Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
.Калу жодного разу не спустилася на землю зі своїм маленьким приймаком, але коли Керчак наказав їй злізти, вона, переконавшись, що в його голосі немає гніву, легко спустилася з гілки на гілку і приєдналася до решти мавп, що прямували додому.
Тих із мавп, що намагалися оглянути її дивне дитинча, Калу зустрічала вищиреними іклами і глухим загрозливим ричанням.
Коли ЇЇ стали запевняти в тому, що ніхто не хоче заподіяти шкоди дитинчаті, вона дозволила підійти ближче, але нікому не дала доторкнутися до своєї ноші.
Вона відчувала, що дитинча слабке і тендітне, і боялася, що грубі лапи її одноплемінників можуть зашкодити крихітці.
її подорож була особливо важка, бо вона увесь час чіплялася за гілки однією лапою. Другою вона відчайдушно притискала до себе нове дитинча, де б вони не йшли. Дитинчата інших мавп сиділи на спинах матерів, міцно тримаючись руками за волохаті їхні шиї й обхоплюючи їх ногами під пахвами, — і не заважали їхнім рухам. Калу несла малюсінького лорда Грейстока, міцно притиснувши до своїх грудей, і ніжні рученята дитини чіплялися за довгу чорну шерсть, що вкривала цю частину її тіла.
Калу було важко, незручно, тяжко. Але вона пам’ятала, як перше її дитинча, зірвавшись з її спини, зустріло жахливу смерть, і вже не хотіла ризикувати другим.
V БІЛА МАВПА
Ніжно вигодовувала Калу свого знайду, нишком дивуючись лише тому, чого він не робиться сильним і спритним, як маленькі мавпенята інших матерів.
Минув рік відтоді, як дитина потрапила їй до рук, а він тільки-но починав ходити. А в лазінні по деревах він був геть зовсім безпорадний!
Іноді Калу говорила зі старшими самицями про свою милу дитину; жодна з них не могла збагнути, чому він такий відсталий і нетямущий, хоча б, наприклад, у такій простій справі, як добування їжі.
Він не вмів знаходити собі їжу, а вже більше двадцяти місяців минуло з того дня, як Калу взяла його до себе.
Знай вона, що дитина вже прожила на світі кілька місяців, перш ніж потрапити в її руки, — вона вважала б його зовсім безнадійним. Адже маленькі мавпи її племені були куди більш розвинені після двох чи трьох місяців, аніж цей маленький чужинець.
Чоловік Калу, Тублат, відчував неподоланну ненависть до цього дитинчати, і якби самиця не охороняла маля так ревно і турботливо, він давно б знайшов спосіб прибрати крихітку зі своєї дороги.
— Він не буде ніколи великою мавпою, — твердив Тублат. — І тобі, Калу, вічно доведеться тягати його на собі і піклуватися про нього. Яка користь від нього для нашого племені? Найкраще полишити його, коли він засне, у траві, а ти виносиш сильних мавп, що зуміють оберігати нашу старість.
— Ні, Зламаний Носе, нізащо, — заперечувала Калу, — навіть якби мені довелося усе життя носити його!
Тоді Тублат звернувся до самого Керчака і зажадав, щоб цар своєю владою змусив Калу відмовитися від Тарзана — так назвали маленького лорда Грейстока. Ім’я це означало «біла шкіра».
Але коли Керчак заговорив з Калу про дитину, вона заявила, що утече з племені, якщо їй з її дитинчам не дадуть спокій. А оскільки кожний з мешканців джунглів мав право піти з племені, якщо воно йому не до душі, то Керчак її більше не турбував, боячись утратити Калу — красиву, гарної статури, молоду самицю.
Але Тарзан підростав; він дедалі швидше й швидше розвивався і доганяв в успіхах своїх однолітків-мавп. Коли йому минуло десять років, він уже чудово лазив по деревах, а на землі міг проробляти такі фокуси, що були не під силу його маленьким братам і сестрам.
Він відрізнявся від них багато чим. Часто вони дивувалися його дивовижній хитрості. Але він був нижчий зростом і слабкіший. У десять років людиноподібні мавпи вже зовсім дорослі звірі, і деякі з них сягають о цій порі шести футів. Тарзан же ще й досі був підлітком-хлопчиськом. Але зате яким хлопчиськом!
З перших днів дитинства він навчився спритно пускати в діло руки, коли стрибав з гілки на гілку, за прикладом своєї гігантської матері. Підростаючи, він щодня годинами ганявся по верхівках дерев за своїми братами і сестрами.
Він вивчився робити стрибки в двадцять футів на запаморочливій висоті і міг з безпомилковою точністю і без видимого напруження ухопитися за гілку, що шалено розгойдується від вітру. Він міг на висоті двадцяти футів перестрибувати з гілки на гілку, блискавично спускаючись на землю, і міг з легкістю і швидкістю білки вибиратися на самісіньку верхівку високого тропічного гіганта.
Йому було всього десять років, а він уже був сильний, як здоровий тридцятирічний мужчина, і мав незрівнянно більшу рухливість, аніж тренований атлет. І день при дні сили його прибували.
Життя Тарзана серед цих лютих мавп протікало щасливо, адже вій не знав іншого життя і не підозрював, що у світі є ще щось, окрім неозорих лісів і звірів у джунглях.
Коли йому виповнилося десять років, він почав розуміти, що між ним і його товаришами існує велика різниця. Маленьке його тіло, коричневе від засмаги, стало раптом викликати в ньому гостре почуття сорому, бо він помітив, що воно зовсім безволосе і голе, як тіло огидної змії чи іншого плазуна.
Він намагався поправити справу, обмазавши себе з голови до ніг грязюкою. Але грязюка пересихала і облуплювалася. До того ж це заподіяло йому такі неприємні відчуття, що він вирішив краще переносити сором, аніж подібну незручність.
На рівнині, що її часто відвідувало його плем’я, було маленьке озеро, і в ньому Тарзан вперше побачив своє обличчя у дзеркалі світлих прозорих вод.
Якось спекотного дня під час засухи, він і один з його однолітків подалися до озера напитися. Коли вони нагнулися, у тихій воді відбилися обидвоє облич: потворні і страшні риси мавпи поруч із тонкими рисами аристократичного нащадка старовинного англійського роду.
Тарзан був приголомшений. Мало того, що він безволосий! У нього, виявляється, таке потворне обличчя! Він здивувався, як інші мавпи, могли терпіти його.
Який огидний маленький рот і крихітні білі зуби! На що вони були схожі поруч із могутніми губами й іклами його щасливих братів?
А цей тонкий ніс — такий жалюгідний і вбогий, немов він висох від голоду! Тарзан почервонів, коли порівняв свій ніс із чудовими широкими ніздрями свого супутника. От у кого, дійсно, красивий ніс! Він займає майже половину обличчя! — «Добре бути таким красенем!» — з гіркотою подумав бідний маленький Тарзан.
Але коли він роздивився свої очі, то остаточно упав духом. Темна пляма, сіра зіниця, а навкруги одна білизна! Огидно! Навіть у змії немає таких бридких очей, як у нього!
Він так заглибився у споглядання своєї зовнішності, що не почув шереху високих трав, прим’ятих величезним звіром, що скрадався крізь джунглі. Не чув нічого і його товариш: він у цей час жадібно пив, і цмокання губ заглушало шум кроків підступного ворога.
За ними, на березі, кроків за тридцять, причаїлася Сабор, велика люта левиця. Нервово помахуючи хвостом, вона обережно виставила уперед велику м’яку лапу і безшумно опустила її на землю. Майже торкаючись черевом землі, повзла ця велика хижа кішка, готова стрибнути на свою здобич.
Тепер вона була на відстані усього якихось десяти футів від обох підлітків, що нічого не підозрювали. Левиця повільно підібгала під себе задні ноги, і великі м’язи виразно напружилися під золотавою шкірою.
Вона так щільно припала до трави, що, здавалося, наче аж розплющилася; тільки вигин спини височів над землею.
Хвіст більше не рухався. Він лежав позад неї, напружений і прямий, як ціпок.
Якусь мить вона вичікувала, немов скам’янівши. А потім із жахним ричанням стрибнула.
Левиця Сабор була мудрим мисливцем. Менш мудрому люте ричання її, що супроводжувало стрибок, могло здатися дурним. Хіба не певніше напасти на жертву, стрибнувши на неї безшелесно?
Але Сабор знала швидкість мешканців джунглів і майже не ймовірну гостроту їхнього слуху. Для них раптовий шерхіт трав’яного стебла був такою ж чіткою пересторогою, як і найгучніше виття. Сабор розуміла, що їй однаково не вдасться безшумно стрибнути через кущі.
Але пересторогою було її дике ричання. Вона випустила його, щоб бідні жертви заціпеніли від жаху на ту коротку мить, поки вона не запустить свої пазурі у їхнє м’яке тіло.
Щодо мавпи Сабор розсудила правильно. Звір заціпенів на мить, але цієї миті виявилося цілком досить для його загибелі.
Але не Тарзан, дитя людини. Життя в джунглях, серед постійної загрози, привчило його відважно зустрічати усілякі несподіванки, а більш розвинений розум виказував таку швидкість орієнтації, що була не під силу мавпам.
Ричання левиці Сабор наелектризувало мозок і м’язи маленького Тарзана, і він приготувався до блискавичної відсічі.
Перед ним були глибокі води озера, за ним — неминуча смерть, жорстока смерть від пазурів та ікол.
Тарзан завжди ненавидів воду і визнавав її тільки як засіб для угамування спраги. Він ненавидів її, бо пов’язував з нею уявлення про холод, про заливні дощі, супроводжувані блискавкою і громом, яких він боявся. Його дика мати навчила уникати глибоких вод озера; хіба він не бачив сам, за кілька тижнів перед цим, як маленька Піта занурилася у спокійну глибінь води, щоб більше ніколи не повертатися до племені?
Але з двох лих його швидкий розум обрав менше. Не встигло ущухнути ричання Сабор, яке порушило тишу джунглів, а вже холодна вода зімкнулася над головою хлопця. ,
Він не вмів плавати, а озеро було глибоке; але він не втратив нічого від своєї звичайної самовпевненості і спритності. Ці риси були відмінними ознаками його винахідливого розуму.
Він почав енергійно борсатися руками і ногами, намагаючись вибратися нагору, і інстинктивно став робити рухи, подібні до рухів плаваючих собак. За кілька секунд ніс його виткнувся над поверхнею води, і він зрозумів, що, роблячи такі рухи, він зможе триматися на воді і навіть пересуватися в ній.
Тарзан здивувався і зрадів цьому новому вмінню, що так зненацька відкрилося йому, але в нього не було часу довго про це думати.
Він плив тепер уздовж берега і бачив жорстокого звіра, що, причаївшись над безживним тілом його маленького приятеля, схопив би, звичайно, і його.
Левиця напружено стежила за Тарзаном, мабуть, сподіваючись, що він повернеться на берег, але хлопчик і не думав цього робити. Замість того він випустив голосний застережливий погук свого племені.
Майже негайно здалеку долинула відповідь, і негайно ж сорок чи п’ятдесят мавп помчалися верховіттям до місця трагедії.
Попереду всіх мчала Калу, бо вона упізнала голос свого улюбленого дитинчати, а з нею була і мати того малого мавпеняти, що вже лежало мертве під жорстокою Сабор.
Величезна левиця, краще озброєна для бою, аніж людиноподібні, усе-таки не бажала зустріти цих скажених дорослих самців.
Люто рикаючи, вона швидко стрибнула в кущі і сховалася.
Тарзан підплив тепер до берега і хутко виліз на сушу. Відчуття свіжості і задоволення від купання у холодній воді наповнило його маленьку істоту радісним подивом. Згодом він ніколи не упускав нагоди зануритися в озеро, річку чи океан, як тільки випадала можливість.
Довгий час Калу не могла звикнути до такого видовища, адже мавпи хоч і вміють плавати, коли бувають змушені до цього, але уникають занурюватися у воду і ніколи не роблять цього добровільно.
Пригода з левицею стала одним із приємних спогадів Тарзана: такі події порушували одноманітність повсякденного життя. Без таких випадків його життя було б лише нудною низкою пошуків їжі, поживи і сну.
Плем’я, до якого належав Тарзан, кочувало місцевістю, що простяглася на двадцять п’ять миль уздовж морського берега і приблизно на п’ятдесят миль углиб континенту. День у день блукали мавпи по цій території, часом залишаючись надовго в одному місці. Але оскільки вони пересувалися по деревах набагато швидше, ніж по землі, вони часто проходили цю відстань і за кілька днів.
Переходи і зупинки залежали від надміру чи нестачі їжі, від природних умов місцевості і від присутності хижих звірів. Треба, однак, сказати, що Керчак найчастіше змушував мавп робити довгі переходи тільки з тієї причини, що йому було нудно довго залишатися на одному місці.
Уночі вони спали там, де їх заставала темрява, спали, лежачи на землі й іноді покриваючи собі голову, а зрідка і все тіло лопушинням. Частіше, якщо ночі були холодні, щоб зігрітися, вони лежали, пригорнувшись одне до одного по двоє чи по троє; у такий спосіб і Тарзан усі ці роки ночами спав в обіймах Калу.
Не було ніяких сумнівів, що величезна люта тварина гаряче любила свою білу дитину. Він, зі свого боку, платив великому волохатому звіру всією тією ніжністю, що була б звернена до його прекрасної молодої матері, якби вона не померла.
Правда, коли Тарзан не слухався Калу, вона давала йому легкого стусана, але набагато частіше пестила аніж карала.
Однак Тублат, її чоловік, продовжував ненавидіти Тарзана і шукав нагоди покінчити з білою мавпою.
Зі свого боку, і Тарзан користався всякою зручною нагодою, щоб показати, що й він відповідає повною взаємністю на почуття свого названого батька. Якщо тільки він міг безпечно досадити йому, скорчити міну чи послати лайку, перебуваючи у надійних обіймах матері, він це робив неодмінно.
Винахідливий розум і хитрість допомагали Тарзану вигадувати сотні диявольських витівок, щоб насолити Тублату й отруїти його і без того важке мавпяче існування.
Ще в раннім дитинстві Тарзан навчився вити мотузки, скручуючи і зв’язуючи довгі стебла трави. Цим мотуззям він при першій нагоді шмагав Тублата чи намагався схопити його під пахви і підвісити на низьких галуззях дерева.
Граючися постійно з вірьовками, Тарзан навчився в’язати грубі вузли і робити затяжні петлі, чим забавлялися разом з ним і маленькі мавпи. Вони намагалися копіювати Тарзана, але він один винаходив і доводив вигадки до досконалості.
Якось, граючись таким чином, Тарзан закинув петлю на одного з товаришів, що бігли з ним, притримуючи інший кінець мотузки у своїй руці. Петля випадково оповилася навколо шиї мавпи, примусивши її круто зупинитися під час бігу.
— Ага, от нова гра, і гарна гра! — подумав Тарзан і негайно ж спробував повторити цю штуку.
Після того постійною практикою і старанними вправами він чудово засвоїв мистецтво закидання на шию жертви петлі аркана.
Отоді-то життя Тублата перетворилося на якийсь кошмар. Чи спав він, чи пробирався кудись, він ніколи не міг бути певний, що невидима безшелесна петля не обплутає шию і не задушить його.
Калу шпетила Тарзана, Тублат клявся жорстоко помститися йому, навіть старий Керчак звернув увагу на його витівки, застерігав його, погрожував, але все було даремно — Тарзан нікого не слухався, і тоненька міцна петля оповивала шию Тублата, коли той найменше очікував нападу.
Іншим мавпам ці постійні витівки Тарзана над Тублатом здавалися кумедними, бо «Зламаний Ніс» був тяжкий старий, якого ніхто не любив.
У світлій голівці Тарзана зароджувалися нові думки, викликані його людським розумом.
Якщо він міг ловити своїх одноплемінників-мавп довгим арканом із трав, чому б не спробувати піймати ним і левицю Сабор?
Це був лише зародок думки, і їй призначено було повільно дозрівати і чаїтися в його підсвідомості, поки, нарешті, ця ідея не здійснилася у найдовершеніший спосіб.
Але сталося це вже набагато пізніше.
VI БІЙ У ДЖУНГЛЯХ
Постійні мандри часто приводили мавп до замкненої і безмовної хатини в маленькій бухті. її таємничість була для Тарзана невичерпним джерелом інтересу.
Він заглядав у завішені вікна, або піднімався на дах і дивився в чорний отвір труби, марно ламаючи собі голову над невідомими чудесами, ув’язненими серед цих міцних стін.
Його дитяча уява створювала фантастичні образи дивних істот, що знаходяться усередині хатини. Особливо підбивала його вторгнутися в закриті двері повна нездійсненність цього плану.
Він лазив годинами навколо даху і вікон, намагаючись знайти вхід, але майже не звернув уваги на двері, бо вони, ззовні, мало відрізнялися від масивних і неприступних стін.
Незабаром після своєї пригоди зі старою Сабор, Тарзан знову відвідав хатину і, підійшовши до неї, помітив, що з деякої відстані двері здаються ніби окремою частиною будівлі, незалежною від прилеглих до них стін. Уперше йому спало на думку, що, може, тут-то й криється те, що довго вислизало від нього — спосіб вторгнення до хатини.
Він був сам, що траплялося часто, коли він блукав біля хатини, оскільки мавпи її уникали. Історія про ціпок, що вивергає громи, ще жила у їхній пам’яті, і пустельне житло невідомої білої людини залишалося огорнутим атмосферою жаху і таємниці.
Про те, що його самого знайшли тут — Тарзан не знав. Цю історію йому ніхто не повідав. У мавпячій мові так мало слів, що їх вистачало щонайбільше на те, щоб оповісти про палицю із громом. Але для опису невідомих дивних істот, їхньої обстановки і речей мова мавп була безсила. Отже, задовго до того, як Тарзан виріс настільки, щоб зрозуміти цю історію, вона була попросту забута плем’ям.
Калу туманно і невиразно пояснила Тарзану, що батько його був дивною білою мавпою, але хлопчик не знав, що Калу не була йому рідною матір’ю.
Отже, того дня він попростував прямо до дверей і провів багато годин, досліджуючи їх; він довго возився з петлями, із ручкою, із засувом. Нарешті, він застосував правильний прийом, і двері з тріском розчахнулися перед його здивованим поглядом.
Кілька хвилин він не наважувався ввійти, але коли, нарешті, його очі звикли до тьмяного освітлення кімнати, він повільно й обережно пробрався туди.
Посередині кімнати лежав кістяк без найменших слідів плоті на кістках; до кісток налипли зотлілі, вкриті цвіллю рештки того, що колись було одягом. На постелі Тарзан помітив інший такий самий страшний предмет, але вже меншого розміру, а в малюсінькій колисці біля ліжка лежала третя, крихітна подоба кістяка.
Хлопчик тільки мимохідь звернув увагу на ці свідчення страшної трагедії давно минулих днів. Джунглі привчили його до видовища мертвих і вмираючих тварин. Якби він навіть знав, що дивиться на останки рідного батька і матері, і тоді він не був би надто вражений.
Увагу його привернула обстановка і предмети, що знаходилися в кімнаті. Він став докладно й уважно розглядати все це: дивовижні інструменти, зброю, книги, папери, одіж — те, що уціліло від руйнівної дії часу у вогкій атмосфері прибережних джунглів.
— Потім він відкрив ті шухляди і шафи, з якими зміг упоратися завдяки щойно придбаному досвіду. Те, що він знайшов у них, збереглося набагато краще.
З-поміж інших речей там був мисливський ніж, об гостре лезо якого Тарзан негайно порізав собі палець. Нітрохи не бентежачись, він продовжував свої дослідження і переконався, що цією штукою можна відколювати друзки від столів і стільців.
Якийсь час це заняття забавляло його, але нарешті набридло, і він продовжував свої пошуки. В одній із наповнених книгами шаф йому трапилася книжка з яскраво розмальованими картинками. Це була дитяча ілюстрована абетка.
З Л починається Лелека, Гніздо своє в’є він на стрісі. З В починається Вежа, Будинків усіх вона вище.
Картинки його захопили надзвичайно.
Він побачив багато білих мавп, схожих на нього обличчям.
Далі в книзі він знайшов кілька маленьких мавп, схожих на тих, що їх стрибки він бачив на деревах пралісу. Але ніде він не зустрів мавп свого племені; у всій книзі не було видно ні Керчака, ні Тублата, ні Калу.
Спочатку Тарзан намагався зняти пальцями маленькі фігурки зі сторінок, але швидко зрозумів, що вони не справжні. Він не мав уявлення про те, що воно таке, і не знаходив у своїй первісній мові слів, щоб назвати їх.
Пароплави, потяги, корови і коні не мали для нього ніякого змісту, вони ковзали повз увагу і не хвилювали його. Але що особливо зацікавило Тарзана і навіть збивало його з пантелику,
це численні чорні позначки внизу і між розфарбованими картинками, — щось наче комашки, подумалося йому — бо в багатьох з них були ноги, але у жодної не було ні рук, ні очей. Це було його перше знайомство з буквами алфавіту. Йому було тоді вже більше десяти років.
Він, котрий ніколи не бачив нічого друкованого і ніколи не говорив з ким-небудь, хто мав би хоча б віддалене уявлення про існування писаної мови, ніяк не міг угадати значення цих дивних закарлючок.
У середині книги він знайшов свого старого ворога Сабор, левицю, а потім і змію Хісту, що згорнулася клубком.
О, як це було цікаво! Ніколи за всі десять років свого життя він не зазнавав такого величезного задоволення. Він так захопився, що навіть не звернув увагу, що насуваються сутінки, поки вони не насунулися на нього і не змішали в пітьмі всі малюнки.
Тарзан поклав книгу назад у шафу і причинив дверцята, бо не хотів, щоб хто-небудь інший знайшов і знищив його скарб. Вийшовши в пітьму, що густішала, він зачинив за собою великі двері хатини так, як вони були зачинені раніше. Але перш ніж піти, він помітив мисливський ніж, що лежав на підлозі. Він підняв його і взяв із собою, щоб показати своїм товаришам.
Ледь тільки він занурився у джунглі, як із-за низького куща виросла перед ним величезна постать. Спочатку він сприйняв її за мавпу свого племені, але через мить збагнув, що перед ним Болгани, величезна горила.
Хлопчик стояв так близько до неї, що бігти було вже неможливо, і маленький Тарзан зрозумів, що єдиний вихід — залишитися на місці і битися, битися на смерть, тому що ці великі звірі були смертельними ворогами його одноплемінників і, зустрівшись з ними, ніколи не просили і не давали пощади.
Якби Тарзан був дорослим самцем мавпячого племені Керчака, він був би серйозним супротивником для горили, але він був лише маленьким англійським хлопчиком, правда — надзвичайно міцним і мускулястим для свого віку, і звичайно, не міг зрівнятися зі своїм страшним супротивником.
Але в його жилах текла кров того народу, у середовищі якого багато могутніх бійців і спритних спортсменів, до того ж у нього було ще й власне тренування, здобуте у його житті серед хижих звірів джунглів.
Тарзан був далекий від такого страху , як його розуміємо ми; його маленьке серце билося прискорено, але лише від збудження. Якби випала нагода втекти, він, звичайно, скористався б цією
можливістю, але тільки через те, що розум йому говорив, що він не рівня величезному звіру. Коли ж розум підказав йому, що втеча немислима, Тарзан сміло і хоробро зустрів горилу. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, — безстрашно зустрівся він із страшною мавпою. Він зчепився зі звіром, лише той стрибнув на нього, і бив його величезне тіло своїми кулаками, певна річ, — настільки ж безрезультатно, як ото муха зачепила б слона. Але в одній руці Тарзан усе ще тримав ніж, підібраний ним у хатині батька, і коли звір, кусаючи, знову накинувся на нього, хлопчик випадково ударив вістрям ножа волохаті груди горили. Ніж глибоко встромився в тіло, і звір завив від скаженого болю.
В одну мить хлопчик збагнув смисл своєї гострої блискучої іграшки. Він негайно скористався цим новим знанням, і коли оскаженілий звір повалив його на землю, він кілька разів занурив йому ніж у груди по саме руків’я.
Горила, борючись за прийомами своєї породи, наносила хлопчику жахливі удари лапою і терзала йому горло і груди своїми могутніми іклами. Якийсь час вони каталися по землі в дикому шаленстві бою. Понівечений і залитий кров’ю хлоп’як усе слабкіше і слабкіше наносив удари довгим лезом свого ножа, потім маленька постать судомно витягнулася, і Тарзан, молодий лорд Грейсток, упав без ознак життя на перепрілу рослинність, що встеляла грунт його рідних джунглів.
Плем’я Керчака почуло здалеку лютий поклик горили, і, як завжди, коли загрожувала небезпека, Керчак тут же зібрав своє плем’я почасти для взаємного захисту від спільного ворога, адже горила могла бути не одна, почасти — щоб зробити перевірку, чи всі члени племені в наявності.
Незабаром з’ясувалося, що відсутній Тарзан. Тублат, страшенно зрадівши випадку, зо всіх сил противився спробі допомоги. Сам Керчак, що теж недолюблював дивного маленького знайду, охоче послухав Тублата і, стенувши плечима, повернувся до купи листя, де приготував собі постіль.
Але інакше думала Калу. Не встигла вона довідатися, що Тарзан зник, як уже мчала густими хащами до того місця, звідки ще ясно доносилося виття горили.
Темрява огорнула землю, і тільки місяць лив своє непевне світло, кидаючи вигадливі тіні на пишне листя.
Його рідке матове проміння проникало до землі, але це світло тільки увиразнювало густу пітьму джунглів.
Нечутно, подібно до величезної примари, стрибала Калу з гілки на гілку. Вона то швидко ковзала по великих стовбурах, то стрибала
з одного дерева на інше і швидко наближалася до місця події, її досвід і знання джунглів говорили їй, що місце бою близько.
Лемент горили сповіщав, що страшний звір затіяв смертельний двобій з якимсь іншим мешканцем дикого лісу. Раптом лемент цей змовк, і мертва тиша запанувала в усьому лісі.
Калу нічого не могла зрозуміти: лемент Болгани був, безсумнівно, лементом страждань і передсмертної агонії, але до неї не доходило жодного звуку, з якого вона могла б визначити, хто ж був супротивником горили?
, Неймовірною була б думка, щоб її маленький Тарзан міг знищити велику мавпу-самця. І тому, коли вона наблизилася до місця, звідки чулися звуки боротьби, Калу стала просуватися обережніше, а під кінець зовсім повільно й насторожено пробиралася по нижньому галуззю, тривожно вдивляючись в окроплену місячним сяйвом темряву і відшукуючи хоч якусь ознаку бійки. Раптом на відкритій галявинці, залитій І яскравим світлом місяця, вона побачила маленьке; понівечене тіло Тарзана і поруч із ним великого самця-горилу, вже мертвого і закляклого.
Із глухим стогоном кинулася Калу до Тарзана, пригорнула біле закривавлене тіло до своїх грудей, дослухаючись, чи б’ється в ньому ще життя, і ледве розчула слабке биття маленького серця;
Обережно і любовно понесла його Калу через чорнильну пітьму джунглів до свого племені. Довгі дні і ночі довелося їй просидіти біля нього, приносячи йому їжу і воду і відганяючи мух від його жорстоких ран.
Бідолаха не мала уявлення про медицину; вона могла тільки вилизувати рани і у такий спосіб тримала їх у відносній чистоті, поки цілющі сили природи робили свою справу.
Спочатку Тарзан не торкався їжі і метався в маренні і лихоманці. Але він щохвилини просив пити, і вона носила йому воду тим єдиним способом, що був у її розпорядженні, тобто у власному роті
Жодна жінка не зуміла б виявити більшого самозабуття і самозреченої відданості до маленького знайди, аніж ця бідна дика тварина.
Нарешті лихоманка спала, і хлопчик почав одужувати. Жодної скарги не вихопилося з його міцно стулених губ, хоча його рани дошкуляли.
Груди його виявилися розідраними до кісток, і три ребра були переламані могутніми ударами горили. Одна рука була майже перегризена величезними іклами, і великий шматок м’яса вирваний із шиї, оголивши артерію, що її люті щелепи не перегризли лише чудом.
Зі стоїцизмом1, перейнятим від звірів, що його виховали, Тарзан мовчки терпів біль, воліючи заповзти в зарості високих трав і безмовно лежати там, згорнувшись у клубок, аніж виставляти напоказ свої страждання.
Одну лише Калу Тарзан був завжди радий бачити біля себе. Але тепер, коли йому стало ліпше, вона зникала на триваліший час у пошуках їжі. Поки Тарзану було погано, віддана тварина харчувалася абияк, щоб тільки підтримати своє існування. Отож змарніла Калу стала тінню самої себе.
VII СВІТЛО ПІЗНАННЯ
Минуло чимало часу, і це здалося цілою вічністю маленькому страждальцю, — поки, нарешті, він став на ноги і міг знову ходити. Але відтоді одужання його пішло вже так швидко, що через місяць Тарзан був так само сильний і рухливий, як колись.
Під час свого одужання він багато разів відновлював у пам’яті бій з горилою. І першою його думкою було знову відшукати ту чудесну маленьку зброю, що перетворила його з безнадійної слабкої і кволої істоти в переможця могутнього звіра, що наводив страх на джунглі.
Крім того, він усією душею прагнув знову побувати в хатині і продовжити огляд тих дивовижних речей, що знаходилися там.
Якось рано-вранці він подався на розшуки. Він невдовзі побачив начисто обгризені кістки свого супротивника, і тут же поруч, прикритий опалим листям, валявся його ніж, весь заіржавілий від крові горили і від довгого лежання на вологому ґрунті.
Йому не сподобалося, що колишня блискуча поверхня ножа так змінилася, але все-таки в його руках це було досить грізною зброєю, якою він вирішив скористатися при першій нагоді. У нього майнула навіть думка, що відтепер він уже не повинен буде рятуватися втечею від нахабних нападів старого Тублата.
За кілька хвилин Тарзан був уже біля хатини, знову відчинив її двері і ввійшов. Його першим клопотом було вивчити механізм замка, і поки двері були відкриті, він уважно оглянув його пристрій. Йому хотілося точно довідатися, що власне тримає двері закритими і яким чином вони відкриваються, як тільки торкнешся замка?
Тарзан побачив, що зсередини теж можна причинити і замкнути двері на замок. Він так і зробив, щоб ніхто не міг потривожити його під час занять.
Стоїцизм — стійкість, мужність у життєвих випробуваннях.
Тоді він приступив до прискіпливого огляду хатини; але його увага була знову головним чином прикута до книг. Здавалося, вони справляли на нього якийсь дивний, нездоланний вплив. Він не міг зараз зайнятися нічим іншим — так захопила його незбагнена сила і дивовижна таємниця книг.
Тут був буквар, кілька простеньких дитячих книжок, якісь численні книги з картинками і великий словник. Тарзан розглянув їх усі. Понад усе йому сподобалися малюнки, але і маленькі дивні комашки, що вкривали сторінки, де не було малюнків, викликали подив і збуджували його думку.
Сидячи з підібганими ногами на столі в хатині, побудованій його батьком, схилившись своїм струнким і оголеним тілом над книгою, ця маленька первісна людина з густою гривою чорного волосся і блискучими розумними очима являла собою зворушливу і прекрасну живу алегорію первісного прагнення до знання крізь чорну ніч розумового сну.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
