендарі жили на цей доход і могли ще посилати Джен якусь дещицю щорічно. Вона вирішила їхати туди на початку наступного тижня. Філандер і м-р Клейтон уже там, щоб усе приготувати до нашого приїзду.
— Клейтон поїхав туди? — вигукнув Канлер, неабияк засмучений. — Чому ви мені не сказали? Я теж з радістю поїхав би і вжив заходів, щоб усе влаштувати зручно.
— Джен вважає, що ми й так уже занадто заборгували вам, м-ре Канлере, — відповів професор Портер.
Канлер тільки збирався щось заперечити, аж тут пролунали кроки, і Джен Портер увійшла в кімнату.
— О, прошу вибачення! — вигукнула вона, зупиняючись на порозі. — Я гадала, що ви тут самі, таточку!
— Це тільки я, Джен, — заявив Канлер, устаючи. — Чи не хочете ви приєднатися до сімейної групи? Йшлося саме про вас.
— Дякую, — кивнула Джен Портер, входячи і взявши стілець, присунутий для неї Канлером. — Я тільки хотіла сказати татові, що Тобей прийде завтра з коледжу й упакує книги. Дуже б я хотіла, таточку, щоб ви чітко сказали, без чого можете обійтися до осені! Будь ласка, не тягніть за собою всю бібліотеку у Вісконсін, як ви хотіли потягти її в Африку, якби я не перешкодила цьому.
— Тобей тут? — запитав професор Портер.
— Так, я щойно говорила з ним. Він і Есмеральда зайняті тепер своїми релігійними диспутами.
— Ну, ну, — я повинен іще поговорити з ним, — поправив окуляри професор. — Вибачте мені, дітки, я на хвилиночку піду, — і старий поспішно вийшов з кімнати.
Як тільки він вийшов, Канлер нетерпляче звернувся до Джен Портер.
— От що, Джен, — сказав він безцеремонно. — Довго ви ще будете тягти? Ви не відмовилися вийти за мене заміж, але і не обіцяли напевне. Я хочу завтра отримати згоду, і тоді, не чекаючи оголошення, ми могли б спокійно обвінчатися до вашого від’їзду у Вісконсін. Обвінчаємося без галасу і шуму; я певен, що і ви на це згодитесь.
Дівчина вся похолола, але хоробро підвела голову.
— Ваш батько теж бажає цього, — додав Канлер.
— Так, я знаю.
Вона сказала це ледь чутно.
— Чи розумієте ви, м-ре Канлер, що ви мене купуєте? — сказала вона, нарешті, рівним холодним тоном. — Купуєте за жалюгідні долари? Звичайно, ви це знаєте, Роберте Канлер! Надія на такий збіг обставин, безсумнівно, була у вас на думці, коли ви дали татові грошей у борг на божевільну експедицію, що ледве не завершилася несподівано блискуче. Але якби нам поталанило, то ви, м-ре Канлере, були б уражені більше од усіх. Вам і на думку не спадало, що цей замір може виявитися вдалим. Для цього ви занадто ощадливий ділок. І не у вашому звичаї давати гроші на пошуки заритих у землю скарбів, чи давати гроші в борг без забезпечення, якщо ви не маєте яких-небудь особистих замірів! Але ви знали, що без забезпечення честь Портерів певніше у ваших руках, аніж із забезпеченням. Ви знали, що це найкращий спосіб, не подаючи знаку, примусити мене вийти за вас заміж. Ви ніколи не згадували про борг. Будь-якій іншій людині я списала б це на великодушність і шляхетність. Але ви собі на умі, м-ре Роберт Канлер! Я вас бачу наскрізь! Мені, звичайно, доведеться вийти за вас заміж, якщо не буде іншого виходу, але нам треба раз і назавжди поставити крапки над «і».
Поки вона говорила, Роберт Канлер поперемінно то червонів, то бліднув, а коли дівчина закінчила, він встав і з нахабною посмішкою на енергійному обличчі сказав:
— Ви мене дивуєте, Джен. Я вважав, що у вас більше самовладання, більше гордості. Звичайно, ви маєте рацію: я вас купую і я знав, що ви це знаєте, але я гадав, що ви зводите удати, що це не так. Мені здавалося, що самоповага і гордість Портерів не допустять вам зізнатися собі, що ви продажна жінка. Але нехай буде по-вашому, дівчинко, — додав він зухвало. — Ви будете моєю, і це все, що мені потрібно!
Не промовивши ні слова, Джен повернулася і вийшла з кімнати. Джен Портер не вийшла заміж перед своїм від’їздом до маленької вісконсінської ферми, і коли вона з вагона потяга, що відходив, холодно попрощалася з Робертом Канлером, він гукнув їй, що приєднається до них за тиждень чи два.
На станції їх зустрів Клейтон і м-р Філандер у величезному дорожньому автомобілі, що належав Клейтону, і вони швидко помчали через густі північні ліси до невеликої ферми, на якій дівчина була востаннє ще дитиною.
Будиночок господарів, що стояв на маленькому пагорку на відстані яких-небудь ста ярдів від будинку орендаря, зазнав неабияких змін за три тижні, проведені там Клейтоном і м-ром Філандером,
Клейтон виписав із найближчого міста цілий загін теслярів, штукатурів, паяльщиків і малярів. І те, що було досі лише розваллю, коли вони приїхали, перетворилося на затишний, маленький, двоповерховий будиночок з усіма сучасними зручностями.
— Що ж це таке, м-ре Клейтон, що ви зробили? — сплеснула руками Джен Портер. І серце в неї упало, коли вона прикинула ймовірний розмір зроблених витрат.
— Т-с... — попередив Клейтон, — не кажіть нічого вашому батькові. Якщо ви не скажете, він нічого не, помітить, а я просто не міг допустити й гадки, щоб він жив у тому жахливому бруді і запустінні, що м-р Філандер і я застали тут. Я зробив так мало, а мені хотілося зробити так багато, Джен. Заради Бога, прошу вас, ніколи не згадуйте про це.
— Але ви знаєте, що ми не зможемо відшкодувати вам витрати! — розсердилася дівчина. — Навіщо ви хочете так жахливо мене зобов’язати?
— Не треба, Джен, — сказав Клейтон сумовито. — Якби це було тільки для вас, повірте, я не став би цього робити, адже від самого початку знав, як це зашкодить мені у ваших очах. Але я просто не міг уявити собі милого старого, який живе у дірі. Невже ви мені не вірите, що я це зробив саме для нього, і не зробите мені принаймні таку маленьку приємність?
— Я вам вірю, м-ре Клейтон, — відповіла дівчина, — оскільки знаю, що ви достатньою мірою щедрі і великодушні, щоб зробити це саме заради нього, — і, о, Сесілю, я б хотіла повернути вам борг, як ви того заслуговуєте і як ви самі бажали б!
— То ж чому ви цього не можете, Джен?
— Я люблю іншого.
— Канлера?
— Ні.
— Але ви виходите за нього заміж! Він сказав мені це перед моїм від’їздом з Балтімора.
Дівчина похнюпилася.
— Я не люблю його, — виголосила вона майже гордо.
— У такому разі — через гроші, Джен? Вона кивнула.
— Виходить, я менш бажаний, аніж Канлер? У мене грошей досить, більше ніж досить для покриття нестатків, — промовив він із гіркотою.
— Я не люблю вас, Сесілю, — заперечила вона, — але я поважаю вас. Якщо я повинна принизити себе торговою угодою з яким-небудь чоловіком, я волію, щоб це була людина, яку я і без того зневажаю. Я почувала б відразу до того, кому продалася б без любові, хто б він не був. Ви будете щасливіші без мене, зберігши мою повагу і дружбу, аніж зі мною, якби я стала вами нехтувати.
Він не став більше наполягати, але якщо коли-небудь людина й таїла спрагу убивства в грудях, то це був саме Вільям Сесіль Клейтон, лорд Грейсток, коли через тиждень по тому Роберт Канлер під’їхав до будиночка у своєму шестициліндровому автомобілі.
Тиждень минув без будь-яких пригод, але напружено і неприємно для всіх мешканців маленького будинку вісконсінської ферми.
Канлер не переставав наполягати на тому, щоб Джен негайно з ним обвінчалася.
Нарешті, вона погодилася просто з відрази до його безперервної і ненависної докучливості.
Було домовлено, що наступного ранку Канлер поїде до міста і привезе дозвіл і священика.
Клейтон хотів виїхати, як тільки довідався про її рішення; але втомлений, безнадійний погляд дівчини утримав його. Він не в змозі був її полишити.
Що-небудь іще могло завадити, — намагався він думкою утішити себе. А в душі він знав, що досить дрібниці, щоб його ненависть до Канлера перейшла в дію.
Рано-вранці наступного дня Канлер виїхав у місто.
На сході, низько над лісом, стелився дим, ліс горів уже цілий тиждень неподалік від них, але вітер увесь час віяв із заходу, і небезпека їм не загрожувала.
Перед обідом Джен Портер пішла на прогулянку. Вона не дозволила Клейтону супроводжувати її.
— Мені хочеться побути наодинці, — сказала вона, і він підкорився її бажанню.
Удома професор Портер і м-р Філандер були занурені в обговорення якоїсь серйозної наукової проблеми. Есмеральда дрімала
на кухні, а Клейтон, млявий після безсонної ночі, приліг на кушетку в їдальні і невдовзі занурився у неспокійний сон.
На сході чорні клуби диму піднялися вище, зненацька змінили напрямок і стали швидко мчати до заходу.
Вогонь наближався неухильно. Родини орендаря не було, оскільки був базарний день, і ніхто не бачив швидкого наближення вогненної стихії.
Незабаром полум’я перекинулося через дорогу і відрізало шлях повернення Канлеру. Легкий вітер спрямував вогонь на північ, потім повернув назад, і полум’я-стало майже нерухоме, начебто якась владна рука тримала його на прив’язі.
Зненацька з північного сходу показався великий чорний автомобіль, що мчав зі скаженою швидкістю.
Він зупинився перед котеджем. Чорноволосий гігант вискочив з нього і кинувся до дверей. Не зупиняючись, ускочив він у будинок. На кушетці лежав сплячий Клейтон. Велетень здригнувся від несподіванки, але одним стрибком опинився біля сплячого.
Він його різко струсонув за плече і вигукнув:
— Боже мій, Клейтоне, чи ви тут усі схибнулися розумом? Хіба ви не знаєте, що ви майже оточені вогнем? Де міс Портер?
Клейтон підхопився на ноги. Він не впізнав людину, але зрозумів слова і кинувся на веранду.
— Скотт! — гукнув він орендаря, а потім, ускочивши до кімнати: — Джен! Джен! Де ви?
Водномить збіглися Есмеральда, професор Портер і м-р Філандср.
— Де міс Джен? — заволав Клейтон, схопивши Есмеральду за плечі і грубо струснувши її.
— О Габерелле! Пане Клейтоне, міс Джен пішла прогулятися.
— Вона ще не повернулася?! — і, не дочекавшись відповіді, Клейтон вискочив у двір, супроводжуваний іншими.
— У який бік вона пішла? — запитав чорноволосий велетень Есмеральду.
— Он тією дорогою! — вигукнула перестрашено злякана негритянка, указуючи на південь, де погляд натикався на суцільну високу стіну скаженого полум’я.
— Саджайте усіх у ваш автомобіль, що стоїть під навісом — закричав незнайомець Клейтону і везіть їх північною дорогою. Мій автомобіль залиште тут. Якщо я знайду міс Портер, він нам знадобиться. А якщо не знайду — нікому він не буде потрібний. Робіть, як я сказав! — додав він, помітивши, що Клейтон вагається. І вони побачили, як гнучка постать метнулася через галявину до північного сходу, де ліс ще стояв не зачеплений вогнем.
У кожного із присутніх з’явилося незбагненне почуття полегшення, начебто страшна відповідальність була знята з їхніх плечей; вони почували чомусь незрозуміле довір’я до незнайомця: він напевно врятує Джен Портер, якщо її ще можна врятувати.
— Хто це? — запитав професор.
— Не знаю, — знизав плечима Клейтон. — Він назвав мене на ім’я і він знає Джен, бо назвав її. І Есмеральду він теж назвав.
— У ньому є щось дивовижно знайоме, — втрутився м-р Філандер, — а тим часом я напевне знаю, що ніколи раніше не бачив його.
— Так! — вигукнув професор Портер. — Це дивовижно, просто чудово! Хто б це міг бути, і чому я відчуваю, що Джен врятована тепер, коли він подався за нею у пошуки?
— Не можу пояснити вам, професоре, — зауважив Клейтон мимохідь, — але мене охопило таке ж дивне відчуття.
— Одначе, ходімо хутчіш! — поквапив він усіх, — ми самі повинні вибиратися звідси, поки не будемо відрізані. — І всі поспішили до автомобіля Клейтона.
Коли Джен Портер зібралася іти додому, вона злякалася, завваживши, як близько шаленів тепер дим лісової пожежі. Вона квапливо побігла вперед, і незабаром переляк її перейшов майже в паніку. На очах у неї величезні язики полум’я швидко прокладали собі дорогу між нею і котеджем. Шлях був відрізаний!
Джен повернула в густий чагарник, намагаючись пробити собі дорогу на захід, обійшовши вогонь, і в такий спосіб дістатися будинку.
Але незабаром безрезультатність її спроб стала очевидною, вона зрозуміла, що єдина надія — повернутися знов на дорогу і бігти на південь в напрямку міста. Вона знову кинулася назад. їй знадобилося не менше двадцяти хвилин, щоб вибратися на дорогу, — але за ці двадцять хвилин вогонь устиг знову відрізати їй відступ.
Пробігши трохи вниз по дорозі, вона спинилася, охоплена панікою, перед нею вирувала суцільна стіна вогню. Смуга полум’я перекинулася на півмилі, захопивши і цю невелику ділянку дороги у свої невблаганні обійми.
Джен Портер зрозуміла, що пробратися через чагарник немислимо. Вона вже спробувала це зробити, і їй це не вдалося. Тепер вона бачила ясно, що за кілька хвилин вогненні щупальці з півночі і з півдня зіллються в суцільну масу скаженого полум’я.
Дівчина спокійно стала на коліна в пилу дороги і почала молитися про те, щоб небо додало їй сил мужньо зустріти свою смерть і щоб воно врятувало батька і друзів від загибелі.
Вона і не подумала про порятунок для себе, — настільки очевидно було, що ніякої надії немає і що навіть сам Бог не міг би тепер врятувати її.
Раптом вона почула, що хтось голосно гукає її на ім’я.
— Джен! Джен Портер! — пролунало сильно і владно, але голос був незнайомий.
— Я тут! Тут! — гукнула вона у відповідь. — Я на дорозі!
І тоді вона побачила, що по гілках дерев до неї мчить зі швидкістю білки якась велетенська постать.
Порив вітру огорнув її хмарою диму, і вона вже не бачила людину, що поспішала до неї. Зненацька її ухопила сильна рука і підняла кудись нагору. Вона відчула подув вітру і зрідка легенькі дотики гілок у швидкому польоті верхів’ям.
Вона розплющила очі.
Далеко під нею стелилося дрібнолісся і земля.
Навколо шелестіло листя.
Гігантська постать, що несла Джен Портер, перестрибувала з дерева на дерево, і їй здавалося, що вона в якомусь маренні знову переживає пригоду, що випало їй зазнати у далеких африканських джунглях.
О, якби це була та сама людина, що тоді несла її крізь заплутану хащу дикого лісу! Але це неможливо. І однак, хто ж іще в усьому світі настільки сильний і спритний, щоб осилити те, що осилила ця людина?
Вона нишком кинула погляд на обличчя, що близько схилилося до неї, і в неї вирвався слабкий, зляканий зойк: це був він!
— Мій коханий! — шепнула вона. — Ні, це передсмертне марення!
Мабуть, вона сказала це уголос, бо очі, що часом спинялися на ній, засвітилися усмішкою.
— Так, ваш коханий, Джен, ваш дикий, лісовий улюбленець, що з’явився з джунглів зажадати свою подругу, зажадати жінки, що від нього утекла, — додав він майже люто.
— Я не втекла, — прошепотіла вона. — Я погодилася виїхати тільки після того, як цілий тиждень очікувала вашого повернення.
Вони вже вибралися зі смуги вогню, і він повернув назад до галявини. Вони йшли тепер дорогою до котеджу. Вітер знову змінив напрямок, і вогонь гнало назад; ще година, і пожежа мала вщухнути,
— Чому ви тоді не повернулися? — з мукою в голосі запитала вона.
— Я доглядав д’Арно. Він був важко поранений.
— Ох, я здогадалася! — вигукнула вона. — А вони запевняли, начебто ви приєдналися до тубільців і що ви були з їхнього племені.
Він засміявся глузливо.
— Але ви їм не вірили, Джен?
— Ні! Як мені звати вас? — запитала вона. — Я не знаю, як вас звуть.
— Я був Тарзаном із племені мавп, коли ви мене вперше побачили, — сказав він.
— Тарзан із племені мавп? — здивувалася вона. — Так це була ваша записка, на яку я, їдучи, відповіла?
— Авжеж! Чия ж іще вона могла бути?
— Я не знала; але ж вона не могла бути вашою: Тарзан із племені мавп писав по-англійському, а ви не розуміли жодного слова ніякою мовою!
Він знову засміявся.
— Це довга історія: я написав те, чого не міг сказати, а тепер д’Арно ще погіршив справу, вивчив мене говорити французькою замість англійської.
— Ідемо! — додав він. — Сідайте в мій автомобіль, ми повинні наздогнати вашого батька; вони десь тут неподалік.
Коли вони від’їхали, він знову уважно подивився на неї:
— Отже, коли ви написали в записці до Тарзана, що кохаєте іншого, ви мали на увазі мене?
— Так, — запевнила вона щиро.
— Але в Балтіморі, — о, як я шукав вас там! — мені сказали, що ви, може, тепер уже заміжня! Що людина на ім’я Канлер приїхала сюди, щоб повінчатися з вами! Чи правда це?
— Правда.
— Ви його кохаєте?
— Ні.
— Чи кохаєте ви мене, Джен? Вона закрила обличчя руками.
— Я дала слово іншому. Я не можу відповісти вам, Тарзане! — вигукнула вона з відчаєм.
— Ви мені відповіли. Тепер скажіть, як ви зголосилися вийти заміж за людину, яку не кохаєте?
— Мій батько йому заборгував багато грошей,
У пам’яті Тарзана зненацька сплив лист, що він його прочитав, і ім’я Роберта Канлера, і те лихо, на яке вона натякала в листі, і яке він тоді не міг зрозуміти.
Він усміхнувся через силу.
— Якби ваш батько не втратив свого скарбу, ви були б усе-таки змушені стримати вашу обіцянку цьому Канлеру?
— Я могла б попросити повернути мені моє слово.
— А якби він відмовив?
— Я дала своє слово.
З хвилину вони мовчали. Автомобіль скажено мчав нерівним путівцем, бо вогонь знову став загрожувати їм праворуч, і нова зміна напрямку вітру могла миттєво відрізати цей єдиний шлях до порятунку.
Нарешті, вони минули небезпечне місце, і Тарзан сповільнив хід.
— Припустімо, що я його попрошу? — запропонував Тарзан.
— Навряд чи він погодиться виконати прохання незнайомця, — відповіла дівчина, — особливо такого, котрий сам мене домагається.
— Теркоз погодився, — похмуро промовив Тарзан. Джен Портер здригнулася і злякано глянула на нього.
— Тут не джунглі, — сказала вона, — і ви вже більше не дикий звір. Ви джентльмен, а джентльмени не вбивають холоднокровно і марно.
— Я все ще дикий звір у душі, — проказав він тихо, ніби про себе.
Вони знову помовчали якийсь час.
— Джен Портері — сказав нарешті Тарзан, — якби ви були вільні, чи вийшли б ви за мене?
Вона не відповіла відразу, але він чекав терпляче.
Дівчина намагалася зібратися з думками. Що знала вона про дивну істоту, що сидить поруч із нею? Що знав він сам про себе? Хто був він? Хто були його батьки?
Навіть ім’я його було відгуком його таємничого походження і його дикого життя.
У нього не було людського імені. Чи могла вона бути щаслива з чоловіком, що усе життя провів у верховітті дерев африканських джунглів, що з дитинства грався і боровся з антропоїдами, вириваючи шматки з тріпотливого боку свіжовпольованої здобичі, кусаючи міцними зубами сире м’ясо, тоді як одноплемінники ричали і. домагалися своєї частки? Чи міг він коли-небудь піднятися до її суспільного кола? Чи могла вона припустити, щоб спуститися до його рівня? Чи буде хтось із них щасливий у такому жахливо нерівному шлюбі?
— Ви не відповіли, — сказав він. — Ви боїтеся завдати мені болю?
— Я не знаю, що відповісти, — сумно проговорила Джен Портер. — Я не можу розібратися у своїх думках.
— Отже, ви мене не кохаєте? — запитав він рівним голосом.
— Не мучте мене. Ви будете щасливіші без мене. Ви не створені для дріб’язкових обмежень і умовностей суспільства. Цивілізація незабаром стала б вам нестерпна, і ви почали б рватися на волю вашого колишнього життя — життя, до якого я так само непристосована, як і ви до мого.
— Я сподіваюся, що зрозумів вас, — спокійно відповів він. — Я не буду більше наполягати. Для мене важливіше — бачити вас щасливою, аніж бути щасливим самому. Я сам розумію тепер, що ви не змогли б бути щасливою з мавпою!
У його голосі пролунала слабка нотка гіркоти.
— Не треба, — благально склала вона руки. — Не кажіть так! Ви не зрозуміли!
Але перш ніж вона встигла додати щось, несподіваний поворот дороги вивів їх перед очі маленького табору.
Перед ними стояв автомобіль Клейтона, оточений усім товариством, що він його привіз із котеджу.
ХХVIII ПІДСУМОК
Побачивши Джен Портер живісінькою, присутні зустріли її вигуками полегшення і захвату, і коли автомобіль Тарзана зупинився поруч з іншим автомобілем, професор Портер схопив дочку у свої обійми.
Якийсь час ніхто не звертав уваги на Тарзана, що продовжував мовчки сидіти на своєму місці. Перший згадав про нього Клейтон і, обернувшись, простягнув йому руку.
— Чи зуміємо ми коли-небудь віддячити вам? — вигукнув він. — Ви врятували усіх нас. У котеджі ви назвали мене на ймення, але я ніяк не можу пригадати, де ми зустрічалися, ї як вас звати, хоча обличчя ніби видається мені знайомим. Мені здається, що я вас знав при зовсім інших обставинах, і колись раніше.
Тарзан посміхнувся і потис протягнену руку.
— Ви маєте рацію, мосьє Клейтоне, — відповів він по-французькому. — Вибачте, що не говорю з вами по-англійському. Я нині саме вивчаю цю мову і, хоча розумію її добре, але говорю нею ще дуже погано.
— Але хто ж ви?— запитав Клейтон, цього разу по-французьки.
— Тарзан із племені мавп. Клейтон аж сахнувся з подиву.
— Клянуся Юпітером,—вигукнув він, — справді!
І професор Портер і м-р Філандер підійшли ближче, щоб додати свою подяку і висловити Тарзану своє здивування і щиру втіху зустріти свого друга з джунглів так далеко від його дикої батьківщини. Усі пішли в убогу сільську харчевню, де Клейтон негайно ж зробив розпорядження, щоб їх улаштували і нагодували.
Вони сиділи в маленькій вітальні, аж тут їхня увага була привернута віддаленим чмиханням автомобіля, що наближався. М-р Філандер, що стояв коло вікна, виглянув саме тоді, як мотор зупинився перед готелем поруч з іншими автомобілями.
— Господи, — сказав м-р Філандер з тінню невдоволення в голосі. — Це м-р Канлер. А я вже сподівався... Я гадав... Утім, ми всі дуже раді, звичайно, що він не потрапив у смугу пожежі, — додав він недоладно.
— Ой-ой, м-ре Філандер, — сказав професор Портер. — Ой-ой! Я часто застерігав моїх учнів порахувати до десяти, перш ніж починати говорити. Будь я на вашому місці, м-ре Філандер, я рахував би принаймні до тисячі, та й після того скромно мовчав би!
— Помилуй Боже! Ви маєте рацію, — сконфужено погодився м-р Філандер. — Але що це з ним за джентльмен, схожий на священика?
Джен сполотніла.
Клейтон неспокійно засовався на стільці.
Професор Портер нервово зняв окуляри, похукав на них і почепив їх знову на ніс, забувши протерти скло.
Усюдисуща Есмеральда забурчала. Тільки Тарзан не зрозумів нічого. І от Роберт Канлер влетів у кімнату.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
